Історичні моделі культури та цивілізаційні типи

Розглянемо найбільш відомі концепції історичних типів культури та цивілізації. Одна з них належить відомому російському досліднику М. Я. Данілевському (1822-1885). У своїй книзі «Росія та Европа (1869) він представляє розвиток людства як множину культур, що існують в історичному часі і просторі, мають власні особливості та цінності можуть впливати одна на одну. На думку дослідника, немає прогресивних або відсталих культур. Вони самобутні та багатоманітні.

Основне поняття теорії М.Я.Данілевського – «культурно-історичний тип». Вона характеризує багатоманіття та специфіку культур різних історичних епох та народів.Дослідник вирізняв одинадцять таких типів: 1) єгипетський, 2) китайський, 3) ассирійсько-вавілоно-фінікійський, халдейський чи давньосемітський, 4) індійський, 5) іранський, 6) єврейський, 7) грецький, 8) римський, 9) ново семітський чи аравійський, 10) романо-германський, 11) греко-слов’янський. Кожна культура проходить відповідний цикл розвитку – народжується, розвивається, досягаючи максимального розквіту, та гине.

Підстави культурної типології М.Я.Данілевський вбачав в напрямах культурної діяльності людей. Серед них важливими визначав релігійну, культурну – естетичну, наукову, технічну тощо, політичну, суспільно-економічну. Відповідно дослідник виокремлює чотири види культур: первинні культури (єгипетська, китайська, індійська тощо), які повно себе не виразили в жодній з одначених видів діяльності, однозасадні культури,що історично йдуть після первинних культур та ґрунтовно виявили себе в певному виді діяльності (скажімо, грецька культура – в високому розвитку культурної діяльності, зокрема архітектурі, драматургії тощо), двозасадна культура, в якій найважливішими були політична та культурна діяльність (романо-германська культура) та чотиризасадна культура, яка, на думку М.Я.Данілевського лише формується. Таким типом може стати слов’янський культурно-історичний тип, що втілить свободу, справедливість власну культуру.

Своєрідну концепцію цивілізаційного розвитку людства представляє німецький філософ О. Шпенглер (1880-1936). Своє бачення культури та цивілізації він виклав в грунтовній праці «Присмерк Европи». Як і М.Я.Данілевський, О.Шпенглер наголошує значення різноманітності культур та заперечує позицію, відповідно до якої якась культура, зокрема європейська, є більш значима, ніж інші.

Стадії розвитку культур подібні до стадій розвитку біологічного організму. Це дитинство, юність, зрілість, старість. Всесвітньо-історичний процес для Шпенглера постає як циклічна історія виникнення, розквіту та загибелі багатоманітних, самобутніх та неповторних культур. Доля культур є подібною. Вони проходять одні й ті ж фази, час їх життя також є однаковим та дорівнює 1000 років.

У кожній культурі можна виявити такі характеристики: власну ідею, власну пристрасть, власне життя, власну смерть. За рівнем зрілості Шпенглер виокремлює вісім культур: єгипетську, індійську, вавилонську, китайську, греко-римську (аполонівську), європейсько-християнську (фастівську), магічну (візантійсько-арабську, культуру майя. Філософ також передбачає виникнення в майбутньому дев’ятої культури – російсько-сибірської.Унікальність кожної культури забезпечується своєрідністю її душі. Так, основа античної культури є «аполонівська» душа, арабської – «магічна», західної – «фаустовська».

Культури є замкненими та непроникними, отже неспівмірними. Втім, кожна з них проходить в своємі житті певні щаблі. Такими є народження, розквіт, зів’янення, смерть, чи весна, літо, осень, зима. Будь-яка культура є проявом життя у Всесвіті.

Умирання культури характеризується переходом культури в цивілізацію. Отже, О.Шпенглер протиставляє культуру та цивілізацію. Культура є те, що постає, а цивілізація – те, що вже постало. Наприклад, культура Давньої Греції знаходить своє завершення в цивілізації Давнього Риму. Західно-європейська культура переходить в стадію «присмерку» з ХIХ ст.. Кінець цієї культури приходиться на 2000 роки, якщо рахувати за критеріями Шпенглера, і він є подібним до подій 1-2 ст. в Давньому Римі.

