ОСВІТА Й ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА

1. Початок ХХ століття особливих змін у стан освіти не приніс. Царський уряд всіляко відстоював принцип становості.Юридично всі навчальні заклади були відкриті для представників будь-якого соціального прошарку, але фактично могли вчитися тільки діти заможних батьків, спроможних сплачувати за навчання. Діти селян, робітників та дрібних ремісників мали задовольнитися в основному початковою освітою. На початок 1917 р. навчанням було охоплено близько 30% дітей.

Абсолютна більшість вчителів не мала вищої освіти. Взагалі ж з вищою освітою в Україні було менше 0,12% населення. На території України, що входила до складу Росії, діяло 27 вищих навчальних закладів. Усі вони мали світський характер і зосереджувались у великих містах: Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі.

Деякого розвитку набуває позашкільна освіта; недільні школи, народні бібліотеки, народні будинки. Для ведення культурно-освітньої роботи створювалися різноманітні громадські організації: Просвіта, Комітет письменності. Товариство розумних розваг та ін.

У 1905 р. утворився Всеросійський учительський Союз, до складу якого увійшла значна частина вчителів України. Але царські чиновники забороняли українським вчителям брати участь у роботі цього Союзу, в з’їздах учителів. Та, незважаючи на арешти, звільнення з роботи, вчителі України нелегально і напівлегально брали участь у з’їздах, влаштовували власні збори та з’їзди. Наприклад, у 1905 р. такі з’їзди відбулися в Полтаві, Сумах, Катеринославі, Харкові.

Проте перешкодити проведенню з’їздів працівників освіти царський уряд уже не міг. До 1917 р. в Росії відбуваються з’їзди з педагогічної психології (1906,1909), експериментальної педагогіки (1910, 1913, 1916), дитячих лікарів (1912), з виховання і навчання глухонімих (1910), а також викладачів різних навчальних предметів. Усі ці з’їзди відіграли велику роль у вдосконаленні та розробці нових методів виховання і змісту навчання, у розвитку педагогічної теорії та шкільної практики. Звичайно, освітні діячі України також були учасниками цих з’їздів.

Рух за демократизацію системи освіти, змісту, методів навчання приводить до останньої спроби реформувати школу в умовах самодержавної Росії. Матеріали з реформи середньої школи були розроблені різними комісіями та підкомісіями під керівництвом міністра народної освіти графа П.Ігнатьєва, який у квітні 1916 р. організував особливу нараду видних діячів народної освіти — педагогів, лікарів, психологів та інших спеціалістів. Особлива нарада встановила загальні положення, на яких повинна будуватись нова школа, визначила Її зміст і завдання. Так, наприклад, проголошувалась прогресивна мета виховання — гармонійний розвиток усіх здібностей людини, як душевних, так і тілесних. За прогресивні погляди Ігнатьєва було усунуто з посади міністра, а новим міністром освіти всі рішення з реформи школи були скасовані. Але передові педагогічні ідеї знайшли своє продовженняуже в радянський час.

У 1917—1919 рр. влада в Україні неодноразово змінювалася, і кожний уряд вирішував питання розвитку української освіти по-своєму. Так від часу Лютневої революції до проголошення І універсалом Центральної Ради 10 червня 1917 р. автономії України влада була у Тимчасового уряду. Оскільки він не виявляв активності в питаннях освіти, його заміняли громадські організації, серед яких найважливішу роль відігравало ТовариствоШкільної освіти. Воно організувало Всеукраїнський з’їзд учителів (квітень 1917 р.), на якому було створено Всеукраїнську учительську спілку та Головну Шкільну Раду, що опікувалися справами освіти. Під тиском цих організацій Тимчасовий російський уряд змушений був дозволити впровадження української мови. Російська стала другою, але обов’язковою для вивчення, мовою.

В часи Центральної Ради (з 10 червня 1917 р. до 30 квітня 1918 р., другий період), яка утворила Генеральний Секретаріат Освіти, проводилася інтенсивна робота з українізації школи, що полягала в організації навчання українською мовою, запровадженні українознавчих предметів, підготовці навчальних посібників та підручників українською мовою, відкритті нових українських шкіл та реорганізації російських в українські, підготовці вчителів-українців тощо. Українська школа будувалася на принципах єдності та наступності всіх шкіл, праві всіх на безплатну освіту, обов’язковості та світськості освіти.

У третій період (від 30 квітня 1918 р. до ліквідації Гетьманату 15 грудня 1918 р.) відбулися такі зміни; замість принципу децентралізації запроваджується централізоване управління освітою; уповільнюються темпи українізації школи. У цей час створено Академію Наук, її першим президентом було обрано Володимира Вернадського.

