Пам’ятки оборонної архітектури Прикарпаття 2 страница

Як зауважує Богдан Томенчук, ми ще дуже мало знаємо про це давньоруське місто. Проте вже зараз, на основі виявлених знахідок, можна говорити про розміщення його укріпленого центру-дитинця на території теперішнього дитячого будинку. Із заходу до нього примикав торгово-ремісничий посад.

На східних підступах до міста Снятина, у вузькій частині пагорба (територія старого кладовища) стояв невеликий, сторожового типу замок. Його майданчик (80-90 м) підносився над центральною дорогою, охороняючи її.

Проведені Богданом Томенчуком розвідкові розкопки виявили картину його загибелі, очевидно, в часи монголо-татарського нападу. В згорілих житлах знайдено розбиті горщики, розкидані знаряддя праці і озброєння. У давній цегельні, недалеко старого цвинтаря, теж знайдено старі мечі та шаблі й частини холодної зброї.

Згодом фортецю відбудували, і вона далі продовжувала оберігати місто зі сходу, звідки ще не раз йшли орди кочівників. Як стверджував Михайло Бажанський, давньоруський замок був побудований “з тисового дерева, лісів в околицях теперішніх Кут. Він був забезпечений природнім горбом з півдня, де була стрімка недоступна гора, яку по сьогодні звуть Замчищем або Підзамком. В долині пропливала ріка Прут. З півночі, перед Галицьким передмістям, була велика долина, понад верхом якої проведено було оборонну фортецю. З південного заходу Микулинецька гора не дозволяла ворогові ввійти до замку, а на сході перед передмістям Балки були штучні насипи-вали, що тягнулися аж до села Завалля... Такий замок перейшов до рук поляків в 1430 році, багато разів підпалюваний, пограбований, руйнований, спустошений...”.

За оволодіння снятинським замком, а за ним і всім Покуттям, часто точилися суперечки між цими двома країнами. Він був настільки важливим для польської корони, що його ремонтом та опікою неодноразово займались галицькі магнати і самі королі. Будучи на пограниччі, він не раз ставав центром дипломатичних переговорів між Польщею і Молдовою.

На середину XV століття снятинський замок був, мабуть, спустошений волохами, оскільки у 1469 році снятинський воєвода Мужило мав уже на руках листи, якими король розпоряджався побудувати замок і у 80-х роках його вже було споруджено. Особливо великого оборонного значення снятинський замок набув у період татарського лихоліття. Тому “року 1598 доручено старості: щоб від усіх людей-купців, які готівкою вивозять гроші за кордон, побирав на (Снятинській)митниці від 10 зл. по 6 гр., впродовж десять років, уживаючи зібрані гроші на мурування замку”.

У Кракові 25 травня 1598 року Микола Зебржитковський доручає Петрові Ольшевському побирати від купців, які їхали із золотом і сріблом до Мультан, Волощини або Туреччини, мито, призначене на будову замку в Снятині. У Варшаві 25 березня 1618 року Жигмонд III звільняє мешканців Снятина від всяких обтяжин і податків. Змушений Снятин потерпіти від нападів, як Жигмонд III з огляду на спустошеня міста звільнив його 1613 року від податків, праць і віддавання солодів двірських на вісім років. Конституція Сейму 1620 року постановила: “Снятин, який границям неприятельським є суміжний, а багато на тому місці Речі Посполитій, залежить, прихиляючись до права старого про захист замків, для всякої безпеки стрільбою, порохом, людьми і іншими речами, які належать до оборони, після думки гетьманів належить забезпечити”. Незважаючи на заходи польського уряду, через байдужість і зловживання власників міста, розкрадання ними державних коштів мурований замок у Снятині так і не було побудовано. А дерев’яний міський замок ставав легкою здобиччю для вогню і татарських нападів. Тому не дивно, що у 1663 році королівський люстратор записав: “Старостою є власник ясновельможний князь Ян Кароль Чарторийський, староста Крем’янецький. Замок від неприятеля, а потім із-за ненаправлювання став не до вживання на пограниччі, на місці подібному до фортеці, міг би, між іншим, бути ужитий для Речі Посполитої. Наказуємо, що бурмистри (посадники) і уряд міський із усіх приходів (складали) докладний звіт, що чверть року перед населенням міста. Генеральний звіт, однак, з цілого року перед старостою на середопістя римське давали, під карою ста гривень; який-то прихід не сміють на ніщо іншого повертати, тільки на зброю, гармату, і направу міста”.