Кожна культура, коли вичерпані її творчі можливості, мертвіє та переходить в фазу цивілізації. Цивілізація, за аргументацією Шпенглера є кризове завершення будь-якої культури. Воно виявляється в сцієнтизмі, техніцизмі, урбанізації, в агресивній експансії назовні. На основі ретельного дослідження культур минулого, Шпенглер прогнозує невідворотну загибель західної культури. Дослідник наголосив, що європейська культура вичерпавши творчі можливості, перейшла в цивілізацію. Характеризуючи особливості людського буття початку ХХ ст.., Шпенглер вважає їх виявом цивілізації, техніцизму. Саме тому вважає, що головна постать цивілізації є інженер, а суть її – техніка.

Інакше розглядає культуру та цивілізацію відомий англійський історик А. Тойнбі (1889-1975). На відміну від позицій О.Шпенглера, дослідник не надає цивілізації негативної ролі стосовно культури, а розглядає культуру та цивілізацію як тотожні. На думку Тойнбі, цивілізація виростає з первісних суспільств в результаті виклику,що пов’язаний зі складними ситуаціями, та успішної відповідіна такий виклик.

Центральним поняттям концепції дослідника є поняття локальних цивілізацій.В історичному просторі та часі локальні цивілізації існують ізольовано, замкнено, хоча можуть бути і подібними.

Цивілізація для Тойнбі – це структура, що є в основі соціального буття. Цивілізації дослідник визначає як суспільства, що є за обсягом в просторі і часі більші, ніж національні держави. Жодна цивілізація не охоплює всього людства.

Підтимуючи ідею Шпенглера про циклічність історії, Тойнбі розглядає послідовну ґенезу цивілізацій. В ній присутні чотири стадії: зародження, зростання, надламу та занепаду. Цивілізація або зникає (як цивілізація інків), або дає життя новим цивілізаціям (як еллінська цивілізація).

Однак на відміну від Шпенглера, Тойнбі не прогнозує обов’язкову загибель західної цивілізації. Її можна врятувати шляхом підсилення значення релігійно-духовних засад та ролі моральних чинників в житті суспільства.

Американський соціолог та культуролог російського походження Пітірім Сорокін (1889-1968) представив розуміння культури на основі власної концепції соціокультурних соціосистем. Він розглядав культури не як закриті та статичні, а у їх розвитку та взаємодії, які представив на основі поняття «соціокультурна динаміка».

Концепція Сорокіна ґрунтується на понятті цінності. Кожна культура та цивілізація виявляють певну засадничу цінність. Відповідно дослідник виокремив три системи культури. Перша – ідеаційна – західна культура доби середньовіччя, для якої цінністю був Бог. Друга – ідеалістична, що утворилася на основі зіткнення та злиття принципів цінності Бога та об’єктивної реальності, яка пізнається чуттєвим чином. Третя, в якій чуттєвий принцип стає панівним, і на ньому ґрунтується сучасна культура – чуттєва.

Такі три типи культур, на думку Сорокіна, утворюють своєрідні цикли повторення, коли виявляється наступність засадничих цінностей в різний історичний час та у різних народів. Кризу сучасної культури дослідник пов’язує з тим, що чуттєва система євро-американської культури зазнала занепаду. Але має постати інша форма культури.

Концепції культури та цивілізації другої половини ХХ ст. представляють їхнє розуміння в дискурсі постмодерністської філософської позиції. Новий погляд в їх представленні грунується на образі ризоми. Поняття ризоми запозичене з ботаніки та означає горизонтально розташоване коріння, що має багато переплетінь, з кожного з яких може виростати нова рослина. Образ різоми характеризує сучасний спосіб мислення, в якому з будь-якої «точки» пізнання може «вирости» самостійне нове представлення об’єкту, що досліджується. Отже, в такому пізнанні немає об’єднавчого центру, як в попередніх пізнавальних традиціях.

