Пам’ятки оборонної архітектури Прикарпаття 4 страница

В 1658 р. Галицький староста Андрій Потоцький розпочав капітальну перебудову замку. Роботами керував французький інженер Францішек Карацціні. Перебудова замку здійснювалася, коли важливу роль відігравала артилерія. Тому замок, крім потужних веж з бійницями для гармат, був укріплений валами, ровами і редутами, які дуже зміцнювали оборону твердині. На перебудову замку магнат Андрій Потоцький витратив 28.500 злотих, а на озброєння – ще 13.700 злотих – фантастична сума. Під час війни Польщі з Туреччиною в 1676 р. татаро-турецька армія під командуванням Ібрагім-паші вторглась у Галичину. Турки обложили Станиславівську фортецю і Пнівський замок, здобули Тисменицю, Єзупіль, укріплений монастир у Маняві, а 24 вересня 1676 року Галицький замок. Після кількох годин оборони комендант Галицького замку Ляховський наказав вивісити біле знамено і з усією залогою потрапив у турецьку неволю. Замок було пограбовано і дуже пошкоджено. Здобув його з наказу Ібрагім-паші анатолійський володар Хусейн. А після невдалої спроби взяти Станиславівську фортецю і Пнівський замок турки вирушили у Львівщину на Журавно, де перебував з армією польський король Ян Собєський.

Після здобуття Галича Андрій Потоцький знову наказав відбудувати замок. Та він уже не набув колишнього значення, тому що поблизу була нова твердиня – Станиславівська фортеця і центр життя Галицької землі перемістився туди.

В Галицькому замку як і в інших твердинях Прикарпаття вирувало громадське життя. У них укладалися контракти на здачу феодалом своїх земель орендарю, замкові писарі складали інвентарі, а судді судили селян, які провинилися.

У Галицькій кріпості не раз розправлялися із спійманими народними повстанцями. Тут 2 листопада 1759 року розпочався суд над опришками із загону Івана Бойчука, наступника Олекси Довбуша. Це були: Іван Варцаба, Олекса Головчук, Степан Зеленчук, Томко Ткач, Григорій Кривнюк. Після тижневої розправи їх четвертували.

У першій половиш XVIII ст. замок втрачає будь-яке оборонне значення, пустує і руйнується. До того ж частина замкової гори обвалилась і засипала внизу будинки. В 1796 р. за розпорядженням австрійського губернатора Галичини магістрат розібрав частину мурів. Будівельний матеріал пішов на побудову будинків у місті.

Під час панування Марії Терези і Йосифа II мури замку разом із вежею костела св. Катерини, висота якої досягала 13-22 метрів, стояли ще під дахом. У 1909 р. деякі з магістральних стін мали 7-12 м висоти. В 1949 р. зі стін залишилися мізерні рештки – 3-4 метри висоти. Омелян Левицький писав: “Ще 70 років тому замок був під дахом. Там в його підземеллях, засклеплених дужими зводами, купці держали в бочках мед, вино, вишняк і другі напої. Мури замкові, які зі своїми вежами і баштами торували високо над містом, подавали сильвету недоступної твердині, трудної до здобуття. Серед башт на одному розі замку виносилася вгору вежа замкової святині під титулом св. Катерини. Вежа і башти давали притулок кавкам (галкам), воронам і другим птицям, які цілими стадами обсідали його в непригоже верем’я. Їх налет на замок заповідав сніг і студінь. В протилежному крилі замку, напроти церкви Миколая, було приміщення для судових обрад. У середині замкових мурів було подвір'я. На тому подвір’ю стояв окремий будинок – помешкання старости. І все те не так ще давно було на свойому місці. А нині замок опущений, розпадається в руїну, яка заростає хабазами (бур’янами) і будяком. Камінь з підвалин витягають ремісники і приводять тим швидкий упадок мурів. І незабаром все піде в забуття, бо вже тепер молоде покоління не багато що вміє сказати про цей замок”.

До нашого часу над землею збереглись окремі фрагменти замку – частина наріжної південно-західної вежі, рештки замкової каплиці Святої Катерини, частини південних мурів, підпірно-оборонна північна стіна, сліди ескарпованих бастіонів, основа південно-східної вежі (у землі). Крім того, архівні та розвідкові архітектурно-археологічні дослідження 1991-2003 рр. дають підстави сподіватись, що під сучасною денною поверхнею знаходиться значно краще збережена підземна частина замку.

Нині Галицький замок знаходиться під охороною держави. В рамках державної програми “Замки України” тут повним ходом ідуть реставраційні роботи. їх проводять на науковій основі з використанням автентичних креслень замку 1627 року. Проектну документацію розробив Львівський інститут “Укрзахідпроектреставрадія”, а робочі креслення – його Івано-Франківська філія (головний архітектор проекту Р.Жовнірович).

При реставрації цієї пам’ятки національного значення передбачено насамперед реабілітацію кутової південної вежі, замкової каплиці Св. Катерини, реставрацію дільниці оборонного муру між вежею і каплицею. У перспективі будуть розкриті і частково відреставровані ще дві кутові вежі замку, південна стіна з в’їзною брамою, фрагменти північної і північно-західної оборонних стін. Більш далекою перспективою залишається дослідження і реставрація підземної частини замку: комор, казематів, переходів, згаданих в описах замку від 1627 року та Інвентаря 1767 року.

Після завершення реставраційної відбудови та відтворення інтер’єрів Галицький замок, без перебільшення, стане найвишуканішою пам’яткою середньовічної оборонної архітектури Івано-Франківської області. Тут планується розмістити Музей історії Галича.

4.2. Місто Івано-Франківськ (Станиславів) було засноване 1662 р. Андрієм Потоцьким і назване на честь святого Станіслава, який був покровителем двох Станіславів – батька і сина, засновника міста. Саме місто було споруджене на місці сіл Заболоття (1649 р., центральна частина) та Княгинин (1445 р., передмістя).

Село Заболоття було цікаве тим, що на його місці люди постійно жили щонайменше п’ять тисяч років – тут знайдене багатошарове поселення ще за часів трипільської культури. У села ж Княгинин своя історія: з нього походить шляхетський рід Йова Княгиницького, засновника Манявського скиту. Крім того, за легендою, тут було поховано коханку галицького князя Ярослава Осмомисла – Настю Чагрівну.

Давнє місто вигідно розміщувалося на природному пагорбі посеред боліт, а дві річки – Надвірнянська і Солотвинська Бистриці – відкривали доступ до води і посилювали оборону фортеці. Тому не дивно, що найпотужнішою з усіх твердинь на Прикарпатті стала місто-фортеця Станиславів, яку заклав на місці старовинного села Заболоття (відоме з 1437 року) магнат Андрій Потоцький. Надання Магдебурзького права нововиниклому місту у травні 1662 року і початок будівництва фортеці сприяли швидкому розвитку Станиславова, що і відзначав у своєму щоденнику 1672 року німецький мандрівник Ульріх Вердум. Він у своєму подорожньому щоденнику так описав фортецю: “Укріплення складається з шести правильних земляних бастіонів, нижче яких частокіл з поставлених сторч цілих дубів. Воєвода ще збирався наказати викопати рови й забезпечити їх зовнішніми укріпленнями. Головна лінія бастіонів має 150 стіп довжини. Ці укріплення збудував пан Франсуа Корассіні з Авіньйона, підполковник пішої гвардії воєводи... Замок, у якому він сам живе, також – лише дерев’яний. Але вже завезено балки, цеглу й кам'яні плити для іншого замку, важкої будівлі, що має звестися в південно-східному кінці міста. Місто має три брами, збудовані з каменю, на одній з них видно півмісяць”.

З часом фортеця, розташована на перехресті татарських шляхів та найбільш важливих переправ через Дністер, перетворилася на міцний оборонний пункт усього Покуття. Про те, наскільки заснування такого міста-фортеці було виправдане стратегічними, господарськими та культурними потребами людності краю, засвідчив його швидкий розвиток. Вже протягом перших років свого існування (1662-1672) Станиславів перетворився на домінуючий населений пункт Галичини, стає взірцем для інших міст Галичини та предметом захоплення навіть чужоземців.