Попри вказані вище заходи мурований снятинський замок так і не було зведено ні в XVII, ані у XVIII столітті. Однак і в дерев’яно-зрубній конструкції свою посильну роль в обороні від неприятеля він виконав. У підземних казематах замку снятинчани не раз рятували своє життя під час численних татарських нападів. Замок мав “багато підземних входів і виходів на кілька сторін, для потаємного перекодування сторожі, а то і більшого числа війська”.

Треба сказати, що основний тягар оборони середньовічних міст несло трудове населення. Городяни платили спеціальний податок на оборону, який використовувався на ремонт замків, валів, веж, брам, на закупівлю боєприпасів. Населення міста поділялось на сотні і десятки, за якими закріплювали частини оборонних позицій на мурах. Під час небезпеки і облоги міщани виходили зі своєю зброєю і оборонцями на відведені їм позиції.

У снятинському замку, як і в інших твердинях Прикарпаття, вирувало громадське життя. У ньому укладалися контракти на здачу феодалам своїх земель орендарю, замкові писарі складали інвентарі, а судді судили селян, які провинилися. У снятинській фортеці не раз розправлялися із спійманими народними повстанцями. Через це місто зазнавало частих нападів галицьких опришків. Крім того, тут зосереджувались багаті магнати, лихварі, орендарі, які нещадно визискували поневолених селян. Відплачуючи за заподіяні селянам кривди, загін карпатських опришків, очевидно посилений повсталими городянами, у 1656 році захопив укріплену снятинську фортецю.

Не треба забувати, що попри своє військово-оборонне призначення, міський замок був також оплотом ненависного кріпосного гніту. Саме звідси в усі усюди снятинської землі розходилися розпорядження феодальної адміністрації, магнатів і шляхти. Гарнізон замку нерідко розправлявся з непокірними. Так, у 1686 році у Джурові і Рудниках жовніри коменданта снятинського замку “з боями” захоплювали селянські комори. Селяни не лише обороняли своє добро, але й вели розправу з тими, хто нищив їх посіви та господарське майно.

Наприкінці XVIII століття на Прикарпатті, як і по всій Україні, замки втратили своє оборонне та громадське значення, через що і відпадає у них потреба. З наказу австро-угорських властей їх починають розбирати до повного знищення. Така доля судилася і снятинському замку. А на його місці було побудовано мурований будинок податкового уряду. Михайло Бажанський писав: “В часі Першої світової війни російські війська спалили ту будівлю. Пізніше поверсальська Польща відбудувала його майже в тому самому стилі і назвала Староством”.

Від снятинського замку на даний час залишились тільки підземні лабіринти: недосліджені і майже засипані ґрунтом. Однак у час Другої світової війни снятинські євреї “там хотіли зберегти своє життя”. Тоді лабіринти були в значно кращому стані.

Час немилосердно приховує таємниці снятинського замку. Зауважимо, що в 1910-1920 роках міщанин вірменського походження Леон Захарасієвич засадив усю територію “Підзамчища” виноградною лозою.

У царині містобудівного мистецтва доба пізнього середньовіччя на території сучасної Західної України позначена самобутніми шуканнями нових архітектурно-розпланувальних та просторових вирішень.

П.Ричков стверджував: “Поряд зі спорудженням власне укріплених замків (державних чи магнатських) зводили міські укріплення, щоб оборонити людність міста та околиць у разі ворожого нападу. Цю потребу майже завжди враховували в наданні містам права на самоврядування, де окремо обумовлювався обов’язок усіх мешканців щодо спорудження, утримання в належному стані міських укріплень. Часто податки, що справлялися з щорічних ярмарків, нерухомого майна, землекористування, направляли на потреби оборони міста”, – писав дослідник Петро Ричков. Не оминуло цей процес і снятинську фортецю.

У 1598 р. польський король доручив снятинському старості з усіх купців, котрі вивозять за кордон гроші збирати мито на будову мурованого замку в Снятині. Звичайно, кошти отримані від митних зборів на “Снятинській рогатці”, йшли і на фортифікацію самого міста.

