Інноваційні процеси у розвитку біопаливної галузі

Той факт, що світові запаси мінерального палива кінцеві і близькі до виснаження, а світове виробництво енергії з альтернативних (поновлюваних) джерел зростає і зростатиме надалі, не викликає ніякого сумніву. З кожним роком усе більше країн у світі декларує свою зацікавленість у виробництві палива з поновлюваних ресурсів. В багатьох з них наразі спостерігається справжній бум виробництва перш за все таких моторних видів біопалива як біоетанол та біодизель.

Виробництво біоетанолу випереджальними темпами росте в Бразилії, США та Канаді, в той час як найбільш потужне та швидко зростаюче виробництво біодизелю мають країни Європи. Так, якщо в 2004 році тільки 11 країн ЄС виробляли біодизель у промисловому масштабі, то в 2005 їх кількість досягла вже 20, а сумарна потужність біодизельних заводів до кінця 2006 року досягла відмітки 6 млн т (+ 44%) у рік, що і забезпечило лідируючі позиції Євросоюзу в біодизельному виробництві1. За прогнозами експертів у 2007 році виробництво біодизелю в ЄС складе більш 4,5 млн т, а в 2008 – досягне 8 млн т.

Наразі в електронних та друкованих виданнях можна знайти багато матеріалів, що всіляко пропагують різноманітні біопалива та наводять численні приклади різноманітних переваг від їх використання. На жаль, кількість публікацій, що висвітлюють проблеми розвитку біоенергетики, значно менша. Як правило, такі роботи присвячені тому чи іншому аспекту виробництва або використання певного виду біопалива, проте не охоплюють всього кола проблем, що постають в зв'язку з розвитком біоенергетики взагалі.

Говорячи про перспективи розвитку виробництва і споживання біодизелю в тій або іншій країні світу, необхідно розуміти, які саме фактори є рушійними силами такого розвитку, а також які фактори можуть лімітувати або взагалі унеможливити таке виробництво. Варто визнати, що з усього переліку факторів, що стимулюють розвиток світової біопаливної індустрії, основними є прагнення знайти розумну альтернативу джерелам нафтового палива, а також міркування екологічного характеру - необхідність зменшення емісії парникових газів з метою запобігти глобальним змінам клімату на планеті та можливій екологічній катастрофі.

У той же час у кожної країни існує свій специфічний перелік проблем, що можуть впливати на розвиток власної біоенергетики. Основними з цих проблем є наступні:

• наявність відповідної законодавчої і нормативної бази для розвитку виробництва біопалив

• здатність забезпечити біопаливне виробництво сировиною (наявність достатньої кількості земельних ресурсівта придатність агрокліматичних умов для вирощування необхідної сировини)

• стан економіки і спроможність надання фінансової підтримки виробництву біопалива (надання кредитних та податкових пільг, субсидій та дотацій)

• ступінь сприятливості інвестиційного клімату (стабільність політичної ситуації, рівень захисту інвестицій і т.д.).

Спроби стимулювати розвиток альтернативної енергетики (у тому числі і виробництва біопалив) в Україні почалися практично одразу, як тільки країна стала незалежною, однак дотепер вони не принесли очікуваних результатів. Так, ще в 1996 році Парламент України затвердив Національну енергетичну програму на період до 2010 року, у якій було передбачене покриття 10 % потреб народного господарства в енергії за рахунок нетрадиційних і поновлюваних джерел енергії1 .

У 2000 році в Україні був прийнятий Закон "Про альтернативні види рідкого і газового палива" (№ 391-XIV від 4.01.2000), розроблений Державним комітетом України з енергозбереження з метою створення законодавчих основ розвитку альтернативної енергетики. Законом були визначені основні принципи державної політики в сфері використання альтернативних видів палива а також передбачалося надання підтримки проектам використання біогенераторного газу і рідкого палива з біомаси. Однак конкретні фінансові механізми такої підтримки розроблені не були, лише зазначено, що фінансування має здійснюватися „за рахунок підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, коштів державного і місцевого бюджету та інших не заборонених законом джерел".

