Система методів професійної орієнтації

Особливе місце у вивченні особливостей професійної орієн­тації посідають методи її наукового дослідження. Виділення профорієнтації як самостійної науки припускає серед інших важливих ознак наявність власних методів. Але в наукових дослідженнях із профорієнтаційних проблем вико­ристовуються методи педагогіки, психології, економіки, соці­ології, медицини. Тому не можна поки що стверджувати, що профорієнтація являє собою самостійну науку. Це міждисци­плінарний науковий напрям, покликаний вирішувати при­кладні задачі оптимального регулювання процесу професійно­го самовизначення особистості в її інтересах і в інтересах сус­пільства. Оскільки система знань, понятійний апарат і методи різних наук мають помітні розходження, виникає проблема інтеграції необхідних для профорієнтації знань на основі прин­ципу системності.

Тема методів дослідження в професійній орієнтації у вітчиз­няній літературі частіше за все зводиться до викладення історії питання та до посилань на методичний арсенал, який викорис­товується у психологічній науці. Тому краще звернутися до проблеми методу у психології як науковій дисципліні. Цілісне вивчення психологічних явищ передбачає широке використан­ня різноманітних методів. Інтегральний характер професійної орієнтації, динамічний розвиток її напрямків, специфіка кон­кретних задач передбачають опору психолога-профорієнтатора на методологічно обґрунтовану систему наукового досліджен­ня. Навіть поверховий огляд літератури передбачає значне роз­маїття уявлень вчених про методологію наукового дослідження (про яке говорилося дещо вище) та класифікацію його методів, багато в чому обумовлених специфікою предмету і типових за­дач.

Так, С.Л.Рубінштейн створив одну з перших вітчиз­няних класифікацій основних методів дослідження і виділив: спостереження: зовнішнє (об'єктивне), пряме (безпосереднє спостереження людини), опосередковане (спостереження за продуктами діяльності людини); експеримент: природний (про­ведення досліджень безпосередньо під час професійної діяль­ності), лабораторний (моделювання професійної діяльності), психолого-педагогічний (навчаючий експеримент), допоміж­ний (дослідження психологічних показників у комплексі з ан­кетуванням та бесідою).

Крім спостереження та експерименту можна виділити та­кож і «особливі методи» дослідження, до яких С.Л.Рубінштейн відносив: 1) порівняльний метод (порівняння між нормою та патологією); 2) генетичний метод (порівняння між різними віковими групами).

Одним з найбільш прийнятних підходів до рішення задач професійної орієнтації є класифікація методів Б.Г.Ананьева, запропонована у 1960-ті роки. З урахуванням «стратегічних шляхів дослідження» всі методи можна розподілити на чотири основні групи: організаційні, емпіричні, методи обробки даних, інтерпретаційні методи.

До організаційних методів, за Б.Г.Ананьєвим, відно­сяться порівняльний, лонгітюдний та комплексний. Роль цих методів є актуальною протягом всього дослідження, їх адек­ватність впливає на кінцеві результати (теоретичні - у вигляді концепцій, практичні - у вигляді рекомендацій щодо вдоско­налення або створення нових засобів чи методів навчання, діаг­ностики, корекції, управління і т.п.). Вибір методу визначаєть­ся цілями, особливостями предмету дослідження, об'єктивни­ми умовами і можливостями його наукового вивчення. По­рівняльний метод, або метод «поперечних зрізів», аналіз «ви­бірки» є найбільш розповсюдженим у психології і використо­вується для рішення широкого спектру задач. Більш точним для вивчення психічного розвитку (еволюція психічних та пси­хологічних функцій, прогноз, дослідження зв'язків між фазами розвитку та ін.) вважається лонгітюдний метод. Це вид по­вторного дослідження, при якому проводиться тривале періо­дичне спостереження над одними й тими ж особами чи соціаль­ними об'єктами. Комплексний метод не завжди відображає цілісне бачення складного об'єкта, але, безумовно, сприяє по­будові розуміння досліджуваного явища. Він є найбільш адек­ватним у міждисциплінарних дослідженнях і пов'язаний з особ­ливістю розподілу наукових задач, передбачає періодичне співставлення даних та їх узагальнення.

До емпіричних способів отримання наукових фактів відно­сяться спостереження і самоспостереження (обсерваційні ме­тоди), експериментальні (лабораторний, природний, формую­чий або психолого-педагогічний), психодіагностичні (стан­дартні та проективні методики, анкети, інтерв'ю, бесіда та ін.), аналіз процесу та продуктів діяльності (професіографія, хроно­метрія, оцінка продуктів праці і т.п.), моделювання (матема­тичне, кібернетичне та ін.), біографічні (аналіз фактів і подій життєвого шляху людини, документації, свідоцтв та ін.).

