Господарство Лівобережної України за часів гетьманщини та у складі Російської Імперії

Еволюція соціальних відносин і розвиток господарства України в другій половині ХVІІ – початку ХVІІІ ст.ст. відбувається у складних суспільно-політичних умовах. Відповідно до угоди між урядом Б.Хмельницького та московським (1654 р.) передбачалося збереження в Україні існуючої системи влади та управління, а також збереження прав її уряду на зовнішні зносини, що означало певну автономію України у складі Московської держави. В той же час, суспільно-політичний лад, що сформувався за часів Б.Хмельницького, був несумісним із самодержавно-кріпосницькою системою Росії,що врешті-решт з часом і призвело до повної втрати як політичної автономії, так і самобутніх рис господарського розвитку.

Завершення воєнних дій проти Польщі та розподіл України (Андрусівське перемир’я 1667 р., Вічний мир 1686 р.), в результаті якого Правобережжя залишилося під владою Польщі, спустошення більшості земель, особливо Правобережної України, напади татар, нескінченне протистояння козацької старшини підірвали господарство краю.

Проте, незважаючи на вкрай несприятливі умови, в економіці Лівобережної України з’являються паростки товарного господарства у вигляді купецького капіталу, підприємництва, поширення найманоїпраці тощо. В Лівобережжі торгові люди (купці) наприкінці 60-х років ХVІІ ст. становили до 8% міського населення. Купецтво формувалося, перш за все, за рахунок торгівельних агентів, шляхти, козацької старшини. Купецький капітал зростав як за рахунок торгівельних операцій, так і внаслідок занять купців лихварством та орендарством. Використовуючи різні форми збагачення, купецтво активно впливало на поглиблення товарності виробництва промислової та сільськогосподарської продукції, активізацію зв'язків між регіональними ринками та формування єдиного всеукраїнського ринку.

Знаходив своє застосування купецький капітал й в промисловості, проте формування відповідної верстви населення, господарська діяльність яких спрямовувалася на виробництво товарного продукту йшло, в основному, за рахунок інших джерел. Ліквідація кріпацтва, що відбувається в процесі Визвольної війни, особиста свобода селян, перехід землі у власність Війська Запорізького відкривали широкі можливості для розвитку господарської ініціативи значної частини населення:товарну продукцію стали виробляти не лише багаті міщани, але й козаки та збагатілі селяни. Особливого поширення цей процес набув у таких галузях, як селітроваріння, залізоробна промисловість, виробництво скла тощо. З кінця ХVІІ ст. козацька старшина, яка зміцнила своє становище, починає прибирати до своїх рук ці та інші галузі промисловості. Але враховуючи той факт, що на цей періодстаршинське землеволодіння стає домінуючим, а особиста залежність селян-виробників посилюється, то стає цілком зрозумілим зростання феодальних рис в організації промислового виробництва, притаманних мануфактурному виробництву в Росії.

Формування та зростання старшинського землеволодіння в другій половині XVIIст. йде різними шляхами. Ще за часів Б.Хмельницького виникає так званерангове землеволодіння. Це були маєтки (землі разом з селянами, що до цього часу населяли ці території і обробляли їх), які надавалися старшинам при зайнятті ними певної посади – рангу з земельного фонду Війська Запорізького. Таке землеволодіння носило тимчасовий та умовний характер, як і помістя (умовне, неспадкове феодальне земловолодіння), дуже поширене тоді в Росії. Власники рангових земель йменувалисядержавцями, можливо тому, що раніше умовне не спадкове землеволодіння в Україні носило назву держави.

Крім рангового землеволодіння гетьмани надавали землю у „вічне”(„спокійне”) володіння;„до ласки військової”,інакше кажучи за наказом вищої влади;„на вспартє дому”,тобто на підтримку господарства. Але форма надання не завжди відповідала правам на володіння. В деяких випадках маєток, наданий „у вічне володіння” відбирався, а наданий „на ранг” залишався у довічній власності. Зрозуміло, що отримавши землі, представники старшини прагнули закріпити їх за собою, отримавши відповідні документи від гетьманів, а дуже часто і від царя. В документах, які кожний новий гетьман підписував з царем, вносились відповідні пункти, а в 1687 р. при обранні гетьманом І.Мазепи було записано, що гетьман не може відбирати раніше наданих та затверджених царем маєтків.

