Пам’ятки оборонної архітектури Прикарпаття 1 страница

1. Історія замків і фортець Прикарпаття – важлива проблема в історії нашого краю, яка деякою мірою досліджена в історіографії. Її розпочали вивчати ще у XIX ст. Фундаментальним з цієї теми є дослідження замків Галичини, виконане в другій половині XIX ст. польським істориком О.Чоловським. Воно цінне тим, що при аналізі замків і фортець автор використав архівні матеріали. В книзі окрім тексту є малюнки і плани замків у Пневі, Раковці, Галичі. У стильових характеристиках давніх замків він відзначав вплив і традиції Київської Русі. В архітектурі середньовічних замків виділяються закономірності, характерні для фортифікаційних укріплень Західної Європи. Деякі відомості про замки Прикарпаття знаходимо у ще одного польського історика XIX ст. А.Шарловського.

У вітчизняній історіографії донедавна вважалось, що фортифікаційні споруди XIV – XVII ст. існували як оплот іноземних загарбників. Тому вивченню історії їх спорудження, використання, руйнації і припинення існування як фортифікаційних споруд приділялось мало уваги, про що свідчить сам факт відсутності до останнього часу об’ємних наукових праць, присвячених цій проблемі. Замки згадували лише в контексті переліку пам’ятників архітектури.

Лише в кінці XX ст., після здобуття незалежності, замкам і фортецям України почали приділяти більше уваги. Однією з перших була книга О.Лесика “Замки та монастирі України”, видана 1993 р., де автор опублікував і коротко описав замки і монастирі України, їх стан і дав рекомендації щодо реставрації і використання. Справу продовжив львівський історик О.Мацюк у праці “Замки і фортеці Західної України. Історичні мандрівки” (1997), яка була перевидана у 2005 р. Він розробив краєзнавчо-туристичні маршрути до пам’яток оборонного будівництва Західної України. За планом О.Чоловського автор цієї праці розробив план-схему замків і фортець Прикарпаття XIV – XVII ст. на основі архівних матеріалів. Карти фортифікаційних споруд Галичини XIV – XVIII ст. вперше було складено художником М.Гаталевичем і опубліковано в “Історичному атласі Галичини” в 1996 р.

У 1998 р. В.Харитон видав брошуру “Замки Галицької землі”, в якій намагався узагальнити всі попередні дослідження. Варто наголосити, що дана праця написана за проблемно-хронологічним принципом. Акценти проставлені на характеристиці форталіцій періоду національно-визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст., турецько-татарських лихоліть, опришківського руху. Детально ним охарактеризовано Снятинський замок в окрему монографічному дослідженні.

Багато для вивчення Пнівської твердині здійснив краєзнавець М.Максим’юк. Автор вважає, що ця фортеця була наймогутнішою на Прикарпатті у період селянсько-міщанського повстання С.Височана середини ХVІІ ст. Спеціальна стаття присвячена оборонних спорудам Прикарпаття, але надто узагальнено подано характеристика фортець краю.

Дуже багато зроблено для дослідження і вивчення замків і фортець краю академіком В.Грабовецьким. Науковець особливо досліджував Галицький, Коломийський, Станиславівський і Печеніжинський замки.

Замки Гуцульщини досліджував львівський історик Петро Сіреджук. Окрема стаття вийшла стосовно вивчення Косівського замку.

Замкові старожитності Городенківщини досліджували В.Никифорук, Р.Смеречанський, В.Нагірний, Р.Яримович та інші. Особливу увага зверталася на характеристику Чернелицького і Раковецького замків.

Загалом історіографічна база з даної проблеми є дуже велика. Дослідники, особливо місцеві краєзнавці, посилено працюють щодо вивченні історичної долі замків і фортець Прикарпаття.