У 2003 році в Україні був прийнятий Закон "Про альтернативні джерела енергії" (№ 555-IV, від 20.02.2003), проект якого був поданий на розгляд у ВР ще в 2000 році. Однак і в цьому Законі не були передбачені фінансові стимули і механізми підтримки виробників і споживачів поновлюваної енергії. Усі стимули і механізми, що містив проект цього закону, були виключені, оскільки в 2001 і 2002 роках Президент України наклав на них вето. Таким чином, процес прийняття закону "Про альтернативні джерела енергії" тривав майже два з половиною роки і Закон був прийнятий з повним виключенням запропонованих механізмів стимулювання і підтримки виробництва, і споживання поновлюваної енергії.

З метою зменшення залежності національної економіки від імпорту нафтопродуктів, забезпечення розвитку агропромислового комплексу, поліпшення екологічної ситуації і з урахуванням Директиви 2003/30/ЄС Європейського парламенту і Ради ЄС від 8 травня 2003 року щодо сприяння використанню біологічного й іншого видів палива з поновлюваних ресурсів 26 вересня 2003 року Президент України видав Указ № 1094/2003 «Про заходи щодо розвитку виробництва палива з біологічної сировини». Цим Указом було передбачено:

• розробити та затвердити до 1 січня 2005 року програми розвитку виробництва біологічного дизельного палива та біогазу на період до 2010 року

• запровадити економічні механізми стимулювання виробництва машин, приладів, енергетичних установок, інших технічних засобів, що працюють на паливі з біологічної сировини, та використання їх у промисловості, енергетиці та на транспорті

• забезпечити гармонізацію національного законодавства у сфері виробництва та використання палива з біологічної сировини із законодавством Європейського Союзу.

На виконання цього указу Кабінет Міністрів України видав розпорядження «Про розвиток виробництва біодизелю в 2003 році» N 597-р від 6 жовтня 2003 року, яким була передбачена розробка проекту Державної програми розвитку виробництва біодизелю на період до 2010 року. Однак реальні кроки в підготовці такої програми були зроблені тільки в грудні 2005 p., коли розпорядженням КМУ № 576-р була схвалена «Концепція програми розвитку виробництва дизельного біопалива на період до 2010 року». Відповідно до цього розпорядження сама Програма мала бути розроблена до 25 березня 2006 p., а її підготовка була доручена Міністерству аграрної політики України (МАПУ).

У травні 2006 року МАПУ презентувало проект розробленої програми, що згодом була затверджена постановою КМУ № 1774 від 22 грудня 2006 року. Ця програма спрямована переважно на забезпечення стабільного постачання дизельним паливом потреб агропромислового комплексу, причому основний акцент зроблено на формуванні сировинної бази для виробництва дизельного біопалива.

Відповідно до затвердженої програми до 2010 року в Україні планувалосяся побудувати 20 заводів з виробництва біодизелю виробничою потужністю від 5 до 100 тис.т на рік, що дозволить щорічно виробляти понад 623 тис.т біодизелю. Реалізувати дану програму планується в два етапи:

• формування сировинної, технічної і технологічної бази для виробництва біодизелю – 2007-2008 роки

• реалізація пріоритетних інноваційних проектів будівництва заводів – 2008-2010 роки.

Проте навіть поверхневий аналіз основних положень і поставлених у програмі завдань дає підставу стверджувати, що її розробка і прийняття проводилися без врахування існуючого світового досвіду та наявних в країні реалій, а також без проведення відповідних економічних розрахунків.

Наведемо лише декілька прикладів. Так, у загальній частині програми говориться про те, що збільшення площі посівів ріпаку до 10 % від загальної площі ріллі в Україні і переробка 75 % вирощеного врожаю на біодизель дозволить вирішити проблему забезпечення АПК дизельним паливом.

За даними Держкомстату, Україна щорічно споживає в середньому близько 5,5 млн т дизпалива, в той час як потреби аграрного сектора, за даними Міністерства аграрної політики, становлять близько 1,9 млн т дизельного пального. Для еквівалентної заміни такої кількості мінерального дизельного палива необхідно виробити 2,147 млн т біодизелю (з врахуванням більш низького енерговмісту останнього). У залежності від якості сировини (вмісту олії) і технологічних аспектів для виробництва 1 т біодизелю потрібно від 2,54 до 3,05 т ріпаку, у такий спосіб для виробництва вказаної кількості біодизелю буде потрібно від 5,5 до 6,5 млн т ріпаку (табл.1).