Вибір групи або окремих емпіричних методів багато в чому залежить від першочергово обраного організаційного методу. Розвиток науки і техніки значно розширює як репертуар таких методів (фотографія, відеозйомка, аудиозапис, комп'ютерна діагностика та багато іншого).

До прийомів обробки емпіричних даних відносяться кількісний (математично-статистичний) і якісний аналіз (ди­ференціація матеріалу за групами й типами, складання психо­логічної казуїстики - опис типових або ексклюзивних ви­падків). Кількісні методи застосовуються з метою виразити у числових характеристиках різні сторони психічних явищ та зв'язку між ними. До основних методів цієї групи, які активно використовуються у психології, відносять шкалування, а також методи параметричної статистики (кореляційний, факторний, дисперсійний, кластерний, дискримінантного аналізу). Досить широкий арсенал засобів для оцінки психологічних фактів представлений методами непараметричної статистики. Розви­ток і широке впровадження комп'ютерної техніки, розробка пакетів статистичних програм значно розширюють потенціал дослідника.

До інтерпретаційних методів відносяться генетичні та структурні методи. Генетичні методи (філогенетичний, онто­генетичний, соціогенетичний) представляють собою способи дослідження зв'язків між психологічними явищами різних рівнів розвитку. Структурні методи (психографія, типологіч­на класифікація та ін.) націлені на вивчення взаємозв'язків між цілим і частинами: між особистістю і психічними функціями, організмом і окремими параметрами розвитку в окремі момен­ти життя і т.п.

Розглядаючи різновиди системного підходу, В.А.Ганзен виділяє наступні ступені повноти аналізу явищ: комплек­сний, структурний, цілісний.

Комплексний підхід передбачає наявність сукупності ком­понентів об'єкта, що вивчається або методів його дослідження. При цьому не є критеріальною вимогою повний склад компо­нентів досліджуваного об'єкта, повнота відносин між ними або відношення частин з цілим. Вирішуються головним чином пи­тання постійних співвідношень компонентів. Структурний підхід передбачає вивчення складу систем, їх структур. При цьому не ставиться задача вивчення співвідношень підсистем (частин) і системи (цілого). Допускається можливість великої кількості варіантів розподілу системи на підсистеми. При цілісному підході вивчаються не тільки частини об'єкта, а й відношення між частинами і цілим, не тільки організація (структура), але й особливості функціонування компонентів, не тільки постійні якості, а також і зміни у функціонуванні й роз­витку об'єкта, явища, процесу.

Основою запропонованої В.Ф. Моргуном типології ме­тодів діагностики є авторська концепція багатовимірного роз­витку особистості. Особистість розглядається як людина, кот­ра активно опановує і свідомо перетворює природу, суспільство і власну індивідуальність. Вона має унікальне динамічне співвідношення просторово-часових орієнтацій, потребо-вольо-вих емоційних переживань, змістовних спрямованостей, рівнів опанування досвідом і форм реалізації діяльності. Цим співвідношенням визначається свобода суб'єктного самовизна­чення особистості в її діях і вчинках та міра відповідальності за їхні наслідки (включаючи й підсвідомо непередбачувані) перед природою, суспільством і своїм сумлінням (див. нижче рис. 2).

Синтезуючи усі зазначені вище підходи та методи, можна сказати, що дійсно виникає проблема інтеграції необхідних для профорієнтації знань, а також створення системи методів проф­орієнтаційної роботи.

Так, інтерпретуючи психологічні методи дослідження, М.С.Пряжников адаптував їх до практичної роботи з професійної орієнтації і запропонував класифікацію науково-практичних методів профорієнтації, а саме: 1) методи тради­ційного обстеження (тести, опитувальники, анкети, апаратурні методики і т.п.) та методи традиційного психолого-педагогічного впливу (лекції, тренінги, дискусії та ін.); 2) методи, що ґрунтуються на життєвому досвіді й професійній інтуїції. їх можуть використовувати лише ті психологи і педагоги, які ма­ють певний досвід й успіхи в роботі; 3) методи активізації, сти­мулювання самої людини (або групи осіб), по відношенню до якої проводиться профорієнтаційна робота (наприклад, через ділову управлінську гру); 4) методи моделювання процесу про­фесійного самовизначення, коли сама профорієнтаційна про­блема не вирішується, але створюються умови для кращого ро­зуміння цієї проблеми і лише намічаються шляхи її вирішен­ня; 5) методи управління профорієнтацією, включаючи також методи контролю та відповідного заохочення і т.п. Це може ви­користовуватися не тільки різними керівниками, а й конкрет­ною людиною стосовно своєї власної кар'єри (інколи це назива­ють навіть «самоменеджментом»), або це може бути сім'я, яка серйозно впливає на дитину.

Під час розгляду профорієнтаційних методів важливе зна­чення має уявлення про саму модель методики, яка використо­вується у профорієнтаційній роботі.