У багатій історико-архітектурній спадщині України визначне місце належить пам’яткам оборонної архітектури – фортецям, замкам, оборонним храмам, міським укріпленням. Упродовж багатьох століть роль оборонних споруд була провідною в системі міст і містечок. Замки першими відбивали ворожі напади й останніми підкорялися завойовникам. Без перебільшення можна сказати, що від рівня організації оборони залежала доля всіх поселень.

У V – VII ст. у давніх слов’ян виникають перші укріплені (валами й ровами) поселення – городища, які були політичними центрами союзів слов’янських племен, місцем збору воєнних дружин.

Городище (на старослов’янській мові – “град”) – укріплення або місце, що було оточене ровами або валами і часто захищене природними перепонами (ярами, річками, болотами). Такі городища були поширені в більшості регіонів України. З'являються вони у бронзовому віці, а точніше, датуються І тисячоліттям до нашої ери. Найдавніші слов’янські городища належать до другої половини І тисячоліття нашої ери. Городища, що датуються IX століттям, відомі були по всій території Русі.

У княжу добу IX – XIV ст. вони були осередками місцевої влади, промислово-торговельними центрами та боронили кордони князівств і торгові шляхи Очевидно, що виникнення оборонних споруд у слов’янських племен було пов'язано із осілим способом життя та потребою оборони від войовничих сусідів: поляків, угорців, печенігів, молдаван.

За соціальним змістом городища Київської Русі класифікував Б.Тимощук, який вважає, що існувало 5 їх типів: общинні центри, князівські (державні) фортеці, сторожові фортеці, феодальні замки, давньоруські міста. При цьому слід мати на увазі, що деякі з цих городищ поєднували в собі ознаки різних типів. Феодальний замок, наприклад, міг одночасно виконувати функції сторожової фортеці, те саме стосується частини князівських (державних) фортець. Хронологічно давньоруські городища, за Б.Тимощуком, охоплюють період від X до кінця XIII – початку XIV ст.

У VIII – IX століттях слов’янські племена міцно закріпилися на Прикарпатті і в них почали складатися племінні союзи, почався процес відділення ремесла від землеробства, зародилася майнова нерівність. Саме у цей час з’являються прикарпатські городища, які виросли із поселень і поступово перетворювалися у міста.

Їх будували також і на Прикарпатті осілі землеробські племена давніх слов'ян. На сьогодні археологами Б.Василенком та Б.Томенчуком виявлені сліди 60 таких городищ: села Грабовець, Горохолино, Бринь, Крилос (вісім таких поселень-городищ), Куропатники, Тимерівці, Шевченкове, Городенка, Михальче, Городниця (два городища), Поточище, Семаківці, Чернелиця, Ясенів Пільний, Випіків, Надіїв, Новоселиця, Новошин, Новий Мізунь, Войнилів, Новиця, Верхня, Виноград, Воскресінці, Лісний Хлібичин, Сопів, місто Коломия, Город, Гірське, Кобаки, Надвірна, Делятин, Підгородця, Добринів, Луковище (два поселення-городища), м. Снятин, Рудники, Олешків, Буківна (два поселення-городища), Нижнів, Одаї, Підвербці, Хотимир (два городища), Сілець.

Східнослов’янські городища виникали, як правило, в тих місцевостях Прикарпаття, де існували до них більш ранні поселення, могильники, кургани, що пояснюється певними закономірностями історичного процесу. Але не багато з них переросли у гради давньоруського часу. Це передусім Крилос, Коломия, Тисмениця, Снятин, Городенка. А городища в околицях сіл Хотимир, Одаї, Нижнів, Буківна, Городниця втратили своє значення.

Отже, процес переростання давньослов’янських поселень у міста був довготривалим процесом. Київський дослідник М.Котляр у своїй статті “До питання про генезис східнослов’янських городів” на основі матеріалів з Галичини і Волині приходить до висновків, що зародки міст-градів спочатку з’являються в IV – VII століттях, а масово вони зароджуються в VIII – IX століттях. На думку В.Грабовецького всі вони, в основному, виростали з прикарпатських городищ.