В урбанізаційному процесі вирізнялися два його головні складники: пожвавлення торговельно-господарських зносин та нагальна потреба воєнно-стратегічного забезпечення південно-східних кордонів. Заохочуючи засновувати й розбудовувати укріплені міста, королівська влада часто встановлювала значні пільги. Наприклад, 1612 року “конституцією було дозволено забезпечити Снятин стрільбою, порохом і всім тим, що до оборони належить”. Зважаючи на війну з Туреччиною, польський уряд у 1620 році дав розпорядження укріпити Снятин як прикордонне місто. Щоб заручитись підтримкою міщан, уряд наказував поважати старі “міські права”. А у 1628 р. польський король дозволив поселитися у Снятині вірменам, займатися торгівлею і ремеслами та зобов’язав місто “оточити валом або муром”.

Таким чином, за право поселитися у Снятині вірменські поселенці мусили сплатити у вірменську казну певну суму на розбудову оборонних укріплень. А фортифікувалося місто важкою працею передміщан та селян Снятинського староства, яке творили: Снятин – місто з селами Кулачин, Стецева, Русів, Залуччя, Слобідка, Княже, Драгасимів, Завалля, Будилів, Микулинці та іншими населеними пунктами.

Можна собі уявити, як щоденно й не один рік феодально-залежні селяни завозили дерево з Потічківської та Русівської хащі, камінь з Черемоша і Прута, бруси з Косова і Кут, важка то була робота – викопувати рови, висипати вали, тесати і закопувати палі на частокіл. Зводились звідні мости через рови, встановлювались брами і сторожові вежі. У підземеллях створювали запахи пороху для мушкетів і гармат, ядра; існували недоторкані харчові припаси на випадок облоги.

Здебільшого міста, що отримували магдебурзьке право, як наприклад Снятин, виникали вже на загосподарених теренах, які, звичайно, мали хаотичний, планувально неповторний характер. Тому магдебурія нерідко не тільки пов’язувалася з умовами укріплення таких міст, а й із зобов’язаннями щодо відповідного їх перерозпланування. Оборонний характер тоді був властивий усім без винятку містам. Однак міра їх надійності і досконалості була дуже різною. При розплануванні деяких міст нерідко не було можливості будувати й утримувати значні укріплення, а тому доводилося покладатися на захисні рубежі, створені самою природою: крутосхили, яри, пагорби, природні та штучні водойми, стрімке узбережжя рік. Снятин у цьому плані теж не був винятком. Усю його південну сторону захищали стрімкі схили Снятинської гори та ріка Прут. Місто з цього боку було практично неприступним. Залишалося штучно укріпити тільки північну, східну та західну сторони міста, що і було зроблено. На ранньому етапі розвитку вогнепальної зброї, мури стін або частоколи доповнені штучними земляними валами та фосами були надійними засобами міської фортифікації. Як стверджує дослідник П.Ричков, міцність самостійних укріплень міст Станіславів, Коломия, Товмач і Снятин на Прикарпатті відзначав німецький мандрівник XVII ст. Ульріх Вердум (1.1.1632, с. Вердум, Східна Фрісляндія, тепер Німеччина - 20.111.1681, м. см. невід.).

У XVIII ст. в Снятині нові міські укріплення майже не будували, що було зумовлено все виразнішим зменшенням воєнного значення міст-фортець. Описуючи у 1765 р. Снятинське староство люстратор записав, що в місті нараховувалося 459 українців, вірмен і поляків, 229 євреїв; домів у старому місті 196, в новому – 499, парафія, монастир Домініканів і 6 церков. Прихід з міста виносив 25852 злр. Після перепису 1768 року про Снятин зафіксовано таке: “замок дерев'яний, офіцина, кухня, брама дерев'яна, довкола паркан на валі, міст почерез рів оточуючий, ринок погорілий, і тільки залишки стін з двома половинами залишилися, посередині муровані крамниці, вірменських домів 44. Ринок валом обведений, рів обсунувся, паркан у великій мірі перевернений, великі брами, 6 млинів”.

Власне в’їздів (брам) у місті було три. Як зауважував М.Бажанський назва “За брамою” залишилася “ще з дуже давніх часів у Снятині, хоч... земляних укріплень давно вже не було, так і справжньої фортеці не заховалося (збереглося – авт.) до наших днів. Населення Снятина, яке поселилося на передмістях його, в долині, під Вознесенською церквою, звало так частину в Старому місті, де була стара жидівська школа-біжниця, при головній дорозі й нова школа-хайдер при бічній вулиці. Точніше, на головному шляху, званим “цісарською дорогою”, в місті, де сходилися дві дороги від латинського костела і Вознесенської церкви. В тому місті, де головна дорога (нині вул. Т.Шевченка)входила в долину в напрямі передмістя Балки і від неї йшло розгалуження до Вознесенської церкви, а далі на схід до Старого цвинтаря. Йдучи з Балок до міста, по правій стороні на підмурівку жидівської школи була мідяна таблиця, на якій був надпис, що входиться до “вільного міста Снятина” і про наданий йому декрет Магдебургзького права.

