Інтерпретація і проблема оцінювання в психодіагностиці

Інтерпретація матеріалів психодіагностичних обстежень

Діагностичний матеріал знаходить цінність тільки після того, як осмислений, правильно зрозумілий і пояснений. Для цього запобігають до інтерпретації одержаних у діагнос­тиці даних.

Інтерпретація(від лат. in terpretation) у широкому смислі — тлумачення, пояснення, переклад на зрозумілу мову. Інтерпре­тація в психодіагностиці — завжди творчий процес аналітико-синтетичної обробки фактів, окремих властивостей і ознак, спе­цифічних особливостей і своєрідності досліджуваних явищ психіки. Якихось готових рецептів, схем чи зразків тут не існує, хоча в окремих випадках напрацьовуються своєрідні ал­горитми. Правда, існують загальні правила і загальні підходи. Основні з них важливо враховувати щоразу, коли виникає не­обхідність розшифровки і пояснення психодіагностичних вимірів. Вони виходять з істотних положень, сутність яких здебільшого зводиться до того, як автор(діагност) розуміє:

• проблему оцінювання й оцінки в психології;

• полімодальність і багатомірність психіки як такої;

• проблему нормативів вимірюваних явищ психіки;

• ймовірнісне прогнозування психологічного діагнозу. Розкриємо ці положення в теоретичному плані.

Інтерпретація і проблема оцінювання в психодіагностиці

При здійсненні психодіагностичних процедур у випробову­ваного (замовника, клієнта, пацієнта) часто виникає бажання узнати від психолога про те, чи все нормально у нього в цьому плані, добре це чи погано? Іншими словами, постає питання про оцінки. І кожного разу виникає певне розчарування, коли з'ясовується, що психолог не ставить оцінок (за винятком си­туацій експертизи), не нормує і не дозує психічних функцій, властивостей і станів, не «вішає ярликів».

Проблема оцінювання в психології не розроблена: у жод­ному підручнику по психології немає навіть параграфа, спеціально присвяченого оцінці [8]. А тим часом кожна люди­на в процесі життєдіяльності постійно звертається до оцінок предметів і явищ, ситуацій і подій, вчинків і дій як оточую­чих (зовнішні оцінки), так і власних можливостей, резуль­татів діяльності, відносин, станів (самооцінки). Більше того, будь-яка людина передбачає і враховує те, як її оцінюють інші (рефлексивні оцінки). Слід також відзначити, що є бага­то видів професійної діяльності, де оцінювання використо­вується прямо (учитель, менеджер, підприємець, контролер ВТК, суддя, лікар, експерт та ін.). Оцінка — важливий атри­бут не тільки в педагогіці, але й у метрології, психофізиці, економіці, філософії, політиці. Але оцінка в загальноприйня­тому смислі (як результат у балах чи в іншому кількісному виразі) у психодіагностиці майже не використовується. У психології, правда, до неї запобігають, але специфічно, зокре­ма, у вигляді самооцінок. Інша справа з оцінками, як проце­сом оцінювання, своєрідною кваліметрією (виміром змісту, якості). Оцінку ж як результат використовують у психодіаг­ностиці дуже рідко і в основному метафорично, на зразок ста­тистичних оцінювань, адже, згідно до висловлювання В.В. Налімова, «усякий математичний опис явищ реального світу завжди метафоричний» [39, с. 46].

Поняття «оцінка» визначається різними авторами по-різно­му: «.. .як процес співвіднесення ходу чи результату діяльності з наміченим у задачі еталоном» [4, с. 163]; «психічне відображен­ня цінностей різного порядку» [36, с. 35]; «...як вимір властиво­стей предмета і його значимості» [28, с. 4]. Для психодіагности­ки саме такі визначення оцінювання, як процесу створення суд­жень про якості досліджуваного, є прийнятними. Саме вони є адекватною формою інтерпретації психометричних показників. У такому розумінні психодіагностичне оцінювання використо­вує акт породження значеннєвої інформації (суджень, тлума­чень) професіоналом, тобто фахівцем-психологом. Процес розуміння (інтерпретації) у зв'язку з оцінками обов'язково пе­редбачає чотири ланки аналітичної роботи:

1) об'єкт оцінювання, який сприймається безпосередньо (в психометрії — визначається за допомогою методичного інструментарію);

2) певну міру (мірку), що називається еталоном, стан­дартом, критерієм, нормативом, ціннісною шкалою, оцінною основою;

3) процес порівнювання об'єкта з оцінною підставою. За допомогою цього порівняння здійснюються дізнання, іден­тифікація, тотожність досліджуваного явища з тим (чи та­ким), що є в науковому знанні, установлюється відповідність ознак, властивостей, характеристик досліджуваного явища психіки з теоретичним, модельним, еталонним зразком;

4) відображення в тій чи іншій формі результату оціню­вання. У психодіагностиці це розширений опис явища психі­ки або формулювання діагнозу.