У четвертий період — в часи Директорії (з середини грудня 1918 р. до початку листопада 1919 р.) приймаються постанови про запровадження в Україні всенародного і безплатного навчання, про поліпшення матеріального становища вчителів, про децентралізацію управління освітою. Було підготовлено «Проект єдиної школи в Україні», який передбачав створення такої системи загальноосвітньої школи: молодша школа (4 роки), старша школа (4 роки), колегія (4 роки). Перших два ступені утворювали основну школу, а третій — середню. Директорія видала декрет про державну українську мову в УНР.

Створена Західноукраїнська Народна Республіка у цей час надавала значної уваги становленню національної школи. Передусім було створено Державний Секретаріат Освіти і Віросповідань, законом «Про основні уладження шкільництва на Західній Області Української Народної Республіки» передбачалося, що всі школи націй території стають державними, а вчителі, що у них працюють, — державними урядовцями. Державною мовою в усіх державних школах було проголошено українську; неукраїнське населення здобуло право на школи з навчанням рідною мовою. На жаль, історичні події розгорталися так, що реалізувати ці ідеї не вдалося.

2. У перші роки встановлення Радянської влади уряд України видав ряд декретів про народну освіту і школу:

- про утворення Народного комісаріату освіти, губернських і повітових відділів народної освіти (січень 1919);

- про передачу всіх навчальних закладів у відання Наркомосу (січень 1919);

- про відокремлення церкви від держави і школи від церкви (січень 1919);

- про скасування плати за навчання в школах (березень 1919);

- про запровадження української мови в школах (вересень 1920);

- про ліквідацію неписьменності (травень 1921 р.) та ін.

Система народної освіти в Україні була прийнята така:

· дошкільні заклади (дитячі садки і майданчики) для дітей віком від 4 до 8 років;

· єдина трудова школа для дітей віком від 8 до 15 років (школа І концентру — І-ІV класи, школа II концентру — V-VІІ класи);

· професійні школи і технікуми для підлітків й молоді віком від 15 до 18 років; вищі навчальні заклади для молоді віком від 18 до 22 років.

Крім початкових і семирічних трудових шкіл існували навчально-виховні установи інтернатного типу (дитячі будинки, дитячі трудові колонії і комуни), а також школи ФЗУ (фабрично-заводського учнівства), ШСМ (школи селянської молоді), робітфаки, в другій половині 20-х років з’являються ШКМ (школи колгоспної молоді) і ФЗС (фабрично-заводські семилітки).

Перебудовується система педагогічної освіти: учительські семінарії реорганізовуються в трирічні вищі педагогічні курси (їх було близько 100), колишні учительські інститути — у факультети соціального виховання інститутів народної освіти, було відкрито багато короткострокових педагогічних курсів.

В 20-х роках не існувало єдиних навчальних планів і програм. Комісаріатом освіти видавалися різні варіанти навчальних планів для шкіл усіх типів, до яких місцеві органи народної освіти, вчителі вносили деякі зміни.

Новим типом навчальних програм були так звані комплексні, які будувалися за схемою: природа — праця — суспільство, відповідно до яких навчальний матеріал з різних навчальних предметів викладався в інтегрованому вигляді. В школах І ступеня(початкових) навчальний матеріал подавався концентричне — від повсякденного життя учнів вдома до узагальнення в межах села, міста, району, губернії, республіки. Навчальні плани для шкіл II ступеня рекомендували поєднувати комплексне викладання з предметним. Перший варіант таких комплексних програм був розроблений і затверджений Наркомосом в 1923-1925 рр., а другий варіант, уточнений і перероблений, в 1927 р.

Постає питання: чому педагогами 20-х років були розроблені комплексні програми? Члени Державної вченої ради (до складу якої входили кращі педагоги країни), що розробляли ці програми прийшли до висновку, що у предметній системі може критися небезпека відриву предметів від життя, якщо викладати їх по-книжному, без зв’язків з навколишнім. Тому виникла думка вивчати не окремі предмети, а важливі явища життя природи і суспільства. За основу такого вивчення бралися важливі теми, навколо яких групувався різноманітний предметний матеріал. Так, наприклад, у сільських школах на початку навчального року вивчалася тема «Осінні роботи на селі». Кожен учитель матеріал свого предмета пов’язував з цією темою, складав свою окрему програму, і всі вчителі разом опрацьовували одну тему в сукупності. Програми передбачали не лише теоретичне вивчення, а й практичну участь учнів у праці. Таке навчання мало пов’язати вивчення матеріалу в один комплекс, в єдину картину світу. Таким чином, комплексні програми були своєрідним протестом проти зубріння і схоластики старої школи, повністю відірваної від життя.

