Остаточна ліквідація автономії України.

До таких політичних кроків, які ліквідовували залишки української державності, слід віднести створення 1722 року так званої Малоросійської колегії, що позбавляла гетьмана й решток тієї ілюзорної влади, яка в нього ще була. До її складу мали входити шість російських офіцерів на чолі з бригадиром. Гетьман Іван Скоропадський спробував оскаржити цей незаконний крок, апелюючи до попередніх домовленостей та угод. Петро І дав занадто демагогічну відповідь, яка зовсім не випливала із суті порушених питань. Разом з тим бригадир одержав докладні інструкції, як контролювати гетьманський уряд. Старий гетьман не витримав такого масованого удару й помер у липні 1722 року.

В Україні встановилося своєрідне двовладдя. У Глу-хові існувало два уряди — Генеральна військова канцелярія на чолі з Полуботком і Малоросійська колегія з бригадиром Вельяміновим. Звичайно, вони не мирили між собою, часто віддаючи накази, що суперечили один одному. Полуботок спробував нормалізувати становище, сам склав проект можливих реформ і повіз до Петербурга. Цар затвердив деякі із цих 12 пунктів проекту, але наполіг на тому, що порядкування українськими фінансами передавалося Малоросійській колегії, яка дістала право остаточно затверджувати діяльність гетьманської адміністрації у сфері фінансів. Без сумніву, фінансова залежність посилювала залежність політичну. Полуботок за своє прагнення відновити незалежність України врешті-решт загинув у казематах Петропавлівської фортеці. Хто з його соратників після смерті Петра І повернувся в Україну, то мусив залишити в Петербурзі заложниками синів.

З Полуботком були втрачені практично останні надії відновити самостійність України чи хоча б вберегти деякі ознаки її автономії. На посади генеральної старшини й полковників були поставлені сумирні слухняні люди, які мовчки провадили потрібну цареві політику. Тепер податки грішми й натурою збирала Малоросійська колегія і прямісінько надсилала їх до Москви. Причому спостерігалася динаміка лавинного зростання податей. Ось вона. 1722 року грошей було зібрано (цифри заокруглені длй кращого сприйняття) 46 000 карбованців, 1723 — вже 86 000, а 1724 року — аж 141000 карбованців. Так само й із зерном. Було відправлено на склади російського інтендантства відповідно 17 000, 28 000 і 41000 четвериків (26,24 літра) збіжжя.

Отже, політика Росії щодо України за Петра І була суто колонізаторською. Та й не лише стосовно України. Загальну вбивчу характеристику цареві дав у чернетках праці «Микола Палкін» Л. Толстой: «З Петра розпочинаються особливо вражаючі і особливо близькі та зрозумілі нам жахи російської історії. Біснуватий, п'яний, згнивший від сифілісу звір 1/4 століття губить людей, страчує, палить, закопує живих у землю, ув'язнює дружину, живе розпусно, мужолозтвує... сам забавляючись рубає голови... їздить з подобами хреста з чубуків у вигляді дітородних членів і подобами Євангелій — ящиком з горілкою... коронує б...ь свою і свого коханця, розоряє Росію і страчує сина... і не тільки не поминають його злодійств, але до сих пір не припиняють вихвалянь доблестей цієї потвори, і немає кінця всілякого роду пам'ятників йому».
Після смерті Петра І деякі помірковані люди з власть імущих пропонували дещо полегшити режим в Україні, особливо з огляду можливої війни з Туреччиною, де козаки традиційно відігравали важливу роль. Але пет-рівська партія була настільки сильною, що не надала можливості послідовно провести докорінні зміни, До-пускалися поодинокі послаблення, але вони не відігравали вирішальної ролі. Було дозволено козакам, наприклад, відкупатися грішми від походів на Кавказ.

Та чехарда в царюванні, яка розпочалася після Петра І, не поліпшила становища України, Але деякі реформи були реалізовані 1727 року. Найвища таємна рада вирішила передати всі українські справи із Сенату до Колегії закордонних справ, чим хоч формально визнавався незалежний статус України, з якою слід було підтримувати відносини як із зарубіжною країною. До Глухова надіслали таємного радника для проведення виборів гетьмана і призначення старшини. Була скасована остогидла Малоросійська колегія. Нарешті, 1 жовтня 1727 року гетьманом обрали миргородського полковника Данила Апостола. Міністра-резидента при гетьманові залишали, але веліли йменуватися таємним радником, бо «при гетьмані цареві тримати міністра не личить», мовляв, забагато честі.
Повернення до гетьманської форми правління викликало надію у багатьох українців на повернення колишніх порядків. Водночас воно налякало тих, кому козацтво стояло кісткою в горлі. Навіть у Польщі великі латифундисти перестали брати податі із селян, а дехто залишив маєтки й поїхав від кордону подалі від гріха. Російська адміністрація плекала надію, що тепер почнуть повертатися додому українські емігранти, а тому наказала прикордонній охороні зняти на деякий час своє чергування. Запорожці зі свого далекого вигнання звертаються до Апостола з проханням про заступництво.

Прибувши на коронацію молодого імператора Петра II, Данило Апостол подав йому петицію про повернення Україні старих прав і привілеїв. На петицію була дана відповідь з 28 пунктів, яка дістала назву «Решительньїх пунктов» (1728 p.). Гетьманові заборонялося вести дипломатичні зносини з іншими державами, а листи послів негайно слід було пересилати до Петербурга. Гетьман міг вирішувати лише прикордонні справи з Польщею та Кримом, але під наглядом таємного царського радника. Гетьманська резиденція мала й надалі залишатися в Глухові, поближче до російського кордону. Крім реєстрових козаків, гетьман міг мати не більше трьох полків найманого війська. Над гетьманом встановлювалася військова влада російського генерал-фельдмаршала. Генеральна старшина й полковники обиралися старшиною, але затверджував їх сам імператор. Гетьман міг затверджувати лише нижчу старшину.