Друга брама мала бути в околиці Вірменської вулиці над горбом, що провадив до села Микулинці... Правдоподібно, що була ще третя брама в околиці Вигоди, на перехресті шляхів до Потічка та Устя над Прутом, де пізніше мала бути рогатка (митниця). Інші сторони міста мали стрімкі горби та яри і були доброю природною обороною міста.

Зрозуміло, що усі три снятинські брами були з’єднані між собою високими валами та частоколами і сторожовими вежами на них, що утруднювало доступ у місто.

Четверту сторону Снятина швидше всього захищав паркан з горизонтальним розміщенням колод. Органічно вписувався у фортифікації дерев’яний замок, “але була з каменя його підбудова і всі тунелі були з каменя”.

Правдоподібно, що три центральні підземні переходи на зразок інших прикарпатських міст-фортець, як наприклад, Станіславів, вели до головних брам міста і служили для оперативного перекидання військових у випадку нападу на місто. У Снятинському арсеналі зберігалися різні види ручної зброї: гаківниці, янчарки, мушкети, пістолі, списи, шаблі, сокири, топірці, рогатини, луки з стрілами, кистені, булави, чекани, а також ядра до гармат і порох.

Так виглядало місто-фортеця Снятин у XVII – XVIII століттях. А будувався і розбудовувався сторожовий град підневільною працею жителів передмість (бо міщани – патриціанська верхівка – були звільнені від робіт) і феодально залежних селян Снятинського ключа за рахунок панщини і шарварків, додаткових спеціальних повинностей.

Після загарбання Галичини Австрійською монархією у 1772 р. Снятинська фортеця втратила своє оборонне значення і міські укріплення були розібрані, вали розсунули і Снятин поступово почав набирати сучасних розпланувальних рис

Однозначно треба стверджувати, що Коломийська і Снятинська фортеці стали найбільш важливими опорними пунктами на польсько-молдавському пограниччі ХV– ХVІІ ст. для польської влади. Вони стали форпостами також активного життя місцевого люду. Замки часто перебудовувалися задля свого посилення. Проте в австрійський період поступово занепадають і втрачають стратегічне значення.

2.2.Серед оборонних фортифікацій Городенківщини великою міцністю відзначався замок у с. Чернелиця. Будівництво Чернелицького замку розпочато на початку XVII ст. з волі польських магнатів Чарторийських, яким на Покутті належала велика частина сіл і міст. Побудову твердині завершив аж у 50-х рр. XVII ст. брацлавський воєвода Михайло Чарторийський.

Замок у плані квадратний, з бастіонами по кутах, займав площу 2,5 га. Товщина зовнішніх стін – майже 2 м, висота – близько 6 м. Вони муровані з коленого каменю. Західну стіну вінчає квадратна двоповерхова вежа, посеред якої розміщена склепічна в’їзна брама. Із зовнішньої сторони вежі зберігся кам’яний герб Чарторийських та шість висічених на камені латинських букв – ініціали Єфросинії Чарторийської, другої дружини феодала Михайла Чарторийського. По обидва боки брами містилися житлові двоповерхові приміщення. Ще один невеликий одноповерховий житловий будинок містився всередині просторої замкової площі, ближче до південно-західного рогу. Із замку підземний хід вів до костелу в Чернелиці (до речі, первісно село називалось Черлениця). Архітектурний стиль і декор в’їзної вежі витриманий в стилі ренесансу.

Народний переказ розповідає, що подільська красуня Єфросинія не любила старого польського князя. Нелюб надовго зникав з замку у далекі походи. А дружина щедро роздаровувала князівські скарби на будівництво церков і монастирів, мордувалася самотністю й почувалася як покинута всіма пташка у клітці. І за відсутності князя-воєводи Єфросинія покохала іншого – молодого козака, з яким часто кінно прогулювалася понад Дністром. Й от, коли князь повертався з далекого віденського походу і мав довідатися про зраду, Єфросинія Гмнія з розпуки кинулася з найвищої вежі долу. М.Чарторийський наказав замурувати тіло жінки в стіну замку, а її ініціали викарбувати над головною брамою.

