Порядок прийняття та зміни конституцій

За порядком видання конституції зарубіжних країн поділяються на: даровані; прийняті представницьким органом (установчими зборами, парламентом); схвалені на референдумі.

Даровані конституції (від фр. octroyer - дарувати) - основоположні документи, даровані одноосібною владою монарха без участі представницьких органів (Катар, Кувейт, Малайзія, Тонга). Це найменш демократичний спосіб прийняття основного закону. Такі конституції були поширені в період переходу від абсолютизму до конституційної монархії. У XX ст. відомі випадки дарування конституцій не тільки монархами, але й главами держав у республіках (наприклад, в Пакистані в 1962 р. конституція була дарована президентом цієї країни, а в Фіджі в 1990 р. - урядом). Перша японська Конституція, прийнята в 1889 р., також відноситься до цієї групи.

Конституції, прийняті представницьким органом, яким може бути як Установчі збори (Конституційний конвент, Установчий конгрес, Конституційне збори), так і парламент, утворений на підставі попередніх легітимних актів. В даний час даний спосіб прийняття конституції є широко поширеним. В новітній історії подібний спосіб застосовувався в Італії (1947), Індії (1950 р.), Греції (1975).

Установчі збори - це спеціально формується з метою вироблення та (або) прийняття конституції вищий державний орган, обраний народом. Даний орган припиняє свою діяльність після прийняття нового основного закону. Так, ще в 1791 р. у Франції одна з перших конституцій приймалася скликаним Установчими зборами. В останні роки Установчими зборами були розроблені і прийняті такі основоположні документи Болгарії, Камбоджі, Бразилії, Колумбії і ряду інших країн. Цей спосіб у юриспруденції отримав найменування конституанти.

Прийняття конституції законодавчим органом - парламентом країни - здійснюється в особливому ускладненому порядку, як правило, для цього вимагається кваліфікована більшість голосів депутатів. Більшість конституцій соціалістичних держав і всі радянські Основні Закони приймалися на спеціальних засіданнях національного парламенту.

У багатьох країнах схвалення проекту основного закону представницьким органом не є заключним етапом, так як після нього проект конституційного тексту виноситься на референдум, як це було у Франції в 1946 р.

Однак загальнонаціональне голосування може бути використано недемократичними силами. Так, конституційний референдум застосовувався після захоплення влади військовими в Туреччині (1961), Греції (1968), Чилі (1980 р.).

Конституції, прийняті на референдумі, по праву вважаються демократичними за способом свого прийняття. Конституційний референдум отримав поширення у повоєнний час. Конституційний проект якого розробляється спеціально створеним для цього Установчими зборами (наприклад, Конституція Франції 1946 р. - Четвертої республіки), або урядом (Конституція Франції 1958 р. - П’ятої республіки), після чого виноситься па референдум. Цим способом приймалися такі документи в Ірландії, Данії, Іспанії, на Філіппінах.

В умовах демократичного правління часто застосовується поєднання двох способів: схвалення конституції представницьким органом і остаточне затвердження на референдумі.

За способом зміни конституції поділяються на гнучкі та жорсткі. Гнучкі конституції можуть бути змінені в тому ж порядку, що і звичайний закон. Ними є насамперед неписані конституції, а також конституції держав з монархічною формою правління (Князівство Монако, Саудівська Аравія).

Жорсткі конституції - це ті конституції, для внесення змін і доповнень в які передбачено особливий ускладнений порядок. Жорсткість конституцій може забезпечуватися по-різному: вимогою голосування кваліфікованою більшістю голосів у парламенті (Італія, Японія); прийняттям поправок на референдумі (Франція); повторним прийняттям поправок парламентом наступного скликання (Греція, Фінляндія); затвердженням поправок суб’єктами федерації (Німеччина, США).

4. Поняття конституційного нагляду (контролю)

Положення про вищу юридичну силу конституції щодо до інших джерел права лежить в основі концепції конституційної законності. Згідно з нею будь-який закон, договір, судовий чи адміністративний акт повинен відповідати конституцієї держави. Якщо норма, видана державними органами, суперечить конституції, то вона не буде мати юридичної сили і не повинна застосовуватися, тому є недійсною.

Теорія конституційного контролю в сучасному розумінні вперше з’явилася в США в справі У. Мербери проти Дж. Медісона в 1803 р. При розгляді цієї справи Верховний суд США взяв на себе повноваження щодо здійснення конституційного контролю, які в подальшому ніколи не оспорювалися.

В юридичній літературі застосовують два терміни: конституційний нагляд і конституційний контроль. Суть першої форми правової охорони основних норм полягає в перевірці акта на його конституційність. При виявленні порушує конституцію закону або іншого нормативного акта орган наглядовий орган не має права скасувати його.

Конституційний контроль - це особливий вид правоохоронної діяльності в державі, який полягає в перевірці відповідності законів та інших нормативних актів конституції країни. Ця форма контролю передбачає, що відповідні органи, посадові особи, виявивши порушує конституційні норми акт, правомочні скасувати його своєю владою. Визнання закону (або його частини) неконституційним призводить до його скасування або оголошення нечинним.

Об’єктами конституційного контролю (нагляду) можуть бути конституційні і звичайні закони, поправки до конституцій, міжнародні договори, регламенти парламенту або його палат, нормативні акти виконавчих органів влади - урядові декрети, укази президента (у тих країнах, де немає системи адміністративної юстиції). В ряді зарубіжних країн цей орган оцінює конституційність діяльності політичних партій (Федеральний конституційний суд Німеччини, Конституційний трибунал Республіки Польща).

У федеративних державах об’єктом конституційного контролю (нагляду) є також питання розмежування компетенції між союзом і його суб’єктами; вирішення спорів між суб’єктами федерації. У деяких суб’єктах зарубіжних федерацій для цього створені органи спеціальної юрисдикції.

Суб’єктами конституційного контролю є державні органи, посадові особи, громадяни, наділені правом запиту про конституційність того чи іншого акта. Крім того, у федеративних державах ці правом володіють органи державної влади відповідного суб’єкта.

За змістом конституційний контроль (нагляд) може бути формальним (перевіряється дотримання процедурних правил, встановлених для прийняття законів і інших нормативних актів) або матеріальним (перевіряється зміст законів та інших нормативних актів з точки зору відповідності їх змістом конституції), а також абстрактним (здійснюється за ініціативою будь-якого з уповноважених суб’єктів без конкретного приводу) або конкретним (здійснюється тільки у зв’язку з яким-небудь певним судовою справою).

З часу проведення у практиці сучасних держав виділяються наступний і попередній конституційний контроль (нагляд).

При подальшому конституційному контролі перевірці підлягають закони та інші акти, які вже прийняті і набрали чинності (у США, Італії, Німеччини). Визнані неконституційними законів (або їх окремі положення) формально втрачають юридичну силу.

При попередньому конституційному контролі (нагляді) перевіряються закони, що перебувають на розгляді парламенту. Іншими словами, це-контроль за конституційністю закону до його вступу в силу, до його промульгації, тобто оприлюднення, опублікування главою держави (в Швеції, Франції, Фінляндії).

Орган конституційної юрисдикції може визнати спірний акт. Як такий, що суперечить конституції (є неконституційним) повністю або частково, або визнати відповідним основному закону. У першому випадку він втрачає юридичну силу і перестає застосовуватися всіма судами країни, а також і іншими державними органами. Винесене рішення є остаточним і може бути переглянуте тільки цим органом.