Переклад в Україні: історія і сучасність (короткий екскурс).

Історія українського перекладу має свої особливості порівняно із класичною схемою більшості європейських літератур: (слайд 5) спершу переклади Біблії, згодом античних авторів, потім сучасників і загалом авторів національних літератур. Українська перекладацька традиція – багатовікова. Історія склалася так трагічно, що українська мова й література – головні чинники формування нації в умовах бездержавності – ніколи не функціонували в нормальних умовах.

Першопочатки перекладацької діяльності в Україні сягають часів (слайд 6)Київської Русі — першої суверенної держави на українських землях. Хрещення Русі наприкінці X ст. н. е. (988) і запозичення кирилиці, яке його супроводжувало, зумовили залучення цієї держави до культурного простору Візантії. Із упровадженням християнства виникла потреба в численних перекладах релігійної літератури. У ситуації диглосії (слайд 7) „розмовна мова (староукраїнська/руська) — писемна мова (церковнослов'янська /староболгарська)" саме друга мова переважно застосовувалася для перекладів. Вона виконувала таку саму функцію, що й латинська мова в середньовічній Європі.

Як книжна мова науки церковнослов'янська зберігала свою писемну функцію до кінця XVIIIст., коли утворилася сучасна українська мова. Використовуючись як засіб перекладу, церковнослов'янська мова вбирала українські елементи, які укорінювалися в перекладених текстах. Одночасно завдяки взаємодії з церковнослов'янською українська („проста мова") збагатила свій словник і розвинула синтаксис.

1. Середньовіччя. Український переклад має свої початки в середньовічних перекладах Святого Письма старослов'янською мовою. У IX столітті слов'янські просвітителі (слайд 8) Костянтин (Кирило) і Мефодій переклали Святе Письмо старослов'янською (староболгарською) мовою. Звідси започатковується переклад в Україні та інших слов'янських народів, які прийняли кириличну абетку. В наступних найближчих століттях з давньогрецької на старослов'янську витлумачували наукові і художні твори. Зокрема, було перекладено книги «Олександрія» про Олександра Македонського, «Повість про Варлаама і Йоасафа», «Сказання про Індійське царство» та інші найпопулярніші твори середньовічної Європи.

Перша школа слов'янського мистецтва перекладу, започаткована монументальними працями Костянтина, Мефодія та їх учнів, характеризується багатьма рисами, які є спільні для всього європейського Середньовіччя, а саме (слайд 9):

· переклад здійснювався на мову-посередницю (латину в Західній Європі й старослов'янську — у Східній);

· перекладні тексти тієї епохи (навіть хроніки чи наукові трактати) ритмізовані, для них притаманна технічна викінченість і насиченість найскладнішими засобами поетичного перекладу;

· імена тодішніх перекладачів залишилися здебільше невідомі.

2. XV — XVIII. У XV — XVIII ст. з'явилися українські версії поезій (слайд 10) Овідія (Іоанн Максимович, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода) і Горація (Григорій Сковорода), «Повісті про Трістана та Ізольду» (автор перекладу невідомий), «Листи без адреси» Франческо Петрарки (переклав Клірик Острозький), епіграм відомого польського ренесансного поета Яна Кохановського (перекладач невідомий) і англійського письменника Джона Овена (переклав Іван Величковський (слайд 11)), славетної поеми італійця Торквато Тассо «Визволений Єрусалим» (перекладач невідомий) та інших видатних творів зарубіжної літератури.

У XV—XVI ст. поширювалися „духовні повісті", в яких описуються історії про королів-магів і страждання Христа. Це були непрямі переклади або адаптації латинських оригіналів, зроблені найчастіше з польських версій. Польська і рідше чеська мови слугували посередниками для українських перекладів релігійних і світських книг.

Однак паралельно з'являються приклади прямого перекладу з латинської мови. До них, імовірно, належить переклад-адаптація легенди про Святого Георгія. Поряд з релігійними текстами перекладають також деякі наукові праці, серед яких „Трактат з логіки" (слайд 12) Мойсея Маймоніда, єврейського теолога, філософа і лікаря (1135—1204).

Український переклад тих часів розвиває традиції середньовічного перекладу, зорієнтованого на візантійські та західноєвропейські взірці. Ще зберігається ритмізованість. Вимоги до перекладу залежали від жанру: найближчим до оригіналу мав бути, звісно, переклад Святого Письма, а твори інших жанрів можна було вільно інтерпретувати в переспівах та інших видах творчих переробок.