До того ж в період племінних союзів ці міста ще не були справжніми градами, а зародками, які в X – XI століттях переростали в ранньофеодальні міста, такі як Галич, Коломия, Снятин, Червоноград. М.Котляр твердить, що формування основних волинських і галицьких міст припадає на другу половину XI – першу половину XII століть в період економічного і політичного піднесення Галицького князівства.

Згідно писемних джерел (арабських, візантійських тощо), підтверджених археологічними матеріалами, в IX – X ст. на території сучасної Галичини існувало давньоруське державне об'єднання – Велика (Біла) Хорватія. В цей час тут виникає цілий ряд величезних за площею зі складною планувальною структурою укріплень типу Галича, Пліснеська, Стільського і Підгороддівського городищ. Окремі з них були князівськими центрами цих земель. Проте в кінці X ст. в ході формування і укріплення державності Київської Русі (зокрема, похід Володимира Великого в 982-983 рр.) Хорватія була завойована: знищено місцеві князівські династії, спалено їх замки та фортеці, зруйновано святилища. Після цього назавжди зникають будь-які літописні згадки про Хорватію. І лише в кінці XI ст. починається поступове відновлення державності цих земель, яке закінчилось в сер. XII ст. утворенням великого і могутнього Галицького князівства, а згодом і Галицько-Волинської держави-королівства.

У давньоруській державі одним із різновидів замків був дитинець. Дерев’яні укріплення, збудовані в період з кінця IX до початку XII ст., являли собою дерев’яні огорожі зі стовбурів дерев, переважно дубових. Колоди зовнішнього ряду були загостреними у верхній частині, внутрішні – рівні. Проміжок між зовнішніми та внутрішніми рядами заповнювався землею. З появою вогнепальної зброї на стінах будувалися дерев’яні альтанки з вирізами для ведення вогню. В стіні, в окремих вежах, між вежами влаштовувалися в’їзні брами. Форми дерев’яних укріплень, їх композиція були певними зразками при будівництві кам’яних споруд.

В XIII ст. на заміну дереву як основному будівельному матеріалу прийшов камінь та обпалена цегла. Це значно розширило інженерні можливості будівництва оборонних споруд. Міцні стіни з вежами і бійницями були надійним захистом. Замок оточували широким ровом з водою. Через рів перекидали звідний міст, на ніч і під час нападу ворота його піднімали на ланцюгах. За сигналом тривоги воїни і селяни феодала поспішали зайняти місця для оборони.

Замок – укріплене житло феодала. Будували замки у місцях, зручних для оборони. Поступово вони перетворилися на складний комплекс оборонних споруд, житлових, господарських, культових та інших будівель.

На горбі або високій скелі височів над навколишньою місцевістю замок, у якому його власник ховався від повсталих селян і нападів інших феодалів. У час войовничих навал чужинців у замок втікало населення довколишніх поселень, обороняючи у ньому життя своїх родин. Для підневільного селянського люду існувала ще й спеціальна повинність, що передбачала охорону шляхетських замків та спеціальні данини на їх користь.

Щоб проникнути в замок, нападники змушені були засипати рів, розбити дубову, обковану залізом браму. На їхні голови з висоти стін захисники скидали каміння і колоди, запалені смолоскипи і бочки з піском, лили окріп і гарячу смолу, метали в них списи й стріли.

В підвальних приміщеннях зберігалися запаси харчів, був колодязь з водою, містилася в’язниця: у вологому, темному підземеллі страждали полонені й непокірні селяни, прикуті ланцюгами до стін. У земній товщі часто викопували підземний хід, що вів до річки або густого лісу. Замок постійно нагадував про грізну силу феодала. Однією з найпотужніших була Галицька твердиня.

Вдосконалення вогнепальної зброї, розширення населених пунктів зумовили поступовий перехід до будівництва суто кам’яних замків. Дерев’яні стіни фортець нерегулярні в плані набули геометрично правильних форм, товщина та висота оборонних стін значно збільшилися.