Табл. 1. Оцінка потреби в сировини для виробництва біодизелю

* Розрахунок зроблено, виходячи з того, що для заміни 1 кг нафтового дизельного палива потрібно 1,13 кг біодизелю (за рахунок різниці в теплоті згорання: 37,5 МДж/кг у біодизеля проти 42,5 МДж/кг у мінерального дизпалива)

** За розрахунками фахівців Об'єднаного центру наукових досліджень ЄС для виробництва 1 кг біодизелю потрібно 2,54 кг насіння ріпаку)

*** За розрахунками українських фахівців (для виробництва 1 кг біодизелю потрібно 3,05 кг насіння ріпаку)

Середня врожайність ріпаку (озимий + ярий) в Україні за останні три роки – 1,4 т/га. Незважаючи на загальну тенденцію росту врожайності в останні роки, досить малоймовірно, що до 2010 року врожайність ріпаку досягне європейського рівня порядку 2,8-3 т/га. Таким чином, навіть при досягненні врожайності в 2 т/га для одержання такої кількості сировини необхідно щорічнозасівати ріпаком від 2,7 до від 3,3 млн.га орних земель. Якщо ж враховувати необхідність дотримання сівозмін(наприклад, у країнах ЄС заборонено сіяти ріпак на одному полі частіше, ніж раз у чотири роки), то для забезпечення паливних потреб українського АПК в так званих „зонах концентрованого вирощування" ріпаку мають бути задіяними від 8,2 до 13,6 млн га ріллі, тобто від 25 до 42% всіх орних земель України1(табл. 2).

Табл. 2. Оцінка потреби в площах з урахуванням необхідних сівозмін^*

* За розрахунками фахівців Об'єднаного центру наукових досліджень ЄС (для виробництва 1 кг біодизелю потрібно 2,54 кг насіння ріпаку)

На момент прийняття програми вже були точно відомі посівні площі озимого ріпаку під врожай 2007 року – 820 тис.га, що, за оцінками аналітиків, з урахуванням посівів ярового ріпаку дозволяє говорити про очікуване виробництво ріпаку близько 1,4-1,5 млн т. Однак це не перешкодило внести в програму пункт про досягнення в 2007 році валового збору ріпаку більш 2 млн т (2 174 тис.т), і запланувати досягнення виробництва ріпаку 7,5 млн т в 2010 році.

За досить короткий період часу, починаючи практично з нуля, планується довести до 2010 року частку біодизелю в споживанні дизельного палива агропромисловим комплексом до 33 % (тобто вийти на річне виробництво 623 тис.т біодизелю). Це становить більше 10 % від загального споживання дизельного палива в Україні (5,5 млн т). І це при тому, що країни ЄС, які мають відповідну законодавчу базу, систему підтримки виробництва і споживання біопалив і розвинуту біодизельну індустрію, до 2010 планують довести частку біопалив у загальному споживанні до рівня 5,75%, а подолання планки в 10 % планується аж у далекому 2020 році.

Викликає подив закладений в програму пункт про створення «зон концентрованого вирощування озимого і ярового ріпаку, наближених до місць розташування заводів з виробництва біодизелю». Логічно було б говорити про будівництво заводів з виробництва біодизелю в місцях, де ґрунтові та агрокліматичні умови найбільш сприятливі для вирощування ріпаку і де в наявності достатньо орних земель для забезпечення такого виробництва.

Звертає на себе увагу непродуманість питання про фінансове забезпечення програми по розвитку виробництва дизельного біопалива. При задекларованому обсязі необхідного фінансування – більш 8,9 млрд грн (близько 1,76 млрд доларів США) кошти державного бюджету становлять лише 69,7 млн грн (близько 13,8 млн доларів), тобто менше 1 % від потрібних обсягів фінансування (!).

Розподіл витрат бюджету на виконання даної програми також викликає багато питань. У структуру витрат внесено статтю про «надання фінансової підтримки виробникам ріпаку, придатного для виробництва біодизелю», на що протягом 4 років (2007-2010) заплановано використати більш 60 млнгрн (що становить близько 85 % від загального бюджетного фінансування програми). Решту бюджетних коштів (9 млн грн) планується використати для проведення різних наукових досліджень, на підготовку рекомендацій і нормативних документів, а також на розробку та випробування «нових» технологій виробництва біодизелю1. Саме ж будівництво біодизельних заводів передбачається здійснювати винятково за рахунок інноваційних коштів, грошей іноземних і вітчизняних інвесторів, а також за допомогою ресурсів підприємств агропромислового комплексу.