Під час національно-визвольної боротьби українського народу (1648-1654 рр.) замок потерпів. У 1659 р. був відновлений разом з валами. Шляхта рекомендувала королеві компенсувати кошти, затрачені князем Михайлом Георгієм Чарторийським на фортифікацію замку.

У 1672 і 1676 рр. Чернелицький замок здобували турки, але кожен раз твердиня відбудовувалася. В часи польсько-молдавських війн 1685-1691 рр. фортеця відіграла важливу роль. Тут збиралися війська, звозилися провіант, зброя та різноманітні припаси, а також будувались човни для переправи через Дністер. Неодноразово бував у замку й король Польщі. Згодом Чернелицький замок переходить до Потоцьких, Стадницьких та інших магнатів. Чи не останнім власником замку у 90-х роках XIX ст. був якийсь Самуель Мосберг, що замешкував тоді ще існуючий будинок. Він хотів відбудувати твердиню, але розпорядженням Городенківського староства під загрозою кари це робити заборонялось. Останні власники проживали в замку до 1939 р.

Замок знаходиться на території колишньої місцевої лікарні, на території, що вся обсаджена яблунями. В залишках однієї з башт на східній стороні розташований смітничок, а в підвалинах в’їздної брами хтось влаштував собі комору. Селяни активно розбирають стіни.

Сучасний стан замку незадовільний. Добре збереглась тільки південно-західна частина стін замку, а решта стін до середини обвалені або розібрані. Від внутрішніх споруд залишилась тільки одна стіна і залишки фундаментів. В'їздна вежа уже декілька десятиліть стоїть без даху. Тому необхідна негайна реставрація замку, інакше через одне-два десятиліття ця унікальна пам’ятка середньовічного архітектурного мистецтва буде втрачена остаточно.

Особливо прославився Раковецький замок на Городенківщині після завершення селянсько-міщанського повстання Семена Височана восени – взимку 1648 р. у роки національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. Відомо, що польські магнати і шляхта шукала нових опорних пунктів для оборони своїх володінь і маєтків та подальшої колонізації українських земель.

А тому одразу ж після придушення повсталих на Покутті “підчаший галицький” Домінік Войцех Бенєвський закладає на високому правому скелястому березі р. Дністер твердиню у Раковці. Ці дані підтверджуються інструкцією Галицького сейму від 21 лютого 1659 року, згідно якої шляхта домагалася відповідної винагороди для Бенєвського. Ще не добудований замок у 1657 р. витримав облогу козацького полковника Антіна Ждановича, якого Б.Хмельницький послав у Польщу на поміч шведському королю Карлу X Густаву і трансільванському воєводі Юрієві II Ракоці. Будівництво замку було закінчено 1660 року.

Це місце було вибрано не випадково – з боку Дністра фортеця укріплена високою скелею, важливе значення також мало джерело, захищене стінами замку. То того ж, за тогочасною військовою наукою, при використанні артилерії ті, хто вів гарматний обстріл знизу, мали значну перевагу над тими, що обстрілювали зверху.

Замок мав розміри 40х60 метрів і був укріплений трьома вежами, у центрі – мініатюрний двоповерховий палац площею 10х20 метрів. З півночі була вежа з підйомним мостом. Твердиня мала форму правильного ромба. Доступ до замку охороняв глибокий рів. З півночі над в’їзною брамою з підвісним мостом була квадратна вежа, висунута трохи вперед. До західної стіни виїзної брами примикало житлове приміщення з вікнами на другому поверсі. В центрі східної стіни знаходилась шестикутна п’ятиярусна сторожова оборонна вежа з бійницями та арочним входом. Вежа збудована з червоного сланцю та вкрапленнями цегли на вапновому білому розчині з домішками дрібної гальки. Стіни мали висоту від двох до п’яти метрів. Товщина стін перевищувала 1,6 метра. Вони муровані з ламаного дністровського каменю.

Всередині замку розміщалися житлові приміщення, що примикали до західної, південної і частково до північної стін, в них зовні на першому поверсі були вікна. У північно-західному розі стояла каплиця. На території замку були також стайні (конюшня). Фортеця мала багато підземель, входи до яких зараз засипано. Поруч сторожової башти знаходився вхід до обширних пивниць з провіантом та до величезних підвалів, у яких очевидно містилася тюрма. Водою забезпечувала мешканців замку криниця. Раковецький замок був важливим стратегічним пунктом – у ньому знаходився склад для фуражу та провізії, а також матеріали для мосту, який зводився за необхідності.