Робота за цією системою сприяла органічному здійсненню міжпредметних зв’язків і розумінню навколишнього як єдиного цілого, взаємопов’язаного в причинах і наслідках. Проте комплексна система мала істотний недолік: вона не була спроможна сформувати в учнів систематичні знання.

В 30-і роки урядом СРСР ТА ЦК ВКП/б/ приймається ряд постанов, спрямованих на перебудову роботи школи. Так, 14 серпня 1930 р. була прийнята постанова «Про загальне обов’язкове початкове навчання». В тому ж 1930 р. в СРСР була прийнята єдина уніфікована система шкільної освіти: початкова, семирічна і середня школи.

5 вересня 1931 р. перед Наркомосами союзних республік було поставлено завдання створити нові систематичні предметні програми. В зв’язку з цим в республіках розробляються, затверджуються і з другого півріччя 1931/32 навчального року вводяться нові навчальні плани початкової, семирічної і середньої школи; побудовані на основі предметного навчання. Але ці програми мали ряд недоліків. Тому в наступній Постанові ЦК ВКП/б/ від 25 серпня 1932 р. «Про навчальні програми та режим в початковій і середній школі» вказувалося на ці недоліки:

перевантаження програм, брак міжпредметних зв’язків і наукового ґрунту, недостатність історичного підходу в програмах із суспільних предметів,

У Постанові засуджувався лабораторно-бригадний методі було висунуто вимогу повністю відновити класно-урочну систему занять і керівну роль вчителя, який повинен систематично викладати свій предмет, використовуючи різноманітні дидактичні методи, вести чіткий індивідуальний облік знань учнів і відповідати за режим і дисципліну в школі. Всі інші форми навчання були просто заборонені і вчитель повинен був проявляти власну творчість у чітко окреслених межах, за які ні в якому разі не можна було переступити.

В 30-і роки значно зростає кількість шкіл і відповідно чисельність учнів. Найбільш поширеною школою була початкова школа. З 1932/33 навчального року почали відкриватися восьмі класи, а потім дев’яті і десяті класи середньої школи. Перший випуск Х класу відбувся в 1935 р. У січні 1934 р. урядом України був затверджений «Статут політехнічної школи Української РСР».

Крім масових загальноосвітніх шкіл системи Наркомосу УРСР, було ще багато шкіл і курсів в системі інших відомств: школи ФЗУ, гірпромучу, сільгоспучу, робітничо-технічні, промислово-технічні, виробничо-політехнічні школи на підприємствах, школи кустарно-промислової кооперації, художньо-керамічні, промислово-художні школи, різні курси масових професій та ін.

У 1933 р. в Україні було відновлено університетську освіту — відкрито Київський, Одеський, Харківський і Дніпропетровський держанні університети. В 1940/41 навчальному році було 24 педагогічних, 43 учительських інститути, 85 педагогічних училищ, в яких навчалося понад 60,5 тис. студентів.

У роки війни (1941—1945) радянське шкільництво в Україні спрямовувало зусилля передусім на збереження школи і перебудову її роботи відповідно до умов воєнного часу. Вже на початку війни було евакуйовано у східні райони дітей, вчителів, дитячі будинки, технікуми, вищі навчальні заклади разом зі студентами і викладачами. Партизани відкривали «лісові школи», що працювали в надзвичайно складних умовах. З визволенням території України від окупантів почалася відбудова шкіл. Здійснювалася вона в умовах розрухи, зростання кількості безпритульних дітей, відсутності вчительських кадрів, приміщень для занять.

Ще під час війни було ухвалено низку важливих для розвитку шкільництва рішень: дітей до школи приймали з 7-річного віку; запроваджувалося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток (проіснувало до 1954 р.); з’явилися нові типи навчально-виховних закладів (школи робітничої і селянської молоді, суворовські та нахімовські училища; відкривалися дитячі будинки для дітей-сиріт; запроваджувалися обов’язкові випускні екзамени, нагородження випускників-відмінників золотою і срібною медалями тощо.

На початку 1946 р. було прийнято перший повоєнний п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства СРСР. В ньому передбачалося розширення мережі шкіл до 193 тисяч з кількістю учнів близько 32 млн. учнів.