Відповідно до такої – «ризомної» моделі культурно-цивілізаційного процесу, важко говорити про єдність, чи то спільність культур та цивілізацій, чи то циклічність у їх розвитку. Історія людства предстає як зона тріщин, розламів, проваль, порожнеч, в яких певні події потребують інтерпретації, окреслення зон сенсів. В їх виявленні перевага надається дискурсивності, інтертекстуальності, комунікативним практикам.

Нові концептуалізації культурно-цивілізаційного буття людства постають і в дискурсі світової інтеграції та потужного впливу азійської та ісламської цивілізацій. Відповідно концепції, що ґрунтуються на західно-європейській філософській традицій, мисленні та цінностях зазнають критичного перегляду. Нагальною стає проблема відносин цивілізацій.

Одна з широко відомих сьогодні теоретичних відповідей огрунтована в концепції зіткнення цивілізацій С.П.Гантінгтона(1927 р.н.), сучасного дослідника світових процесів. Його робота «Зіткнення цивілізацій та перебудова світового ладу» (1996) викликала інтерес світової спільноти та перекладена на десятки мов.

Гантінгтон розглядає історію суспільства як історію зміни цивілізацій, кожна з яких своєрідна. Вплив інших цивілізацій лише завдає їй шкоди. Слід зазначити, що Гантінгтон має за мету дослідження не цивілізації як певного рівня розвитку суспільства, як певних взірців, за якими цивілізованість можливо відрізняти від нецивілізованості. Дослідник зробив предметов вивчення цивілізації - як неповторні, та своєрідні системи, що не можуть об’єднуватися. За Гантінгтоном,цивілізація є великим конгломератом країн, що мають спільні ознаки, з яких найголовнішим, як правило, є спільність релігії.

За Гантінгтоном, культура та цивілізація є поняттями, які описують загальний стиль життя народів. Цивілізація – це культура в широкому сенсі слова. Обидва поняття охоплюють цінності, норми, інститути та способи мислення, яким надається перевага. Цивілізація є найширшою культурною спільністю. Ключовими культурними елементами цивілізації є мова, релігії, традиції, інституції та суб’єктивна самоідентифікація людей.

Дослідник виявив дванадцять основних цивілізацій. Сім з них – месопотамська, єгипетська, критська, класична, візантійська, центральноамериканська, андська вже зникли, а п’ять існують досі: китайська, японська, індуїстська, ісламська, західна. Окрім таких дослідник вважає за можливе виокремлення таких цивілізацій, як російська православна, латиноамериканська та африканська.

Кожна цивілізація бачить себе найважливішим центром світу та реконструює історію відповідно до власного розуміння. Гантінгтон наголошує, що відносини географічно сусідніх цивілізацій можуть бути суперечливими і навіть конфліктними. Конфлікти виникають на межах цивілізацій.

Однак і країни, що належать до однієї цивілізації можуть стати розділеними культурно. Однак ймовірність глибоких «розколів» існує в країніх, де значні групи населеня належать до різних цивілізацій. Такі поділи і напруженість часто виникають тоді, коли більша кількість населення, яка належить до однієї цивілізації, намагається зробити свою мову, релігію та символіку державними, використовуючи при цьому як інструмент політичної дії державу. Для таких країх постає як одне з головних завдань збереження їхньої єдності.

Цивілізаації, що мають в основі головні країни (західна, православна, буддистка) більш стабільні порівняно з такими, що не мають в основі головних країн (ісламська, латиноамериканська, африканська).

Міжцивілізаційні конфлікти, за Гантінгтоном, можливі у двох формах. Перша виявляється у конфліктних взаєминах сусудніх держав, що належать до різних цивілізацій, різноцивілізаційних груп однієї держави, різноцивілізаційними групами, що намагаються створити нову державу. Друга форма представлена конфліктами між головними державами різних цивілізацій. Сподівання на міжцивілізаційне партнерство не має підстав. Позитивні відносини можливі лише в формі «холодного миру».