Здобуття турками у 1672 р. Кам’янця та зайняття ними Поділля призвело до ситуації, яка значно вплинула на зростання значення міста. Кам’янець-Подільська фортеця перестала захищати східні шляхи та кордони Речі Посполитої, ворог рвався у глибину країни.

1676 р. велика турецько-татарська армія на чолі з Ібрагім-пашею на прізвисько Шайтан (Диявол) з Кам’янця-Подільського рушила на Західну Україну. Полські фортеці Ягольниця, Чортків, Бучач падала одна за одною. Лише під Бережанами завойовників спіткала невдача – родинну фортецю магнатів Сенявських турки взяти не змогли. Тоді армія вторгнення повертає на Покуття. Кінцевою метою походу було віддати завойоване Прикарпаття я турецький лен молдавському господареві Дуці. Переправившись через Дністер біля Тижнева, величезна турецька армія в перших числах вересня підійшла під Станиславів. Починається облога, яка тривала декілька тижнів. Станиславів, будучи єдиною на півдні потужною фортецею, перетворився на авангардний бастіон, здатний затримати ворога. Невеликий загін під командуванням Яна Дененмарка декілька тижнів захищав Станиславівську фортецю від турків. Оборонці вистояли, дочекавшись перемоги польського короля Яна Собєського над турками під Журавном.

Належну оцінку значення Станиславова в ту пору знаходимо в ухвалах коронаційного сейму з 1676 р., а галицький малий сейм 1680 р. визнає його “силою цілого Покуття та форпостом воєводства Руського”. А за мужність при обороні міста Варшавський сейм 1677 р. звільнив мешканців Станіславова від сплати всіх податків, за винятком королівських.

Роботи над зміцненням Станиславівської фортеці продовжувались до середини XVIII століття. В 1679-1682 роках інженер Кароль Баноє удосконалював фортецю у напрямі новозбудованого замку-палацу Потоцького. Близько 1680 року твердиня набрала поздовжнього вигляду. В 1734-1750 рр. частокіл був замінений на камінь і цеглу, а арсенал повністю перебудований. Мури були збудовані з цегли, а брами Галицька і Тисменицька з Вірменською хвірткою – з каменя. Всього налічувалося сім великих і малих фортечних бастіонів, фортецю оперезували земляні вали, за ними тяглися рови, і до міста можна було дістатися трьома довгими мостами.

Станиславівську фортецю було збудовано у формі шестикутника, залишки укріплень збереглися за кафедральним собором Святого Воскресіння (1753 р.), у провулку Фортечному. Також стоять звідтоді й численні вали – біля костелу Діви Марії (1672 р.). Всі укріплення, які збереглися донині, споруджені у 1734-1750 рр., коли дерев’яні стіни замінювалися на кам’яно-цегляні.

На території фортеці і замку були побудовані окремі будівлі з спеціальним призначенням як для оборони міста, так і для послуг воєводи та його челяді: комендатура, магістрат, казарми для гарнізону, будинки для челяді і адміністрації маєтків, стайня, возівня. У 1754 р. в арсеналі фортеці знаходилося 123 гармати, різні види ручної зброї – гаківниці, мушкети, пістолі, а також ядра до гармат.

Під замком знаходилися підземні каземати, в яких тримали ув’язнених. Тут же тяглися підземні переходи, які з’єднувалися з головними оборонними бастіонами і брамами.

Після загарбання Галичини Австрійською монархією у 1772 р. Станиславівська фортеця втратила своє оборонне значення. Імператорським патентом 1804 року знесено фортецю, засипано кріпосні рови, а вали розбирали до 1870 р.

Зараз бастіон, який розміщується за кафедральним собором, реконструюється, у ньому буде торгівельно-відпочинковий комплекс із ресторанами та сувенірними крамницями.

