Глава 31. Інтелектуальна власність як об'єкт правової охорони. ція, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб

ція, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого во­на належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була пред­метом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

Подібним чином поняття комерційної таємниці визначається в інших національних законах. Зокрема, у ст. ЗО Закону України «Про підприємства в Україні»¹ сказано, що комерційна таємниця — це інформація, яка пов'язана з виробництвом, технологічним процесом, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприєм­ства, що не є державною таємницею, розголошення, передача або витік якої може завдати шкоди його інтересам.

За Законом України «Про інформацію»² конфіденційною є інфор­мація, що перебуває у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюється за їхнім ба­жанням відповідно до передбачених ними умов. Різновидом комер­ційної інформації є банківська таємниця відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність»³.

Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, ор­ганізаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, що відповідно до чинного законодавства не можуть бути віднесені до комерційної таємниці. Отже, комерційна таємни­ця — це певна сукупність відомостей, знань, тобто вид інформацій­ного ресурсу. Якщо інформація створена внаслідок певних інтелек­туальних зусиль людини, вона може розглядатися як об'єкт прав інтелектуальної власності.

Законодавство визначає перелік тих видів інформації, що не мо­жуть становити комерційну таємницю. До такої інформації, зокре­ма, належать:

1) установчі документи;

2) документи, що дають право здійснювати підприємницьку діяльність;

3) відомості за встановленими формами звітності про фінансо­во-господарську діяльність та інші відомості, необхідні для пере­вірки правильності обчислення, сплати податків та інших обо­в'язкових платежів;

¹ Закон України «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. // ВВР. —
1992. — № 12. — Ст. 165.

² Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. // ВВР. — 1994. — № 2. —
Ст. 5.

³ Закон України «Про банки і банківську діяльність» від 7 грудня 2000 р. // ВВР.
— 2001. — № 25. — Ст. 12.

4) документи про платоспроможність;

5) відомості про чисельність, склад працівників, їхню заробітну плату та умови праці;

6) документи про сплату податків та інших обов'язкових пла­тежів, а також відомості про забруднення навколишнього природ­ного середовища, порушення антимонопольного законодавства, не­дотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що запо­діює шкоду здоров'ю населення.

Термін дії охорони прав на комерційну таємницю за ЦК України обмежується лише строком існування сукупності ознак комерційної таємниці. Права на комерційну таємницю діють доти, поки зберіга­ється фактична монополія особи на конфіденційну інформацію, що лежить в основі комерційної таємниці. Комерційна таємниця не по­требує офіційного визнання її охороноспроможності, державної ре­єстрації та виконання інших формальностей, а також сплати дер­жавних зборів чи мита. Водночас комерційна таємниця має відпо­відати таким вимогам:

1) інформація, що становить комерційну таємницю, не відома

іншим особам;

2) відсутній вільний доступ до інформації на законній підставі;

3) вжито заходів для охорони конфіденційності інформації.

Суб'єкти прав на комерційну таємницю та їх права. Комер­ційною таємницею вважається лише та інформація, що стосується підприємницької діяльності. Тому суб'єкти підприємницької діяль­ності є суб'єктами прав на комерційну таємницю.

Відповідно до ст. 506 ЦК України суб'єктами прав на комерційну таємницю можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, які право­мірно визначили інформацію комерційною таємницею.

Відповідно до п. 1 ст. 506 ЦК України майновими правами на ко­мерційну таємницю є:

1) право на використання комерційної таємниці;

2) виключне право дозволяти використання комерційної таєм­ниці;

3) виключне право перешкоджати неправомірному розголошен­ню, збиранню або використанню комерційної таємниці;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені

законом.

Право на комерційну таємницю означає для власника такої ін­формації право її засекречування від широкої публіки та право ви­магати від інших осіб утримання від використання незаконних ме­тодів для одержання інформації, що становить комерційну таємни­цю. Водночас, якщо інформація, що становить комерційну таєм-

Розділ V. ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

ницю, отримана іншою особою на законних підставах, хоча б і без дозволу власника прав на неї, така особа не може вважатися поруш­ником.

Відповідно до чинного законодавства право на комерційну таєм­ницю у деяких випадках може бути обмеженим. Так, не можуть бу­ти засекречені окремі види інформації, якщо вони визначені зако­нодавством, якщо інформація може порушувати права та законні інтереси інших осіб або здатна заподіяти шкоду життю чи здоров'ю людей.

Для охорони прав на комерційну таємницю власник прав може вживати будь-які способи захисту конфіденційності інформації. Зо­крема, до трудових договорів і контрактів з працівниками може включатися окрема умова про зберігання конфіденційності певної ін­формації і відповідальність за її порушення. Можливе також оформ­лення спеціального зобов'язання щодо нерозголошення комерційної таємниці. Крім того, застосовуються різні технічні засоби охорони приміщень, захисту телефонних переговорів від прослуховування то­що, але в межах чинного законодавства. Охороною комерційної таєм­ниці вважається також страхування ризику розкриття конфіденцій­ності інформації, що становить комерційну таємницю.

За ЦК України комерційну таємницю мають охороняти також державні органи. Зокрема, за ст. 507 цього Кодексу органи держав­ної влади зобов'язані охороняти від недобросовісного комерційного використання, а також від розголошення інформацію, що є комер­ційною таємницею і яка надана їм з метою отримання встановлено­го законом дозволу на діяльність, пов'язану з фармацевтичними, сільськогосподарськими, хімічними продуктами, що містять нові хімічні сполуки.

Рекомендована література:

Сергеев А. П. Право интеллектуальной собственности в Российской Фе­дерации: Учеб. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: ООО *ТК Велби», 2003. — 752 с.

Підопригора О. А., Підопригора О. О. Право інтелектуальної власності України: Навч. посібник для студентів юрид. вузів і факульт. ун-тів. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 336 с

Інтелектуальна власність в Україні: проблеми теорії і практики / За заг. ред. Ю. С. Шемшученка, Ю. Л. Бошицького. — К., 2002. — 424 с

Розділ VI. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО

Глава 32 Загальні положення про зобов'язання

Поняття зобов'язання. На основі норм зобов'язального права за допомогою певних юридичних фактів виникає зобов'язання, під яким розуміють правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право ви­магати від боржника виконання його обов'язку.

Як вид цивільного правовідношення, зобов'язання мають свої особливості, що найбільш яскраво відслідковуються при порівнянні їх з речовими правами. Відмінності вбачаються як у характері еко­номічних відносин, так і в правових ознаках.

За своїм змістом зобов'язальні правовідносини опосередковують динаміку цивільних правовідносин. Речові права, у свою чергу, опо­середковують присвоєння, приналежність майнових благ, тобто ста­тику відносин. На відміну від речового правовідношення, в якому праву однієї особи відповідає обов'язок усіх громадян взагалі без кон­кретизації, у зобов'язальному правовідношенні встановлюється пов­на визначеність осіб, які беруть участь у ньому. Зобов'язальні право­відношення тісно пов'язані з правом власності, тобто речовим пра­вом. Так, реалізація власником своїх прав призводить до виникнення зобов'язальних правовідносин, а виконання зобов'язань призводить до виникнення, зміни або припинення права власності.

Для зобов'язань характерним є особливий правовий зв'язок між суб'єктами, що виражається таким чином:

1) зобов'язання опосередковують процес переміщення матеріаль­них благ. Водночас як речові права регулюють приналежність мате­ріальних благ конкретній особі — закріплення їх за конкретною особою;

Розділ VI. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО