Наукові школи сучасної глобалістики
Перші теоретичні моделі глобалізації були створені в 1980-х – 1990-х роках на концептуальній основі між конкуруючими формами дискурсу: дискурсом світової системи і власне дискурсом глобалізації. Нині в рамках сучасної парадигми глобалістики функціонують відповідні наукові школи і працюють організовані наукові колективи. Основних шкіл — шість.
1. Школа світ-системного аналізу (Імманїла Валлерстайна, США) розробляє парадигму, в центрі якої – розвиток економік, історія систем і цивілізацій. Кінець XX століття розглядається цією школою, як криза переходу від капіталістичної світ-системи до поки що невизначеної посткапіталістичної системи. Капіталістична світ-система розглядається як перша історична форма глобальної системи, яка безупинно розвивається у взаємодії ядра («золотий мільярд») з напівпериферією і периферією світу.
Світ-системний аналіз (англ. world-systems analysis, далі ССА) за своєю сутністю становить орієнтований на історичну перспективу аналіз циклів, тенденцій і довгострокових структурних характеристик світової економіки. Його виникнення на початку 70-х років XX ст. було обумовлене цілим рядом подій, що відбулися у світі в другій половині минулого сторіччя, такими, як війни, низка економічних криз, поява на світовій арені так званих країн «третього світу» як окремої структурної одиниці. ССА виник як спроба переосмислити, пояснити ці процеси і події, подивитися на відносини на світовій арені між різними групами країн з нового кута зору.
Розробку ССА пов’язують з іменем Іммануїла Валлерстайна. Вважається, що його праця «Сучасна світова система» (1974 р.) започаткувала ССА. Цей теоретичний підхід був синтезом декількох теоретичних традицій: по-перше, броделівської історіографії і, ширше, французької школи «Анналів»; по-друге, різних варіантів «теорії залежності» – насамперед тієї версії, що була розроблена Андре Гундером Франком у 1960-і роки і, яка, у свою чергу, була пов’язана із марксистською теоретичною традицією.
Вихідним задумом світ-системного аналізу був протест проти теорій модернізації». Так, зокрема, теорія модернізації розглядає суспільства світового ядра як «модернізовані», а суспільства світової периферії – як такі, що повинні пройти через процес модернізації і досягти такого ж рівня розвитку, що і «модерні» суспільства. Хоча теорія модернізації і порівнює різні суспільства, вона не може вважатися глобальною, оскільки, здійснюючи порівняльний аналіз суспільств, вона абсолютно не брала до уваги систему взаємин між ними, нею не розглядалася світ-система сучасного людства. Динамізм, що виявлявся у трансформації суспільств, піддавав критиці теорії модернізації і був одним із головних поштовхів до розвитку світ-системного аналізу.
Іншою передумовою, як пише Валлерстайн, була історичність, тобто, якщо процеси є систематичними, то загальна історія системи (на противагу історії складових частин, що розглядаються окремо й у порівнянні) відіграє вирішальну роль у розумінні сучасного стану системи.
Третя передумова – унідисциплінарність (umdisciplinarity), і вона випливає з другої – розгляд історичних, суспільних процесів не з точки зору окремих дисциплін (економіки, політики, соціології), а з погляду світ-системного підходу.
Нарешті, четвертою передумовою Валлерстайн називає холізм («філософію цілісності»). «Аргументи світ-системного аналізу змусили його прихильників поставити під сумнів наявність кордонів між суспільними науками, історично сконструйованих у період 1850-1945 pp., і навіть протестувати проти їхньої наявності. Ці кордони не витримували критики, і тому мова йшла про реструктурування знання. Справді, холізм змушує переосмислити також й історично сформований, а тепер канонізований великий вододіл між суспільними і точними науками...».
І. Валлерстайн створює принципово нову сферу дослідження. Світ-системний аналіз будується навколо принципово іншого об’єкта – не держави, не ринку чи громадянського суспільства, а саме навколо усього світу як визначеного системного і структурного цілого. Такий підхід на сьогодні є найбільш вдалим і адекватним, оскільки у зв’язку із процесами глобалізації «...держави (національні економіки) дійсно втрачають функцію основного структурного елемента світової економіки».
Принципова новизна підходу ССА до аналізу глобальних структур історії полягає в акценті на приматі «зовнішніх», екзогенних факторів соціальних змін, що мають радше не внутрішню, а зовнішню, світ-системну природу. Учений виділив наступні основні предмети аналізу в досліджуваному об'єкті (світ-системі):
1) функціонування капіталістичної світової економіки як системи;
2) її походження;
3) зв'язок капіталістичної світової економіки з некапіталістичними структурами до того, як перша стала глобальною системою;
4) порівняльне вивчення історично альтернативних способів виробництва;
5) нарешті, перехід до соціалізму, що триває.
Основною категорією, що використовується в аналізі Валлерстайна, є не окрема національна держава чи суспільство, а цілісність (totality) або історична система. Учений стверджує, що існувало всього три типи цілісностей і можливо, що в майбутньому з’явиться четвертий. Трьома типами цілісностей, що існували раніше або існують зараз, є міні-системи, світ-імперії і світ-економіки.
1) Міні-системи є общинними (родовими) економіками, які зазнають взаємного впливу. Міні-системи були поглинені в процесі експансії капіталізму і досліджуються головним чином у рамках антропології. Вони характеризуються одиничним поділом праці, натуральним типом господарювання, єдиною державністю й єдиною культурою. Фактично міні-системами є усі суспільства на початкових етапах їх розвитку, до виникнення в них товарно-грошових відносин. Оскільки зараз таких суспільств практично не існує, ССА їм не приділяє особливої уваги, обмежуючись констатацією їх існування у минулому.
2) Як світ-імперії, так і світ-економіки є світ-системами. За словами Чейз-Данна, світ-системи є цілісними соціальними системами (не обов’язково глобальними), складовими яких виступають культурні, нормативні, економічні, політичні й військові зв’язки, обмежені територіальною мережею упорядкованого обміну матеріальними благами. Вони відрізняються від міні-систем тим, що об’єднують культурно неоднорідні суспільства, а одна від одної тим, що у світ-імперії існує єдиний політичний центр, а світ-економіка включає декілька політичних центрів з різним ступенем влади (впливу), що виходить з кожного з них. Критеріями віднесення держав до однієї світ-системи є:
– широкі й стійкі торговельні зв’язки;
– постійні політичні зв’язки з певними регіонами або народами, особливо відносини рівня «центр – напівпериферія – периферія» і «гегемонія – суперництво»;
– загальні економічні, політичні і, можливо, культурні цикли.
Найсуттєвішими відмінностями між світ-імперіями та світ-економіками є такі:
– світ-імперія має тільки одне ядро; у світ-економіці ядром може виступати як одна держава, так і декілька;
– світ-імперія завжди обмежується кордонами тільки однієї цивілізації; світ-економіка здатна охоплювати декілька цивілізацій;
– інтегруючим чинником у світ-імперії є примус, політична та військова сила; світ-економіки формуються добровільно, виходячи із економічної доцільності розвитку міждержавного обміну товарами та послугами;
– якщо для існування світ-імперії вирішальне значення має наявність сильного у політичному, економічному, військовому аспектах ядра (центру), то, говорячи про світ-економіку, наявність розвинених держав центру лише констатується. Акцент робиться на стійкість економічних зв’язків у системі.
Економічний каркас світ-систем у ССА ґрунтується на поділі праці, який розглядається у таких аспектах, як ядро і периферія з напівпериферією; нерівний обмін; нагромадження капіталу. Основним об’єктом ССА є зв’язок між країнами ядра (центру) і периферії, географічно і культурно відокремленими регіонами, що спеціалізуються на випуску капіталомісткої (ядро) чи працемісткої (периферія) продукції. Ядра світ-економіки мають вищий статус, характеризуються зосередженням капіталу, передових технологій, військової потуги. Навпаки, периферія має нижчий статус, може вважатися «колонією» чи «сировинним придатком» ядра, характеризується схильністю до стагнації і соціальних катаклізмів. Один без одного ці два елементи систем існувати не можуть. Це загальна концепція, що описує загальну схему структури світ-системи. Водночас реалії життя вносять певні корективи у цю схему.
