ВСВ «Медицина» 2010 6 страница

Опрацювання та прийняття нових, перегляд і скасування діючих норма­тивно-правових актів з охорони праці проводяться уповноваженим централь­ним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці за участю профспі­лок і Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та

професійних захворювань і за погодженням з органами Державного комітету з нагляду за охороною праці.

Санітарні правила та норми затверджуються уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров'я.

Нормативно-правові акти з охорони праці переглядаються в міру впрова­дження досягнень науки і техніки, що сприяють поліпшенню безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, але не рідше одного разу на 10 років.

Стандарти, технічні умови та інші документи на засоби праці і технологічні процеси мають включати у свою структуру вимоги щодо охорони праці і пого­джуватися з органами Державного комітету з нагляду за охороною праці.

У разі неможливості повного усунення небезпечних і шкідливих для здоров'я умов праці роботодавець зобов'язаний повідомити про це відповідний орган Державного комітету з нагляду за охороною праці. Він може звернутися до зазначеного органу з клопотанням про встановлення необхідного терміну для виконання заходів щодо приведення умов праці на конкретному виробни­цтві або робочому місці до нормативних вимог.

У розділі VI «Державне управління охороною праці» передбачено, що до числа головних органів управління охороною праці слід відносити (ст. 31):

— Кабінет Міністрів України;

— уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охоро­ною праці;

— міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;

— місцеві державні адміністрації;

— органи місцевого самоврядування.

Статтями 32, 33, 34 і 35 визначено рівень компетенції Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, повно­важення Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, а також повноваження органів місцевого самоврядування у галузі охорони праці.

Розділ VII «Державний нагляд і громадський контроль за охороною пра­ці» визначає структуру і особливості діючих органів, до сфери яких входить здійснення нагляду за створенням безпечних та нешкідливих умов праці.

Так, державний нагляд за дотриманням законів та інших нормативно- правових актів про охорону праці здійснюють (ст. 38):

— спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з на­гляду за охороною праці;

— спеціально уповноважений державний орган з питань радіаційної без­пеки;

— спеціально уповноважений державний орган з питань пожежної без­пеки;

— спеціально уповноважений державний орган з питань гігієни праці.

Органи державного нагляду за охороною праці не залежать від будь-яких

господарських органів, суб'єктів підприємництва, об'єднань громадян, полі­тичних формувань, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, їм не підзвітні і не підконтрольні.

Діяльність органів державного нагляду за охороною праці регулюється За­конами України «Про охорону праці», «Про використання ядерної енергії і ра­діаційну безпеку», «Про пожежну безпеку», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», іншими нормативно-правовими акта­ми та положеннями, що затверджуються Президентом України або Кабінетом Міністрів України.

У статтях 39 та 40 викладено права та встановлено відповідальність по­садових осіб з нагляду за охороною праці. Так, посадові особи уповноважено­го центрального органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці мають право:

— безперешкодно відвідувати підконтрольні підприємства (об'єкти) і ви­робництва, які відповідно до законодавства використовують найману працю, та здійснювати у присутності роботодавця або його представника перевірку до­тримання законодавства з питань, віднесених до їх компетенції;

— одержувати від роботодавця і посадових осіб письмові або усні пояснен­ня, висновки експертних обстежень, аудитів, матеріали та інформацію з відпо­відних питань, звіти про рівень і стан профілактичної роботи, причини пору­шень законодавства та вжиті заходи щодо їх усунення;

— видавати в установленому порядку роботодавцям, керівникам та іншим посадовим особам юридичних і фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, міністерствам та іншим центральним орга­нам виконавчої влади, Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування обов'язкові для виконання приписи (розпорядження) про усунення порушень і недоліків у галузі охорони праці, охорони надр, безпечної експлуатації об'єктів підвище­ної небезпеки;

— забороняти, зупиняти, припиняти або обмежувати експлуатацію під­приємств, окремих виробництв, цехів, дільниць, робочих місць, будівель, спо­руд, приміщень, випуск та експлуатацію машин, механізмів, устаткування, транспортних та інших засобів праці, виконання певних робіт, застосування нових небезпечних речовин, реалізацію продукції, а також скасовувати або припиняти дію виданих ними дозволів і ліцензій до усунення порушень, які створюють загрозу життю працівників;

— притягати до адміністративної відповідальності працівників, винних у порушенні законодавства про охорону праці;

— надсилати роботодавцям подання про невідповідність окремих посадо­вих осіб займаній посаді, передавати матеріали органам прокуратури для при­тягнення цих осіб до відповідальності згідно з вимогами законодавства.

Громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці здійснюють профспілки, їх об'єднання в особі виборних органів і представни­ків (ст. 41 і 42).

Профспілки здійснюють громадський контроль за додержанням законо­давства про охорону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належних виробничих та санітарно-побутових умов, забезпеченням працівни­ків спецодягом, спецвзуттям, іншими засобами індивідуального та колектив­ного захисту. У разі загрози життю або здоров'ю працівників вони мають пра­во вимагати від роботодавця негайного припинення робіт на робочих місцях, виробничих дільницях, у цехах та інших структурних підрозділах або на під­приємствах, які відповідно до законодавства використовують найману працю, на період, необхідний для усунення такої загрози.

Профспілки мають право на проведення незалежної експертизи умов пра­ці, а також об'єктів виробничого призначення, що проектуються, будуються або експлуатуються, для встановлення їх відповідності нормативно-правовим актам про охорону праці, брати участь у розслідуванні причин нещасних ви­падків і професійних захворювань на виробництві, вносити на розгляд робото­давців, державних органів управління і нагляду подання з питань охорони праці та одержувати від них аргументовану відповідь.

У разі відсутності профспілки на підприємстві громадський контроль за до­держанням законодавства про охорону праці здійснює уповноважена найма­ними працівниками особа.

У розділі VIII «Відповідальність за порушення законодавства про охорону праці» визначено низку адміністративних та інших заходів, що застосовують­ся до юридичних або фізичних осіб, винних у порушенні нормативно-правових актів про охорону та безпеку праці.

Так, за порушення законодавства про охорону праці, невиконання розпо­ряджень посадових осіб органів Державного комітету з нагляду за охороною праці юридичні або фізичні особи, які відповідно до законодавства використо­вують найману працю, притягуються до штрафних санкцій у порядку, вста­новленому законом (ст. 43).

Несплата штрафу юридичними або фізичними особами, які згідно із зако­нодавством використовують найману працю, тягне за собою нарахування на суму штрафу пені у розмірі двох відсотків за кожний день прострочення.

Застосування штрафних санкцій до посадових осіб і працівників за пору­шення законів та інших нормативно-правових актів з охорони праці здійсню­ється відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення. Особи, на яких накладено штраф, вносять його до каси підприємства за місцем роботи.

Рішення про стягнення штрафу може бути оскаржено в місячний термін у судовому порядку.

Кошти від застосування штрафних санкцій до юридичних або фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, зарахо­вуються до Державного бюджету України.

За порушення законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці, створення перешкод у діяльності посадових осіб органів Державного ко­мітету з нагляду за охороною праці, а також представників профспілок, їх ор­ганізацій та об'єднань винні особи притягуються до дисциплінарної, адміні­стративної, матеріальної або кримінальної відповідальності згідно із зако­ном (ст. 44).

Таким є дуже стисле викладення основних положень Закону України «Про охорону праці», окремі статті якого детальніше розглядатимуться у наступ­них розділах.

Закон України «Про загальнообов'язкове державне страхування від не­щасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричи­нили втрату працездатності» № 1105-ХІУ від 23 вересня 1999 р. із змінами та доповненнями. Цей закон визначає правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов'язкового державного соціального стра­хування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного за­хворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі застрахова­них на виробництві.

Завданнями страхування від нещасних випадків є:

— здійснення профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідли­вих і небезпечних виробничих факторів, запобігання нещасним випадкам на виробництві, професійним захворюванням;

— відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків або професійних захворювань;

— відшкодування матеріальних та моральних збитків застрахованим або

членам їхніх сімей.

Дія закону поширюється на осіб, які працюють за умовами трудового дого­вору на підприємствах і організаціях незалежно від форм власності, а також на осіб, які забезпечують себе роботою самостійно.

Гарантом забезпечення прав у страхуванні від нещасних випадків на вироб­ництві для всіх застрахованих є держава.