Дослідники замкових комплексів вважають, що в архітектурі замків Галичини XII – XV ст. відчуваються вплив і традиції зодчества Київської Русі-України, тоді як в архітектурі оборонних споруд XVI – XVII ст. переважають стильові впливи фортифікаційних укріплень Західної Європи. Слід відмітити, що середньовічні замки виникали, як правило, на місці своїх давньоруських попередників.

Загарбавши в кінці XIV ст. Галицьку землю, польська окупаційна влада небезуспішно намагалася закріпитися на ній. Колишні міцні гради-міста Галич, Коломия, Рогатин, Снятин і Тисмениця поступово втрачали свою давню славу. Спочатку шляхта не порушувала давній княжий уклад і українські традиції, лише загнізджувалася в окремих місцях та будували собі оборонні двори (форталіції), але поступово, вже в XIV ст. стала споруджувати замки і фортеці, що мали стати і стали опорою її всевладного панування.

Всі повітові центри Галицької землі як значні міста були укріплені мурами та оборонними валами. Подекуди мали й бастіони для вигідної оборони від ворогів. У королівських маєтках – у Галичі, Коломиї, Новиці, Раківці, Рогатині, Солотвині, Снятині і Шешорах – будувалися, як правило, й королівські замки.

Зрозуміло, що в княжий період в Галичині також стояли могутні замки, але їхню славу польські правителі замовчували, реставрацією та ремонтом майже не займалися, через що вони поступово руйнувалися. Зате в досліджуваний період виникла велика кількість приватних шляхетських замків – у Березниці, Більшівцях, Блюдниках, Букачівцях, Войнилові, Волосові, Гвіздці, Делятині, Журові, Заболотові, Косові, Ланчині, Лисці, Луці, Лючі, Нижневі, Обертині, Отинії, Перегінську, Печеніжині, Рожнятові, Уторопах, Чернієві, Чорних Ославах.

Іноземні магнати будували замки і фортеці на Прикарпатті, закріплюючи тут своє панування.

Польська дослідниця Є.Горнова стверджує, що на 79 міст Прикарпаття замки і форталіції існували у 1590-1648 рр. щонайменше в 43 місцевостях краю. А на сьогодні відомо 294 пам’ятки оборонного будівництва у 199 населених пунктах нашої області.

В будівництві оборонних систем на Прикарпатті у XIV – XVIII ст. можна виділити кілька періодів. Перший з них припадає на XIV століття. Побудова замків у цей час носила епізодичний характер. Споруджувалися в більшості невеликі житлові комплекси-форталіції, що були власністю шляхтичів, яким польський король щедро роздаровував Галицькі землі. Виняток становить старостинський замок у Галичі. Його початки треба шукати в княжих часах. Столиця Галицького князівства мусила мати на зразок інших удільних князівств міцний замок для оборони. Вважають, що спочатку це була дерев’яна оборонна споруда, можливо слов’янське укріплене городище часів племінного союзу (VI – XI ст.), в період князювання династії Ростиславовичів, а потім Романовичів з городищного ембріону (дитинця) він переріс в міцний замок. Мабуть орда Батия 1240 р. знищила не тільки стольний град Галич, як записано в Галицько-Волинському літописі, але і Галицький замок. З приходом польських правителів у XIV ст. і утворенням Галицького староства (1453-1753 рр.) старостинський замок почав відбудовуватися і залишався основною цитаделлю королівської адміністрації не лише для міста, як столиці, але й для всієї Галицької землі.