Похмурі стіни кріпості бачили татарських наїзників і турецьких яничар. У 1667 р. витримав замок татарську облогу. Однак у 1672 р. турки здобули замок. Це ж повторилося в 1676 році. Тоді замок був значно пошкоджений. Кожен раз твердиня відбудовувалася, відігравши важливу роль у волоських (молдавських) походах польського короля Яна Собєського. У 1685-1691 рр. сюди збиралися війська, звозилися провіант, зброя та різноманітні припаси. Тут неодноразово бував король.

Згодом замок знову зазнав руйнації. Затративши 30.000 злотих його у 1730 р. відбудував Казимир Мєжейвський. У 1752 р. польська шляхта вимагала у короля, та мабуть безрезультатно, відшкодувати витрати синові померлого Казимира Мєжейвського Криштофорові. До відбудови замку приклав руки і Мартин Убиш.

До першої половини XVIII ст. замок був заселений. В 1763 р. його спалили і вже не відновлювали. Близько 1840 р. Дверницький, власник Раківця, заклав у руїнах поташний завод, який через декілька років також згорів. Розбирання стін на будівельний матеріал цілковито знищило замок.

До нашого часу збереглася башта в східному її куті і залишки стін із західного і північного боків. Гордо і самотньо височать руїни замку на стрімкому березі Дністра, хвилюючи уяву, що мимоволі торкається глибини віків, сягає у вир тривожного середньовіччя. Із Раковецького замку відкривається надзвичайно мальовнича панорама на каньйон Дністра, вкритий лісами. Також із замкового майданчика можна перевірити місцеву акустику – відлуння довго чути поміж крутими схилами.

Говорячи про Городенківщину, слід згадати і про замок в селі Михальче (у першій половині XVI ст. мало статус містечка), який “існував до кінця XV – початку XVI століття і був зруйнований... в часи найбільших і найважчих татарських нападів, яких протягом століття (з 1450 по 1596 рр.) було аж 86. Але укріплення чи його залишки збереглися очевидно довше, до початку чи до середини XVII століття”. Про це свідчить карта Гійома Левассера де Боплана (1600-1673), “видана в 1651 році в Руані, на якій замок в Михальчі – одинока оборонна споруда на покутському березі Дністра”.

Замок у Городенці особливою міцністю не відзначався, а тому не мав великого оборонного значення. Він швидше всього являв собою двір місцевого феодала, збудований після чергового особливо великого татарського спустошення, якого зазнала Городенківщина в 1620-1623 роках.

Замок розміщений у північній частині середмістя на високому березі р. Ямгорів. З півночі і заходу та північного сходу захищався обривистими берегами, що спадали до ріки. Швидше всього, він мав форму неправильного трикутника, який замикався на південному сході багатогранною (чотирьох- або п’ятикутною) замковою вежею з відповідним конусним дахом.

У північній частині замчиська мабуть знаходився будинок власника або цілий житловий комплекс, куди входили різні за функціональним призначенням приміщення: житло для знаті, трапезні тощо. В східній частині, напевно, знаходились казарми замкової залоги, кухня, пекарня, склади зброї, продовольства, в південно-східній – конюшні та склади фуражу. Південно-західна частина замку виконувала, очевидно, суто оборонну роль. Висновок про це випливає із залишок фундаментів двох паралельних стін. Румовища інших будівель тут не знайдено. Товщина стін, мурованих із каменю, в окремих місцях сягала 1-1,5 м.

Замок у Городенці заклав на початку XVII ст. шляхтич Христофор Стржемеський. Городенка, тоді ще село, виконувала функцію ринку і разом з тим мала статус прикордонного поселення, в якому, можливо, квартирував ще й військовий гарнізон.

Свого часу мешканці містечка Заболотів, сіл Ганківці, Вікно, Задубрівці, Колухів, Олешків та Тулуків постраждали від свавілля Яна Жулчинського, який, правдоподібно, займав посаду економа в маєтку Христофора Стржемеського. В умовах національно-визвольної війни 1648-1654 рр. селяни названих селищ здобули замок, прагнули відплатити за свої кривди. Ян Жулчинський зберіг життя втечею, однак зазнав збитків власник маєтку.