Вищою апеляційною інстанцією ставав Генеральний суд, що складався з трьох українців і трьох росіян. Головою суду був гетьман, У галузі економічного життя дозволялося вільно приїжджати іноземним купцям для торгівлі. Обмеження були для купців-євреїв. Вони мали право продавати крам лише оптом, а на вторговані гроші мусили купувати місцеві товари, а не вивозити золото й срібло. Мито за ввезені в Україну товари тепер передавалося не до військової казни, а до російської скарбниці. Була скасована заборона москалям купувати землю в Україні. Хто з росіян мав в Україні маєтки, мусив підлягати місцевій юрисдикції. Заборонено було в цих маєтках селити російських кріпаків.

Звичайно, «Решительньїе пункти» повернули Україні лише деякі колишні права і привілеї. Але все ж таки в беззаконня петрівських часів вносили певний лад і видимість законності.
На основі цих пунктів Данило Апостол енергійно взявся за реставрацію автономних прав Гетьманщини. Відразу ж після повернення додому гетьман майже повністю змінив старшину, призначивши на основні посади своїх кандидатів. Його постійною турботою було поліпшення економічного добробуту краю. Опору української державності він вбачав у старшинсько-купецькому стані, який і підтримував. Але, мабуть, менше боліло йому те, що серед усього селянського населення Гетьманщини непокріпачених селян залишилося не більше третини.

Данило Апостол клопотався перед царським урядом про зміну економічної політики щодо України, просив дозвіл на вивіз за кордон багатьох видів краму. До колегії закордонних справ він звертався з проханням зменшити мито й дати дозвіл місцевим купцям їздити за кордон з українськими паспортами. Ввізне мито — індукту — гетьман пропонував повернути на відкуп українцям, а не іноземцям, як до цього практикувалося. Гетьман провадив таку політику, щоб захистити українських купців, які торгували із закордоном. Він робив усе, щоб спонукати іноземних власників маєтків, особливо росіян, спродувати своє нерухоме майно й виїжджати з України.

Слід зауважити, що попри всі старання Данила Апостола його заходам був властивий здебільшого паліативний характер. Політика ж царського уряду послідовно спрямовувалася на колонізацію України й перетворення її на звичайну російську провінцію. Всі його поступки на користь української автономії мали тимчасовий або суто формальний характер.

Відновленням гетьманату скористалися запорожці. Вони доволі настраждалися на далекій чужині. В їхньому середовищі йшла постійна боротьба проросійської та антиросійської партій. Все ж таки туга за Батьківщиною брала гору. Використавши міжнародну обстановку, особливо протиріччя між Туреччиною та Росією, запорожці після смерті Костя Гордієнка (1733 р.) з огляду на підготовку царським урядом війни з Кримом відверто перейшли на бік Росії. Уже в травні 1733 року козаки заклали Нову Січ над річкою Підпільною неподалік від Нікополя. Цариця Анна Іванівна надіслала їм клейноди й грошові дарунки.

Вже по смерті Данила Апостола (1734 р.) запорожці уклали з російськими урядовцями в Лубнах на Полтавщині таку угоду:

1. Усі «провини» козаків прощаються й вони дістають
повну амністію.
2. Запорожці одержують усі свої землі, тобто всю
Катеринославську губернію.
3. Козаки можуть жити за своїми звичаями.
4. Вони підлягають старшому російського війська, розташованого в Україні.
5. Козаки одержують від російського уряду по 20 тисяч карбованців щорічно.

Після цього запорожці взяли активну участь у Турецькій війні, дуже допомігши російській армії. Повернення запорожців мало для загальноукраїнської справи певне позитивне значення, але водночас з їхньою покорою царизму зникала остання реальна опозиційна сила щодо централізаторської політики російської адміністрації.

Наполегливі намагання Данила Апостола відновити українську автономію, мабуть, викликали певну відразу царського уряду, бо після його смерті було прийняте рішення гетьмана не обирати, а доручити управління Україною новій Малоросійській колегії. Вона різнилася від першої такої ж колегії тим, що до її складу увійшли троє українців і троє росіян. До того, наскільки царизм намагався регламентувати українське життя, слід долучити таку примітивну вказівку, що росіяни на засіданні колегії мали сидіти з правого боку столу, а українці — з лівого. Нова Малоросійська колегія відразу ж стала втілювати «своєрідну» шлюбну політику.

Росіяни мусили всіляко зближуватися з українцями. Проте колегія мала заважати українцям одружуватися з білорусами та польською й українською шляхтою Правобережжя, Загалом нова Малоросійська колегія провадила таку ж політику, як і її попередниця,— спрямовану на колонізацію України.

В цей час Росія втягнулася у виснажливу війну з Туреччиною. Козакам, як завжди, відводилася у війні важлива роль. Але разом з тим Україна стала основним джерелом постачання російської армії. Через варварські засоби експлуатації цієї території вона дуже швидко перетворилася на пустелю. Сотні й тисячі людей переселялися на правий берег Дніпра, втікаючи від розорення та інших лих. Майже 6-літня війна завершилася в 1739 році сепаратним миром, за яким Росія закріпила за собою запорізькі землі (пізнішу Катеринославщину й частину Херсонщини), які й залишила в розпорядженні запорізького війська.