У процесі географічного поширення капіталістичної світ-економіки протягом останніх чотирьох сторіч нові території були включені в систему майже виключно як периферія. Водночас бурхливо проходила НТР і на її основі розвивалася нова виробнича діяльність, що призвела до перерозподілу різних виробничих процесів між ядром і периферією. Ключовим елементом при віднесенні тієї чи іншої держави до ядра чи периферії є не сам продукт, а радше відношення між його капіталомісткістю і рівнем кваліфікації місцевої робочої сили.
Розгляд усього сучасного світу як однієї великої світ-економіки є правомірним з огляду на зростаючу економічну взаємозалежність усіх регіонів світу, поглиблення світогосподарських зв'язків. У цій світ-системі ядрами виступають США і Канада, ЄС та Японія, цілком заможні й демократичні держави, що спеціалізуються на виробництві високотехнологічної продукції та характеризуються зростанням питомої ваги сфери послуг. Напівпериферійний регіон включає країни Східної Європи, Росію, відносно індустріалізовані країни Латинської Америки (Мексика, Колумбія, Бразилія, Аргентина, Чилі), Туреччину і так звані нові індустріальні країни. У цих країнах переважає індустріальне виробництво з високим ступенем державного контролю економіки, який поступово знижується. Сучасна периферія репрезентована менш заможними державами Латинської Америки, Центральної Африки, Південної Азії та Китаєм (останній активно пересувається у напівпериферію системи). Але такий підхід потребує декількох уточнень.
По-перше, слід розглядати світ-системи одночасно різних рівнів. Найвищий рівень займає капіталістична світ-економіка, яка охоплює весь світ. На іншому рівні окремою світ-економікою є ЄС із найвищим у світі ступенем міждержавної інтеграції, в якій є своє ядро (Великобританія, Німеччина, Франція), напівпериферія (скандинавські країни, Голландія), периферія (Греція, Іспанія, Португалія), або Азійсько-Тихоокеанський регіон зі своїми центрами та околицями.
І, по-друге, ССА приділяє увагу тільки європейській цивілізації. Але, окрім європейської, у світі існують й японська, китайська, африканська, латиноамериканська, арабська цивілізації зі своїми культурними традиціями, «правилами гри», на які не можна не зважати. Аналіз структурної побудови цих цивілізацій як окремих світ-систем необхідний для більш повного розуміння логіки взаємодії між ними.
Якщо концепція країн ядра і периферії була запозичена теоретиками ССА у представників теорії залежності, то Валлерстайн впроваджує таке нове поняття, як напівпериферія (semi-periphery). У політичному аспекті напівпериферійні держави стабілізують світ-систему завдяки «під-імперській» діяльності, відхиляючи і поглинаючи частину опозиції країнам ядра з боку периферії. Вони мають серединний статус, є опорним пунктом експлуатації ядром периферії, поєднують їхні риси, їх характеризує динамічність розвитку.
Головними факторами, які надають країнам перевагу в боротьбі за підвищення статусу у світовій ієрархії є:
– обсяг ресурсів (особливо фінансових, науково-технічних, інформаційних та інтелектуальних, а також адекватних моральних і пра-вових традицій), здатність їх мобілізувати для успішної конкуренції у найбільш прибуткових сферах;
– опорна мережа і кадровий потенціал економічної експансії;
– відсутність надмірних витрат на національну безпеку і безпеку міжнародної торгівлі;
– нарешті, вигідне геоекономічне положення.
Концепція держав ядра, напівпериферії і периферії розглядається багатьма аналітиками як центральна у всьому світ-системному аналізі. Водночас саме ця концепція викликає і найбільш гостру критику. Так, Мануель Кастельс вказує: «Глобальна економіка глибоко асиметрична, але не слід уявляти її у спрощеній формі центру, напівпериферії і периферії чи прямого протистояння між Північчю і Півднем, оскільки існує декілька «центрів» і декілька «периферій», а Північ і Південь настільки внутрішньо різноманітні, що використання цих категорій в аналітичному сенсі мало що дає».