Успішне здійснення п’ятирічного плану дало змогу вже в 1949 р. досягти загального семирічного навчання. Радянським урядом було поставлено нове завдання — здійснити поступовий перехід до загальної середньої освіти на базі 10 класів. Ця мета була реалізована в 70-х роках XX століття.

Поступовий перехід до загальної середньої освіти приводить до збільшення контингенту учнів, що веде за собою зміну функцій середньої школи. Якщо раніше вона готувала своїх випускників до навчання у вищій школі, то тепер середня школа поряд із підготовкою до вищих навчальних закладів повинна була практично і психологічно готувати випускників до трудової діяльності на виробництві.

Зазнає змін зміст навчання. Такі предмети, як математика, фізика, хімія, природознавство та інші поступово почали викладати на політехнічній основі, пов’язувати із виробництвом. Крім того, з середини 50-х років у школу вводять ручну працю в І-ІV класах, практичні заняття в шкільних майстернях — для учнів V-VІІ класів та практикуми з машинознавства, електротехніки і сільського господарства у VІІІ-Х класах. Створюються робочі кімнати, майстерні, залучаються виробничники — вчителі праці, і формується матеріальна база для практикумів.

17 квітня 1959 року Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР» у повній відповідності з таким же законом, що його прийняла Верховна Рада СРСР 24 грудня 1958р- Згідно з цим законом запроваджувалося восьмирічне загальне навчання, повна середня школа мала термін навчання 11 років. В ІХ-ХІ класах передбачалося виробниче навчання і продуктивна праця учнів на виробництві. На цій основі учні мали здобувати виробничі спеціальності: слюсаря, столяра, будівельника, шофера, оператора, тваринника та ін.

Велике значення в розвитку середньої школи мала Постанова 1966 р- «Про заходи дальшого поліпшення роботи середньої загальноосвітньої школи УРСР». Було накреслено здійснення загального обов’язкового восьмирічного навчання; перехід до загальної середньої освіти молоді; розширення мережі шкіл усіх типів і збільшення контингенту учнів; виконання планових завдань щодо будівництва шкіл і зміцнення їх навчально-матеріальної бази;

забезпечення шкіл учителями і поліпшення підготовки педагогічних кадрів; удосконалення навчально-виховної роботи в школах(запровадження нових навчальних планів, програм, підручників тощо).

Одночасно наголошувалось на активізації методів навчально-виховної роботи і розумової діяльності учнів, ставилась проблема широкого використання в школі технічних засобів і програмованого навчання, зміцнення матеріальної бази школи.

Розширення мережі шкіл та збільшення контингенту учнів вимагали відповідного забезпечення шкіл учителями.

Підготовку вчителів шкіл здійснювали й університетів. 32 педагогічних інститути, 40 педагогічних училищ, а також частково 4 політехнічних, 2 сільськогосподарські інститути (викладачів основ промислового і сільськогосподарського виробництва) 4 консерваторії (учителів співів та музики), І художній інститут(учителів малювання), 2 інститути фізкультури і спорту (учителів фізвиховання).

У вересні 1970 року Радою Міністрів СРСР схвалюється важливий документ — «Статут середньої загальноосвітньої школи». В ньому чітко визначено завдання середньої школи як єдиної, трудової і політехнічної; детально визначено принципи організації навчально-виховного процесу в школі; підвищено вимоги до учнів та вказано Їх обов’язки; визначено завдання, права і обов’язки вчителів і керівників школи тощо.

В середині 70-х років завершується перехід до загальної обов’язкової середньої освіти.

В цей час більше уваги стало приділятися методам та прийомам навчання, які активізують розумову діяльність учнів, сприяють виробленню вмінь аналізувати явища і події, зокрема поробленому навчанню. Збільшується частка самостійної роботи учнів на уроці. Розвиваються такі форми проведення занять, як лекція, семінар, лабораторна робота, екскурсія. Вводяться факультативні заняття. Закріплюється трьохрічний період навчання в початковій школі. З 1975 року запроваджується атестація вчителів.

Важливим етапом в розвитку освіти в Радянському Союзі стала реформа школи 1984 року. Її положення знайшли відображення в «Основних напрямках реформи загальноосвітньої та професійної школи» та ряді постанов уряду, в яких конкретизувалися заходи по практичній їх реалізації. Планувалось протягом однієї-двох п’ятирічок доповнити загальну середню освіту молоді її загальною професійною освітою. Значні зміни були внесені в структур самої загальноосвітньої школи. Особливо це стосувалося початкової школи: рекомендувалося розпочинати навчання з шестирічного віку і, відповідно, термін навчання збільшувався на один рік. Було виділено багато коштів на створення відповідних умов для навчання шестирічних учнів.