Коли на трон зійшла дочка Петра І Єлизавета, Україні стало трохи легше, бо фаворитом цариці був Олексій Розумовський, син простого козака з-під Ко-зельця на Чернігівщині, За чудовий голос його взяли до Петербурга, де на вродливого юнака накинула оком цариця. Вона таємно взяла з ним шлюб. З розповідей Олексія дещо більше, ніж її попередники, дізналася про Україну, тому ставилася до неї з певним розумінням. За її правління були повернуті деякі вольності й постало питання про повернення гетьманату. На цю посаду знайшовся й претендент — рідний брат Олексія Кирило Розумовський.

Процес виборів був нелегким. Грамоту з дозволом провести вибори було «височайше даровано» 1747 року, а самі вибори (або їхня видимість) сталися аж через З роки, бо тільки 1750 року Кирило Розумовський в'їхав до Глухова. А сповнилося новому гетьманові аж 22 роки. Щоправда, він перед цим уже побував президентом Російської Академії наук, яким став у 18 років. Усі ці призначення й вибори були справою рук Єлизавети.

За правління Єлизавети Кирило дечого домігся для України. Він добився того, що завідування справами України та зносини з нею були знову передані із Сенату до Колегії закордонних справ, а також підпорядкування гетьманові України Києва. Хотів гетьман забезпечити й фінансову автономію України, але домігся лише того, що були ліквідовані деякі податі, а між Україною та Росією встановлювалася вільна торгівля без будь-якого мита. Зате не вдалося Кирилові Розу-мовському добитися відміни царського указу 1754 року про скасування евекти та індукти, від чого гетьманська скарбниця втрачала значну суму річного прибутку. Не зміг гетьман домогтися права на вільні зносини з іншими державами. Не спромігся він увільнити Гетьманщину від участі в загальноімперських війнах та пов'язаних із цим повинностей.

Коли ж 1762 року на престол зійшла Катерина II, Україні відразу стало непереливки. Цариця чомусь незлюбила українців. В одному приватному листі з Києва вона писала, що за своє життя не бачила провінції, де б люди були такі дурні й гидкі, як в Україні. Вона продовжила політику Петра І щодо колонізації, прямої русифікації України. Варто було українській старшині лише завести мову про переведення гетьманства на спадковий статус у родині Розумовських, як цариця негайно (1764 р.) скасовує гетьманщину. Наступним логічним для Катерини II, але страшним для України, кроком була остаточна ліквідація 1775 року Запорізької Січі. Тепер уже дійсно остання надія на будь-яке відновлення автономії України зникла. Посланець Катерини II відомий полководець Рум'янцев зумів за 20 років свого управління краєм майже непомітно перевести Гетьманщину на статус звичайної імперської провінції.

Трагічна подальша доля України як у краплині води віддзеркалилася в розправі з останнім кошовим Запорізької Січі, 85-річним Петром Калнишевським. Його заслали до сумнозвісного вже на той час Соловецького монастиря з нелюдським присудом: «...Посадить его в Головленкову тюрьму вечно, и пребьівати ему в кельи молчательной во все дни живота его и никого к нему не допускати, ниже его не випускати никуда же, но затворену и заточену бьіти, в молчании каятися о пре-лести живота своего и питаему бьіти хлебом слезньїм».

В непроглядній пітьмі Головленкової башти Кални-шевський просидів довгих 16 років, а останніх 9 — у сухому казематі Прядильної башти. На Соловках він і помер уже після звільнення у віці 112 років, На його могилі читаємо досить показову епітафію: «Сдесь погребемо тело в Бозе почившего кошевого бьівшей не-когда грозной Запорожской Сечи П. Калньїшевского, искренно познавшего свои виньї».
Символічно те, що останні втілювачі славетного минулого України — кошовий Петро Калнишевський і гетьман Кирило Розумовський — померли одного й того ж, 1803, року.
А за 20 років до цього сталася подія, що мала велике значення для українських земель. Це було приєднання Криму до Росії, що сталося 1783 року. Нарешті знищили хижацьке гніздо, яке впродовж трьох століть спричинювало неможливість спокійної праці в плодючих українських степах. Зникла небезпека постійного нападу, загроза потрапити в неволю для будь-якого жителя України. Ширшою тепер стала й можливість культурного розвитку, Україна також дістала нарешті вихід до Чорного моря.

Але того ж 1783 року було остаточно покріпачене українське селянство, бо указом Катерини II було заборонено селянам переходити від одного поміщика до іншого. Катерина II, як писав О. Пушкін у «Замітках з російської історії XVIII століття», «роздарувала близько мільйона державних селян (тобто вільних хліборобів) і закріпачила вільну Малоросію...». Крім того, 1783 року був скасований козацький військовий устрій. Десять колишніх гетьманських і три компанійських полки були перетворені на десять регулярних кінних (карабінерних) полків російської армії з 6-літньою службою. Все козацьке, починаючи від форми й кінчаючи внутрішнім демократичним устроєм, було скасоване.

Частина козаків після ліквідації Запорізької Січі пішла на Кубань, де заснувала своєрідну «Кубанську Україну». Але це тема окремої розмови, оскільки Кубань не входила до українських земель. Чимало козаків пішло на поклін до турецького султана й заснувало Заду-найську Січ, яка жила своїм складним життям, і зв'язаним, і відокремленим від України. Це була своєрідна політична еміграція.
Таким чином, Україна через різні причини об'єктивного й суб'єктивного характеру втратила залишки своєї автономії, самостійність і була поділена між кількома сусідніми країнами. Левина частка цих земель потрапила до складу Російської імперії, яка зробила все можливе, щоб перетворити самобутній незалежний край на звичайну провінцію тієї ж імперії.

1.Особливістю козацької держави був її військовий характер. Він зумовлювався як потребою виборювати незалежність, так і традиціями Війська Запорозького.

