Кредитоспроможність позичальника та основні джерела інформації для її визначення

Під кредитоспроможністю позичальника розуміють здатність юридичної чи фізичної особи повністю й у зазначені терміни виконати всі умови кредитної угоди.

Під платоспроможністю розуміють спроможність підприємства своєчасно й повністю виконати свої платіжні зобов’язання, які випливають із кредитних та інших операцій грошового характеру, що мають певні терміни сплати. Аналіз платоспроможності підприємства доцільно здійснювати як за поточний, так і на прогнозований період. Кредитоспроможність позичальника на відміну від його платоспроможності не фіксує неплатежі за поточний період або на яку-небудь дату, а прогнозує його платоспроможність на найближчу перспективу.

У світовій банківській практиці кредитоспроможність клієнта завжди була і залишається одним з основних критеріїв при визначенні доцільності встановлення кредитних відносин. Кредитоспроможність визначається не лише як можливість повернути основну суму боргу і проценти за ним, але й як бажання клієнта виконати свої обов’язки.

Деякі економісти говорять, що кредитоспроможність — це якісна оцінка позичальника, яка дається банком до розв’язання питання про можливість та умови кредитування і дає змогу перед­бачити ймовірність своєчасного повернення позик та їх ефективного використання.

У процесі аналізу кредитоспроможності клієнта використовуються такі методи аналізу: метод коефіцієнтів, метод групувань, метод порівнянь, рейтингові системи оцінки тощо. Вибір методу залежить від низки чинників: типу економічної системи, ступеня розвиненості ринкових відносин, особливості побудови балансу та інших форм звітності клієнта, галузевих особливостей, виду діяльності, характеру позичальника (підприємство, фізична особа), форми власності.

Широкого застосування як у вітчизняній так і в зарубіжній практиці набув метод коефіцієнтів, який дає змогу визначити важливі показники діяльності клієнта.

Кордони вивчення кредитоспроможності залежать від:

— розміру позики;

— терміну позики;

— результатів минулої діяльності позичальника;

— забезпечення кредиту (яка форма забезпечення використовується);

— взаємини банку з клієнтом.

Жодних твердих правил із цього приводу не існує, оскільки кожний клієнт, котрий подав кредитну заявку, може володіти специфічними особливостями, що вимагають більш детального вивчення.

Банк може використовувати різні джерела інформації про кредитоспроможність потенційного позичальника: використання карток на всіх вкладників і позичальників, якщо такі ведуться в банку; отримання інформації із зовнішніх джерел; використання великої кількості довідкових і аналітичних звітів, при цьому в діловому світі неухильно дотримуються правила передання конфіденційної інформації (у США ці відносини регулюються «Етичним кодексом про обмін банками інформацією про кредитоспро­можність комерційних фірм»).

У вітчизняній практиці організації кредитування такого високоорганізованого і якісного джерела зовнішньої інформації про кредитоспроможність підприємств поки немає. Однак, якщо банк зацікавлений у підтвердженні достовірності окремих моментів діяльності потенційного позичальника, він (банк) може отримати зовнішню інформацію від інших банків, куди раніше звертався позичальник, від постачальників, покупців, конкурентів, органів податкової інспекції, а також шляхом вивчення архівів банку і фінансової преси.

Основне джерело внутрішньої інформації — фінансові звіти позичальника (баланс, звіт про прибутки і збитки). Розрахунок різних коефіцієнтів на основі цих звітів дає змогу глибше проаналізувати справжній стан справ потенційного позичальника, оці­нити перспективи його розвитку і здатність погасити позику.

Нарівні з цим вивчається репутація позичальника, його чесність, порядність, взаємовідносини з іншими банками, компетентність керівників, досвід і знання справи, потенційні можливості, особистий фінансовий стан позичальника, ринкова вартість підприємства.

Банківські працівники, котрі ухвалюють рішення про кредитування, приймають відразу три рішення:

— виявлення/оцінка ризику;

— мінімізація/уникнення ризику;

— компенсація ризику.

По-перше, необхідно виявити ризик (і, якщо можливо, оцінити ймовірність виникнення цього ризику).

По-друге, треба мінімізувати або уникнути ризику взагалі (прийняти заставу або застрахувати кредит).

По-третє, банкір намагається отримати компенсацію за ризик, стягуючи комісійні, проценти та визначаючи інші умови надання кредиту.

На практиці всі ці три рішення — частини одного рішення: видати кредит чи ні. Можливий і третій варіант: видати тільки частину необхідної суми або внести поправки в заявку про надання кредиту і видати позику на інших умовах.

Основними критеріями оцінки банком кредитоспроможності позичальників є показники, що характеризують ліквідність балансу.