Попри видані ще за Петра І імператорські ухвали, які забороняли використання української мови для перекладу і публікації книг, у XVIII ст. процес освоєння іноземної літератури українською мовою не припиняється. Щоправда, перевага віддається не власне перекладам, а переспівам, які важко відрізнити від творів національної літератури-сприймача.

Прикладом такого вільного пристосування тексту-оригіналу задля потреб національної культури є й славетна (слайд 13) Вергілієва «Енеїда», «перелицьована» Іваном Котляревським, перше видання якої з’явилося друком у 1798 р. Поема українського автора стоїть у ряду переробок-травестій-переспівів італійця Дж. Б. Лаллі (1633), (слайд 14) француза П. Скаррона (1648—1653), австрійця А. Блюмавера (1783—1786), росіянина М. Осипова (1791—1796). На початку XIX ст. частина письменників йшла слідами І. Котляревського, вдаючись до бурлескно-травестійних переробок, як-от: (слайд 15) жартівлива поема «Горпинида» (1818) П. Білецького-Носенка, побудована на античних міфах про Прозерпину; «Жабомишодраківка» (до 1847 р.) К. Думитрашка — переробка давньогрецької пародійної поеми «Батрахоміомахія» («Війна жаб і мишей» ).

Античний спадок досяг українських земель завдяки творчості (слайд 16) Григорія Сковороди (1722—1794), філософа, педагога і поета, який зробив значний внесок у розвиток перекладу в Україні XVIIIст. Він переклав твори Горація, Вергілія, Овідія, Ціцерона, Плутарха, а також твори неолатинських поетів, зокрема французького гуманіста М. А. Мюре (Муре).

Дипломатичні відносини України з Османською імперією, Кримським ханством, Францією, Австрією, Польщею і Молдавією, які розвиваються в XVI ст. після створення Козацької християнської республіки (Запорозької Січі) (слайд 17), дають підстави говорити про існування письмового та усного дипломатичного перекладу в тогочасній українській державі. Ця діяльність розширюється у XVIIст. за гетьманування Богдана Хмельницького (слайд 18), який мав послів у більшості сусідніх країн.

Заснування митрополитом (слайд 19) Петром Могилою (слайд 20) Київської Академії в 1632 р. дало великий поштовх перекладацькій діяльності в Україні, головним чином у галузі науки. Академія об'єднала довкола себе талановитих учених і професорів, (слайд 21) таких як X. Філалет, Г. і М. Смотрицькій, (слайд 22) Л. Зизаній, 3. Копистенський, П. Могила, (слайд 23) Ф. Прокопович, Г. Кониський. Усі вони володіли кількома мовами, зокрема латиною, грецькою, церковнослов'янською і польською. Високий рівень знання і викладання латинської мови в Київській Академії уможливив переклад трактатів з астрономії, географії, медицини тощо.

У той самий час випускники Академії, які оселилися у Москві за наказом Петра І, перекладали російською мовою праці київських учених з філософії і теології.

У XVII—XVIIIст. український читач познайомився у перекладах з деякими літературними творами італійського Відродження.

3. Романтизм. Поети-романтики відмовились від пересміювання твору-оригіналу і передавали його, переважно, у більш-менш точному перекладі чи вільному переспіві, намагаючись осягнути сильне емоційне враження. Прикладами можуть слугувати переспіви балад Й. В. Ґете («Рибалка») і А. Міцкевича («Твардовський»), що їх опублікував 1827 р. (слайд 24) П. Гулак-Артемовський, переклади «Полтави» О. Пушкіна, які здійснили в 1830-х роках (слайд 25) Євген Гребінка і О. Шпигоцький, наслідування і переспіви (слайд 26) Левка Боровиковського творів Горація, А. Міцкевича, О. Пушкіна, переклади з польської, чеської, сербської та інших слов'янських мов, що їх здійснили учасники «Руської Трійці» (слайд 27–28) і Кирило-Мефодіївського братства (слайд 29-30), зокрема, поетичні інтерпретації біблійних текстів (псалми Давидові) і «Слова о полку Ігоревім» (Маркіян Шашкевич, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш).

4. Переклад кінця ХІХ – початку ХХ століть. Зародження та становлення перекладацької думки і теоретичних вимог до перекладачів в Україні припадає на 70-ті рр. XIX ст. На початку 1864 р. у Львові виник постійний український народний театр, що зумовило потребу перекладного репертуару. (слайд 31) У газеті “Слово” та в журналі “Нива” з’явилися перші переклади, а також висловлювалися цінні думки про значення та специфіку перекладацьких здобутків.

