Істина як гносеологічна категорія. Критерії істини.

Теорія пізнання як логіка має своїм предметом вивчення руху мислення до істини. Тому найважливішою для неї проблемою є визначення:

- яке мислення істинне і

- як встановити його істинність.

Довгий час загальновизнаним вважалося так зване класичне, або традиційне, визначення істини, яке бере початок ще від Арістотеля. Істина, згідно цьому визначенню, є думка, відповідна дійсності –теорія відповідності. Недостатність такого розуміння істини полягає в його невизначеності. Адже поняття «відповідність» і «дійсність» можна тлумачити по-різному. Насправді, з цього арістотелівського визначення виходили і матеріалісти, і ідеалісти, вкладаючи, проте, в нього різний зміст.

Основні концепції істини:

- відповідність знань та уявлень дійсності;

- конвенціальна – прагне подолати недоліки попередньої, і полягає в наступному: істиною слід вважати те, що більшість людей погоджується визнавати істинним.

- концепція узгодженості - тобто визнається логічна несуперечливість, узгодженість певної теорії.

- прагматична – в істині визначається ступінь корисності, ефективності, практичної виправданості;

- регулятивна – знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують оптимальність наших взаємодій зі світом. При цьому враховується, що для забезпечення оптимальних стосунків з навколишнім світом необхідні як відчуття, абстрактні конструкції, так і досвід, експеримент.

Основні суттєві ознаки істини:

- процесуальність - не як щось застигле, вічне, незмінне, а як процес.

- об’єктивність – істина - це якісна характеристика людських інтелектуальних здобутків, а не реальності. Істина – це не картина реальності в людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворення, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пересвідчуватись у можливостях знання.

У науці з давніх часів існує переконання, що істиною можна вважати логічну несуперечливість наукової теорії, що лежить в основі когерентної концепції істини. Доповнює ці погляди прагматичне тлумачення істини як вищого ступеня корисності, ефективності, практичної виправданості знання. Але всі ці концепції істини мають свої досить помітні недоліки. Так, очевидно, що питання про істину не можна вирішувати більшістю поданих за неї голосів (навіть, поданих фахівцями), так само, як і корисністю. Тому врешті-решт у сучасній гносеології авторитетнішою постає регулятивна концепція істини, згідно з якою знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують оптимальність наших взаємодій зі світом. При тому враховують, що для забезпечення наших оптимальних стосунків із природною, суспільною та інтелектуальною реальністю нам потрібні як відчуття, абстрактні конструкції, так і досвід, експерименти, практика.

У такому разі істина постає як інтелектуальна багаторівнева діяльність, унаслідок якої ми отримуємо надійні засоби та інструменти нашого життєвого самоздійснення.

Отже, істина постає не як щось застигле, вічне, незмінне, а як процес функціонування інтелектуального складника суспільно-історичного життя. У цьому процесі наявні чуттєва, раціонально-логічна та досвідно-практична складові частини.

Тому й ознаки істини на різних рівнях її функціонування можуть бути різні:
чуття засвідчує нам фактичність існування або неіснування будь-чого;мислення фіксує суттєві та необхідні зв'язки, характеристики, риси реальності; практика та досвід окреслюють умови та межі застосування розумових конструкцій.
Відзначимо найважливіше в понятті істини. Насамперед істина - це якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а не реальності. Але, крім того, істина - це не картина реальності в людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворення, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пересвідчуватись у можливостях знання.

Істина постає суттєвим поглибленням нашого сприйняття дійсності і водночас усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду, тобто в кінцевому підсумку істина — це належне в пізнанні, гносеологічний ідеал пізнання, те, чого ми прагнемо, бо врешті-решт, коли ми ставимо питання про поняття істини, то воно передбачає завершену повноту наших знань. Але це поняття, як і будь-яке еталонне, ідеальне утворення свідомості, виконує функцію оцінки, виявлення ступеню наближення реального до еталонного, належного.

В дійсності ж ні ідеального, ні еталонно завершеного не існує, а існують часткові, фрагментарні елементи можливої чи бажаної повноти. Тому істина наявна в реальному пізнанні, інакше ми були б неспроможні оцінювати знання, проте вона наявна тут у вигляді лише окремих елементів, частинок нашого максимального наближення до оптимальних взаємодій з світом через інтелектуальне відтворення дійсності, багатоаспектне в усій її повноті та складності. Але дійсності не самої по собі, не відстороненої від людини, а дійсності як царини людської життєдіяльності.

Істину як багатогранний інтелектуальний процес нелегко збагнути у всій повноті, тому нерідкісними, а, скоріше, типовими, постають однобічні підходи до неї, які можуть виливатись:

* у позицію догматизму — перебільшення значення сталого, незмінного елемента в пізнанні, прагнення вважати здобуті знання абсолютною істиною;

* у позицію релятивізму — перебільшення значення мінливості знань, проголошення усіх знань відносними;

* у позицію утилітаризму — зведення до рангу істини тих знань, які на даний момент виявились виправданими і корисними;

* у позицію нормативного ставлення до істини - істина недосяжна, проте важливим є не її отримання, а лише рух до неї.

Усі ці реальні ознаки істини (сталий елемент пізнання, його мінливість, практична виправданість, нормативна спрямованість до ідеальної повноти) входять у зміст наших знань. Залежно від їх конкретних складників, особливостей побудови та обґрунтування знання якісно характеризуються як очевидні, вірогідні, достовірні, правдиві, правильні та істинні. В останньому випадку йдеться, насамперед, про наукові знання.

Очевидність характеризує максимально повне співпадання ментальних засобів та утворень із тим, що входить в людське сприйняття або розуміння. Як правило, очевидність супроводжується відсутністю найменших сумнівів щодо точності знання.

Достовірність засвідчує наявність у певних знання тих чи інших (чуттєвих, логічних, смислових, об'єктивних чи суб'єктивних) ознак істинності.

Вірогідність стосується оцінки знань та міру їх виправданості, коли немає точних свідчень про їх помилковість або правила їх вибудовування та використання.

Важливо зазначити те, що означені характеристики можна застосовувати для оцінки не лише абстрактно-теоретичних знань, але також повсякденних, образних, містичних та ін.

В негативному плані якість знання оцінюється через поняття: а) заблудження - коли знання сприймаються як достовірні, достатньо повні, хоча мають такий ступінь неповноти, який реально виводить їх за межі достовірності; заблудження - це не навмисне, а мимовільно невиправдане відношення до якості знання; б) помилки - коли порушується правильність у змісті, формі або функціонуванні знання; в) хиби (хибності) - коли знання свідомо перекручуються, але подаються як істинні чи достовірні (щоправда, в логіці існує свій, спеціальний та більш чіткий критерій хибності).