Отож, Станиславівська фортеця за свою двохсотлітню історію засвідчила про свою неприступність. Одна з наймогутніших твердинь Галичини неодноразового зупиняла набіги турецьких завойовників. Однак, як це було характерно і для інших фортець Прикарпаття, в австрійських час вона втратила своє стратегічне значення оборони краю і припинила своє існування.

4.3.Досі йшлося про оборонні споруди, існування яких підтверджене історичними документами. Проте наявність багатьох замків не була зафіксована в письмових джерелах, або такі не виявлені й дотепер.

Ось що, наприклад, говорить народна пам’ять про шляхетський замок в с. Старі Богородчани. За переказами г. Замчище в давнину омивалась водою з трьох сторін. З четвертої південно-західної були непрохідні ліси і високий земляний вал, що частково зберігся до наших днів. Саме він відділяє г. Саджаву від г. Замчище, зі східної сторони якої стояла висока сигнальна вежа. Точна дата побудови замку невідома. Як розповідає легенда, замок і поселення під горою заснував боярин князя Романа Мстиславовича Гремислав. За іншими версіями замок побудував шляхтич Ляхович з с. Старуня у 1555 р. На сторінках “Псалтиря” з Богородчанської церкви (берігся нечіткий запис, з якого дату побудови замку можна прочитати по-різному: 1333, 1339 або 1633 рік. Пізніше замок перейшов у власність Потоцьких.

У 1744 р. на Богородчанський замок напав загін опришків на чолі з О.Довбушем. Народні месники захопили зброю, нищили реєстри податків та орендні договори. З цією подією пов’язана назва потоку Довбушанка, який бере початок в урочищі Жбир, та джерело в західній частині г. Замчище – “Довбушева криниця”.

1849 року повсталі селяни навколишніх сіл штурмом оволоділи твердинею, вбили місцевих шляхтичів, із бійниць зняли дві гармати, а замок спалили. З того часу він не відбудовувався. Остаточно стіни замку зруйновані в період Першої світової війни.

Оригінальною історією відзначається Чешибіський замок. На підтвердження цьому цікаве міркування польського історика Олександра Чоловського (1865-1944): “Даремно сьогодні шукати в наддністрянських краях містечко з такою назвою. З роками змінилася околиця, змінилася і назва, хоча розташування залишилося те саме. Чешибісами називали спочатку теперішній Єзупіль, містечко поблизу Галича. Тут, в цьому місті, де знаходиться монастир Домініканів, на високому плоскому пагорбі стояв колись замок, який в той час називався постовим. Зведений у 50-х роках XVI ст. за краківського каштеляна Мартина Зборовського, багато пам’ятав він подій, особливо, коли ним володів син Мартина – знаменитий скандаліст Криштоф Зборовський”.

Як свідчить стара картина, захована в монастирі, до війни замок являв собою прямокутну споруду, збудовану з дерева, сторони якої зміцнювали дві чотирикутні вежі. Як такий він не відносився до ряду могутніх фортець, однак міцні дубові стіни, оснащені стрільницями військові запаси забезпечували надійну охорону від нападів, особливо з боку татар, які гналися за здобиччю і по першій же невдалій спробі здобути замок, як правило, рушали далі. Невеликий костьол, конюшні і кілька господарських будівель творили ціле обійстя замку, яке по краю пагорба оточували вертикально вбиті коли частоколу. Малий, але глибокий ставок відділяв замок від містечка, а з інших сторін невеличкий потічок Вишнівчик півколом обтікав замкове підвищення.

Тут же з північно-західної сторони прилягав великий город, а з протилежної сторони лежали хати містечка. Далі до півночі тяглася срібна стрічка Дністра, а з півдня Бистриці тлом темних, ще не торкнутих людською рукою борів мальовничий краєвид.

Власником Чешибісів, замку і прилеглих сіл на час набігів татар був ротмістр Якуб Потоцький з Потока, один з чотирьох братів, які першими поклали підвалини під майбутнє свого славного роду.