Прикарпаття було південно-західною частиною давньоруської держави. Тут по Пруту і Карпатах проходили її кордони. На Попрутській оборонній лінії в межах Прикарпаття стояли три головних міста-фортеці: Снятинська, Коломийська та Олешківська. Вони були побудовані в один і той же час, в середині XII ст., і функціонували до монголо-татарської навали. Найтрагічнішою була доля давньоруського міста Олешків на Пруті. Знищене монголо-татарами в середині ХІП ст. воно більше не змогло відродитись, а на його території появились два невеличких села: Олешків і Любківці. Щодо Снятина і Коломиї, то замкові укріплення тут були збудовані у XV ст. їх спорудження припадає на другий період фортифікаційного будівництва, коли на Прикарпатті розпочинається масова побудова замків та оборонних дворів. Саме в цей час появляються твердині в Новиці, Обертині, Чешибісах, інших поселених пунктах краю. Укріплюються самі міста. Але до середини XVII ст. планування міст визначалося наявністю укріплень-фортець, навколо яких ішли кільцеві та радіальні вулиці з різноманітними цивільними і культовими будовами.

Та найбільше фортифікованих споруд появилось на Прикарпатті за XVI – др. пол. XVII ст. їх виникнення і причинене зовнішніми та внутрішніми факторами. До перших слід віднести необхідність оборони від молдавських господарів та турецько-татарських орд. З 1450 по 1556 р. останніми було вчинено 86 грабіжницьких наскоків на край, а на Покуття з 1600 по 1647 роки кримські та буджацькі татари нападали 20 разів. Саме тоді ряд містечок, сіл і замків в них були зруйновані дощенту. Багато з них так і не були відновлені. Другу групу факторів становлять: селянський рух (особливо сильний в середині XVII ст.) та міжшляхетські чвари, що також нерідко вели до кровопролиття. Розвиток військового мистецтва та польової артилерії спричинив у XVII ст. появу кам’яних замків та фортець (Раковець, Чернелиця, Пнів, Станиславів), збільшилися висота і товщина зовнішніх стін оборонних укріплень. Однак визначальною причиною при виборі будівельного матеріалу залишалась його наявність у тій чи іншій місцевості.

Кінець XVII – перша чверть XVIII ст. становить останню, четверту хвилю фортифікаційного будівництва. Замки зводяться па Гуцульщині, де не затихає опришківський рух.

Замки відіграли важливу роль в генезисі прикарпатських міст. За мури оборонних споруд з огляду безпеки стікався трудящий люд, де продовжував займатися сільським господарством і ремеслом, сприяючи цим переростанню добре укріплених сіл в нові міста. Вони виникли не раптово, а, як свідчать першоджерела, протягом кількох десятиріч. Наприклад, м. Городенка – протягом 30 років.

Трохи більше місто складалось з кількох частин: власне самого міста, замка і передмістя. Кожне місто, містечко і село було своєрідним укріпленням чи фортецею. Так вимагали умови того часу. Головну проблему становила оборона від татаро-турецьких наїздів. Для захисту від них у XVI – XVII ст. було збудовано цілу систему укріплень понад ріками Золота і Чорна Бистриці, Дністер, Золота і Гнила Липа. Міста ховались за лінію оборонних укріплень, які розміщувались на берегах річок, потоків і стрімких ярів, що самі створювали вигідні умови для оборони. З незахищеного боку копали рови, насипали широкі земляні вали. Так, м. Рогатин забудований над Гнилою Липою і потоком Бабинка. З півночі місто захищав рів і вал, який зміцнювали дерев’яним зрубом, а в окремі періоди – муром. Міста приймали на себе основні удари численних татаро-турецьких загонів. З 1241 по 1699 рік відомо більше 200 наїздів.

Основний тягар оборони як королівських, так і приватновласницьких міст несло трудове населення. Городяни платили спеціальний податок на оборону, який використовувався на ремонт замків, валів, веж, брам, на закупівлю боєприпасів. Населення міста поділялось на сотні і десятки, за якими закріплювали частини оборонних позицій на мурах. Цехи за свій рахунок підтримували обороноздатність веж і брам. Під час небезпеки і облоги міщани виходили зі твоєю зброєю і оборонцями на відведені їм позиції.

