Глава 28. Володіння

Глава 28 Володіння

Панування над речами може здійснюватися не лише на підставі права, що виникло на законних засадах, а й незалежно від будь-якого права взагалі. У першому випадку — це право на речі (воно може бути абсолютним або відносним), у другому — факт володіння річчю, що має певні правові наслідки.

На підставі аналізу законодавства європейської системи права можна вирізнити наслідки фактичного володіння, врегульовані нормами права:

1. Захист фактичного володіння. Слід підкреслити, що захист
фактичного володіння існував ще в римському праві. Він здійсню­
вався не у формі судового розгляду, а за допомогою наказів претора
— інтердиктів (iterdictum). Гай розрізняв три типи володільниць­
ких інтердиктів — interdicta adipiscendae, retinendae, reciperandae
possessionis (Гай, 4, 147). При захисті володіння за допомогою ін­
тердиктів не ставилося питання щодо права, тобто правової підста­
ви володіння, а лише щодо фактичного стану — факту володіння
річчю.

Захист фактичного володіння передбачено і в більшості сучасних законодавств: ст. 23 Французького цивільно-процесуального кодек­су (ФЦПК), статті 858-863 Німецького цивільного уложення (НЦУ), статті 198-201 ХЦК Японії, статті Закону Естонії «Про ре­чові права».

2. Набувальна давність. «Виключно римським способом набуття права власності є набуття за давністю (usucapio), за якого безперерв­не володіння річчю впродовж установленого законом строку надає володільцеві право власності на річ»¹, — зазначає російський рома­ніст Д. М. Дождєв. У сучасних законодавствах слід звернути увагу на статті 937-945 НЦУ; ст. 234 ЦК Російської Федерації (ЦК РФ); ти­тул 20 книги 3 Французького цивільного кодексу (ФЦК).

3. Різний ступінь відповідальності при добросовісному та недобросовісному володінні (статті 900-1002 НЦУ; статті 549, 550, 555 ФЦК; статті 302-303 ЦК РФ).

На підставі зазначених положень можна зробити висновок, що категорія володіння — це складний інститут цивільного права, що поєднує в собі правовий та фактичний аспекти.

Незважаючи на стародавнє походження даного інституту, він не втрачає своєї актуальності, а навпаки, набуває нових рис у

¹ Дождєв Д. М. Римское частное право. — М., 1996. — С. 364.

сучасних умовах розвитку суспільства. Існування категорії володін­ня, як зазначав професор І. О. Покровський, «вимагає культурна правосвідомість, повага людини до людини, спокій суспільного життя, громадянський мир, а завдяки цьому навіть інтереси самих власників»¹.

Тому відновлення даної категорії у цивільному законодавстві України має величезне значення не лише для розвитку цивільного законодавства, а й для зміцнення правового статусу людини і побу­дови правової держави.

Своєрідність, неординарність категорії володіння стали підста­вою створення теоретичного вчення про володіння. Його розробку почали ще римські юристи (Gai, Labeon, Paul), але лише у XIX ст. воно набуло розвитку. (Лише в одній Німеччині з 1800по 1864 pp. вийшли друком понад 100 монографій, присвячених володінню). Проте одностайності серед вчених не було, їх погляди часто-густо суперечили один одному.

Попри це у XIX ст. існувало два найбільш значні вчення про во­лодіння — засновника історичної школи права німецького вченого Ф. Савіньї та його опонента — німецького вченого Р. Ієринга. Усі інші вчені вели полеміку на підставі їхніх концепцій, що стали ба­зовими для нормативних положень про володіння європейського цивільного законодавства.

Як підкреслює один із сучасних дослідників проблем категорії володіння С. Століар, «володіння зайняло особливе місце у цивіль­ному праві. Воно нібито чекало на прийняття двох основних цивіль­них кодексів — Французького та Німецького, щоб запропонувати не всі, а лише реально діючі концепції»².

На сучасному етапі українські вчені-цивілісти розрізняють два основних напрями трактування володіння — володіння у західній та східній традиціях права³. Західна традиція розглядає володіння як окремий, самостійний інститут. Східна правова традиція харак­теризується тим, що для неї не притаманно надавати захист безти-тульному (фактичному) володінню від власника або іншої уповнова­женої особи.

Слід зазначити, що наука радянського цивільного права ніколи не визнавала володіння окремим інститутом. Воно завжди розгля­далося як одне з повноважень власника, що може бути передано за

¹ Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. — М., 1998. —

С. 223-235.

Samuuel Stoliar. Possession in the Civil Codes // International and Comparative Law

Quaterly. — 1984. — Vol. 33. — P. 1026-1027. ³ Погрібний С. О. Володіння у цивільному праві. — Одеса: Юрид. літ., 2002. — С. 200.