Протягом літа - осені 1648 р. на визволених українських землях було утворено українські центральні та місцеві органи влади, судові установи, запроваджено новий принцип адміністративно-територіального поділу, поступово формувалася нова соціально-економічна структура.

До участі в розбудові держави було залучено різні верстви тогочасного українського суспільства (козацтво, українську православну шляхту, міщанство і духівництво).

Головний здобуток Національно-визвольної війни - утвердження Української держави - Гетьманщини.

Особливістю козацької держави був її військовий характер. Він зумовлювався як потребою виборювати незалежність, так і традиціями Війська Запорозького.

Протягом літа - осені 1648 р. на визволених українських землях було утворено українські центральні та місцеві органи влади, судові установи, запроваджено новий принцип адміністративно-територіального поділу, поступово формувалася нова соціально-економічна структура.

До участі в розбудові держави було залучено різні верстви тогочасного українського суспільства (козацтво, українську православну шляхту, міщанство і духівництво).

ОРГАНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ

Генеральна рада -загальна рада всього Війська,найвищий законодавчий орган держави

Старшинська рада - генеральна старшина та полковники - розглядала всі питання міжнародної політики, зокрема миру і війни, затверджувала міські привілеї та смертні вироки тощо

Генеральний уряд (генеральна старшина)на чолі з гетьманом

Гетьман

здійснював законодавчу, виконавчу і судову владу;

скликав Генеральну і Старшинську ради;

видавав універсали;

був головнокомандувачем збройних сил;

брав участь у судочинстві (при гетьманові діяв Генеральний військовий суд);

опікувався фінансовою системою;

за рішенням ради розпочинав війну;

провадив мирні переговори;

керував дипломатичними зносинами з іншими державами та розвідувальною службою.

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ

Територія козацької держави згідно з умовами Зборівського договору складалась із земель колишнього Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств та обіймала 200 тис. кв. км. - від р. Случі на заході до московського кордону на сході та від басейну Прип’яті на півночі до степової смуги на півдні.

Столицею і гетьманською резиденцію стало м. Чигирин.

На визволених землях скасовувався польський адміністративний устрій. Було ліквідовано воєводства, повіти, а замість них створювалися полки із своїм територіальним поділом. У 1649 р. всю територію Української держави було поділено на 16 полків (на Правобережжі - 9, на Лівобережжі - 7 полків).

Центром полку було одне із значних міст полкової території .

Кожен полк очолював полковник, який обирався на полковій раді або призначався гетьманом. Полковник зосереджував у своїх руках військову, судову та адміністративну владу на території полку, тобто був не лише військовим керівником, а й мав владу над усіма жителями полку.

Територія полку поділялася на 10-20 і навіть більше сотень. Сотні, як і полки, різнилися площею та чисельністю. Адміністративними центрами сотень були міста, містечка й великі села.

Військово-адміністративну владу на території сотень здійснювали сотники.

Містами, що мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та ін.), керували магістрати на чолі з війтами. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків - обрані ними отамани.

Запорозька Січ була в державі окремою адміністративно-територіальною одиницею.

СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ АРМІЇ

Гетьманська держава мала одну з найсильніших у тогочасній Європі армій, що була створена зусиллями Богдана Хмельницького й досвідченої козацької старшини у перший рік війни об'єднанням розрізнених селянських і козацьких загонів.

Народно-визвольна армія налічувала понад 100 тис. вояків і була організована за полково-сотенним територіальним принципом: певна територія виставляла кілька сотень козаків, які об’єднувалися в полк.

Військо складалося з представників різних верств населення. Більшість становили покозачене селянство та міщани. Проте ядром армії було реєстрове й запорозьке козацтво.

Структурування війська, його матеріальне забезпечення, бойова підготовка та кадрова політика також здійснювалася за традиціями Війська Запорозького.

Основу козацьких військ становила піхота. З ініціативи гетьмана під час Національно-визвольної війни було створено козацьку кінноту, яка вже 1649 р. успішно протистояла ворогові. До діючої армії увійшли також підрозділи розвідки, фортифікаційної та прикордонної служб, загони варти. Спеціальні загони забезпечували постачання зброї, боєприпасів, продовольства.

СПОДВИЖНИКИ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Богдан Хмельницький зумів залучити до козацької армії талановитих полководців. Вони були вихідцями з різних суспільних станів, проте всіх їх єднала надзвичайна відданість ідеям національно-визвольної війни та особисто Хмельницькому.

Філон Джалалій, Федір Вешняк, Іван Гиря, Максим Несторенко, Максим Кривоніс, Тиміш Носач, брати Виговські, Нечаї, Іван Богун, Остап Гоголь (предок Миколи Гоголя), Антін Жданович, Мартин Небаба становили найближче гетьманське оточення. Так, наприклад, Федора Вешняка називали дорадником Хмельницького, а про Філона Джалалія сучасники писали, що він невідлучно перебував при гетьманові.

Чимало козацької старшини походило зі шляхти. Зокрема, київський полковник Михайло Кричевський, який брав участь у всіх битвах 1648 - першої половини 1649 р., родом із берестейської української шляхти. Давній рід українських православних шляхтичів Гуляницьких дав Україні трьох полковників - Григорія, Івана та Кирила.

Вихідці із шляхти, ставши козаками, часто потрапляли до Генеральної канцелярії, бо здебільшого мали гарну освіту, знали закони й дипломатичний етикет.

Були поміж козацької старшини і представники міщан та селян. Колишнього коростишівського міщанина, а згодом чернігівського полковника Мартина Небабу іноземні дипломати вважали одним із найкращих полковників Хмельницького.

