Теорія виробництва. Поняття виробничої функції

Підприємство як суб’єкт ринку.

Фірма представляє собою ринково-виробничу систему, оскільки одночасно

Основними організаційно-правовими формами фірм є: індивідуальна підприємницька фірма, партнерство та корпорація(АТ) (с.129 ост. абз.-130 1-й-4-й абз.). Кожна з них має свої переваги і недоліки. В мікроекономіці не приймають до уваги різноманітність форм, розмірів і функцій фірм.

Узагальненим поняттям фірма об’єднують всі підприємства і організації.

Модель поведінки фірми будується за загальними правилами мікроекономічного моделювання.

Мета (goal, targe) фірми – одержання максимальної величини прибутку (profit) за даний період.

Обмеженнями (limitations, restriction) виступають продуктивність факторів ви­рибництва (productivity factors оf production), витрати виробництва (charges оf production), ціна продукції (price of product) та попит (demand for product) на неї.

Вибір рішення (selection of decision) щодо обсягу випуску продукції залежить від ринкової структури, в якій господарює фірма.

Модель фірми ґрунтується на припущенні раціональності її поведінки. Головна мета власника – максимізація вигоди у вигляді суми прибутку за певний період – визначає всі рішення фірми відносно того, що, як і для кого виробляти.

В загальному виразі сума прибутку за даний період визначається як різниця між виручкою (receipts) від реалізації продукції (сукупним виторгом) і витратами її виробництва. EP=TR-TC

Обчислення сукупного виторгу не викликає труднощів, – треба помножити ціну одиниці продукції на кількість проданої продукції.

TR=P*Q

Але визначення сукупних витрат пов’язане зі значними теоретичними і практичними проблемами. В залежності від того, що відносять до витрат виробництва теоретики і практики, величина їх буде значно відрізнятись, отже, різною буде і величина прибутку фірми.

Теорія виробництва. Поняття виробничої функції

Пошук шляхів максимізації прибутку перш за все означає для фірми оптимізацію процесу виробництва.

Виробництво розглядається як процес перетворення вхідного потоку затрат ресурсів, або факторів виробництва, у вихідний потік випуску готової продукції.

Фактори виробництва, до яких належать праця, земля, капітал, організація або підприємливість, час та технологія – розглядаються як блага, які повинна придбати фірма для забезпечення випуску інших благ – готової продукції.

В аналізі факторів виробництва застосовують кілька припущень:

§ припущення абсолютної необхідності основних факторів: якщо хоч один вид ресурсу відсутній, виробництво неможливе;

§ припущення монотонності: додаткове використання будь якого фактора у виробництві сприяє збільшенню обсягів випуску продукції;

§ припущення взаємозамінності основних факторів виробництва: деяку кількість одного фактора можна замінити певною кількістю іншого фактора. З цією властивістю пов’язана проблема вибору технології для кожної фірми.

Згідно з теорією факторів виробництва Ж.Б.Сея, у створенні продукту і його вартості рівноправно беруть участь всі фактори виробництва. Кожному фак­тору приписують свою продуктивність, тобто здатність створювати свою частку продукту. Після реалізації виробленої продукції власники кожного фактора, – відповідно до його продуктивності, – одержують свою частку доходу у вигляді заробітної плати, прибутку або ренти.

Наприкінці ХІХ ст. економісти розробили теорію спадної граничної продуктивності факторів виробництва, згідно з якою відда­ча від змінного фактора з нарощуванням його використання спа­дає.

А. Маршалл обме­жив дію закону спадної продуктивності фактором часу, виділивши три часових періоди виробництва: миттєвий, короткостроковий і довго­строковий.

У миттєвому періоді ніяких змін у виробництві не відбувається.

У короткостроковому періоді деякі ресурси є змінними, інші фіксовані.

В довгостроковому – всі ресурси змінні.

Закон спадної віддачі діє в короткостроковому періоді, коли не відбувається жодних змін у техніці і технології.

Поняття „короткостроковий” і „довгостроковий” мають різний смисл для характеристики стану виробництва на фірмі і в га­лузі. 3 точки зору фірми короткостроковий період – це період часу, в якому виробничі потужності фірми фіксовані, але обсяг виробництва можна розширити чи зменшити за рахунок більшої або меншої кількості живої пра­ці, сировини тощо. З точки зору галузі короткостроковий період – це пе­ріод, протягом якого число діючих фірм в галузі не змінюється.

Довгостроковий період з точки зору фірми – це тривалий період часу, достатній для зміни кількості всіх ресурсів, в тому числі і виробничих потужностей. З точки зору галузі – це період, протягом якого діючі фірми можуть розформуватись і залишити галузь, водночас нові фірми можуть виникнути і увійти в галузь. Отже, у довгостроковому періоді число фірм в галузі є змінним.