Художні переклади виконані у XIX і на початку XX ст., цілком вписалися в український культурний контекст, збагативши його творчістю корифеїв світової літератури. Водночас вони сприяли розвитку української мови і літератури, які були офіційно заборонені указами царського уряду 1863 і 1876 рр. Поява нових виражальних засобів і літературних жанрів, що доти не існували в українському дискурсі (таких як сонет, класична трагедія), великою мірою була зумовлена перекладами.

У перші десятиріччя XX ст. відбулися дві російські революції 1905 і 1917 рр., які сколихнули імперію. У 1918 р. постала незалежна українська держава — Українська Народна Республіка, визнана за кордоном. Серед її міністрів були і перекладачі. Зростання української самосвідомості дало сильний поштовх оригінальній та перекладацькій творчості. Вона не зупинилася навіть після більшовицьких репресій 20—30-х років, через які українська література зазнала величезних втрат.Так званий (слайд 32) Гурток неокласиків, заснований на початку 20-х років, мав на меті заповнити прогалини в перекладацькому спадку української літератури, щоб увести її у світовий контекст. Він об'єднував талановитих поетів і письменників, (слайд 33) таких як М. Зеров, П. Филипович, (слайд 34) М. Драй-Хмара, Ю. Клен, М. Рильський.

У плеяді українських перекладачів XX ст. (слайд 35) — Бориса Тена, Миколи Бажана, Василя Мисика, (слайд 36) Євгена Дроб'язка, Дмитра Білоуса, (слайд 37) Дмитра Паламарчука вирізняються два поліглоти (слайд 38) — Микола Лукаш і Григорій Кочур.

Що стосується Григорія Кочура, то він переклав „Гамлета", подав свої версії творів давньо- і новогрецьких, римських, австрійських, німецьких, англійських, французьких, італійських, російських, польських, чеських, словацьких, білоруських, грузинських, литовських, латиських, естонських та ін. поетів. Завдяки перекладам Кочура представники майже тридцяти літератур світу постали перед українським читачем.

5. Переклад Нового часу. Після Другої світової війни, завдяки повноцінній школі українського художнього перекладу, очолюваної М. Рильським, а після нього Г. Кочуром, наш переклад досягає творчої зрілості, і перекладна література повносило й систематично входить до національної культури. І було це в час, коли, за офіційною ідеологією тоталітаризму, українську мову та літературу обмежували “домашнім ужитком”, а масовий читач, схильний до фантасмагорій, підсвідомо зараховував світову класику до російськомовної літератури. Отож у наших перекладачів і в Україні, і поза нею (слайд 30) – Борисові Тену, Т. Осьмачці, М. Терещенку, В. Барці, Г. Кочуру, І. Стешенко, Й. Кобіву, І. Качуровському, О. Тарнавському, М. Лукашеві, О. Зуєвському, Є. Поповичу, О. Сенюк, В. Лучукові, Л. Череватенкові, Р. Лубківському, Я. Кравцеві, В. Шовкуну та іншим талантам з роду Протея – йшлося не лише про те, щоб перекладений твір увійшов у читацьку свідомість як факт рідної літератури, а й про те, щоб ствердити повноцінність рідної мови.

У таких умовах, коли в Україні до політичних цькувань долучалася майже повна відсутність критичної літератури, зокрема лексикографічних та довідкових джерел, а перекладачі діаспори були позбавлені рідномовної стихії, мовотворчого довкілля, українські перекладачі вивели рідну мову на неозорі простори світового письменства, підносячи тим самим її авторитет. У другій половині ХХ ст. склалася парадоксальна ситуація, коли джерело живлення літературної мови перенеслося з оригінальної літератури на перекладну.

Явище універсалізму творчої особистості перекладача – симптоматичне для української літератури. Одначе лише в 60-х роках ХХ ст. у художньому перекладі на перший план виступають професійні перекладачі. Український переклад другої половини XX ст., дотримуючись традицій, прагне до розширення відтворюваних стилів і жанрів. Поетичні та прозові версії іншомовних творів належать (слайд 31) Івану Світличному, Дмитру Павличку, Івану Драчу, Віктору Коптілову, Михайлу Москаленку, Анатолю Перепаді, Андрію Содоморі, Всеволоду Ткаченку, Євгенії Кононенко, Марії Габлевич, Максиму Стрісі та ін..