2. Друга школа глобалістики представляє основну концепцію «Сталого розвитку». Ця парадигма розроблена під керівництвом Лестера Рассела Брауна в Інституті світових досліджень (Вашингтон (США), 1975), який провів ряд проектів на тему «Стан світу» у 1980-ті. Міжнародна комісія ООН з навколишнього середовища і розвитку використала цю глобальну концепцію для підготовки доповіді «Наше спільне майбутнє» (1987 р.). Генеральна Асамблея ООН прийняла спеціальну резолюцію «Екологічна перспектива до 2000 року і надалі» (1987 р.), згідно з якою сталий розвиток повинен стати пріоритетним принципом діяльності ООН, урядів і приватних підприємств, організацій та установ.
Визнаючи висновок про існування планетарних меж економічного зростання, представники цієї школи (Лестер Браун) заявили про неефективність і недорозвиненість традиційного людського суспільства як причину і наслідок надмірного демографічного зростання. Критичний поріг сталого зростання світового суспільства вже пройдений, тому що людство споживає значно більше ресурсів, ніж дозволяють закони стабільного функціонування глобальних екосистем. Необхідно, як вважають прибічники цієї теорії, зупинити глобальний демографічний вибух в країнах, що розвиваються, і піддати критиці концепції економічного зростання західного типу.
Дещо однобічний екологічний ухил цього напряму призводить до його відомої обмеженості. Разом із тим приваблює запропонована поступовість, поетапність, еволюційність змін. Вищою метою програми сталого розвитку її ініціатори бачать у пошуках нових шляхів, які б забезпечили прогрес людства не тільки в елітарних регіонах і в короткі періоди (цикли), а на всьому глобальному просторі і на довгу перспективу. Ця школа глобалістики може вважатись передвісницею еколого-економічної школи, яка виникла вже в 90-ті роки ХХ століття і, яка прагне довести можливість поєднання екологічних і економічних інтересів у процесах глобального розвитку. В Україні сьогодні цей напрям є актуальним, він підтримується в дослідженнях вітчизняних вчених.
3.Третя школа представляє концепцію «Межі зростання». Проблема меж економічного зростання лежить в основі тематики доповідей Римського клубу (1968). Досягнення цієї школи полягає в результативних спробах моделювання світової економічної динаміки. При цьому брались п'ять взаємопов'язаних змінних величин:
1) населення;
2) виробництво продовольства;
3) використання не відновлювальних ресурсів;
4) капіталовкладення;
5) забруднення навколишнього середовища.
Була висунута робоча гіпотеза про дисфункціональність глобальної системи. В ході її перевірки автори дійшли висновку, що при збереженні існуючих тенденцій зростання, людство дуже швидко наблизиться до крайньої межі демографічної та економічної експансії. Значення цих результатів полягає ще й у тому, що межі зростання вбачаються не стільки в планетарно-ресурсних обмеженнях, скільки у внутрішніх обмеженнях світового людства – панування і жорстокий егоцентризм глобальних корпорацій, архаїчний суверенітет все більш чисельних держав та їхня конфліктна конкуренція, егоїстичний дух елітаризму і зверхності цивілізації Заходу, дезінтеграція людського співтовариства. Надаючи особливого значення людині, А. Печчеї запропонував глобальну програму Нового Гуманізму, суть якої саме в «людській революції», в інтеграції людей світу, в формуванні світової людської спільноти, здатної до колективних зусиль по плануванню і керуванню заради спільного майбутнього людства, оскільки альтернативою може бути відсутність будь-якого майбутнього. І сьогодні ця глобальна стратегія гуманізму не втратила свого значення. Цю стратегію вважають альтернативою ідеології та стратегії «нелюдської глобалізації», яку нав'язують світу деякі лідери силової глобалізації в інтересах елітарних країн.
