Статус органів конституційного контролю і нагляду

Перевіркою відповідності законодавчих актів конституційним приписам займаються спеціальні державні органи конституційного контролю, які створені в багатьох зарубіжних країнах. Їх обов’язком є не допускати прийняття, видання законів та інших актів, що суперечать основоположним приписам, а також запобігати застосування законів та інших актів, договорів, які порушують ці норми, якщо такі вже вступили в законну силу.

Здійснювати заходи щодо правової охорони конституції можуть різні державні органи: глава держави, парламент, прокуратура, але зараз у багатьох державах створені судові або спеціальні квазисудові органи (тобто органи, що вирішують спори як би судовому порядку), основною функцією яких є підтримка та забезпечення конституційної законності. Як правило, вони діють досить ефективно. В даний час вони існують в абсолютній більшості держав, де є писані конституції. Повсюдне утвердження даного інституту почалося після Другої світової війни. Суддями (членами) органів конституційного контролю є висококваліфіковані юристи, які отримали загальнонаціональну популярність. Їх правовий статус зазвичай прирівнюється до статусу депутата парламенту. Вони не можуть бути депутатами або міністрами, займатися підприємницькою діяльністю.

Конституційний нагляд (контроль) може здійснюватися:

1) судами загальної юрисдикції. У США, Аргентині, Данії, Мексиці, Норвегії, Японії питання про конституційність того чи іншого закону, на підставі якого виникла судова справа, може бути поставлене судом будь-якої інстанції. Однак остаточне рішення з цього питання приймає тільки вища судова інстанція (наприклад, Верховний суд США).

У ряді країн конституційний контроль (нагляд) здійснюється лише верховним судом, є вищою судовою інстанцією даної країни (наприклад, Австралія, Болівія, Індія, Ірландія, Канада, Філіппіни, Швейцарія, ПАР). Це децентралізована, або американська система;

2) спеціальними конституційними судами, для яких конституційний контроль - головна або навіть єдина функція. Такі спеціальні судові органи не входять в систему судів загальної юрисдикції. Вони можуть формуватися як за участю, так і без участі парламенту (Австрія, Болгарія, Іспанія, Італія, Кіпр, Туреччина, ФРН). Це централізована, або європейська (австрійська) система. Вперше вона з’явилася в Австрії 1920 р., а пізніше була сприйнята багатьма державами, у числі яких ФРН (1951), Італія (1955), Іспанія (1980 р.), Російська Федерація (1991), Латвія (1997 р.), більшість країн - членів Співдружності Незалежних Держав (90-х роках XX ст.). З 1988 р. Арбітражний суд Бельгії виконує функції Конституційного суду;

3) особливим органом несудового характеру (наприклад, Конституційна рада у Франції, склад якого визначається президентом і парламентом). Аналогічна система утвердилася в Лівані, в Республіці Казахстан, а також в деяких африканських державах - колишніх французьких колоніях (Джібуті, Камерун, Сенегал, Чад). Вони мають обмеженими повноваженнями і не можуть самостійно скасувати неконституційний акт. Конституційні поради (комітети) не є судовими органами і не входять у судову систему держави.

У деяких країнах функції по правовій охороні конституції покладено на парламент (Куба) або спеціальну парламентську комісію (Фінляндія).

В ісламських країнах конституційний контроль відрізняється своєрідністю. Так, у Пакистані поряд з Верховним судом, який покликаний здійснювати конституційний контроль, є ще два органу: ісламський рада має право розглядати відповідність правових актів Корану) і суд шаріату (він розглядає позови різних суб’єктів, у тому числі про протиріччі шаріату актів, що стосуються прав громадян). Щось подібне існує також в Ірані, Марокко, Малайзії. Причому в Ісламській Республіці Іран великими повноваженнями по захисту діючих конституційних установлень володіють вища посадова особа держави і її релігійний авторитет - лідер (керівник) країни, що є главою судової влади, і консультативний орган - Рада з охорони Конституції.