Розділ III. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ

Глава 28. Володіння

договором іншим особам (орендарю, заставодержателю, охоронцю та ін.). Проте, хоч і визнавалися важливими наслідки незаконного володіння — розрахунки між незаконними володільцями (добросо-віснихМ і недобросовісним) та власником (ст. 390 нового ЦК Украї­ни), а також обмеження щодо вилучення речі у добросовісного набу­вача, вказані питання розглядалися у контексті захисту права влас­ності.

Завдання щодо окремого визначення категорії фактичного воло­діння у радянському цивільному праві не ставилось.

Як зауважує Т. В. Новицька, «радянський цивільний кодекс нібито вивів володіння «поза дужки»: його існування припускаєть­ся, але про нього не йдеться»¹.

Дана концепція по суті відображена і в новому ЦК України. За­конодавець прямо не визначає фактичне володіння, сутність якого полягає у тому, що правовий захист надається не праву, а факту, хоча тривалий час існує дискусія про можливість визначення фак­тичного володіння як права.

Глава 31 ЦК України, що присвячена володінню, має назву «Право володіння чужим майном». Така назва не охоплює категорію фактичного володіння, оскільки володіти можна не лише майном, що є об'єктом права власності, а чуже майно — це завжди майно власника. Наприклад, власник може відмовитися від свого права, викинути річ. Має сенс виділяти інститут володіння лише у випадку, коли передбачаються всі його види: володіння власника, похідне во­лодіння орендаря, комісіонера, суб'єкта обмеженого речового права — так зване законне володіння, а також незаконне володіння (добро­совісне і недобросовісне) особи, яка володіє чужим майном.

Усі вказані види єдині в тому, що їм надається захист від свавілля і лише суд виносить рішення про захист. Такий підхід передбачений у пандектній системі права (Німеччина, Швейцарія, Японія тощо). Аналіз поданих у ЦК України норм, присвячених володінню, до­зволяє зупинитися лише на таких моментах.

По-перше, суб'єктами права володіння чужим майном вважають­ся особи, які тримають його у себе. Таке право володіння може нале­жати одночасно двом або більше особам (ст. 397 ЦК України). Вказа­не володіння вважається правомірним, якщо інше не випливає із за­кону або не встановлено рішенням суду (п. З ст. 397 ЦК України).

По-друге, у ЦК України передбачені підстави виникнення і при­пинення права володіння (статті 398-399). Підстави виникнення характерні лише для законного володіння — договір з власником

¹ Новицкая Т. В. Вещное право в Гражданском кодексе 1922 г. // Собственность: право и свобода. — М., 1992. — С. 118-126.

або особою, якій майно було передане власником, та інші підстави, передбачені законом.

Згідно зі ст. 399 ЦК України право володіння припиняється у ра­зі: 1) відмови володільця від володіння майном; 2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою; 3) зни­щення майна; 4) в інших випадках, встановлених законом.

Звичайно, даний перелік не є вичерпним. Доцільно було б пе­редбачити таку підставу, як припинення договору, яким було вста­новлено володіння.

Крім того, ст. 398 ЦК України передбачає виникнення лише та­кого володіння, що є законним, а ст. 399 цього Кодексу допускає можливість припинення і незаконного володіння (віндикація).

Законне володіння захищається нормами ст. 400 ЦК України, що полягає в обов'язку недобросовісного володільця негайно повер­нути майно особі, яка має на нього право власності чи інше право або яка є добросовісним володільцем цього майна.

Отже, у нашому законодавстві захисту підлягає лише законне володіння.

Дійсно, володіння можна розглядати як складову частину права власності та інших майнових прав (орендаря, наймача, заставодер-жателя, охоронця), що виникають на законній підставі набуття па­нування над річчю. Саме в такому розумінні володіння розглядаєть­ся багатьма вченими як право на володіння (ius possidenti).

У цивільному законодавстві України інститут володіння має отримати вдосконалення та розвиток з урахуванням тенденцій роз­ширення його меж, включенням різних видів. Зокрема, сучасні японські та німецькі вчені-цивілісти пропонують свою аргумента­цію: «Право володіння необхідно відрізняти від права на володіння. Право власності, наприклад, є правом, що обумовлює володіння. Але якщо злодій вкраде будь-яку річ, то її законний володілець, не­зважаючи на наявність права на володіння, втрачає право володін­ня. Злодій, навпаки, за відсутністю права на володіння набуває пра­во володіння»¹. «Подібне право на володіння, як правило, слідує із зобов'язального договору, укладеного між володільцем та власни­ком речі, або з так званого обмеженого речового права», — зазначає сучасний німецький вчений Я. Шапп².

Отже, у сучасній теорії володіння, на відміну від радянського ци­вільного права, розмежування між законним і незаконним володінням

¹ Вагацума С, Ариидзуми Т. Гражданское право Японии: В 2-х кн. — Кн. 1. — М.,
1983. — С 171.

² Шапп Я. Основы гражданского права Германии: Учебник. — М., 1996. — С. 58.

РозділIII. РЕЧОВІ ПРАВА І ПРАВО ВЛАСНОСТІ