Художній переклад месником постає на повен зріст як своєрідна адекватна компенсація трагічно руйнованої у своєму історичному розвиткові оригінальної української літератури. Так переклад набув несподівано політичного значення, опинився на передньому краї боротьби за українську культуру. Це була унікальна ситуація, коли в переклад ішли, щоб рятувати мову і будувати націю. То була величезна жертовна праця

Художній переклад відіграв значну роль в історії національного опору та національного відродження. Одна з його найзворушливіших сторінок – це праця над перекладами в умовах тюрем і заслань. (слайд 32) Це майже вся творчість поета каторжанина П. Грабовського (XIX ст.), це подвижництво М. Зерова на Соловках (праця над перекладом Вергілієвої «Енеїди») у 30-х рр. ХХ ст., у 40–50-х рр. – Г. Кочура в Інті, (слайд 33) у 70-80-х рр. – В. Стуса, Калинця, І. Коваленка та рецензування цих перекладів Г. Кочуром. Важко було цим подвижникам дістати навіть іноземні оригінали. Адже тексти, крім цензури-перлюстрації в Києві та офіційної цензури в концтаборі, проходили ще додаткову цензуру в Москві. А часто відіслані в листах до рідних переклади були конфісковані.

Одночасно з перекладацькою діяльністю розвивалися українські теорії перекладу, які стосувалися головним чином художнього перекладу, що залишався однією з рідкісних сфер уживання української мови за радянського режиму. Сфери наукового, технічного, суспільно-політичного, юридичного і військового перекладу, й усний переклад на офіційному рівні, обслуговувалися виключно російською мовою.

У 80—90-х роках розширилися дослідження в галузі часткових теорій перекладу, метою яких було визначення основних моментів перекладацької діяльності в конкретному жанрі. Київська, Львівська і Сімферопольська школи сприяли пошукові та виявленню стилістичних інваріантів (домінант) деяких поетичних, фольклорних, драматичних, науково-технічних, публіцистичних та інформаційних жанрів. Головна мета цих досліджень полягає в ознайомленні перекладачів з головними ознаками певних жанрів, відтворення яких є необхідним для збереження жанру в перекладі. Стилістичний інваріант (або домінанта) жанру завжди охоплює постійні та змінні ознаки, вибір яких визначає індивідуально-авторський стиль. Тепер потрібно розширювати ці дослідження, щоб охопити множинність і художніх, і офіційних, наукових та технічних жанрів.

Щодо жанрової теорії перекладу, то у її випрацювання зробили свій посильний внесок й українські перекладознавці (слайд 34) – О. І. Чередниченко, В. Д. Радчук, П. О. Бех та ін.

Статус єдиної державної мови, наданий українській мові в 1989 р. і закріплений Конституцією 1996 р., передбачає її використання у ЗМІ, телекомунікаціях і рекламі, на національних та міжнародних конференціях.

Розширення сфер застосування української мови вимагає ретельного вивчення термінологічних та лексикографічних проблем перекладу. З'являються друковані або електронні словники, а також двомовні й багатомовні глосарії у військовій, інформаційній, економічній, екологічній та ін. галузях. Переклади текстів у згаданих галузях сприяють вирішенню проблеми дефіциту термінів.

Термінологічні варіації, зумовлені зокрема наявністю численних термінів іноземного походження (головним чином англо-американського), свідчать, що українська термінологія перебуває на шляху становлення. Безперечно, жодна термінологія світу не є усталеною на 100 відсотків, у ній завжди існують постійні (узуальні) та непостійні (оказіональні) елементи. Питання полягає у співвідношенні цих двох типів елементів. Якщо постійні елементи домінують, можемо говорити про стабільність термінології. У протилежному випадку маємо нестабільність, що заважає адекватному перекладові спеціалізованих текстів. Головною метою термінологів і лексикографів є нормалізація національної термінології, уникнення занадто великої кількості іншомовних елементів.

В умовах незалежного розвитку Україна відчуває особливу потребу у кваліфікованих усних і письмових перекладачах. Якщо раніше переклад під час офіційних переговорів і міжнародних конференцій здійснювався лише з російської мови і на російську, то сьогодні переговори і конференції на президентському, урядовому і парламентському рівнях проводяться українською мовою, що вимагає дедалі більшої кількості перекладачів з різних мов на українську. Забезпечення належного рівня їхньої освіти можливе лише у межах широкої міжнародної співпраці.