Реформою розглядалися також питання удосконалення підготовки та підвищення кваліфікації педагогічних кадрів, підвищення їм заробітної плати.

Але реалізувати поставлену мету було неможливо із-за відсутності належної матеріально-технічної бази шкіл, особливо міських.

3. Сучасний розвиток системи освіти в Україні визначено Законом України «Про освіту» (1991) та Державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»).

Законом України «Про освіту». Державною національною програмою «Освіта» (Україна XXI століття) докорінно змінені принципи, на яких повинна ґрунтуватися освіта в країні. Це:

- доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

- рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

- гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

- органічний зв’язок зі світовою та національною історією, культурою, традиціями;

- незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

- науковий, світський характер освіти;

- інтеграція з наукою і виробництвом;

- взаємозв’язок з освітою інших країн;

- гнучкість і прогностичність системи освіти;

- єдність і наступність системи освіти;

- безперервність і різноманітність освіти;

поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті (Закон України «Про освіту», — 21 серпня 1996 р. — Ст.6).

Відповідно до ст. 25 «Структура системи освіти» Закону «Про освіту» вона складається з таких компонентів: дошкільне виховання; загальна середня освіта;

професійна освіта; вища освіта; післядипломна підготовка; аспірантура, докторантура; підвищення кваліфікації, перепідготовка кадрів; позашкільне навчання і виховання; самоосвіта.

Державна національна програма «Освіта» передбачає такі напрями реформування освіти:

1) розбудова національної системи освіти з урахуванням кардинальних змін в усіх сферах суспільного життя України;

2) забезпечення моральної, інтелектуальної та психологічної готовності всіх громадян до здобуття освіти;

3) досягнення якісно нового рівня у вивченні базових предметів: української та іноземних мов, історії, літератури, математики та природничих наук;

4) створення умов для задоволення освітніх та професійних потреб і надання можливостей кожному громадянину України вдосконалювати свою освіту, підвищувати професійний рівень, оволодівати новими спеціальностями;

5) забезпечення у кожному навчально-виховному закладі відповідних умов для навчання й виховання фізично і психічно здорової особистості, запобігання пияцтву, наркомани, насильству, що негативно впливають на здоров’я людей.

4. Педагогічну думку України XX ст. представляє цілий ряд талановитих педагогів — науковців та практиків.

Передові педагогічні ідеї відстоював С.В.Васильченко (1879-1932). Він працював учителем початкової школи, вихователем і директором інтернату для іногородніх дітей, учителем кількох шкіл Києва, редактором видавництва «Книгоспілка». Написав багато публіцистичних та художніх творів на теми виховання й освіти.

О.Ф.Музиченко (1875-1940) відомий як педагог, методист, діяч народної освіти, автор багатьох книг з проблем зарубіжної педагогіки і методики початкового навчання.

Становленню освіти в Україні в 20-і роки сприяли М.О.Скрипник (1872-1933), В.П.Задонський (1888-1938), Я.П.Ряппо (1880-1958), що перебували на посадах комісара освіти чи його заступника.

Відомим методистом початкового навчання був Я.Ф.Чепіга (1875-1938). Він створив ряд підручників для початкової школи, методичних посібників для вчителів, підручників для навчання грамоти дорослих.

Історик педагогіки Г.Є.Жураківський (1894-1955) свою педагогічну діяльність розпочав учителем суспільствознавства. Згодом стає доктором педагогічних наук, професором. Його хвилювали питання навчально-виховної роботи в школах і дитячих будинках, проблеми організації і змісту вищої педагогічної освіти. Найвизначнішими в його педагогічному доробку є праці з історії педагогіки.

О.М.Астряб (1879-1962) відомий як організатор і керівник методико-математичної школи в Україні у радянський час. Він розробляв зміст навчання математики в школі, був автором навчальних програм для шкіл та для вищих навчальних закладів, написав ряд підручників з математики, геометрії, сприяв удосконаленню інститутського курсу методики викладання математики.

Визначним методистом викладання української мови був С.Х.Чавдаров (1892- 1962), Його підручники «Українська мова» для І-ІV класів витримали близько 30 видань. Він є автором близько 200 наукових праць, серед яких — дослідження з історії педагогічної думки України, підручники з педагогіки, методичні посібники. Почавши свою трудову діяльність з рядового вчителя, Чавдаров закінчує її директором Науково-дослідного інституту педагогіки України, завідуючим кафедрою педагогіки Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка.