Дослідник віддає належне західній цивілізації, яка здійснила на інші цивілізації вирішальний вплив. Він виявляється в процесах «вестернізації» та «модернізації». Однак в ХХ ст. вона досягла піку розвитку. Відповідно значний вплив здійснюють ісламська та азійська цивілізації. Гантінгтон наголошує, що світова спільнота має справедливо визнавати та враховувати інтереси кожної цивілізації.

Одним з сучасних поглядів є виокремлення в історії людства суспільств з ознаками традиційної або техногенної цивілізацій. Традиційні суспільства є історично першими, на відміну від цього техногенна цивілізація виникає значно пізніше. Довгий час історія суспільства являла сукупність традиційних цивілізацій, що взаємодіяли. Давні Єгипет, Індія, Китай, Східні держави доби середньовіччя є яскравими прикладами традиційних суспільств. В сучасному світі традиційні устрої існують в державах Африки, Азії, Америки. Однак хоча вони є досить закритими традиційно, відчувають технологічний та культурний вплив техногенної цивілізації.

Лише за доби Відродження та Нового часу європейське суспільство виявляє можливості розвитку техногенної цивілізації. Техногенна цивілізація розвивається досить активно, методологи навіть позначають її терміном «агрессивна», зважаючи на можливість експансії щодо традиційних суспільств, деякі з яких вона поглинула, інші зазнали її істотного впливу. Наступні століття показали, що техногенна цивілізація просто поглинала та поглинає традиційні культури, що призводить до загибелі багатьох самобутніх культур і їх традицій.

Якщо говорити про ознаки та відмінності традиційної та техногенної цивілізацій, треба сказати про наступне. Почнемо з питання темпів, швидкості розвитку - соціальних змін. Традиційні суспільства характеризуються досить повільним розвитком в сенсі змін якщо порівнювати їх з часом життя людини, поколінь людей. Структури суспільного життя, форми виробництва, праці все є глибоко традиційним. Панує усталеність, повторюваність, звичка, стереотипи. Вони не змінюються протягом століть. Накопичений досвід предків, їх норми, правила суспільного життя визначають розвиток сучасних поколінь. Будь-які інновації сприймаються лише крізь призму традицій.

Техногенна цивілізація навпаки характеризується досить швидким розвитком, змінами в соціальному житті та інших сферах діяльності людини. Отже, вона є особливим типом соціального розвитку та особливим типом цивілізації. Часто її називають західною цивілізацією, окреслюючи таким чином її історичні корені, а також той момент, що європейський цивілізаційний розвиток має певні особливості, перш за все - динамізм.

Треба відзначити, що техногенна цивілізація не просто розвивається швидше, ніж традиційна. З плином часу її розвиток прискорюється, темп соціальних, технологічних тощо змін зрастає. На відміну від традиційних суспільств екстенсивний розвиток замінюється інтенсивним, просторове розширення держав - прискореним у часі технологічним, інформаційним розвитком.

Можливості техногенної цивілізації, що виявляються в її потужній експансії, пов'язані значною мірою з становленням нової системи цінностей. На відміну від панування визнаного, традиційного в попередніх суспільствах, в техногенній цивілізації цінністю вважається інновація як така. Як влучно зауважує В.Стьопін, символом техногенного суспільства може стати Книга рекордів Гіннеса, на відміну від семи чудес світу. Вона утверджує істотний ціннісний орієнтир - кожна людина може стати особливою, єдиною в певному відношенні. Сім чудес світу, навпаки, демонструють завершеність, цілісність світу та відсутність потреби у змінах.

Отже, маємо наголосити на таких ціннісних особливостях техногенної цивілізації, як орієнтація на автономію індивіда - індивідуалізм та свободу, свободний вибір. Вияви, які спонукали та зробили можливими величезні здобутки людства та водночас, через переоцінку людиною власної цінності та недооцінку природи породили вкрай складні проблеми. Акцентування на людині, суб'єкті, індивіді на відмінy від акцентування на світі, об'єкті, природі або їх гармонії відрізняє техногенні суспільства від традиційних.