Слід відмітити, що більшість замків на Прикарпатті, особливо у сільських місцевостях, проектувалися місцевими зодчими. А умільці – ремісники, селяни й міщани зводили за проектом оборонні укріплення. І тільки у великих містах фортифікації проектували професійні архітектори, часто із-за кордону. Тому фортифікаційне будівництво не є явищем чужої польської культури. Прикарпаття має власні славні архітектурні традиції ще з давньоруських часів. Свідченням цьому є численні укріплені городища, які зіграли важливу роль в обороні від іноземних завойовників.

Наприкінці XVIII ст. на Прикарпатті, як і по всій Україні, замки втратили своє оборонне та громадське значення, через що і відпадає в них потреба. З наказу австро-угорських властей їх починають розбирати до по суті повного знищення. Для нас замки та фортеці цікаві як пам’ятки оборонної архітектури, як творіння рук наших предків. До нашого часу на території України збереглось лише 116 подібних архітектурних споруд і понад 100 монастирів. Вони зримі свідки життя та культури українського народу, його героїчної багатовікової боротьби за незалежність.

Галичина споконвіку була об’єктом агресії різних завойовників, тому з давніх-давен з метою захисту населення і краю тут велося фортифікаційне будівництво – не лише замки і фортеці в буквальному розумінні цього слова. Укріплювались монастирі, церкви, костели і синагоги, міста і села, окремі двори, інколи цвинтарі, млини та інші об’єкти.

Від більшості цих городищ, міст-фортець, замків, замочків, оборонних дворів, монастирів чи церков, що існували в Галицькій землі, на сьогодні не залишилось і сліду. Лише рештки валів, ровів, археологічні дані і народні перекази доносять до нас скупі відомості про них.

2.1. Після другого походу польського короля Казимира ІІІ у 1349 р. на західноукраїнські землі Галичина була захоплена. Галицька Русь увійшла до складу Польщі спочатку як особисте королівське володіння. Проте Галицька земля, хоч і була вотчиною короля, залишалася автономною провінцією. Тут на певний час зберігалися адміністративний устрій, судова й грошова система княжих часів.

Варто відзначити, що до ХІV ст. назва “Покуття” не зустрічається в жодних літописах, хроніках і інших тогочасних актах. Лише з утворенням молдавсько-польського пограниччя і тих відомих в історіографії політичних конфліктах в справі кордонів між шляхетською Польщею і Молдавським князівством, в кінці ХІV – ХV ст. появляється спочатку в молдавських грамотах, а потім в польських хроніках назва “Покуття”. Не виключено, що від цього спірного кута (території від ріки Дністра по тогочасному кордону Молдавії) і увійшла ця назва в історію. Спочатку вона потрапила в ділову документацію шляхетського і польського і молдавського урядів, а згодом – у розмовну мову Польщі і Молдавії. Територія Покуття, витягнута у вигляді кута на польсько-молдавському пограниччі, стала ареною боротьби між Молдавією і Польщею за право на її володіння.

Перша писемна згадка про Покуття подається у чолобитній грамоті молдавських бояр: “Также слюбуемъ о коломыю, о снятинъ и о покутье, отъ наш (с)дрь, Стефанъ не имаєш ни одно слово речи…”. На початку ХV ст. назва “Покуття” зустрічається ще кілька разів у молдавських грамотах, зокрема, в 1411 р. (“... имаемъ ему дати наш город Снятин и Коломыю и покутьскую землю”), 1433 р. (“а покутсьская земля как издавна слушала о своею границею из века наша так тягнетъ”), 1455 р. (“… а також коли бы вышдо (л) андрен Трушкович или боу (д) каким шикдник покутски до нашен землн…”).

Пізніше назва “Покуття” і її жителі – “покутяни” згадуються в польських хроніках Я.Длугоша, М.Кромера (Русі Покутянів), М.Бельського (Покутя), М.Стриковського (Покутська Русь) в зв’язку із виступом Мухи.