ФІНАНСОВА СИСТЕМА

Організація державного апарату, утримання війська, дипломатична діяльність потребували чималих коштів. Грошовими справами в козацькій державі безпосередньо керував Богдан Хмельницький.

Існувало кілька джерел доходів Військового скарбу, й передусім - земля, що перейшла в користування Скарбу, сільськогосподарські промисли (млини, броварні тощо) і плата за їх оренду.

Чимало коштів надходило від торгівлі (збори з торгів і ярмарків, кордонне мито тощо).

Існували в державі і загальні податки.

Особливості сплати й надходження податків визначалися гетьманськими універсалами. За одиницю оподаткування брався двір, тобто господарство.

Із грошових знаків найпоширенішими в обігу були польські монети, згодом московські й турецькі гроші. За свідченнями сучасників, наприкінці 1649 р. розпочалося карбування державної монети; щоправда, тих монет не знайдено.

Революційний вибух влітку 1648 р., який супроводжувався ін­тенсивним процесом формування державних інституцій, включив до порядку денного проблеми, що вимагали від Б. Хмельницького свого розв’язання, зокрема, які належали до економічної сфери. І до кінця року пунктирно окреслилися контури економічної політики, очолюваного ним уряду. До весни 1649 р. гетьман вважав прийнятним збереження еконо­мічних підвалин дореволюційної моделі господарювання на селі, вклю­чаючи фільваркове господарство. Тому, уклавши у кінці листопада

р. Замостянське перемир’я з Річчю Посполитою, дозволив шляхті повертатися до маєтків. Однак, враховуючи масштаби спротиву на­селення, заборонив їй у кінці лютого приїжджати до володінь на тере­

нах утвореної Української держави [23, с. 105]. Виразніше окреслю­ється курс сприяння реалізації економічних інтересів монастирів; на­лагоджується функціонування механізму збирання податків з різних прошарків населення до скарбниці (вона водночас була державною й гетьманською). До неї почали надходити прибутки і з державного зе­мельного фонду, промислів, торгівлі й оренд [

У відповідь на звільнення царем українських торгівців і купців від сплати мита на закупівлю у російських містах «хліба і солі і всяких товарів», гетьман розпорядився звільнити від сплати мита російських купців

Припускаємо, що влада надала також усім прошаркам населення необмежене право на торгівлю й заняття промислами [53, с. 73].

Укладення Зборівського (серпень 1649 р.) й Білоцерківського (ве­ресень 1651 рр.) договорів істотно позначилося на економічній політиці Б. Хмельницького. Адже виконання передбачених ними статей про об­меження козацького реєстру відповідно 40 і 20 тис. осіб, прибуття уряд­ників і шляхти до маєтків на теренах козацької України й повернення поспільства у «звикле підданство» панам означало реставрацію велико­го й середнього феодального землеволодіння та ліквідацію дрібного се­лянського й більшої частини козацького. Розгортання масового спротиву з боку поспільства й нереєстрового козацтва спонукало його до манев­рування. З одного боку, видавав грізні універсали «бунтівному плебсу», аби розійшовся по домівках й припинив заколоти, з другого, - не вда­вався до репресій проти нього, перекладаючи на плечі шляхти відповід­ність за врегулювання відносин з підданими. Послідовним був курс захисту економіч­них інтересів монастирів (Богоявленського, Микольського Пустинного, Михайлівського Золотоверхого й ін.), які отримували млини, нові маєт­ності й угіддя. Сприяв формуванню фонду державних земель (із королів- щин, володінь шляхти, католицької Церкви тощо), що належали Скарбу Війська Запорозького [

Ставши на захист міського самоврядування й магдебурзького права, Б. Хмельницький, як промовляє зміст його універсалу про за­твердження чернігівського війта (листопад 1649 р.), взяв під контроль центральної влади процес організації проведення виборів керівників міського уряду («аби порядок бил і справедливост святая множилас...») та їх затвердження. Захищалися міські земельні володіння, власність міщан, їх майно і добробут від зловживань (включаючи збір незакон­них податків й поборів) з боку козацьких підрозділів [23, с. 147-180; 40, с. 219; 42, с. 257-258]. В історіографії уже зверталася увага на спри­яння урядом Б. Хмельницького розвитку різноманітних ремесел і про­мислів, насамперед тих, які забезпечували потреби армії у проведенні тривалих воєнних кампаній: виробництво заліза й зброї, включаючи гармати, пороху, селітри, куль, військового спорядження, одягу тощо. Організовується процес централізованих поставок з міст цих товарів (поряд з продуктами харчування й напоями) до військових таборів [12, арк. 19; 30, с. 51-52; 33, с. 95-96; 36, с. 33; 53, с. 71]. Вживалися заходи для розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі, в якій активну участь брали й представники козацької старшини. Життя і майно купців зна­ходилися під захистом держави. Укладена, вочевидь, у 1650 р. угода про торгівлю з Османською імперією відкривала для українських куп­ців можливість безмитної торгівлі у її містах, а для турецьких - україн­ські [5, арк. 132, 220; 6, арк. 21; 23, с. 621; 46, с. 208; 58, с. 397].

Постійні воєнні дії, витрати на військо, прийом і відправлення посольств, утримання татарських підрозділів й ін. вимагали чима­лих коштів. Тому приділялася велика увага організації збору подат­ків (основними з них були «стація» (на військові потреби), подимний й показанщина (від виробництва спиртних напоїв)), які виплачувалися поспільством і козаками, надходжень коштів від оренд і мита. Вони були меншими (особливо податки; розміри оренд знизилися у 1650 р. на 10% [11, арк. 305]) у порівнянні з дореволюційними. Формувався фінансовий апарат, очолюваний гетьманом, котрий відав зібранням коштів до Скарбу. У грошовому обігу ходили польські злоті й талери, російські рублі та єфимки, турецькі леви. Не виключено, що восени

р. гетьман розпочав карбувати українську монету [13, с. 408; 36, с. 34-35; 33, с. 98-99; 46, с. 249-251].

2. Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку.

У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію земельних угідь в руках поміщиків, їхні господарства занепадали. Для задоволення своїх потреб у грошах, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи, що призводило до розорення селянства і деградації поміщицьких господарств. Прогресуючий їх занепад виявився у зростанні заборгованості поміщиків державі, що становила у першій половині XIX ст. понад 83 млн. крб. Тому наприкінці 50-х років поміщиками було оформлено під заставу майже кожен четвертий маєток в Україні.

Процес розорення охопив не лише середні й дрібні поміщицькі господарства, а й латифундії земельних магнатів, у тому числі нащадків козацької старшини. Так, полтавський поміщик С. Кочубей заборгував кредитним установам майже 1 млн. крб. Значну частину свого майна розпродала родина О. Розумовського — сина останнього українського гетьмана.

Основними групами селянства в той період були поміщицькі (кріпосні) та державні селяни. За даними 1833 р., кількість поміщицьких селян становила 2,5 млн. осіб, або 63,8% всієї кількості селян Східної України, державних — 1,5 млн., або 36,2%. Поміщицькі селяни переважали у Східній Україні, Правобережжі, а державні — на Лівобережжі та Півдні України.

Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами експлуатації селян. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював триденну панщину, реально вона досягала 4—6 днів на тиждень. До того ж селяни відробляли й додаткові повинності та сплачували натуральні та грошові оброки. Страждали селяни також і від прогресуючого процесу обезземелення. Поміщики скорочували селянські наділи, розширюючи власну ріллю і пасовища.

Важким тягарем на плечі селян лягали державні повинності, насамперед рекрутчина. Погіршувалося їхнє правове становище. Поміщики втручалися у родинне життя підвладних, продавали і міняли їх, розлучаючи членів сімей, могли позбавити майна тощо. Більш незалежним було становище державних селян, які вважалися вільними і сплачували державі феодальну грошову ренту за користування землею.

Сільськогосподарське виробництво було малоефективним через рутинний стан техніки та технологічно відсталу традиційну систему землеробства. У середині XIX ст. землю обробляли тими ж знаряддями праці, що й століття тому — плугом, сохою, серпом, косою. Незмінними залишались і системи обробітку землі: класичне трипілля на Правобережжі, архаїчна перелогова система — на Півдні та комбінація цих двох систем — на Лівобережжі.

Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуальних господарств зумовили появу надлишків робочої сили в аграрному секторі. Спробою знайти вихід із скрутного становища були стихійні та організовані переселення селян у Новоросійський край, Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ. У 1838—1852 pp. з Лівобережжя переселилося у ці райони 58,5 тис. осіб.

У першій половині XIX ст. почалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід господарської діяльності на засади товарності та підприємництва. Характерною рисою аграрних відносин цього періоду була нерівномірність залучення поміщицьких господарств у товарне виробництво. Найбільш інтенсивно буржуазні відносини розвивалися у степовій частині України, де були значні площі землі та найменша кількість кріпаків, що сприяло кращому використанню в поміщицьких господарствах найманої праці. Саме тому ці господарства швидше і легше пристосовувалися до товарно-грошових відносин, ніж дрібні господарства Лівобережжя, де застосовувалася переважно кріпацька праця, що гальмувало розвиток капіталізму.

З проникненням капіталізму в сільське господарство поглиблювалась соціальна диференціація українського селянства. Так, у 1836 р. у Лівобережній Україні та Слобожанщині лише 54,3% козацьких родин володіли землею, решта належала до бідноти або мала лише садиби. На Правобережжі 35% селян були неспроможні обробляти свої наділи, 15% не мали ніякого господарства.

У районах аграрного перенаселення зростала кількість сільських пауперів (жебраки, позбавлені будь-яких засобів існування), які в пошуку заробітків йшли у степові райони, формуючи ринок робочої сили. З іншого боку, створювалась заможна сільська верхівка, яка, накопичивши певний капітал, вкладала його в промислові підприємства, торгівлю, купувала й орендувала землю. Такі соціальні прошарки виникали насамперед серед державних селян, особливо нащадків колишніх козаків, однак були вони й серед кріпаків. Наприклад, колишні селяни-кріпаки Симиренки та Яхненки започаткували династію українських промисловців-мільйонерів. У 1861 р. їм належало нерухомого майна на суму майже 4 млн крб. Інший мільйонер Артем Терещенко — родоначальник династії відомих цукро-заводчиків — виходець із козацького роду.

Терещенки—українські промисловці, землевласники та меценати середини XIX — початку XX ст. Походили з козаків м. Глухова (нині Сумської обл.). Відомі глава родини Артем Якович (? —1873) та його сини Микола (1819—1903) та Федір (1832—1893). Родина Те-рещенків посідала провідні місця у торгівлі хлібом, цукром та худобою, у цукровому, туральному, суконному виробництві, лісообробці, інших галузях. їй належало понад 200 тис. десятин землі (з них 70 тис. на Київщині). Щороку на цукрових підприємствах Терещен-ків вироблялося продукції більш ніж на 21 млн крб. У1911 р. їхні рахунки лише в закордонних банках перевищували 13 млн крб. У 1872 р. Терещенкам було надано дворянське звання. Вони стали одними з фундаторів цукрового (1887), рафінадного (1903) синдикатів та Всеросійського товариства цукрозаводчиків (1897). Один із нащадків Терещенків — Михайло Іванович (1886—1956) обирався до IV Державної думи (1912), після Лютневої революції 1917 р. був міністром фінансів, а згодом міністром закордонних справ. Емігрував за кордон. Родина Терещенків уславилася багатьма добродійними справами, на які вони витратили майже 5 млн. крб., підтверджуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба — «Прагнути до громадських справ». Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці.