Хоча початок техногенної цивілізації означений добою Відродження, її засади почали формуватися задовго до цього. Такими вважаються особливості античної культури та цивілізації, розвиток полісів з їх демократією. Античність надала світу теоретичну науку - геометрію, яка на століття визначила взірці теоретичного.

Доба європейського Середньовіччя також надала певного ідейного та світоглядного поштовху для розвитку техногенної цивілізації. Саме тоді з'являється людський намір розшифровки плану Господнього творіння, про що свідчить філософія Середньовіччя. Крім того, філософія цієї доби обґрунтувала ідею історичного плину часу - руху від минулого через теперішнє до майбутнього. Доба Відродження переймає як ґрунтовні ідеї античності, так і ідею богоподібності людини та її розуму та своєрідним чином їх поєднує, що дає змогу сформуватися культурній матриці техногенного суспільства.

Власне техногенна цивілізація починається приблизно з ХУ11 ст.. та проходить три стадії: передіндустріальну, індустріальну та постіндустріальну. Саме в техногенній цивілізації виникає уявлення про орієнтованість прогресу в майбутнє. Історичний час сприймається як незворотній рух від минулого до теперішнього і майбутнього. На відміну від цього в традиційних суспільствах час розуміли або як циклічний або вважали, що "золота доба" вже позаду. Техногенне суспільство живе в атмосфері постійних змін та очікування нових змін. Людина техногенної цивілізації значною мірою ототожнює цивілізаційний прогрес з рухом до щастя та благополуччя.

Вплив техногенної цивілізації на природу, культуру, людину визначається її світоглядними орієнтирами. Якими саме? Світоглядні засади техногенної цивілізації є такими, що на їх основі людина розуміється як активно діюча, як така, що ставить і досягає певних цілей в процесі своєї діяльності. Світ сприймається, перш за все, як об'єкт діяльності і пізнання. Домінуючою стає світоглядна орієнтація, у відповідності з якою вважається, що світ існує для людини. В тому числі для людини існує і природа, яку, як і світ взагалі, людина має підкорити та перетворити.

Ідея перетворення світу та підкорення людиною природи була домінантною в культурі техногенної цивілізації на всіх етапах її історії, включаючи і початок ХХ1 ст. Вона була важливою складовою того «генетичного коду», який визначав саме існування та еволюцію техногенних суспільств.

Це принциповим чином відрізняється від світоглядних орієнтацій традиційних суспільств, в яких діяльнісна активність людини розглядається як скоріш націлена на її внутрішній світ і проявляється в самоспогляданні, самопізнанні, самоконтролі Такі орієнтації можна відкрити в культурі Давнього Китаю, Давньої Індії тощо. Відповідно до них людина мала пристосуватися до дійсності, включитися в традиційний плин життя.

Специфічні світоглядні засади техногенного суспільства визначають і розуміння природи як упорядкованого процесу. Такого, що є пізнаванним для людини і є об'єктом реалізації людських цілей. Принципово іншими є світоглядні засади традиційного суспільства. В ньому природа сприймається як живий організм, в межах якого існує і людина. Закони природи і людського існування сприймаються як щось надраціональне. В техногенному суспільстві формується світоглядне уявлення про те, що необхідно створити певну техніку і технологію, які дозволять оволодіти природою, світом.

Техногенна цивілізація визначила тип розвитку, заснований на змінах природного та соціального довкілля, які прискорюються. Ці зміни обумовлюють постійні трансформації соціальних зв'язків людей, засобів комунікації, типів особистості та способу життя.