Перед кожним обстеженням психодіагност створює гіпо­тезу, припущення, яке буде перевіряти з застосуванням мето­дичного інструментарію. Такою гіпотезою і визначається тес­товий набір (чи блок) методів діагностики, необхідний, на думку психолога-діагноста, у даному конкретному випадку. За допомогою підібраних методик одержують кваліметричні ознаки, приводять їх у систему і попередньо (при не­обхідності) обробляють за допомогою апарата математичної статистики. Власне з цього моменту і починається інтерпре­тація матеріалів діагностики. Схематично цей процес можна розгорнути ланцюгом послідовних ланок:

Тут п — сукупність виявлених у діагностиці ознак (їх кількісні і якісні показники); М(СЕ) — моделі або суб'єктивні еталони, тобто оцінні підстави і критерії для про­цедур порівняння;

АСО — аналітико-синтетична обробка, тобто звірення й уза­гальнення виявлених ознак досліджуваних явищ психіки;

ОС(Д) — оцінювання стану і якості параметрів досліджу­ваного в діагностиці явища психіки, що випливає з еталонів і критеріїв, оцінних основ. Це і є пошуковий результат у ви­гляді діагностичного судження (опису) чи діагнозу.

Крім чистоти одержуваних матеріалів діагностики, віль­них від спотворень і артефактів (про це йшлося у главі 4),

найбільше значення для психодіагностичного висновку має розуміння того, що являє собою оцінна підстава, чим кон­кретно наповнений її зміст і який принцип її організації (зрозуміло, в голові у психодіагноста). Оцінна підставаце, по суті, теорія, яка описує визначене коло психічних явищ, методологічна основа психіки, це е база дослідника, діагнос­та, яку він використовує для розуміння і пояснення того, що вимірюється, шкалюється, тестується. Звідси величезна зна­чимість еталонів, критеріїв, мірок, нормативів, суб'єктивних образів-уявлень, а точніше, знань фахівця, що відповідають науково встановленим зразкам якостей та властивостей, оз­нак і закономірностей, яким відповідають ті чи інші психічні явища, досліджувані в конкретній діагностиці. Іншими словами, це загальнотеоретична підготовка і досвід психодіагноста, знання того, з чим доводиться мати справу. Сукупність знань і досвіду накопичує і поєднує в собі спеціаліст-психодіагност. В міру накопичення ці знання й еталони узагальнюються в цілісні уявлення про нормаль­ний, типовий, середній, належний, законрмірний прояв влас­тивостей психіки в конкретному й одиничному виразі, тобто в предметі діагностики окремого випадку, з яким, і тільки з ним, приходиться мати справу. Зрозуміло, тут не може бути штампів чи кліше — кожен випадок унікальний. Але ми за­побігаємо до відомих науці оцінним чи теоретичним підста­вам. Вони тому і є оцінними підставами (смислоціннісними критеріями), бо використовуються у якості еталонних моде­лей, «лакмусових папірців»,своєрідних фільтрів. Отже,крізь призму них пропускаються властивості психіки, протесто-вані в діагностиці. Звідси з очевидністю випливає, що діаг­ност, який не освоїв, не опанував загальну теорію психології і її предметних спеціалізацій (вікову,педагогічну, соціальну, управлінську, юридичну — у залежності від прикладного значення діагностики), не зможе повною мірою адекватно тлумачити,обґрунтовувати отримані дані і робити висновки. Не применшуючи значимості сказаного, звернемо увагу на наступний етап діагностичного інтерпретування. Аналі-тико-синтетична обробка тестового матеріалу (осмислення його) — не менш важлива ланка, хоча і зводиться, значною мірою, до зіставлення, порівняння, узагальнення, конкрети­зації, виокремлення і т. ін. По визначенню, «порівнювати»

означає зіставляти один об'єкт з іншим з метою виявлення можливих відносин між ними [8]. Порівняння (співвідно­шення, звірення, зіставлення) звичайно фіксують відобра­ження відносин, а не властивостей чи специфіки,тобто вста­новлення тотожності або відмінності по ступеню виразності властивостей в об'єктів, що співвідносяться («більше», «сильніше», «виразніше» чи «слабкіше», «пасивніше» і т.ін.). Але, на відміну від звичайного співвідношення, як це відбувається у побутовому життєвому спостереженні, у пси-ходіагностичному порівнянні й інтерпретації здійснюється звірення не між двома одиничними об'єктами, а між об'єктом оцінки (діагностики) і оцінною підставою, тобто теорією. Своєрідність полягаєв тім,що форма відображення результату оцінки тут задається не прямим впливом співвідносності за ознаками якості або кількості, а змістом вербальної, значеннєвої обробки «сигнальних» значень і властивостей. Вираження ж продукту порівняння в цьому випадку скоріше нагадує«судження властивості»,ніж «суд­ження відношень». Ми повинні ухилитися від порівняння відношень і як би «зняти» з оцінної підстави її властивості і застосувати "зняте" до виявленого в діагностиці. Таким чином, властивості еталона приміряються до властивостей зразка. Саме такі властивості — судження-властивості і за­безпечують якісний аналіз досліджуваних у психологічній діагностиці явищ. Це — основа будь-якої психодіагностич-ної інтерпретації. У подібних інтерпретаціях «судження-властивості» мають особливо цінне значення, оскільки аналітичне розкривають зміст і динаміку, характер і силу психічного крізь призму притаманних йому закономірнос­тей. Такий варіант інтерпретації (а не прямих оцінок) ціка­вий ще і тому, що його можна безпосередньо, без додаткової" обробки використовувати в корекційній, інформаційній, консультативній роботі з клієнтом чи пацієнтом. Прямі оцінки («добре» — «погано») навряд чи будуть більш при­датними і доречними для практичної роботи у сфері пси­ходіагностики .