Зростання старшинського землеволодіння істотно погіршило становище посполитих,які крім повинностей на користь Війська Запорозького повинні були також нести повинності на користь панів. Додержавних повинностейвходили зобов’язання щодо утримання державного апарату, військової артилерії, консистентів (розташованих в Україні царських військ), а також участь у будівництві й ремонті фортець і укріплень, лагодженні шляхів тощо. На покриття грошових витрат збиралися спеціальні мита та податки, право на збирання яких найчастіше віддавали в оренду (на відкуп).

Представник старшини, отримавши маєток, намагався обернути на свою користь ті повинності, що селяни виконували раніше на користь Війська Запорізького. Але в значній частині випадків новий власник маєтку намагався залучити до нього селян шляхом надання їм певних пільг („слобод”). Запровадженняпанщинивідбувалося досить повільно, перевагу надаваличиншові.Доходи маєтку власник намагався збільшити за рахунок впровадження тут різнихпромислів:будівництва млина, крупорушки, олійниці або винниці, заводив відгодівлю худоби; нарешті дехто запроваджував виробництво дьогтю, поташу, селітри, заліза.

Основна маса козацької старшини, перетворившись у великих землевласників, робить все можливе, щоб юридично закріпити свої права. Найбільшими землевласниками були самі гетьмани - І.Мазепа(1687-1709) володів 19654 дворами, І.Скоропадський(1708-1722) - 19822, Д.Апостол(1727-1734) – 9997 селянськими дворами. Значна частина старшини, зраджуючи національні інтереси та захищаючи свої майнові, йде на угоду із самодержавством, отримуючи за це землі та дворянські титули.

Тенденції щодо зростання старшинського землеволодіння у Лівобережжі поширювалися і на Слобідську Україну (регіон, що утворився на теренах Дикого поля між кордонами трьох держав – Речі Посполитої, Московського царства та Криського ханства протягом XVII-XVIII ст., в результаті переселень українського населення. Назва походить від найбільш поширених населених пунктів – слобід – і “вільного” становища населення - свобод), де формувалося світське й монастирське, вотчинне і помісне землеволодіння. Спочатку, так як і у Лівобережжі, кожен переселенець міг записатися у козаки, але вже на початкуXVIII ст. це було зробити не легко. У маєтках також починає запроваджуватися панщина, вона досягає 1-2 дні на тиждень, несуть селяни й цілий ряд повинностей.

Особливо важливим етапом у формуванні відповідної структури господарства Гетьманської України стали роки правління Петра І.Його політика була спрямована на посилення економічної та політичної могутності Росії і носила яскраво виражениймеркантилістський характер.Без вагань можна сказати, що формувалася вона під впливом сучасних йому представників економічної думки, в тому числі йФеофана Прокоповича (1681-1736).

Феофан Прокопович народився у Києві, навчався у Києво-Могилянській Академії та за кордоном (у Римському колегіумі), з 1704 р. – працює у Києві, професором Києво-Могилянської Академії, з 1711 р. – її ректором. З 1711 р. працює у Санкт-Петербурзі і бере найактивнішу участь у реформаторській діяльності Петра І. Будучи прихильником освіченого абсолютизму, він в ряді своїх праць говорить про „природне” та „божественне” походження монархічної влади, а також всього станово-феодального суспільства.

В той же час Ф.Прокопович виступав за деяке пом’якшення соціальних протиріч через зростання загального добробуту, шляхом досягнення якого він вважав розвиток господарства, поширення досягнень науки та техніки, створення сучасної мануфактурної промисловості, будівництво шляхів сполучення, поширення освіти. Стоючи на позиціях меркантилізму, він відводив надзвичайно важливу роль діяльності уряду, найважливішим обов’язком якого повинна бути турбота про всебічний розвиток господарства, культури та освіти.