Активістський підхід, що здається таким природнім європейській людині, мислячій за взірцями Нового часу та Просвітництва, абсолютно не притаманний традиційним суспільствам. Як приклад приналежної ним та протилежної техногенній цивілізацій світоглядної настанови можливо згадати про принцип східного мислення "у-вей", який передбачає невтручання в розгортання природних процесів, а співіснування з ними, "в них". Це повною мірою стосується і соціального середовища: людина має включитися в традиційний плин, порядок та самореалізуватися, а не прагнути змінити зовнішні відносини.

Отже, культура техногенних суспільств орієнтована на принципово нове у всіх галузях буття людини - на нові знання, нову техніку та технологію, нові соціальні устрої, нові форми спілкування. В певному розумінні, людина західного суспільства більш дієва та гнучко мислить, орієнтована на динамізм соціального життя, більше тяжіє до раціонального обґрунтування певних положень. Тому в системі цінностей техногенної цивілізації наукова раціональність відіграє домінуючу роль.

З періоду Нового часу в техногенних суспільствах наука спочатку стимулюється розвитком техніки та технології, а в ХХ ст. взагалі наука стає основою всіх схем соціальної діяльності, до яких людина ставиться з довірою і які гарантують успіх. Отже, категорія науковості набуває символічного сенсу. Науковість сприймається як необхідна умова процвітання та прогресу. Отже, цінність наукової раціональності та її істотний вплив на всі сфери людського життя стає характерною ознакою техногенної цивілізації.

З другої половина ХХ ст. починають формуватися нові буттєві контексти для осмислення впливу наукової раціональності на соціум, природу, людину та пошук відповіді на запитання не лише про нові можливості науки, а й про її межі.

ХХ століття стало століттям глобалізації. Вона виявляється в жорсткій взаємозалежності всіх підсистем людської цивілізації, виникнення інтегративних структур, що проникають крізь всі ці підсистеми, в формуванні єдиних «просторів» - економічного, інформаційного, комунікаційного, індустрії розваг тощо. В ситуації таких цивілізаційних викликів для людства виникає необхідність стати глобальним суб'єктом, щоб забезпечити подальший сталий розвиток суспільства. Глобалізація виявляється в спільному баченні основ сучасного буття, які мають гарантувати ліберальний та демократичний устрій.

Суттєва ознака глобалізації - комунікаційна єдність світу. Швидкість розповсюдження величезних обсягів інформації значно більша, ніж швидкість пересування людей та товарів. Це є наслідок інформаційно-комунікаційної революції - поєднання комп'ютерних технологій з телекомунікаційними мережами. Наслідком є переворот в умовах життя людей не менш глибокі, ніж спричинені винаходом парової машини чи електродвигуна. В результаті інформаційно-комунікаційної революції істотно розширюються масштаби соціальних зв'язків, причому, тепер вони не знають державних кордонів. Міжнародні взаємини набувають нової якості. Раніше міжнародні відносини були як правило міждержавними. В умовах глобалізації вони зачіпають величезні маси людей та набувають форми міжособових контактів. Характеризуючи таку ситуації вводять образ «світ без кордонів».

Інформаційна революцій призводить до значного прискорення соціального та індивідуального плину часу. Діяльність, що раніше потребувала років, місяців, тижнів, тепер здійснюється за декілька днів, хвилин, секунд. Вражаючий приклад - інтернет-спілкування, коли інформація в будь-яку точку земної кулі може бути доставлена за лічені хвилини.

В результаті глобалізації світ стає все більш взаємозалежним. Водночас, він стає все більш уразливим. Підтвердженням цього є глобальні проблеми людського існування, які виразно окреслюють існування меж можливостей техногенної цивілізації.

Отже, сучасність демонструє світовій людській спільноті складні перетини цивілізаційних та культурних сенсів, які потрібно прочитати в дискурсі перспектив людства, можливостей подальшого розгортання людської історії. Моделі історичних типів культури та цивілізації виявляють ті гіпотетичні шляхи, якими людство буде рухатися далі. Очевидно, що для того, щоб цивілізаційне та культурне майбутнє справдилося, потрібна успішна комунікація культур та цивілізацій всіх народів та держав світу.