Якщо, починаючи виробництво якогось продукту, фірма у короткостроковому періоді найме менше ро­бітників, ніж має устаткування, то ефективність виробництва буде низькою. Робітники будуть змушені виконувати різні операції, а частина устаткування буде про­стоювати. Збільшення кількості робітників дозволить скористатися перевагами спеціалізації і повністю завантажити потужності. В цей час віддача від факторів виробництва, їх продуктивність з кожним наступ­ним робітником зростає.

Але розширення виробництва за незмінних потужностей не може тривати безмежно. У короткостроковому періоді, коли всі потужності будуть задіяні максимально, додатковий ро­бітник мало що додасть до випуску, бо йому доведеться чекати, поки звіль­ниться потрібне устаткування, стояти в черзі. З цього моменту продуктив­ність додаткового робітника спадає. Сукупний обсяг виробництва зростатиме все повільніше, а з досягненням певного рівня випуску почне скорочуватись: зміна співвідношення „число робітників – кількість устаткування” призведе до того, що ще один додатковий робітник скоріше буде заважати працювати іншим, ніж випускати додаткову продукцію.

Закон спадної віддачі базується на припущенні якісної однорідності всіх додаткових одиниць змінних ресурсів. До­датковий продукт кожного наступного робітника спадає не тому, що фірма набирає менш кваліфікованих робітників, а тому що їх стає відносно біль­ше, ніж діючого устаткування.

Використовуючи властивість взаємозамінності вхідних ресурсів, можна ви­робляти ту саму кількість продукції за певний час різними способами: або найня­ти багато робітників і озброїти їх ручними знаряддями праці, або за до­помогою комплексу дорогих роботів і невеликої кількості висококваліфіко­ваних спеціалістів. Фірма приймає рішення про вибір технології, порівню­ючи продуктивність і витрати на ресурси за різних способів виробництва. Вона оцінює спо­соби виробництва з точки зору технологічної та економічної ефективності.

Спосіб виробництва вважається технологічно ефективним, якщо не існує іншого способу, за якого для випуску заданого обсягу продукції витрача­лось би менше будь-якого виду ресурсів, при тому, що іншого виду ресурсів витрачається не більше. Іншими словами: спосіб виробництва вважається техноло­гічно ефективним, якщо вироблений обсяг продукції є максимально можливим за використання точно визначеного обсягу ресурсів.

Узагальнену інформацію про взаємозв’язок між витратами виробничих факторів і обсягами випуску продукції у фізичному виразі надає функція виробництва. Вона відображає технічний закон, суть якого в тому, що для кожного рівня технічних знань існує відповідне числове співвідношення виробничих витрат і обсягів продукції. За допомогою цієї функції можна визначити технологічно ефективний спосіб виробництва.

Виробнича функція задає максимальний обсяг випуску , який може виробити фірма для кожної специфічної комбінації вхідних ресурсів. В моделі поведінки фірми для спрощення аналізу розглядаються лише два ресурси для довгострокового періоду – праця і капітал , і тільки один змінний фактор – праця – для короткострокового періоду. Загальний аналітичний вираз виробничої функції можна записати:

або або

Першим, найбільш відомим варіантом виробничої функції була виробнича функція Кобба-Дугласа (1923 р.), яка описує залежність обсягів виробництва від двох факторів – капіталу і праці:

де – коефіцієнт пропорційності або масштабності; – коефіцієнти еластичності виробництва, які характеризують приріст обсягів виробництва при прирості відповідних факторів на 1%.

Зроблені вченими на основі досліджень в обробній промисловості США розрахунки показали, що коефіцієнти функції мають значення: . З цього випливало, що найважливішим фактором виробництва є праця, яка дає приріст виробництва 3/4 проти капіталу, який дає 1/4 приросту, тобто збільшення витрат праці на 1% розширює обсяги виробництва в 3 ра­зи більше, ніж відповідне збільшення капіталу.

Кожна фірма має свою виробничу функцію, яка характеризує технологіч­ний спосіб виробництва, вибраний фірмою. Функція виробництва описує те, що можливо здійснити технічно за умови, що фірма діє ефективно.

Економічно ефективним вважається спосіб виробництва, який мінімізує альтернативну вартість всіх видів витрат виробництва заданого обсягу продукції. Економічна ефектив­ність залежить від ринкової ціни різних видів ресурсів. Існує багато технологічно ефективних способів виробництва і лише один економічно ефек­тивний, – найдешевший, тобто той, який на даний момент забезпечує мінімальні грошові витрати фірми за даного рівня цін на використовувані вхідні ресурси.

У теорії, і в господарській практиці визначення і обчислення витрат виявляються досить складними. Оскільки витрати – основне обмеження фірми в досягненні її мети, чимало вчених зосереджували свої пошуки на поясненні економічної природи витрат виробництва, і, відповідно до свого розуміння їх суті, визначали рівень витрат і пов’язаний з ним рівень прибутків.