Основними принципами страхування від нещасних випадків є:

— паритетність держави, представників застрахованих осіб та роботодав­ців в управлінні страхуванням від нещасних випадків;

— своєчасне та повне відшкодування витрат страховиком;

— обов'язковість страхування від нещасних випадків осіб, які працюють за умовами трудового договору, а також добровільність такого страхування для осіб, які забезпечують себе роботою самостійно;

— диференціювання страхового тарифу з урахуванням умов і стану безпе­ки праці, рівня виробничого травматизму на кожному підприємстві;

— економічна зацікавленість суб'єктів страхування в поліпшенні умов і

безпеки праці.

Обов'язковому страхуванню від нещасних випадків на виробництві підля­гають:

— особи, які працюють за умовами трудового договору;

— учні та студенти навчальних закладів, залучені до будь-яких робіт під час, перед або після занять; під час набуття професійних навичок; у період про­ходження виробничої практики (стажування), виконання робіт на підприєм­ствах.

Для страхування від нещасних випадків на виробництві не потрібно згоди або заяви працівника.

Особам, які підлягають страхуванню від нещасних випадків, видається сві­доцтво про загальнообов'язкове державне соціальне страхування.

Страхування від нещасного випадку здійснює Фонд соціального страху­вання від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань (далі — Фонд).

Закон гарантує соціальний захист працівників, інвалідів пращ, а також сі­мей тих, хто загинув на виробництві.

Законом забезпечується особливий захист інтересів тяжко травмованих працівників, а також інтересів утриманців та членів сімей загиблих.

Працівники не несуть ніяких витрат на страхування від нещасного ви­падку.

Підставою для оплати потерпілому витрат на медичну допомогу, проведен­ня медичної, професійної та соціальної реабілітації, а також страхових виплат є акт розслідування нещасного випадку (дод. 10) або акт розслідування профе­сійного захворювання (отруєння) (дод. 11), складений за встановленою фор­мою.

Порушення правил охорони праці застрахованим, яке спричинило нещас­ний випадок або професійне захворювання, не звільняє страховика від вико­нання зобов'язань перед потерпілим, а такий нещасний випадок або професій­не захворювання також є страховим випадком.

У разі настання страхового випадку Фонд зобов'язаний у встановленому порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодувати збитки, заподіяні праців­никові внаслідок ушкодження його здоров'я або в разі його смерті, виплачую­чи йому або особам, які перебували на його утриманні:

— допомогу у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю до відновлення пра­цездатності або встановлення інвалідності;

— одноразову допомогу в разі втрати професійної працездатності або смер­ті потерпілого;

— щомісяця грошову суму в разі часткової чи повної втрати працездатнос­ті, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого;

— пенсію по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;

— пенсію у зв'язку із втратою годувальника, який помер унаслідок нещас­ного випадку на виробництві або професійного захворювання;

— грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому;

— допомогу дитині, яка народилася інвалідом унаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності.

За потерпілим, тимчасово переведеним на легку оплачувану за нижчими тарифами роботу, зберігається його середньомісячний заробіток.

Кодекс законів України про працю від 10 грудня 1971 p., зі змінами та до­повненнями — основний закон національного трудового законодавства. За­конодавство України про працю визначає правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продук-

" тлятті пргулює трудові відносини працівників усіх підпри- тивної та творчої пращ, _виду діяльності й галузевої на-

ємств, установ незалежно від форм власності, виду д

"Свинки реалізують право на працю укладанням трудового договору на підприємстві, в установі тощо.

^Sn~Zn—::^:3aKOHiB про обмеження робочого дня таробочо-

го тижня і про щорічні оплачувані відпустки;

безробіття;

— об'єднання у профспілки;

- видения колект„в„и>іт^^Г^-в законодавство України Умови договорів про працю, які порушуй

про працю, вважаються недійсними. „„„-___» м 2801-ХІІ від 19 лис-

Закон України «Про охорону здоров я „аселенш > ^

топадя 1992 р. Цей закон визначає правові організаційні, економічн

"!Г «и мае право на охоро­

^{НУ 3}Г^_тевГГеП^и^Еи_й для підтримання здоров'я людини; _ =е /ля життя і здоров—лиш

- безпечні та здорові умови пращ, навчання пооу у д

- кваліфіковану медико-санітарну допомогу, до якої входить

ний вибір лікаря та медичної установи;

^^^^^^евс.громадянамреаліза-

Цію їхніх прав у галузі охорони здоров'я у спосіб: охорони здоров'я.

умовах, що загрожують їхньому життю і ^^ _{та и}, _{неповно}-

літГГГе"^

та умов праці підлітків.