Одним з організаторів та керівників психологічної школи в Україні був Г.С.Костюк (1899-1982). 27 років він очолював створений ним же Науково-дослідний інститут психології Міністерства освіти України. Протягом більше як 50 років він очолював дослідження найголовніших напрямків розвитку психологічної науки в республіці. Написав близько 300 наукових праць. Світове визнання мали його праці з проблеми співвідношення навчання, виховання та розвитку дитини.

Значний внесок у розвиток української педагогічної думки XX ст. зробили видатні педагоги Софія Русова, Г.Ващенко, А.Макаренко і В.Сухомлинський.

Софія Федорівна Русова (1856—1940) — активний громадський діяч, перша жінка педагог-теоретик в Україні, письменниця.

Першим кроком у педагогічній діяльності Софії Русової було створення разом із сестрою Марією у 1871 р. у Києві першого Фребелівського дитячого садка для дітей простих людей. Згодом він перетворився на осередок української національної культури: у вечірні години тут збиралися члени аматорського драматичного гуртка.

На початку своєї діяльності Софія Русова пише низку статей, присвячених життю і творчості видатних письменників, філософів, діячів культурно-освітньої ниви. Особливої уваги заслуговує видана окремою книжкою праця «Страннік Григорий Саввич Сковорода. Біографіческий очерк», в якій вона намагається виокремити моральне кредо Г.Сковороди як предтечі української філософської думки.

У подальшій своїй діяльності Софія Русова зосереджується на педагогічній творчості. Вона пише підручники, видає «Український буквар», «Початкову географію», підручники французької мови.

На сторінках журналу «Світло» широко представляє здобутки передової світової педагогічної думки, висвітлюючи педагогічні погляди Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г.Песталоцці, Ф.Фребеля, Л.Толстого, П.Лесгафта, робить огляд педагогічних журналів. Головну увагу спрямовує на опрацювання суспільних, філософських і психолого-педагогічних засад, на яких мала б будуватися національна система освіти і дошкільного виховання.

На її думку, центральним у розв’язанні проблеми школи й освіти е питання про вчителя. У статті «До сучасного становища народного вчителя» вона стверджує, що тільки досвідчений, щасливий, незалежний у правовому та економічному становищі вчитель буде корисним і для учнів, і для Їхніх батьків, і для суспільства. Софія Русова вважала, що школа й освіта повинні запозичувати прогресивні світові здобутки і водночас створювати свою власну систему навчання на національному ґрунті, враховуючи передусім потреби свого краю, національні особливості та історичні традиції, зокрема традиції братських шкіл.

Найбільш плідний період у діяльності Софії Русової припадає на час її роботи в Центральній Раді в період УНР і пов’язаний з переїздами в Кам’янець, Вінницю та інші міста. У цей час вона разом з іншими діячами на державному рівні опрацьовує й очолює практичне здійснення програм розвитку національної системи освіти, підготовки національних педагогічних кадрів, організації педагогічних видань та ін. У першому номері часопису «Вільна українська Школа» від Комісаріату освіти Софія Русова друкує програмну статтю «Націоналізація школи». Водночас готує й видає книжки, підручники: «Нова школа», «Перша читанка для дорослих для вечірніх та недільних шкіл», «Початкова географія та методика початкової географії», «Дошкільне виховання», «Позашкільна освіта», «Нова школа соціального виховання» та ін.

Вона вважала, що концепція національної освіти має вибудовуватися передусім на засадах сучасних положень психології та педагогіки про закономірності та умови розвитку дитини, про методи навчання й виховання, найдоцільніші для певного віку.

Особливого значення у розвитку дитини надавала рідній мові, аргументовано формулювала один із засадних принципів навчання, а саме: навчання у школах і дитячих садках мусить здійснюватися рідною мовою.

Висловлювала вона свої думки і стосовно структури школи. На її погляд, навчання у початковій школі має тривати 4—5 років.

Принципово важливе значення у вихованні й навчанні дітей Софія Русова надавала мистецтву, спершу національному, а згодом і світовому. На її думку, все виховання має бути пронизане мистецтвом, естетичним сприйняттям, емоціями.

Перебуваючи в еміграції (1921—1940), вона працювала над підручниками і посібниками для студентів, майбутніх працівників дошкільних закладів, шкіл та дитячих притулків для українських дітей. У Празі вийшли Її книжки «Теорія педагогіки та основи психології», «Дидактика» та ін.