Він виступає як активний прихильник забезпечення позитивного торгівельного балансу, вважаючи, що досягнення такого балансу є можливим лише через активний розвиток промисловості, сільського господарства, торгівлі, шляхів сполучення, а також удосконалення системи державних органів управління. Він був активним прихильником реформ Петра І, розглядаючи їх як необхідні заходи для забезпечення ефективного господарювання. Щодо зовнішньої торгівлі, то і її він розглядав як надзвичайно важливу і необхідну складову господарської діяльності, але зовнішньоекономічні зв’язки повинні були бути вигідними, перш за все, власній країні. Отже, розвинута економіка, на його думку, – це є найкраща запорука „загального добробуту” та недопущення будь-якого невдоволення населення.

Ф. Прокопович також багато зробив для поширення науки та освіти, заснував першу в Росії загальноосвітню школу, приймав активну участь у створенні російської Академії наук, очолював відому „вчену дружину” до складу якої входили такі відомі діячі свого часу як А.Кантемір, В.Татіщев та ін. Соціально-економічні погляди Ф.Прокоповича, палкого прихильника петровських реформ та принципів економічної політики, його просвітницька діяльність справили помітний вплив на його сучасників і нащадків.

В той же час, економічна політика Петра І стосовно України передбачала посилення колонізації та ліквідацію й тих залишків автономного устрою, що ще залишалися. Дбаючи про розвиток мануфактурного виробництва, торгівельних зв’язків Росії, Петро І спрямовував свою політику щодо України на перетворення її у ринок збуту та сировинний придаток Росії. Надзвичайно багато роблячи для розвитку мануфактурного виробництва в Росії, проводячи політику "насадження мануфактур", Петро І в той же час накладав певні заборони на розвиток їх в Україні, створюючи умови, перш за все, для підприємців-росіян та іноземців. Використовуючи українську сировину, російський уряд створював казьонні (скарбові) мануфактури, всіляко підтримував створення й приватних, але таких, якими б володіли росіяни (суконні та парусно-полотняні мануфактури О.Мєншикова, Строганова та ін.), продукція яких йшла виключно на потреби російської армії та флоту. Російські ж потреби задовольняли виробники селітри, поташу. Російський уряд будував свою економічну політику щодо України на оволодінні українською промисловістю, створенні російських державних підприємств на українській сировині та із застосуванням української робочої сили.3’являється кріпосна мануфактура з великою кількістю "приписних" робітників, як державна, так і приватна, власниками якої найчастіше стають російські підприємці.

Великої шкоди петровська політика нанесла українській торгівлі — як зовнішній, так і внутрішній. Прямими заборонами були перекриті можливості для українського купецтва у вже налагодженій міжнародній торгівлічерез прибалтійські порти – Ригу, Гданськ, Кенігсберг, куди заборонялося вивозити українські товари, а спрямовували їх до далекого Архангельська, в той час єдиного морського порту Росії (1701 р.). А указом 1714 р. заборонено вивозити ряд товарів, таких як прядиво, шкіри, сало, віск, щетину та ін. через будь-які порти, крім російських - Ригу, Петербург, Архангельськ; в 1719 р. взагалізаборонено вивозити українське збіжжя. Врешті-решт, український експорт було скорочено до мінімума.

З метою забезпечення ринків збуту для російської мануфактурної промисловості різко обмежувався й український імпорт: заборонялося завозити до України ряд іноземних товарів, таких як панчохи, полотно, сукно, голки.Всі ці дії призводять до значного падіння цін на українському ринку на ряд товарів, що дає можливість російським купцям та уряду за безцінь скупати цю продукцію, яка не лише споживається в Росії, але й вивозиться російськими купцями за кордон. Так, у 1712 р. в Україні російським урядом було закуплено велику партію прядива, а потім через Архангельськ вивезено за кордон і реалізовано за значно вищими цінами. Як стверджує Д.Дорошенко, таку операцію російський уряд повторював неодноразово [4, 171].

Дуже дошкульною для українського купецтва була й митна політика уряду Петра І. До традиційного мита, що платили українські купці на користь державного скарбу Гетьманату, додається обов’язкове мито, що сплачується при перетині російського кордону з Україною, та ще раз в російських портах, на користь російської казни. Це неймовірно підвищувало ціни на товари українських купців, робило їх торгівлю вкрай невигідною. В той же час протекціоністська політика Петра І щодо російського купецтва давала останнім значні переваги.