Держава піклується, щоб виробниче навчання підлітків здійснювалося тільки з тих професій, які відповідають їхньому віку, фізичному і розумовому розвитку та стану здоров'я.

Трудове і виробниче навчання неповнолітніх здійснюється під систематич­ним медичним контролем. Медичні огляди підлітків, які працюють, мають проводитися не рідше як один раз на рік.

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благо­получчя населення» № 4004-ХІІ від 24 лютого 1994 p., зі змінами та допов­неннями. Він встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміо­логічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні. Закон визначає санітарне та епідеміологічне благополуччя населен­ня як оптимальні умови життя і діяльності людини, що забезпечують низький рівень захворюваності, відсутність шкідливого впливу на здоров'я факторів навколишнього середовища, а також умов для виникнення і поширення ін­фекційних захворювань.

На виконання закону підприємства зобов'язані:

— розробляти і здійснювати санітарні та протиепідемічні заходи;

— забезпечувати лабораторний контроль за виконанням санітарних норм щодо рівнів шкідливих для здоров'я працівників факторів виробничого се­редовища;

— інформувати органи та установи державної санітарно-епідеміологічної служби про надзвичайні ситуації, що становлять небезпеку для здоров'я насе­лення;

— відшкодовувати в установленому порядку працівникам та громадянам збитки, яких завдано їхньому здоров'ю внаслідок порушення санітарного за­конодавства.

Відповідно до законодавства забезпечення санітарного благополуччя дося­гається такими основними заходами:

— гігієнічною регламентацією та контролем (моніторингом) усіх шкідли­вих і небезпечних факторів навколишнього та виробничого середовищ;

— державною санітарно-гігієнічною експертизою проектів, технологічних регламентів, інвестиційних програм та діючих об'єктів;

— включенням вимог щодо безпеки здоров'я та життя людини до держав­них стандартів та нормативно-технічної документації;

— ліцензуванням таких видів діяльності, що пов'язані з потенційною не­безпекою для здоров'я людей;

— пред'явленням відповідних гігієнічних вимог до проектування, забудо­ви та експлуатації будівель, споруд, приміщень і території;

— контролем та аналізом стану здоров'я населення, у тому числі працюю­чого;

— профілактичними санітарно-лікувальними заходами.

Закон України «Про пожежну безпеку» із змінами і доповненнями, внесе­ними Законами України № 618/97-ВР від 5 листопада 1997 p., № 642/97-ВР від 18 листопада 1997 р. Він визначає правові, економічні та соціальні основи

З 10-582 65

забезпечення пожежної безпеки на території України, що є невід ємною части- пою державної діяльності щодо охорони життя та здоров'я

ного багатства і навколишнього природного середовища. Деи ^он^аголо шуе, що забезпечення пожежної безпеки підприємств покладається на їх ке

рівників.

- забезпечувати дотримання протипожежних вимог, стандарт», норм правил а також виконання вимог приписів і постанов державного пожежного

^НаГ-організовувати навчання працівників правилам пожежної безпеки.

Державний пожежний нагляд за станом пожежної безпеки в населених пунктах і на об'єктах незалежно від форм власності здійснюється Державним департаментом пожежної безпеки Міністерства України з питань надзвичаи-

^НИуЛ;—ки"підча^Сс прийняття на роботу і _Щорічно за місцем роботи

тт™*опять інструктаж з питань пожежної безпеки. ^Р Ос^бГякі не^Упройшли навчання, інструктаж і перевірку знань з питань по-

жржної безпеки, до роботи не допускаються.

^^ підприємствах для запобігання пожежам та їх гасіння у раз. виникнен­ня створюються добровільні пожежні дружини.

За порушення вимог пожежної безпеки до службових осіб застосовують

штрафні санкції та адміністративні стягнення. без-

Громадський контроль за виконанням вимог законодавства з пожежно! без

пеки здійснюють добровільні пожежні дружини.

Закон України < Про охорону навколишнього природного середовища. № 1264-ХП від 25 червня 1991 р. Завданням цього закону с встановлення від­носин У галузГохорони, використання та відновлення природних ресурсів за- безпеченнТеколо^чпої безпеки, запобігання і ліквідація негативного впливу

КУЛЬТУРИ населення, а також

иідгГвку kbS® іикованих спеціалістів через обов'язкову освіту- »— гГузі охорони навколишнього природного середовиша в навчально-виховних

закладах.