Поширення ідей економічного лібералізму в Україні, по-перше, відбувалося в контексті розвитку буржуазно-ліберального напряму суспільної думки в Російській імперії, по-друге, українські громадські діячі та вчені-економісти В.Н. Каразін, Д.П. Журавський, М.А. Балудянський, Т.Ф. Степанов, І.В. Вернадський, М.Х. Бунте та інші персоніфікували ідеї вітчизняного економічного лібералізму, виступали дієвими розробниками стратегії та тактики формування національної економіки, брали активну участь у впровадженні в суспільну свідомість сучасного економічного мислення, своєю творчістю сприяли формуванню економічної культури українського суспільства.

Видатним громадським діячем та економістом, засновником Харківського університету був Василь Каразін (1773-1842).

Базуючись на ідеях фізіократів, він розробляв проекти господарського розвитку, які охоплювали рекомендації щодо ефективного приватновласницького підприємництва в усіх сферах господарства, зокрема інтенсифікації землеробства, пришвидшення розвитку промисловості та торгівлі, використання найманої праці. В. Каразін вживав поняття "домоводство" (а не господарство), що походить від грецького і означає "закон або правила ведення домашнього господарства".

Причини відсталості економічного розвитку Російської імперії В. Каразін пов'язував з недостатнім розвитком промисловості та торгівлі, зовнішніми боргами, які призводять до знецінення російських грошей. Пропонував для погашення боргів продавати державні землі приватним особам, у т. ч. селянам. Вважав, що право на існування мають тільки прибуткові підприємства, а такими, за його переконаннями, можуть бути лише приватні, пропагував розвиток підприємництва "по-європейськи".

Найбільше уваги В. Каразін приділяв селянському питанню, його аграрна програма охоплювала такі практичні кроки:

o обмеження поміщицького свавілля щодо селян (але не звільнення);

o скасування панщини та заміна її грошовою рентою;

o наділення селян землею у вічне користування, частину поміщицької землі потрібно обробляти найманою працею.

Ідеї свого аграрного проекту В. Каразін намагався реалізувати у власному маєтку в селі Кручик Харківської губернії. Були проведені регламентація повинностей селян, оцінка робочого дня та повинностей, визначено плату за майно, яке В. Каразін надавав своїм селянам, та величину ренти. Він заснував Філотехнічне товариство (1811), діяльність якого спрямовувалася на "застосування науки і мистецтв до домоводства". Винаходи членів товариства перевірялися і впроваджувалися в його маєтку.

У політичному плані В. Каразін виступав за перетворення абсолютної монархії на конституційну. За свої проекти реформ, практичну реформаторську діяльність і політичні погляди зазнав репресій з боку царизму: перебував під арештом, поліційним наглядом, йому забороняли жити в столицях тощо. Проте не змінив переконань і до кінця життя відстоював свої погляди, які об'єктивно сприяли розвиткові товарно-грошової системи.

Т. Степанов (1795-1847), професор Харківського університету, по суті одним з перших у нашій країні створив оригінальний курс політичної економії російською мовою. Вирішальний вплив на формування його поглядів мали А. Сміт і Д. Рікардо, ідеї яких він пропагував серед студентів. Це мало величезне значення, оскільки проголошені видатними англійськими вченими ідеали свободи економічної діяльності були по суті спрямовані проти апологетів кріпосництва, а також доктрини меркантилізму. Степанов виступав проти механічного, некритичного перенесення теорії західних економістів на вітчизняний ґрунт.

Зважаючи на російську дійсність, Степанов акцентував увагу на соціальній несправедливості, яку вважав аморальною, й пропонував своїм слухачам, щоб вони "заглибилися" у предмет політичної економії, відкрили "самі закони" справжніх джерел цього "зла".

Аналізуючи ті чи інші категорії політичної економії, Степанов часто показував факти соціальної несправедливості. В цьому була одна з позитивних сторін його викладу політичної економії. Указував на необхідність посилення соціального аспекту політичної економії, що не було притаманне англійській класичній школі.

Велике значення надавав методологічним проблемам економічної теорії. Він підкреслював, що слід відрізняти політичну економію від політики. Перша відкриває закони фізичного життя держав, а саме закони багатства, а друга показує, закони їхнього морального життя або освіченість взагалі. І хоч обидві ці науки близько стискаються і впливають одна на одну, вони не збігаються: політична економія показує, яким чином багатство в суспільстві накопичується, розподіляється, споживається.

У своїх наукових працях і лекційному курсі Степанов розглядав такі кардинальні питання, як суть і джерела багатства, природа й праця, продуктивні й непродуктивні класи, цінність, суспільний поділ праці, машини, капітал і його нагромадження, відношення між виробництвом і споживанням, зарплата, прибуток і рента, національний доход, процент, кредит тощо. Він торкнувся майже всіх основних проблем політичної економії, які розглядав здебільшого з позиції класичної школи, хоч і з більшим наголосом на соціальних аспектах.

У розділі про джерела багатства він підкреслював, що всі класи мають рівне право на своє фізичне й моральне існування, бо чим правильніше розподілені між усіма громадянами багатства та освіченість, тим держава досконаліша. Степанов вважав, що розмір податків слід встановлювати відповідно з частиною прибутку громадян. Він протестував проти того, що бідний, нижчий клас народу платить більше, якщо порівняти його достатки з достатками багачів.