Такий нераціональний і непродуманий розподіл коштів держбюджету свідчить про те, що програма приймалася без аналізу існуючого світового досвіду, зокрема відсутнє розуміння зваженої послідовності дій для розвитку біопаливної індустрії: які кроки треба починати в першу чергу, кого саме треба стимулювати – виробників сировини чи виробників біопалива і які механізми підтримки треба задіяти? У країнах ЄС стимулювання безпосередньо виробників біопалива поступово згортається й усе більший акцент робиться на стимулюванні споживання виробленої ними продукції. В Україні ж поки немає ніяких преференцій виробникам палива або інвесторам, а замість цього спостерігаємо підтримку виробників сировини, що і без цього мають високу рентабельність виробництва і стабільний експортний канал збуту своєї продукції.

З метою подальшого стимулювання розвитку біоенергетики, створення прозорих механізмів виробництва та споживання біопалив та законодавчого забезпечення подальшого структурування біопаливного ринку групою народних депутатів було подано на розгляд Верховної Ради проект Закону України "Про розвиток виробництва та споживання біологічних палив" (реєстр. №3158)1. В законопроекті містяться пропозиції щодо визначення основних принципів державної політики у галузі виробництва та споживання біопалива, що виробляється в Україні, державного стимулювання у цій сфері та пропонується внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань оподаткування в частині надання пільг для розвитку біопалив в Україні.

Позитивним моментом цього законопроекту є запровадження можливості виробництва біопалив суб'єктами підприємницької діяльності незалежно від форм власності2 за умови отримання ліцензії та намагання законодавчо встановити податкові преференції для виробників біопалив. Проте слід відзначити, що в даному законопроекті мова йде переважно про ті види біопалива, що можуть використовуватися на транспорті, а не про біопалива взагалі (наприклад такі, що можуть використовуватися для отримання теплової та електричної енергії – паливні гранули або паливні „пелети" з рослинних залишків, соломи чи відходів деревообробної промисловості). Таким чином, поданий законопроект має дещо звужений у порівнянні з Законом України "Про альтернативні види рідкого та газового палива"об'єкт регулювання та дублює частину його норм та положень.

Крім того, деякі дефініції та норми в цьому законопроекті прописані нечітко, особливо це стосується встановлення обов'язкових норм вмісту біопаливної компоненти в сумішевих транспортних видах палива. Слід розрізняти такі поняття як частка біопалива в загальному об'ємі споживання транспортних видів палива в країні та частка біопалива в бінарних (сумішевих) видах транспортного палива. Якщо перша встановлюється як певний орієнтир або мірило рівня використання біопалива в країні, до якого слід прагнути, то другий показник може встановлюватися виключно на основі науково обґрунтованих технічних норм та прийнятих стандартах. Тобто, встановлений Директивою 2003/30/ЄС рівень споживання біопалив 5,75 % не означає 5,75 % вмісту біопаливної компоненти в сумішевому паливі. В країнах ЄС вже зараз використовуються палива В5 (5% біодизелю в суміші з нафтовим дизельним паливом), В20 (20 % біодизелю) та В100 (чистий 100 % біодизель).

Тому викликає подив, як можна забезпечити виконання, наприклад п.8 ст.8 законопроекту „У м. Києві та містах з населенням понад 500 тис.осіб, а також у рекреаційних зонах місцевим органам виконавчої влади, усім власникам транспортних засобів1з двигунами внутрішнього згорання забезпечити переведеннявсіх транспортних засобів, які працюють на традиційних видах палива на екологічно чисті біопалива з 2008 року на 5 % , з 2009 року на 30 %, з 2010 року на 50 % відсотків, з 2011 року на 100 % відсотків"?

Незважаючи на певні недоліки та відсутність економічних розрахунків (можливі втрати бюджету від надання податкових пільг виробникам біопалива), поданий законопроект є важливим кроком у справі законодавчого забезпечення біопаливного виробництва в Україні. Тим більше, що робота з його доопрацювання триває.