Однією з найважливіших статей українського експорту в цей час були горілкататютюн, які активно вивозилися в Росію. Але конкуренція української продукції на російському ринку, з точки зору уряду, негативно впливала на місцевих виробників. З метою їх захисту було взагалі заборонено вивезення з України цих товарів; через деякий час вивіз було дозволено, але мито зросло до 30 % на користь російської казни. При цьому товари продовжували обкладати митом й на користь гетьманського скарбу.

Усі ці обмеження надзвичайно негативно відбиваються на економіці України, активно сприяючи перетворенню її на російську колонію, ринок сировини та збуту для російської промисловості. Україна, як зауважував Д.Дорошенко, „втрачала характер самостійного економічного організму й оберталася в звичайну колонію Москви: насильно відрізувалася від безпосередніх зносин із закордоном, ставала ринком збуту для московських виробів, а сама могла продавати свою сировину і продукти свого господарства тільки до Росії” [4, с. 173].Цей процес прискорюється в наступні часи, а в період гетьманування К.Розумовського (1750-1764), внаслідок скасування митних кордонів між Україною і Росією (1754 р.), економіка України стає складовою частиною російської в рамках всеросійського ринку, що формується, і цим самим остаточно скасовуються залишки української автономії.

В період правління Катерини ІІ (1762-1796 рр.) відбувається ліквідація й більшості соціальних здобутків Визвольної війни, перш за все відбувається перетворення в кріпаків більшості населення українських земель. Правда, варто зазначити, що на протязі всіх попередніх років йде процес поступового покріпачення селянства (укази 1727, 1738, 1739 рр. обмежували та ліквідовували право переходу селян). Але не можна сказати, що процеси покріпачення в Україні були обумовлені виключно діями російського уряду. До цих кроків його активно закликали українська шляхта та козацька старшина. Так, у надзвичайно цікавому документі - „Прошении малоросийского шляхетства и старшин, вместе с гетьманом, о восстановлении разных старинных прав Малороссии, поданное Екатерине ІІ в 1764 году” серед ряду вимог до уряду чи не найважливішою була вимога щодо посилення особистої залежності посполитих Гетьманщини, позбавлення їх права переходу та права запису у козаки.

Це обґрунтовувалося тим, що ніби-то селяни присвоїли ці права самостійно під час численних заворушень попередніх часів, а „от сего свободнаго мужиков с места на место перехода не токмо малороссийскому шляхетству, но и всем вообще обывателям делается несказанная обида и разорение; ибо через то помещики лишаются должных себе от мужиков доходов и работ, земледелие оскудевает, общенародные подати умаляются”. А тому, закликають автори „Прошенія”, слід „таковый самовольный малороссийских мужиков переход… впредь навсегда пресечь”[9, 94].

Щодо заборони записуватися у козаки, то у „Прошенії” зазначалося висловлювалася вимога „запретить всякого звания мужикам впредь вечно не выписываться в козаки” [9, с. 94].

Значна увага у „Прошенії” приділяється питанню надання прав російського дворянства представникам української шляхти та козачої старшини, що дозволило б їм отримати монопольні права на землю і посполитих. Вони просили відновити й підтвердити їх старовинні станові права та привілеї, відповідно до Березневих статей Б.Хмельницького (1654) „чтоб как все генерално, так и каждый партикулярно своими правами, обыкновениями, вольностями и преимуществами пользоваться, оных во всех случьях употреблять и теми себя охранять могли” [9,с. 92].

Ще одним документальним джерелом цього періоду були „Депутатские наказы и всеподданнейшие челобитья от шляхетства Малороссийской губернии” і „Депутатские наказы и всеподданнейшие челобитья от дворян Слободской Украины” – прохання, надані малоросійським шляхетством до Комісії по складанню Нового уложенія, створеної Катериною ІІ для перегляду попереднього і вже застарілого Соборного уложенія 1649 р. Як і у „Прошенії”, в цих наказах на першому місці стоїть клопотання щодо надання прав російського дворянства українській шляхті та козацькій старшині.