З’ясовуючи питання про походження багатства, Степанов зазначав, що праця виступає суб’єктом, а природа – об’єктом його дії. Людина діє на природу знаряддями виробництва, підкоряє собі її сили. Знаряддя виробництва за капіталізму він характеризував як капітал, що застосовується для одержання прибутку. Багатство складається в цілому з природи, праці й капіталу, однак основним чинником є праця, діями якої живе й рухається сам капітал. Степанов доводив, що капіталісти отримують надлишок продукції у вигляді додаткової вартості, хоч самої категорії "додаткова вартість" він не розумів.

Степанов стверджував, що праця тим продуктивніша, чим вона вільніша від усяких утисків. Він підтримував положення Рікардо про залежність прибутку від рівня зарплати. Прибуток є частиною вартості, створеної працею. Рівень зарплати не є й не може бути стабільним, бо це залежить від ряду причин, у тому числі й від самовдосконалення робітників, від історичного розвитку тієї чи іншої країни тощо.

При розгляді проблеми розвитку продуктивних сил як основи зростання багатства Степанов також одним із перших у Росії та Україні правильно оцінив реакційну суть поглядів Мальтуса й рішуче виступив проти мальтузіанства. Він писав, що мальтузіанці загрожують своїми думками людству в майбутньому. За їхнею теорією, протягом кількох століть земна куля має перенаселиться й дійде до такого стану, що не зможе забезпечувати необхідну кількість споживчих речей.

Степанов був одним із тих економістів, хто глибоко розумів суспільні процеси, що відбувалися в Росії та Україні. Популяризація ним творів видатних представників класичної політичної економії була спрямована проти ідеології феодалізму й відіграла позитивну роль.

Вернадський

Відомим представником української економічної думки в роки реформи був професор Київського університету І. Вернадський (1821-1884).

В теоретичних питаннях Вернадський був безкомпромісним прихильником англійської економічної школи з її постулатом невтручання держави до економічних справ.

Свої економічні погляди Вернадський найповніше виклав, будучи видавцем і редактором журналу "Экономический указатель".

Уже в перших своїх працях із політичної економії він ставив перед собою завдання дати наукове визначення предмета політичної економії, показати дії економічних законів, під якими він розумів "природні закони виробництва", які є вічними й незамінними й не підлягають сваволі влади".

Вернадський писав, що економічні закони проявляються в усій своїй силі скрізь, де існують праця і обмін, тобто товарне капіталістичне виробництво. Інших форм він не визнавав. Характерно, що докапіталістичні форми виробництва він вважав такими, що зовсім не підлягають вивченню власне політичною економією як наукою про цінність, тобто про товарне виробництво.

Вернадський був прихильником невтручання держави у приватну ініціативу, вільну конкуренцію. Він намагався довести, що протекціонізм суперечить природним економічним законам, під якими він розумів закони товарного виробництва.

Особливості праці в докапіталістичних господарствах, за Вернадським, полягали в тому, що в них були відсутні будь-які стимули підвищення продуктивності праці, передусім через хижацьке ставлення до неї. У докапіталістичних формаціях панувала монополія на засоби праці і позаекономічний примус. За капіталізму ж праця набуває іншого характеру стосовно засобів виробництва.

Вона перебуває у протиборстві з володіннями. Отже, Вернадський зробив спробу показати відмінності в застосування праці на різних етапах розвитку суспільства, виходячи з основного критерію – "володіння засобами виробництва".

Вернадський був послідовним захисником капіталістичного ладу. Він назмагався довести переваги не лише використання найманої праці за капіталізму, а й великої промисловості перед дрібною. Він наголошував, що капітал з’єднує сили, робить можливим розподіл праці, виступає головною умовою для успішного виробництва, тому країни, де є значні капітали, мають незрівнянно більші переваги над країнами, які його мають менше; звідси з’являється можливість створення машинного виробництва, якої немає за малих капіталів.

Вернадський у своїх працях розглянув ряд важливих питань політичної економії. Багато уваги приділяв він проблемі змін форм праці. Й це зрозуміло, оскільки навколо неї точилася гостра дискусія.

Вернадський дотримувався тієї точки зору, що праця є "головним ї єдиним джерелом багатства", що вона й визначає відношення людини до предметів і людини до людини. Він також намагався довести різницю між споживною вартістю та вартістю. Остання, за Вернадським, визначається працею, а не споживчими якостями.

У цьому питанні він відмежовувався від послідовників Рікардо, які працю об’єднували з діями природи. Ці вихідні положення у визначенні праці дали можливість ученому відокремити мінову вартість від вартості (цінності). Політична економія вивчає не багатство, уречевлене в речах, а їхню властивість – цінність. Цінність, як економічна категорія, за його визначенням, є міновою, оскільки без обміну не може бути і цінності. Цінність відображає, на його думку, відношення покупців до речей.

Вернадський був рішучим противником соціалістичних ідей, він звинувачував соціалістів у тому, що вони не розуміли "природи людини", яка, на його думку, прагне до приватно-товарного, тобто капіталістичного способу господарювання. Вернадський був переконаний, що соціалістичні ідеї зароджуються серед прихильників общинних, тобто незрілих форм господарства, тому вважав за необхідне вести боротьбу саме проти того середовища, де ці ідеї зароджуються. Вернадський боровся проти ідей соціалізму, революційної демократії.

Лекція №11

План

1. Вотчина, посесійна та орендна мануфактура

2. Поширення ідей лібералізму в українській економічній думці та її основні представники: Каразін, Степанов, Вернадський, Журавський

3. Економічний занепад українського Закарпаття. Економіка Галичини та української Буковини під владою Австрійської Імперії.

1. Вотчина, посесійна та орендна мануфактура