За різними оцінками, у 2006 році в Україні міні-заводи або дослідні установки з виробництва біодизелю працювали в 12 областях та виробили близько 20 тис.т продукції, переважно для потреб сільськогосподарських виробників. Цю цифру в даний час не можна ні підтвердити, ні спростувати, оскільки достовірна інформація про стан виробництва біодизелю в Україні наразі відсутня. Таким чином, можна говорити, що в даний час в Україні виробництво біодизелю в промислових масштабах практично відсутнє (за винятком декількох «пілотних» заводів з потужністю не більш 10 тис.т, побудованих і введених в експлуатацію на свій страх і ризик компаніями-ентузіастами біопаливної індустрії)1.

В умовах паливного дефіциту і на тлі відсутності законодавчої і нормативної бази по виробництву біопалива відбувається стихійний розвиток фермерами і с/г підприємствами виробництва моторного палива (яке переважно є сурогатним) із сировини власного виробництва на малопотужних і напівкустарних установках. Багато компаній (як вітчизняних, так і закордонних) вже зараз пропонують устаткування для дрібнотоварного виробництва біодизелю.

Таке напівкустарне виробництво спрямоване в першу чергу на задоволення власних потреб у дизельному паливі, а уже в другу чергу – на продаж. Оскільки таке виробництво ведеться з власної сировини, воно може бути економічно вигідним для виробника, однак ніякого контролю якості сировини і готової продукції при цьому не проводиться. Наслідки від використання такого «біодизелю» можуть бути досить негативні для сільськогосподарської техніки, але про це зараз мало хто замислюється. Де і як дістають метанол ці дрібні виробники, як зберігається вироблений «біодизель» і куди подінуться відходи від такого виробництва?

В даний час держава не володіє ситуацією в цій галузі, але вочевидь миритися з таким станом справ не має наміру і найближчим часом намагатиметься ввести таке виробництво в правове поле. Однак навіть при вирішенні питання про сировинне забезпечення і при наявності державної підтримки перетворити напівкустарне виробництво біодизелю в промислову галузь буде досип, складно. Дотепер серйозні інвестиції в розвиток цієї галузі до нас не надходять.

На думку керівництва однієї з найбільших у світі компаній по переробці кукурудзи і сої і виробництву біопалива ADM1 (Archer Daniels Midland Company, США), для прийняття рішення про інвестування в будівництво заводів з виробництва біопалива в будь який країні світу необхідне виконання трьох умов, а саме:

• енергетична залежність країни-реципієнта;

• наявність у цій країні державної програми підтримки розвитку біопаливного виробництва (законодавство, стандарти і нормативи);

• самодостатність у відношенні сировинного забезпечення виробництва біопалива.

Крім цього, необхідно враховувати, що потенційні інвестори з великою збентеженістю спостерігають за розвитком політичної ситуації в Україні. На тлі її нестабільності і відсутності гарантій захисту інвестицій прихід великого капіталу в Україну є досить проблематичним.

Сценаріїв розвитку виробництва біодизелю в Україні може бути досить багато, причому реалізація того або іншого з них залежатиме від великої кількості внутрішніх і зовнішніх факторів економічного і політичного характеру. Якщо ж говорити про крайні (граничні) варіанти розвитку подій, то можливі дві наступні ситуації:

1. Використання напруженої ситуації на ринках сировини для виробництва біодизелю і перетворення України в «сировинний придаток» для забезпечення біодизельного виробництва за кордоном

2. Досягнення політичної стабільності, створення сприятливого інвестиційного клімату і залучення іноземних інвестицій для розвитку національної біопаливної індустрії.

Поки є всі підстави говорити про те, що Україна йде шляхом реалізації саме «сировинного» варіанта розвитку подій.

Аналіз проблематики біодизельного виробництва в Україні дозволяє окреслити три основні групи проблем, а саме:

Організаційно-правові проблеми:

• Відсутність довгострокової стратегії розвитку біоенергетики та незавершеність законодавчого забезпечення її розвитку

• Слабкість та недоопрацьованість державної програми розвитку біодизельної галузі

• Відсутність технічних умов і регламентів на виробництво, збереження, безпеку використання біодизелю, а також стандартів для готової продукції