Через 20 років наступний власник Городенки Ян з Бучача Потоцький, воєвода брацлавський підніс її до статусу міста, що визнав 13 лютого 1668 року польський король в 1648-68 рр. Ян Казімір (1609-1672). Місту було надано магдебурзьке право, що давало йому значну самоуправу. Вийшовши з-під влади феодала, Городенка отримала великі привілеї, потужний чинник для подальшого розвитку. Замок поступово втратив своє значення. Мешканці міста використали південно-східну частину укріплення як будівельний матеріал. Приміщення замку міська управа здавала в оренду. Рештки північної частини Городенківського замку збереглись до кінця XIX – початку XX століття.

Окремо слід згадати про Нижнівський оборонний комплекс. Село Нижнів, щоправда населений пункт Тлумацького району, – перше село Дністровського канйону. Нижнів колись був містечком, тому сьогодні тут можна оглянути маловідомий, але масштабний оборонний комплекс, з якого відкривається чудовий краєвид. Оборонний комплекс розташований на високому пагорбі над селом і складається із замку ХV ст. (збереглися вали, під замком – засипаний вхід до печери) і дещо вище – руїн австрійської фортеці ХІХ ст. Австрійська фортеця – потужна оборонна споруда, від якої збереглися вали, рови окопи та залишки бетонного командного пункту.

В польських документах періоду національно-визвольної війни згадується також замок у Тлумачі. Місцевим полковником Яремою Поповичем було захоплено місто і перетворено на опорний пункт подальшого розгортання повстання. Загін захоплює панський маєток і замки у Палагичах, Живачеві, замок і костьол у Тлумачі, двір шляхтича Яблоновського. В ході визвольної війни місто кілька разів переходило з рук у руки. Тлумач був повністю зруйнований і поступово відбудовувався протягом другої половини XVII ст. У подальшому тлумацький замок не згадок не згадується. На жаль, на сьогодні місцевими краєзнавцями він не локалізований.

Замки Городенківщини славні своєю історією. На підтвердження цьому існування сьогодні, хоча і в напівзруйнованому вигляді Чернелицького і Раковецького замків. Є серйозною потребою оновлення цим замків, які можуть стати справжньою перлиною фортифікаційного зодчества Прикарпаття. Це, у свою чергу, приверне сюди різноманітних за своїми статками туристів.

3.1. Характеризуючи замки Гуцульщини, одразу ж відмітимо, що їх достатньо мало локалізовано сучасними краєзнавцями. Пов’язане це, мабуть через те, що Гуцульщина – гірська територія і доволі складно було займатися фортифікаційним зодчеством, до того ж менш заселеним у ХV – ХVІІІ ст., на відміну Покуття. У зазначений період Покуття було більш стратегічним історико-етнографічним регіоном, ніж Гуцульщина. За Покуття постійно велася боротьба між Польщею і Молдовою, між Польщею і Трансільванією чи Туреччиною. Покутські села і містечка більше зазнавали набігів від татар і турків, ніж гуцульські. Проте слід виокремити існування Косівського, Уторопського, Кутського, Шешорського, Печеніжинського замків.

Перша згадка про Косів датується 1423 р., коли литовський князь Свидригайло подарував поселення з монастирем В.Драгосиновичу. Близько 1560 р. на місці Косова виникає містечко Риків. Коли Риків було зруйновано у міжусобній боротьбі польських шляхтичів, містечко було відновлене під сучасною назвою, як Косів воно згадується вже у 1579 р.

Косівський замок-форталіцію збудували в кінці XVI – на початку XVII століття. У плані садиба мала форму, близьку до прямокутної, площею в 1 га. На її території розміщувалися житлові та службово-господарські будівлі, також сад і город.

Оборонність комплексу забезпечувалась розташуванням його на вершині Міської гори (Замкова гора, Замчище), особливо неприступної з південної сторони, де прямовисний скелястий схил має висоту сімдесят метрів над центром міста. З інших сторін, де гора дещо пологіша, садиба була обсипана валами висотою до п’яти метрів, по гребенях яких проходив двометровий дерев’яний частокіл, а також обведена ровами, що заповнювалися водою. На рогах валів були насипані бастіони, на яких стояли дерев’яні вежі-бійниці з кам’яними підмурівками, звідки вівся фланговий обстріл ворога. Посередині – у розриві між східними валами знаходилися дерев’яна кількаярусна в’їзна брама з відкидним мостом, що перекидався через рів з водою.