Сутність пізнання. Об'єкт і суб'єкт пізнання.

Проблему пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука) під назвою "гносеологія" (давньогрец. "гносис" - пізнання; "логос" - учення, наука). Інколи цей розділ філософії іменують "епістемологія" (давньогрец. "епістема" - знання, наука; "логос" - учення), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання.

Гносеологія була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження, а епістемологія - це більше явище некласичної філософії. Для нашої філософської традиції епістемологічні студії були не характерними, проте сьогодні саме епістемологія виходить на перший план в дослідженні проблем знання та пізнання. Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що є пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати?

Гносеологія (від гр.. gnosis – знання і logos - вчення)–це розділ філософії, в якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності і істинності. Як філософська дисципліна аналізує загальні підстави, що дають можливість розглядати пізнавальний результат як знання, що виражає реальний, істинний стан речей. Термін «гносеологія» використовується у двох значеннях: 1) вчення про загальні механізми та закономірності пізнавальної діяльності; 2) філософська концепція, що досліджує одну форму пізнання – наукове, раціональне; в такому випадку використовується термін «епістемологія» - тобто передусім наукове знання або теорія пізнання.

Основні питання гносеології:

- як суб’єкт дається суб’єкту?

- чи пізнаваний світ (скептицизм, агностицизм, оптимізм)?

- чим перевіряється достовірність знань?

- як відбувається адекватне засвоєння знань?

Процес пізнання – діалектика чуттєвого (відчуття, сприйняття, уявлення) і раціонального (поняття, судження, умовивід).

У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.

При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідних понять гносеології.Суб'єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням. Об'єкт пізнання - фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та іи.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність.

«Відношення пізнання» включає в себе три компоненти: суб’єкт, об’єкт, зміст пізнання (знання).

В зв’язку з цим можливі три варіанти відношень:

1. між суб’єктом і джерелом пізнання (об’єктом). Основне питання: яким шляхом зовнішня по відношенню до свідомості річ стає досягненням розуму в якості ідеального змісту.

2. між суб’єктом і знанням. Виникають питання, пов’язані, з одного боку, із засвоєнням людиною вже готових, наявних у культурі масивів знань (у книгах, таблицях, касетах, ЕОМ), а з іншого – із оцінкою суб’єктом тих чи інших знань: їх глибини, адекватності, повноти для розв’язання тих чи інших проблем.

3. між знанням і об’єктом. Вирішується проблема достовірності знання.

Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує: по-перше, що об'єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру самопізнання; по-друге, що суб'єкт та об'єкт співвідносні: об'єкт набуває характеристик саме об'єкта лише у відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт. Мало того, сучасна гносеологія (та особливо - епістемологія) розглядає їх як узагалі невіддільні. Отже, об'єктом може ставати лише те, що виявляється як окрема особлива реальність у полі активної діяльності суб'єкта; при тому об'єкт постає як похідне від суб'єкта і навіть як його елемент. З іншого боку, можна розглядати самого суб'єкта як елемент об'єкта: природа — єдиний об'єкт, а людина як частина природи є елементом об'єкта. Названі нібито протилежні виявлення суб'єкта та об'єкта ми повинні спробували зрозуміти як єдиний процес, де разом із зростанням меж та горизонтів людської активності зростає, стає складнішим і предметно насиченішим об'єктний обсяг її життєдіяльності. В цьому сенсі пізнання постає як процес вичерпування за допомогою предметних визначень змісту об'єктів пізнання та діяльності.