Таким чином, у сучасних дослідженнях сформувалося бачення двох течій в історії українського перекладу. Перша, «класична», походить від (слайд 35) Старицького і Франка і, сягнувши вершин у неокласиків, виявляється сьогодні у практиці більшості провідних майстрів — від Гр. Кочура до М. Москаленка. (слайд 36). Її представникам притаманне тяжіння до вироблених літературних норм, орієнтація на новітню європейську й національну традицію, обережне ставлення до експерименту в галузі форми й лексики, прагнення відтворювати стильові риси оригіналу переважно засобами нормативної мови.

Другу, «фольклорну» (слайд 37), течію, що спирається на усну творчість і традиції бароко, репрезентують П. Куліш, І. Костецький, Василь Барка, М. Лукаш. (слайд 38). Представникам цієї течії властива схильність до експериментів, використання фольклорного й діалектного матеріалу для відтворення стильових особливостей першотвору.

У подальшому перекладознавчі дослідження в нашій країні стали звичною справою. Постійно публікувалися дослідження і практичні посібники, в яких на матеріалі багатьох мов поглиблювались знання про перекладознавство і перекладацьку діяльність, пропонувалися нові теоретичні підходи, розкривалися способи і прийоми подолання труднощів перекладу і т.ін. Причому простежувалось три напрямки в розвитку перекладознавства: лінгвістічний, літературознавчий і машинний.

Перший крок до створення теорії перекладу в Росії зробив О. Горький, який написав кілька невеликих заміток про художній переклад. Ці нотатки він передав К. І. Чуковському і доручив йому укласти перший опис принципів художнього перекладу. Таким чином, брошуру «Принципи художнього перекладу», що включала статті К. І. Чуковського і Н. С. Гумільова, видали для службового користування в 1919 р. А в 1930 р побачила світ книга «Мистецтво перекладу», вона була значно доповнена і дослідженнями А. В. Федорова «Прийоми і завдання художнього перекладу». У 1931 р М. П. Алексєєв опублікував велику статтю «Проблеми художнього перекладу». За кілька місяців до початку Великої Світової війни було видано дві книги, які відіграли особливу роль у розвитку перекладознавства: «Високе мистецтво» К. І. Чуковського і «Про художній переклад» А. В. Федорова .

Для наступних років були характерними «малі дослідницькі жанри». Статті, замітки, рецензії, присвячені найрізноманітнішим видам перекладацької діяльності (в тому числі машінному перекладу), часто публікувалися у випусках: «Майстерність перекладу», «Зошити перекладача», тематичних збірниках різних видавництв, а також у журналах, газетах і вузівських учених записках. Перекладацька проблематика ставала різноманітнішою. Наведемо перелік найбільш значущих праць у галузі перекладу і перекладознавства: Коптілов В. В. Актуальні теоретичні питання українського перекладу. Київ, 1971; Копаньов П. І. Питання історії і теорії художнього перекладу. Мінськ, 1972; Гачечиладзе Г. Художній переклад і літературні взаємозв'язки. М., 1972; Комісаров В. Н. Слово про переклад. М., 1973; Еткінд Є. Російські поети-перекладачі від Тредіаковського до Пушкіна. Л., 1973; Рецкер Я. І. Теорія перекладу і перекладацька практика. М., 1974; до цього слід додати книгу чеського вченого Іржі Лівого «Мистецтво перекладу». (М., 1974) і роботу А. В. Федорова «Нариси загальної зіставної стилістики» (М., 1971); монографія Бархударова Л. С. «Мова і переклад».

2. Тексти для перекладу та їхня класифікація

Із запропонованої дефініції перекладу виходить, що в перекладознавстві існує два взаємопов'язаних рівня досліджень: процесуальний, який спирається головним чином на дедуктивні методи, так як процес перекладу не наданий нам у безпосереднє спостереження і текстовий, який відбувається в свідомості людини. Матеріальним об'єктом, доступним для конкретного перекладознавчого аналізу, є тексти оригіналу і перекладу, письмові або усні. Функціональна, змістова й емоційна специфіка цих текстів значною мірою впливають на методологію і методику дослідження. Тому класифікація текстів (в найзагальнішому плані), які в існуючій практиці можуть підлягати перекладу, необхідна.

Тексти для перекладів надзвичайно різноманітні за жанрами, стилями і функціями. Тому перекладачеві важливо знати вид тексту, який йому належить перекладати. Саме типи текстів визначають підхід і вимоги до перекладу, впливають на вибір прийомів перекладу й визначення ступеня еквівалентності перекладу оригіналу. Целі и завдання перекладача є різнимі залежно від виду тексту, який перекладаєтьс: поема чи роман, наукова стаття чи газетна інформація, документ чи технічна інструкція. І закономерності перекладу кожного із жанрів мають свої відмінності.