Григорій Григорович Ващенко (1878—1967) — один із творців української освітньо-виховної системи. До революції вчителював у різних середніх навчальних закладах. У 1917 р. викладав у Полтавському вчительському інституті. З 1918 р. — доцент Українського Полтавського університету, а з 1927 р. — професор і завідувач кафедри педагогіки в цьому ж закладі. У 1933 р. Ващенка, звинувативши в буржуазному націоналізмі, звільнили з роботи, а його книгу «Загальні методи навчання» було вилучено з усіх бібліотек. Після війни емігрував до Німеччини, де став професором і завідувачем кафедри педагогіки у загальновідомому Українському Вільному Університеті в Мюнхені, а згодом — ректором Української Богословської Академії в цьому ж місті.

Серед його основних наукових праць — підручник «Загальні методи навчання», до якого були дописані дидактичні роботи: «Система освіти в самостійній Україні», «Система навчання», «Організаційні форми навчання». Далі йдуть роботи з проблем виховання: «Виховний ідеал», «Виховна роль мистецтва», «Засади естетичного виховання», «Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру». У своїх педагогічних працях Г.Ващенко вибудував українську національну систему освіти, головними елементами якої є її ідеалістичне світосприймання, яке-виключає більшовизм з його матеріалістичним атеїзмом; християнська мораль як основа родини і здорового суспільства; високий рівень педагогічних наук, що у минулому мають світлі сторінки (письменство княжої доби, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, філософське вчення Григорія Сковороди, учнів Києво-Могилянської академії, твори геніального педагога К. Ушинського тощо); організація педагогічних досліджень і розбудова педагогічних станцій і лабораторій; видання педагогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку має бути на найвищому мистецькому і технічному рівні. До системи національного виховання повинно входити й родинне виховання.

Г.Ващенко пропонував таку структуру системи освіти у вільній Україні:

1) передшкільне і шкільне виховання: материнський догляд або ясла (до 3-х років), дитячий садок (від 3-х до 6-ти років);

2) початкова школа (6—14 років);

3) середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (14—18 років);

4) висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний інститут, академія мистецтва, консерваторія, військова академія (18 — 22-23 роки);

5) позашкільна освіта;

6) науково-дослідні установи: Академія наук, Академія педагогічних наук.

Для повноти виховного процесу мусить бути міцний зв’язок між школою і родиною, а також між школою, родиною і виховними молодіжними організаціями, які можуть мати великий додатковий вплив на виховання волі, характеру, патріотизму та інших якостей особистості. Важливу роль в утвердженні моральних якостей людини він відводить релігійному вихованню і церкві.

Особливої уваги Г.Ващенко надавав питанню виховного ідеалу. На його думку, цим ідеалом має бути християнський виховний ідеал як образ ідеальної людини, на який має орієнтуватися педагог, виховуючи підростаюче покоління. Такий ідеал побудований на двох головних принципах: християнській моралі й українській духовності.

5. Антон Семенович Макаренко (1888—1939) — один із найвідоміших педагогів, який збагатив світову педагогіку, вніс великий доробок у теорію виховання. В1920—1927 рр. очолював трудову колонію для неповнолітніх правопорушників, а з 1927 по 1935 рік — комуну ім. Дзержинського у Харкові. З 1935 р. — заступник начальника відділу дитячих колоній НКВС, а з1937 р. цілковито поринув у літературну роботу.

На думку Макаренка, педагогіка є найбільш діалектичною, рухливою, дуже складною і різноманітною наукою. Серед основних рис макаренківської педагогіки слід відзначити: діалектичне розрізнення методики навчання і методики виховання; єдність вивчення дитини та її виховання; єдність виховання дітей і організації їхнього життя; поєднання вивчення основ наук з продуктивною працею учнів; науково організовану систему всіх впливів; посилення уваги до дитячого колективу. Психологія має бути не основою педагогіки, а продовженням її у процесі реалізації педагогічних закономірностей та. ін. Під цілями виховання А.Макаренко розумів програму особистості, програму людського характеру («Методи виховання»). На його думку, у виховному процесі має бути загальна програма виховання, «стандартна», й індивідуальна коректива до неї залежно від особистості конкретного учня.

А.Макаренко розробив теорію дитячого колективу, розкрив основні його ознаки (наявність спільної соціальне цінної мети; спільна діяльність, спрямована на досягнення цієї мети; відносини відповідальної залежності; наявність органів самоврядування); визначив стадії його розвитку, шляхи формування і методику використання виховних можливостей колективу. Згідно з вченням Макаренка, характерними ознаками стилю життя і діяльності дитячого колективу є: мажор, почуття власної гідності, здатність до орієнтування, почуття захищеності, здатність до гальмування, звичка поступатися товаришеві, єдність колективу.