Багата Галицька земля, до якого входило і Покуття, привертала увагу польської шляхти. Після остаточного загарбання Галичини у кінці ХІV ст. сюди ринула шляхта з Великої Польщі і Мазовії.

З 1434 р. у Польській державі розпочалися реформи, що призвели до змін у всіх сферах життя краю. На землях колишнього Галицько-Волинського князівства було створене Руське воєводство з центром у Львові, до якого входило п’ять земель: Львівська, Галицька, Перемишльська, Сяноцька, Холмська. Воєводства й землі складалися з повітів, що в основному збігалися з межами колишніх удільних князівств і волостей. Відомо, що Галицька земля складалася з 6 повітів, у трьох з яких – Коломийському, Снятинському і частково Галицькому знаходилось Покуття. Коломийський і Снятинський повіти були розташовані на півдні Галицької землі, вони підходили до Карпат і примикали до польсько-молдавсько-угорського пограниччя.

Необхідно було посилювати південно-східні кордони Польської держави. Задля цього будували нові фортифікаційні споруди, відновлювали старі. Найбільш відомими стали Снятинський і Коломийський замки

Як невідомо, коли виник Коломийський замок, так і невідомо, коли він занепав, втратив своє оборонне значення. А тому його початок, основні віхи історії стали таємницею для нашого часу. Лише деякі фрагментарні історичні звістки дають можливість уявити, хоч приблизно, загальний вигляд Коломийського середньовічного замку. Можливо, його початок – у XII – XIII ст.

Очевидно, в часи Данила Галицького, коли Коломийщина була основним центром продукування солі, як згадує, невідомий автор Галицько-Волинського літопису, в Коломиї мусив бути якийсь двірчий замок.

Каміль Баранський у своїй праці висловлював припущення, що в XIII ст. в Коломиї знаходився замок, який з часом став оборонним на цій території. На жаль, такий здогад не потверджується джерельними даними.

Вперше про замок у Коломиї довідуємося з документів 1411 року, коли польський король Владислав Ягайло віддав Коломийський замок у заставу на 25 років молдавському господарю Олександрові. Оскільки все Покуття з центром у Коломиї до 1436 року було підвладне Молдавії, то зрозуміло, що керівництво цим краєм здійснювали управителі молдавського господаря-воєводи.

У 1448 р. польський король Казимир Ягайлончик призначив Коломийський замок для проживання своїй тітці Марії, вдові по молдавському воєводі Ілляші.

Після закінчення оренди замку 1436 р. і панування молдавських господарів на Покутті замок став центром староства. Звідси іменем короля правили староством великі польські магнати від Миколи Мужили до Потоцьких.

У 1502 р. молдавський господар Стефап III Великий захопив Покуття з центром в Коломиї, наробивши значної шкоди. Проте він довго не утримався в цих сторонах.

Замок, правдоподібно, був спочатку дерев'яний, як більшість замків на Прикарпатті, оточувався оборонними валами і частоколом; відомо, що коломийські міщани в 1517 році відмовилися направляти замкові вали, посилаючись на давні привілеї. Мабуть, під час одного з нападів татар вони були зруйновані і спалені татарською ордою. В 1616 році, коли коломийським війтом був Петро Корицінський, було відновлено знищені татарами вали, оборонні башти і брами замку. Але знову в 1620 р. татарська орда спалила місто і зруйнувала замок, нанесла йому великої шкоди.

Часті виливи Прута затоплювали міські квартали, будинки міщан і середмістя. Це, а рівно ж постійні напади татар змушували міщан Коломиї ставити питання перед міським і королівським урядами про перенесення центральної частини міста в горішню його частину і більшу фортифікацію з метою оборони.