Матеріали засідань цієї Комісії є також надзвичайно цікавим джерелом суспільно-економічної думки другої половини XVIIIст. Вони дають можливість з’ясувати, які проблеми суспільно-економічного життя цього періоду були найактуальнішими для наших співвітчизників в цей період. Крім питання щодо дворянських прав, в Комісії розглядалися питання становища селян, забезпечення можливостей більш ефективної господарської діяльності як для української шляхти, так і купецтва, зокрема вимоги свободи винокуріння, надання пільг у торгівлі сіллю, пом’якшенні мит тощо. Важливою економічною вимогою було також прохання щодо заснування у Гетьманщині Дворянського банку, подібного до того, що діяв у Великоросії, мотивуючи це тим, що „крайняя в деньгах скудость лишает сограждан нашихспособов распространять к ползе государства коммерцию и промыслы”[9, с. 99].

У виступах депутатів піднімалися питання просвітницької діяльності, вносилися проекти із селянського питання в яких депутати намагалися знайти шляхи підвищення продуктивності праці селян-кріпаків. Так, депутат Я.П.Козельський пропонував, щоб поміщики надавали їм право особистого і навіть спадкового користування (але не володіння) невеликими ділянками землі, що дало б останнім можливість одержувати більші прибутки, установити законом дводенну панщину. Крім того він пропонував встановити два дні для виконання селянами державних обов’язків, ще два дні – для особистих потреб, сьомий же день віддавати на богослужіння.

Ще більш радикальні заходи пропонував депутат А.Алейніков. Він різко критикував у свої виступах кріпосницькі порядки, намагався розкрити причини тяжкого становища найбідніших верств населення (селян, рядових козаків та міської голоти), навіть ставив питання щодо ліквідації кріпацтва. З питань посилення ефективності промислового виробництва А.Алейніков пропонував використовувати вільнонайману працю замість праці кріпаків, яка була домінуючою на українських мануфактурах.

В січні 1764 р. скасовується гетьманство в Україні, створюється Малоросійська колегія. 1765 р. ліквідується козацьке самоуправління на Слобожанщині, а місцеві козаки позбавляються прав та привілеїв: замість існуючих козацьких полків створюються п“ять гусарських, а Слобідська Україна перетворюється на Слобідсько-Українську губернію. Указом 1783 р. остаточно скасовується право переходу й законодавче утверджується поділ українського суспільства на стани. Процес ліквідації автономії та покріпачення селянства Лівобережжя йде паралельно і завершується указом від 24 квітня 1785 р., за яким українська старшина отримала права російського дворянства. Щодо рядового козацтва, то після ліквідації автономії України в 1783 р., воно, як стан, було знищене. Козаки, правда, зберегли особисту свободу та право володіння землею, але повинні були платити податки і відбувати повинності.

3.Економічна політика Петра I (стосовно України)

Петро І послідовно проводив свою централізаторську політику щодо України. Зрозумівши, яку небезпеку для Росії становить український «сепаратизм», цар вирішив назавжди ліквідувати цю небезпеку. З цією метою він без поспіху, але послідовно, систематично й неухильно нищив усі ознаки української державності. Для цього він політично й економічно ослаблював Україну, теро-ризуючи її населення, винищуючи його, ліквідовуючи матеріальний добробут українців.
Насамперед він наклав тавро на козацьку автономію. Новий гетьман Іван Скоропадський, за давнім звичаєм, мав скласти після приходу до влади свої статті. Із козацького, табору під Решетилівкою відразу після Полтавської битви Скоропадський звертається до Петра І зі статтями, в яких висуває низку прохань і клопотань. Насамперед він просив залишити козаків під час походів під командою старшини, а не російських командирів, які знущалися над козаками. Хотів він також повернення українському урядові гармат, захоплених у Ба-турині. Порушував клопотання про невтручання московських воєвод в українських містах до місцевих справ. Просив не обтяжувати українське населення постоями російських військ. Ображався на те, що українців поспіль іменували «зрадниками» тощо.

Невідомо, чи цар брав участь у розгляді цього клопотання, бо відповідь надійшла за підписом канцлера Головкіна. В ній загальними фразами повідомлялося, що цар підтверджував козацькі права й вольності, але статті обіцяв дати згодом. Частина прохань була за-доволена, однак далеко не всі. Виводити українські частини з-під командування російських офіцерів заборонялося. Батуринська артилерія оголошувалася військовим трофеєм і мала залишатися в Москві. Обіцяно наказати воєводам в українських містах не втручатися в українські справи. Навіть було таке зобов'язання: в 1709 році не посилати козаків у походи в далекі краї. Гетьманові взагалі вказувалося на небажаність вживання самого терміна «козацька вольність», бо, мовляв, український народ з ласки царя має стільки свободи й вольностей, як жоден народ у світі.