Багато років працюючи із специфічним контингентом, він приділяв велику увагу розумовому вихованню дітей і підлітків, удосконаленню педагогічного процесу в школі, поліпшенню навчально-виховної роботи. А.Макаренко завжди попереджував своїх вихованців: «Щоб я не чув таких розмов: «навіщо мені школа, я й так учений». Проводив зразкові уроки, часто відвідував уроки інших учителів, вивчав передовий педагогічний досвід.

Виходячи з потреби належної постановки морального виховання підростаючого покоління, вважав за потрібне запровадження у школах теорії моралі. Стриманість, повага до жінки, до дитини, до літньої людини, пошана до себе, теорія вчинків, які стосуються суспільства або колективу, — всі ці якості можна запропонувати учням у переконливій формі. Однак теоретичні положення будуть непотрібні, якщо вони не підтримуватимуться досвідом самого колективу і постійними вправами.

Серед моральних якостей, які необхідно сформувати в школярів, А.Макаренко чільне місце відводить вихованню свідомої дисципліни, розглядаючи її в тісному зв’язку з вихованням волі, мужності й характеру. Він розробив також методику дисциплінування: пояснення, переконання, громадська думка, авторитет старших, особистий приклад педагогів і батьків, добрі традиції школи, чіткий режим і розпорядок у школі, різні форми заохочення і покарання (але в жодному разі не фізичні).

Особливе місце в педагогічній теорії і практиці А. Макаренка посідає трудове виховання дітей і молоді. У його системі виховання трудова діяльність була стрижневою. Праця матиме виховне значення лише за умови, якщо вона органічно пов’язана з моральним, естетичним, політехнічним, фізичним та іншими аспектами виховання. У трудовому вихованні, на його думку, мають бути дві нерозривні сторони: по-перше, у процесі праці виховувати в учнів любов до неї; по-друге, формувати у них уміння і навички працювати. Виховний вплив праці можливій тільки тоді, коли вона посильна, результативна, має творчий характер, осмислена, колективна, педагогічне доцільна.

Великого значення А.Макаренко надавав естетичному вихованню учнів, вважаючи, що прагнення до прекрасного закладено в людині від природи. Засобами естетичного виховання він вважав красу природи, пісні, музику, образотворче мистецтво, художню літературу, кіно, театр, чистоту й охайність у всьому, розкішну шкільну садибу, приємне навколишнє оточення, естетичне оформлення класних кімнат, гарний одяг, естетику взаємовідносин у колективі тощо.

У своїх творах («Педагогічна поема», «Прапори на баштах») яскраво показав значення фізичного виховання у всебічному розвиткові особистості. Шляхами фізичного загартування вів вважав створення відповідних санітарно-гігієнічних умов, дотримання правильного режиму життя, використання природних чинників, правильний режим харчування, добру організацію відпочинку, широку програму фізичного виховання(гімнастика, акробатика, теніс, волейбол, футбол, верхова їзда, парашутний спорт, стрілецька справа, лижний і водний спорт тощо).

Значну увагу А.Макаренко приділяв проблемам педагогічної майстерності. На його думку, педагог-вихователь повинен відповідати певним вимогам: бути патріотом своєї батьківщини; мати добру загальноосвітню, професійну і педагогічну підготовку; бути ініціативним, активним, енергійним і життєрадісним, гуманним і чуйним товаришем і другом, вимогливим до себе й вихованців; працювати творчо; уміти аналізувати свою роботу і вивчати досвід роботи товаришів; мати педагогічний такт. Для того. щоб стати хорошим педагогом, треба багато працювати над собою.

А.Макаренко надавав великого значення вихованню дітей в сім’ї («Книга для батьків»). На його думку, необхідними умовами правильного виховання дітей є «повна сім’я» як виховний колектив; гарні взаємини між батьком і матір’ю, приклад батьків для дітей у всьому, правильні стосунки між батьками й дітьми, чіткий і строгий режим життя, правильно організована трудова діяльність членів сім’ї. «Книга для батьків» є своєрідною енциклопедією сімейного виховання.

Глибоке вивчення педагогічної спадщини А. Макаренка, уникнення «вишукувань» недоліків у ній, творче використання плідних ідей може дати неабияку користь для вдосконалення навчально-виховного процесу сучасної української школи.