— отримання екологічної освіти;

- участь у роботі громадських екологічних об'єднань.

Державний контроль у галузі охорони навколишнього природно™ середо­виша здійснює Міністерство України з питань надзвичаиних ситуацій.

Громадський контроль за охороною навколишнього природного середови

pop України.

Закон регулює також використання природних ресурсів. Для фінансуван­ня заходів з охорони довкілля створено державний і регіональний фонди охо­рони навколишнього природного середовища за рахунок:

— штрафів за забруднення довкілля;

— штрафів за порушення норм і правил охорони навколишнього природно­го середовища;

— добровільних внесків підприємств та окремих громадян.

У законі визначено заходи щодо забезпечення екологічної безпеки, а також природні території та об'єкти, що підлягають окремій охороні (природно- заповідний фонд, курортні та лікувально-оздоровчі зони тощо).

Порушення законодавства України про охорону довкілля тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, кримінальну відповідальність.

Законодавство України про охорону навколишнього природного середови­ща складається з цього закону, а також із земельного, водного, лісового кодек­сів, законодавства про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону та використання рослинного і тваринного світу.

Однією з найвагоміших причин погіршення здоров'я і зниження праце­здатності людини є стан навколишнього середовища.

Забруднення атмосферного повітря, неякісна питна вода зумовлюють під­вищення частоти хронічних захворювань органів дихання, травлення, поши­рення інфекційних захворювань.

Особливо відчутно впливає на стан здоров'я людей забруднення довкілля промисловими викидами і токсичними відходами виробництва у робочих зо­нах.

В Україні формується економічний механізм регулювання у галузі охоро­ни навколишнього природного середовища. Мета його запровадження — змен­шення шкідливого впливу на довкілля і забезпечення раціонального викорис­тання природних ресурсів. Реалізується це завдання у двох основних формах: платежів за забруднення навколишнього природного середовища і плати за спеціальне користування природними ресурсами. Ці кошти спрямовуються на заходи для поліпшення екологічної ситуації.

Закон України «Про об'єкти підвищеної небезпеки» № 2245-ІІІ від 18 січ­ня 2001 р. Визначає правові, економічні, соціальні та організаційні основи ді­яльності, пов'язаної з об'єктами підвищеної небезпеки. Закон спрямований на захист життя і здоров'я людей та довкілля від шкідливого впливу аварій на цих об'єктах шляхом запобігання їх виникненню, обмеження (локалізації) розвитку і ліквідації наслідків. Об'єкт підвищеної небезпеки — це такий об'єкт, на якому використовуються, переробляються, зберігаються або тран­спортуються одна чи кілька небезпечних речовин, а також інші об'єкти, які є реальною загрозою виникнення надзвичайної ситуації техногенного та при­родного характеру.

Закон зобов'язує роботодавців подавати до місцевих органів виконавчої влади декларацію безпеки об'єкта підвищеної небезпеки, а також розробляти плани локалізації і ліквідації аварій для кожного об'єкта підвищеної небезпе­ки, який вони експлуатують. У разі виникнення загрози аварії з транскордон­ним впливом план локалізації та ліквідації аварій має передбачати негайне інформування відповідних органів держав, території яких можуть зазнати впливу наслідків такої аварії.

Основні завдання системи стандартів безпеки праці

Після проголошення Україною незалежності й розпаду СРСР стандарти (ГОСТи) визнані міждержавними. Крім того, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики (Держспоживстандарт) розробляє державні стандарти України (ДСТУ). В Україні з 1995 р. діють Дер­жавний реєстр нормативно-правових актів (правил, норм, положень, інструк­цій тощо), а також близько 350 міждержавних стандартів системи безпеки праці (ГОСТ ССБП) і близько 40 державних стандартів України (ДСТУ).

Реєстр Нормативно-правових актів охорони праці (НПАОП) — це офіційне видання, призначене для використання керівниками підприємств, посадови­ми особами та працівниками.

Реєстр НПАОП — це банк даних, який складається і ведеться для забезпе­чення єдиного обліку та формування відповідного інформаційного фонду цих актів.