Найгіршим було те, що цар призначив стольника Ізмайлова своїм міністром при гетьмані. Петро І дав цьому міністрові офіційну й таємну інструкції. Ізмайлов мав стежити абсолютно за всією діяльністю гетьмана. Особливо пригнічувало те, що зовнішньополітичної ді-яльності гетьман не позбавлявся, але чужоземних послів мав приймати разом зі стольником, а привезені ними листи відразу ж пересилати до царя. Резиденцією гетьмана визначався Глухів, хоча Батурин дозволялося заселити.

Таємна інструкція містила низку вказівок. Зокрема, міністр повинен був стежити, щоб гетьман і старшина не мали стосунків з турками, татарами, шведами, поляками. Стежити треба було за всіма прибутками військового скарбу, за настроями старшин і козаків. У розпорядження цього міністра передавалися два російські полки, які мали постійно перебувати при гетьманові.

Ці інструкції давалися по гарячих слідах, відразу ж після Полтавської битви. Але процес широкого тиску на всі сфери життя українців тривав увесь час. 1715 року цар видав наказ, яким скасовував колишній порядок виборів полкової й сотенної старшини, яка тепер мала призначатися. Порядок був такий: полкові й сотенні ради лише визначали кандидатів на посади старшини, а гетьман, за згодою з міністром-резидентом, призначав когось із цих кандидатів, Присягу новий старшина мав складати в присутності міністра,
Імперська політика спрямовувалася й на те, щоб позбавити Україну становища самостійного економічного організму та обернути її на російську колонію. Надійним механізмом такої колонізації були обмеження в галузі зовнішньої торгівлі, помножені на протекціонізм, тобто переваги й пільги власним купцям. Україна в галузі зовнішньої торгівлі була найближчою до Польщі й Німеччини. Продукти українського вивозу концентрувалися головним чином у Шльонську й балтійських портах Гданську, Кролевці й Ризі. Це був короткий, зручний, вторований шлях. Але 1701 року Петро І видав указ, за яким українські купці мусили вивозити свій товар тільки через Азов. Щоправда, цей указ не був виконаний через низку причин, пов'язаних з Північною війною, але така спроба Петра І зовсім не враховувала інтересів України.

Предметами українського вивозу були переважно сировинні продукти: воли, шкіри, віск, лій, сало, олія, щетина, вовна, горілка, тютюн, коноплі, риба, збіжжя, сіль, селітра, поташ, смола. Ці товари спочатку концентрувалися в традиційних пунктах — Києві, Ніжині, Чернігові, Стародубі. Сюди звозилися не лише українські товари, а й чай, перські килими, тканини, які завозили в Україну зі Сходу, їздили українські купці й на Захід. Є дані про те, що вони збували свій товар безпосередньо у Франції та Голландії.

Імпорт з різних країн був також специфічним. Зі Шльонська надходили в Україну голландські й англійські сукна, біле й пофарбоване полотно, шовкові тканини, вироби німецьких ремісників, коси, серпи, срібний і кришталевий посуд, голки, шила, прянощі. Звідти завозилися на Гетьманщину й книги — німецькі, французькі, латинські. Книги надсилали також з Липська (Ляйпцига), Кролевця, Бродів, Гданська. З Гданська, крім книг, надходили в Україну мідь, коси, серпи, предмети розкоші, медикаменти. З Туреччини привозили тканини (адамашок, оксамит, шовк, парчу), килими, шовкові пояси, корали, тютюн, ладан, фініки, рис, родзинки, каву, цитриновий сік, мигдаль, шафран тощо. Росія постачала в Україну хутра лисиць, горностаїв, куниць, білок, соболя й різних інших звірів, полотна, китайку, цукор, папір та інший крам.

На той час встановився досить цивілізований порядок, що ґрунтувався на взаємній довірі. Без цього складно займатися торгівлею. Був налагоджений обопільний кредит: українські купці брали товари в кредит у Польщі й Німеччині, а відповідно й чужоземні купці брали в Україні. Такий порядок значно полегшував ведення торгівлі.