Ротмістр Я.Потоцький був представником рицарського стану. Молодість проводив у таборах і походах Стефана Баторія, де прославився не одним мужнім подвигом. В усіх боях показував безприкладний героїзм, будив подив найстаріших вояків, одним словом, війна була для нього наймилішим заняттям. Тому-то Баторій цінив енергійного ротмістра, обсипав його подарунками, а в їх числі у 1585 р. у власність віддав Чешибіси з околицями, що були сконфісковані у К.Зборовського за зраду стану.

Отримавши цей подарунок, Якуб поселяється в Чешибіського замку, який в тій місцевості був дуже важливим стратегічним пунктом, тому що “волоський шлях”, який пролягав із Снятина, тут ділився на два. Один ішов далі вверх по течії Дністра через Бурштин, Бібрку до Львова, а другий, що звався “золотим”, – через Галич вів у підгір’я до Самбірських околиць.

Після приходу австрійської влади замок занепадає. Проте залишилися залишки замку. У замку був підземний хід близько кілометра, який вів до сусіднього Маріямополя. Також у замку була чудова колекція середньовічної зброї, яку після Другої світової війни вивезли в Росію. Від замку зберігся парк із красивою алеєю. Привертає увагу старовинний дуб, під яким, згідно з табличкою, у 1920 р. відпочивав Симон Петлюра.

У Маріямполі знаходиться палац Дідушицького, який з середини ХІХ ст. є пусткою. Кошти для його реставрації не виділялися, тому споруда використовувалася не за призначенням. її орендували то військові, то фільваркова служба. В 1913 р. барон Блажовський покрив Маріямпільський палац новим дахом. У роки Першої світової війни дах згорів, завалилися ліве крило палацу, а також перекриття багатьох приміщень верхнього поверху. Згодом це призвело до руйнування стін. У 1919 р. в палаці розквартирували військовиків. Для отоплення приміщень вони вирізали більшу частину дерев великого ботанічного парку, закладеного ще в давні часи. Пошкодили вояки також верхню частину глибокої тисової криниці, про яку ходило багато легенд. У повоєнний період палацом надалі володіли Блажовські. Але вони постійно проживали в Новосілці-Язловецькій на Бучаччині і до своєї другої резиденції приїжджали дуже рідко. Між палацом Дідушицького і костелом Успіня Діви Марії ХVІ ст. стоїть будинок колишнього австрійського гарнізону – башта із вузькими стрільницями надає йому оборонного вигляду.

У середньовічних джерелах періоду татарських лихоліть згадується Тисменицький замок.

2 липня 1594 р. татари спалили Снятин, Коломию, Гвіздець, Обертин, Колачківці і Жуків, 3 липня, в неділю, – Тлумач і Нижнів, а 4-го, в понеділок, помстившись за поразку своїх Нижнівом, дощенту спустошили околиці Тисмениці, так, що ще багато років після того виднілись могили замордованих в той час жертв. Сама Тисмениця і її замок, що належали тоді Михайлові Станіславському, теж королівському ротмістру, були спалені разом з усім набутком її власника, який втратив усі документи, що відносились до тих багатств. В період існування Австрійської імперії Тисменицький припинив своє існування.

В XVI ст. власник Бурштина запросив у місто італійських архітекторів, які побудували в ньому розкішний замок-фортецю з службами на правому березі Гнилої Липи. Цікаво, що у 1629 році в районі містечка відбулася битва польських загонів з татарським військом, яке поверталося з грабіжницького наскоку на Галичину. Татари зазнали поразки, але й Бурштин було пограбовано і зруйновано.

Після цього в документах Бурштинський замок не згадується. Ймовірно, австрійська влада знищила цю прикарпатську твердиню.

Як бачимо, є також славною історія оборонних споруд Прикарпаття перехідної зони. Традиційно, вона пов’язана з історією селянсько-міщанського повстання під проводом Семена Височана середини ХVІІ ст., турецько-татарських лихоліть ХVІ – ХVІІІ ст. Проте прикарпатські твердині витримали різноманітні штурми. Однак австрійська влада у кінці ХVІІІ – ХІХ ст., а пізніше Перша світова війна підтвердили припинення активної життєдіяльності замків і фортець краю. На сьогодні важливо оновити руїни фортифікаційного зодчества.