Правила, норми, стандарти безпеки праці вимагають створення безпечних машин, механізмів, інструментів та іншого виробничого приладдя, розроблен­ня безпечних технологічних процесів, методів і прийомів праці, створення ефективних 1 надійних засобів колективного та індивідуального захисту, за­безпечення дотримання правил і норм, встановлених для виробничих процесів та обладнання, засобів захисту, а також для самих працівників.

Стандарти безпеки праці встановлюють загальні вимоги і норми безпеки щодо видів небезпечних та шкідливих виробничих факторів.

Галузеві нормативні акти з охорони праці встановлюють вимоги безпеки пращ в окремій галузі або на виробництві, наприклад типові інструкції з без­пеки праці для основних професій працівників тощо.

Колективний і трудовий договори як відображення законодавства з охоро­ни праці ^

Перехід України до ринкової економіки, використання різних форм влас­ності потребують створення механізму соціального захисту прав та інтересів працівників. Колективний договір як одна з важливих форм демократичного самоврядування сприяє визначенню взаємовідносин власника або уповнова­женого ним органу з трудовим колективом. Колективний договір - це пись­мова нормативна угода між власником або уповноваженим ним органом і тру­довим колективом, від імені якого виступає профспілковий комітет чи інший уповноважений трудовим колективом орган. Цією угодою визначаються вза­ємні зобов язання сторін у галузі трудових і соціально-економічних відносин, правовим значенням колективні договори можуть бути двох видів:

1) колективний договір підприємства, установи, організації;

„ ²⁾ колективний договір структурного підрозділу підприємства в межах його компетенції.

Колективний договір (угода) є одним із найважливіших офіційних доку­ментів, що існують у системі нормативного регулювання взаємовідносин між роботодавцем (власником) і виконавцями (працівниками) з низки першочер­гових соціальних питань, у тому числі з питань забезпечення оптимальних умов здійснення трудової діяльності, безпеки життєдіяльності та охорони пра­ці. В умовах лікувально-профілактичних закладів такий договір складається між колективом лікарні як виконавцем та адміністрацією (головним лікарем) як роботодавцем. Це випливає з вимог Законів України «Про охорону праці» та «Про колективні договори та угоди», якими передбачено, що здійснення комплексних заходів щодо організації безпечних і нешкідливих умов праці визначається встановленням певних обов'язків сторін, а їх реалізація забез­печується передусім за допомогою колективного договору (угоди).

Колективний договір буде реальним та діючим, якщо двосторонні зобо­в'язання опрацьовані якісно, з урахуванням усіх положень чинного законо­давства. У більшості організацій медичної галузі інтереси колективу (виконав­ця) представляє профспілковий комітет, а інтереси адміністрації (роботодав­ця) — ректори, генеральні директори, головні лікарі тощо.

Як правило, договори містять мінімальні, проте обов'язкові до виконання письмові зобов'язання, що насамперед стосуються гарантій, пільг та компен­сацій. Однак мінімізація зобов'язань не може бути нижчою певного рівня, що передбачений або чинним законодавством, або галузевими стандартами. Разом з тим за наявності на підприємстві (у лікувально-профілактичному закладі) передумов до створення кращих економічних можливостей нормативні пільги і компенсації можуть застосовуватися у більших розмірах. У такому випадку, наприклад, можна передбачити надання працівникам додаткових відпусток,' коштів на оздоровлення, додаткового спецодягу, створення оздоровчих комп­лексів, улаштування кімнат гігієни жінки, скорочення тривалості робочого дня тощо.

Складанню колективного договору має передувати відповідна підготовча робота, яку слід починати не пізніше ніж за 3 міс. до закінчення терміну дії попереднього договору. Під час її виконання:

— вивчаються побажання структурних підрозділів (відділень лікарень, ка­федр навчальних закладів тощо) щодо нового колективного договору; аналізу­ються результати атестації робочих місць, дані щодо випадків виробничого травматизму та інших виробничих негараздів;

— вивчаються відомості про стан здоров'я працівників (дані щодо кількос­ті звернень за медичною допомогою, результати медичних оглядів тощо);

— узагальнюються зауваження, приписи та акти перевірок окремих під­розділів підприємств контролюючими органами (санітарно-епідеміологічна станція, пожежна інспекція, екологічна інспекція, інспекція з охорони праці, автомобільна інспекція та ін.);

- підводяться попередні підсумки виконання договору поточного року;

— проводиться узгодження окремих пунктів та розділів договору;

— визначається орієнтовний розмір коштів, що необхідні для повноцінної