Петро І поступово й неухильно порушував цей порядок. Спочатку було заборонено вивозити українські товари через німецькі порти, а дозволялося лише через російські. Потім перестали дозволяти імпортувати в Україну певні товари з-за кордону. Зрештою заборонили приватну торгівлю низкою продуктів, на яку царський уряд наклав свою монополію. Все це руйнувало українську економіку.

А віхи на шляху цієї руйнації були такі. Після невдалої спроби спрямувати потік українських товарів до Азова вийшла царська заборона вивозити їх до балтійських портів. Тепер наказувалося везти товари аж до Архангельська. Цей довгий і сезонний шлях робив неможливим вивіз тих продуктів, що швидко псувалися. Асортимент товарів, які дозволялося вивозити тільки через російські порти, невпинно зростав.
З метою зменшення конкуренції для власних неякісних мануфактурних виробів царський уряд постійно скорочував перелік товарів, що імпортувалися в Україну. В 1714 році було заборонено ввозити панчохи, золоті й срібні нитки, дорогі шовкові тканини, цукор, фарби, полотно, столову білизну, тютюн, карти, сукно. Для прикладу: коли в Рязані збудували фабрику з виробництва голок, то відразу ж було заборонено привозити голки в Україну з Австрії чи Шльонська, хоча рязанські голки були гірші за якістю й дорожчі.

До штучної регламентації українського експорту й імпорту долучалася митна політика царського уряду. Досі був порядок, при якому українські купці на українському кордоні, вивозячи товар, платили так звану «евекту» — вивозне мито, а ввозячи його, — «індукту», себто ввозне мито. Ці кошти йшли до українського державного скарбу. Тепер на українсько-російському кордоні встановлювалося особливе мито на користь російського скарбу. Але на цьому справа не кінчалася, За той самий товар треба було платити мито ще й у російських портах. Та ще й платити мито треба було тільки золотом. Митні ставки весь час зростали, що робило торгівлю певними товарами просто невигідною.
Частина обмежень була безглуздою. 1715 року вийшов наказ, щоб українські купці по дорозі до Риги заїжджали спочатку до гетьманської резиденції Глухова. Там складали реєстр усього товару, а до купецького обозу додавали спеціального гетьманського дозорця. З 1722 року було скасовано окремі українські паспорти. Тепер за паспортом слід було їхати до Києва, до російського коменданта чи губернатора, а крам везти на догляд аж у Брянськ, прикордонне місто на російській території.

Цими заходами Україна поступово відрізалася від безпосередніх торговельних зносин із закордоном і перетворювалася на ринок збуту московських товарів. У той же час далеко не всі українські вироби можна було продавати в Росії. На деякий період було заборонено взагалі ввозити до Росії українські горілку й тютюн. Згодом заборону зняли, зате ввіз цих товарів обкладався, крім гетьманської «евекти», 30-відсотковим митом, що робило торгівлю ними невигідною.
Залишаючись без товарів традиційного українського експорту, зарубіжні партнери України вжили щодо Росії низку дипломатичних заходів. Деякі країни, особливо Австрія й Польща, своїми зовнішніми акціями й переговорами спонукали певне послаблення жорстоких протекційних порядків, що встановилися в Росії. Але вже мало що можна було виправити. Багато українських купецьких родин, які підтримували сталі й давні контакти із закордоном, через брак торговельних зв'язків розорялися або переключалися на роздрібну внутрішню торгівлю. їхнє місце в Україні посіли російські купці. Скорочення зовнішньої торгівлі й посилення всіляких обмежень погіршило становище тих верств трудящих, які були пов'язані з перевезеннями. Насамперед це стосувалося чумаків. Адже при відсутності залізниць основний обсяг перевезень здійснювався саме ними. Тепер царський уряд встановив такий порядок, що з них на українсько-російському кордоні брали мито, а з російських візників — не брали. Це змушувало багатьох купців звертатися саме до російських ямщиків. Усі перелічені заходи російського уряду призвели до втрати Україною рис самостійного економічного організму. А це мало безпосередній вплив на зміну й політичної ситуації, бо економіка, як відомо, лежить в основі політики.