Філологи давно намагаються розробити класифікацію текстів. Однак зробити це нелегко: занадто велике їх розмаїття і занадто помітно взаємопроникнення мовних засобів і різновидів мовлення в деяких типах текстів. Найбільш переконливими вважаються класифікації, в основу яких покладені функціональні ознаки. Свого часу академік В. В. Виноградов запропонував поділяти стилі мови й мовлення, виходячи з трьох основних функцій мови: спілкування, повідомлення і вплив. Ця ідея покладена і для класифікації текстів, оскільки вони відносяться до певного стилю мовлення, яке є системною реалізацією функціонально-зумовлених мовних засобів, тобто стилів мови.

Функція спілкування є основною у сфері повсякденного спілкування людей. Текстам, що інформують про щось носіїв мови, притаманна переважно функція повідомлення. Функція впливу надзвичайно важлива для художніх і публіцистичних текстів, які не лише звернені до розуму, а й до почуттів людини. Вони розраховані на певний вплив на реципієнта, на того, хто їх сприймає.

Хоча стиль матеріально втілюється в тексті, але ототожнювати ці два поняття не можна. Стиль - це лексико-граматична едінсть у розмаїтті текстів, яка виявляється характерною для певної категорії текстів. Отже, при класифікації текстів повинна враховуватися їхня належність до того чи іншого функціонального стилю. Звичайно, жорстка текстова класифікація навряд чи можлива. Мовні стилі впливають і взаємопроникають один в одний. Є перехідні і периферійні стильові реалізації. Однак в кожному тексті є щось визначальне, що становить його специфіку. Це і дозволяє поділяти тексти на класи. У детальній класифікації неминуче з'являться підкласи, види, підвиди і т. ін.

Отже, беручи до уваги функції мови і стилі мови і мовлення, доцільно виокремити шість основних функціональних стилів текстів:

Той факт, що диференціація текстів пов'язана з великими труднощами, підтверджується існуванням багатьох, навіть суперечливих класифікацій, наприклад: I - а) технічні тексти і тексти природничих наук, б) філософські, в) літературні; II - а) інформаційні, документальні та наукові, б) суспільно-політичні, в) художні; III - а) прагматичні, б) літературні (художні); IV - а) прагматичні, б) естетико-художні, в) лінгвістичні, г) етнографічні; V - а) релігійні, 6) літературні, в) ділові, г) офіційні; VI - а) релігійні, б) художні, в) віршовані, г) дитяча література, д) драматургічні, е) кінофільмові, ж) технічні. Катаріна Райс пропонує поділ текстів на: а) тексти, орієнтовані на зміст (повідомлення преси, репортажі, комерційні тексти, офіційні документи, навчальна і спеціальна література, звіти, трактати, гуманітарні, природничо-наукові та технічні тексти тощо; б) тексти, орієнтовані на форму (художня проза, поезія, есе, життєпису і т. ін.); в) тексти, орієнтовані на звернення (реклама, агітація, проповідь, пропаганда, полеміка і т. ін.); г) аудіо-медіальні тексти (радіо- і телепередачі, сценічні твори, всі тексти, які супроводжуються позамовним оформленням, виконавською, музичним, декоративним тощо).

1. Розмовні тексти поділяються на разговорно-бытовые, розмовно-ділові та інші. Вони виконують, функцию спілкування і реалізуються в усній діалогічній формі і орі­єнтовані на взаємну комунікацію заради будь-яких целей.

2. Офіційно-ділові тексти, до яких відносяться державні, політичні, дипломатичні, комерційні, юридичні та інші подібні документи. Їхня основна функція -повідомлення. Зазвичай, вони існують у письмовій формі.

3. Суспільно-інформативні тексти, які містять найрізноманітнішу інформацію, що проходить по каналах масової комунікаціі, газетам, журналам, радіо і телебаченню. Їх головна функція - повідомлення. Ці тексти можуть бути тенденційними і розрахованими на певний вплив, на опрацювання громадської думки. Однак функція повідомлення залишається у них основною, яка формує типологію тексту. Форма цих текстів зазвичай письмова. На радіо і телебаченні письмові тексти ретранслюються в усній формі. Щось подібне відбувається і з ораторською промовою, коли вона відтворює письмовий оригінал.