4.Четверта школа – це школа універсального еволюціонізму в глобалістиці, що розвивається під керівництвом академіка Миколи Мойсеєва на базі ноосферного вчення Володимира Вернадського. Ця школа піддає критиці доповіді Римського клубу за їх розуміння пасивної ролі природи і її пасивної реакції на результати діяльності людства. Ініціатори школи закликають розглядати глобальну природу як самоорганізовану систему, реакція якої хоч і непрогнозована через величезну кількість критичних порогових факторів, але неминуча в довгостроковому плані. До того ж пропонується враховувати зворотну реакцію біосфери на процеси глобального розвитку.
Школа під керівництвом академіка М. Мойсеєва є антагоністичною щодо концепції сталого розвитку, вважаючи останню «опаснейшим заблуждением современности», а розмови про сталий розвиток нагадують глобалістам-еволюціоністам поведінку страуса, що ховає голову в пісок. Між тим сумісний розвиток глобального людського суспільства і біосфери може бути цілеспрямованим, взаємоузгодженим і ефективним. У результаті конструктивної коеволюції може бути сформована ноосфера, ноосферна економіка і ноосферна цивілізація, яка відкриває шлях до якісно нового розвитку. Цю школу називають ще школою глобальної екології. Вона запропонувала теорію глобальних рішень і компромісів. Ця школа розробила і запропонувала моделі глобальних наслідків ядерної війни, «ядерної зброї» і «ядерної зими» та соціологію глобального компромісу – концепцію «Глобальних інститутів згоди», які можуть добиватись стабільних ефективних компромісів. Доведена можливість світових угод кооперативного типу, що об'єднують зусилля і ресурси суверенних держав для вирішення планетарних завдань. Вважається, що положення школи універсального еволюціонізму органічно ввійдуть в парадигми глобалістики ноосфери.
5.П’ята школа – це школа мітозу біосфер, певною мірою не має прямого відношення до глобалістики. Але її вважають важливою при переході до практичної діяльності по раціоналізації взаємодії світового людства з навколишнім середовищем. Неурядовий міжнародний Інститут екотехніки (1969) (Марк Нельсон), що представляє цю школу (французька лінія вчення про ноосферу), з 1976 р. проводить конференції у Франції. Генезис парадигми Інституту екотехніки обумовлений практичними потребами космонавтики в створенні штучних біосфер малого масштабу із заданими якостями. Ідея цієї школи полягає в тому, щоб досягнуті результати використовувати для покращання земної біосфери і для формування ноосфери. Суть ноосфери в гармонічному синтезі біосфери і техносфери. Під техносферою розуміють «глобатехс» – тип нової культури, що має діапазоном розповсюдження весь планетарний ринок. Факт експансії «глобатехс» в Космос означає, що повна екологічна рівновага можлива лише при виході за межі земної біосфери в Космос. На цій підставі ноосфера перетворюється на важливий фактор еволюції Всесвіту.
6.Шоста школа – це школа контрольованого глобального розвитку Джермена Гвішиані, яка починала з реалізації програми «Моделювання глобального розвитку», і яка мала своєю метою створення системи моделей альтернативного глобального розвитку і рекомендацій щодо вибору оптимальних управлінських стратегій. При цьому значна увага надавалась соціальним проблемам. Ця школа пропонувала розвивати глобалістику з позицій загальносоціологічної теорії і методології. Перехід до інформаційного суспільства розглядається як магістральний шлях вирішення глобальних проблем. З позицій сьогодення, запропонований авторами цієї шкли класовий підхід до глобалістики, здається наївним, як і його «радянська суб'єктність» сприйняття глобалістики.
Таким чином, сучасна глобалістика не має поки що єдиної парадигми. Зміст окремих парадигм ще залишається під тиском відповідних філософських доктрин, а системний комплексний підхід ще не набув статусу обов'язковості для всіх концепцій. Більше того, існує певна цивілізаційна самоізольованість сучасних парадигм глобалістики, оскільки діапазон рефлексивної комунікації в сучасній глобалістиці є обмежений християнським світом, який є також поділеним. Тому включення до комунікації конкуруючих цивілізацій дає можливості для створення більш життєздатних парадигм глобалістики.
ТЕМА 3
Дата добавления: 2016-02-16; просмотров: 1128;