Забудувати місто на новому місці і забезпечити його амуніцією, спорудити оборонні башти і брами, визначити площу на костьол, ратушу, крамниці, ятки, будинки при допомозі міщан, а також вибрати майданчик для побудови двору як для свого помешкання, так і для відправи війтівських судів доручили в 1616 році війтові міста Коломиї Петрові Корицінському. Того часу почалося перенесення міста в горішню частину, де основному воно збереглося до нашого часу. Центральна частина міста була побудована за кілька років (1616-1626). Таким чином, “Коломийські міщани власним коштом і під наглядом пана Каменецького то місто муніцією (зброєю) убезпечили, валами, баштами і парканами уфортифікували, мало що не захищене, хіба тільки що в одному місці від плебанського ставу — монахи ордену святого Демида на тому місці, де вал мав іти, город свій заложили і жодною мірою не хотять його уступити” – записано в люстрації міста в 1620-1625 роках.

Звичайно, це нелегке будівництво здійснювалося важкою працею міського убогого люду, переважно з незалежного українського населення, селянами приміських сіл. Це вони викопали вали, встановили оборонні башти, спорудили в’їзну міську браму. Одночасно було укріплено місцевий замок: більш потужними стали захисні вали, поновлено частоколи, зміцнено башти і брами.

Досить детальний опис Коломийського замку дається в люстрації Коломийського староства за 1627 рік: “Замок Коломийський із трьох сторін окопаний валом, на якому із трьох сторін є частокіл, а з четвертої від костьола також: – частокіл. В замку малих дві башти і брама засувна. В одній брамі є замкова хвіртка до води. Також є кімнатка з кімнатними сінями, в яких двоє вікон з оболонками. Це помешкання з піччю для підстарости... Між тими кімнатами знаходиться замкова стайня і півниця з коморою. Зброї жодної нема. Замкових ланів є два, один на Вовчківцях, а другий між міськими ланами. Ті замкові лани повинні косити або жати і згромадити гультяї, які приходять на роботу через місто. А ті жителі-міщани, що мешкають на папській вулиці, то зобов’язані виконувати замкові роботи із міськими комірниками”.

За кілька років Коломия перетворилася у міцну фортецю, яку охороняв шляхетський гарнізон. В період Хмельниччини повсталі загони Семена Височана не змогли здобути місто.

В 1664 р. старостою Коломиї став Андрій Потоцький. Він провів реконструкцію замку, перебудував його з дерев’яного на мурований. В такому вигляді він знаходився до 70-х років XVIII століття. В середині XVIII ст. Коломийська, як й інші фортеці Прикарпаття – Пнівська, Раковецька, Станиславівська, втратила своє оборонне значення разом з Коломийським замком.

Після захоплення Галичини Австрією 1772 року уряд зніс у 1778 р. замок. Мури і башти були розібрані, каміння використано для побудови міських будинків, залишилися тільки сліди валів. Руїни Коломийського замку стояли до кінця 60-х років XIX ст. В 1871 р. на фундаментах замку збудовано будинок колишньої гімназії, і лише в топоніміці це місце залишилось в пам'яті місцевого населення.

З приходом австрійців у Галичину в 1772 році були розкидані вали, розібрані башти та частоколи і Коломийської фортеці, яка проіснувала приблизно півтора століття.

Прикарпаття було південно-західною частиною давньоруської держави. Тут, по Пруту і Карпатах, проходили її кордони. На Попрутській оборонній лінії розташувалися і головні міста-фортеції: чернівецька, снятинська, олешківська та коломийська. Вони були побудовані в один і той же час в середині XII століття і функціонували до монголо-татарського нашестя.

“Снятинська фортеця займала високий, з стрімкими схилами пагорб, з якого відкрився вигляд на далекі околиці Попруття. Вдале топографічне розміщення її було настільки стратегічно вигідним, що, починаючи з давньоруського часу і до наших днів, місто не змінило свого розташування” – писав Б.Томенчук. Усе це утруднює тепер вивчення його минулого, яке заховане під товстим шаром землі, під асфальтом доріг і корпусами будинків. І лише при земляних роботах ківш екскаватора чи лопата викине на поверхню то уламок посудини, то згорілий шматок деревини давньої будівлі.