Пам’ятки оборонної архітектури Прикарпаття 3 страница

Від колишньої форталіції збереглися до наших днів три пошкоджені вали, фрагменти ровів та два бастіони. На всій її території ростуть каштани і тополі, клени і липи, смереки, кущі. Скелястий схил гори заріс високими вічнозеленими кедрами.

Опришківські рухи ХVІІ – ХVІІ ст. змусили польську владу посилити увагу на розвиток фортифікаційного мистецтва Косівщини. Зводяться тут нові замки.

Зокрема, у містечку Уторопи (нині село) замок збудований Потоцькими на початку XVII ст. Уторопський замок у 1614 році був забезпечений гарматою. Близько 1720 року побудовано замок у м. Нові Кути (тепер смт. Кути), який належав Й.Потоцькому. На території замку крім оселі феодала знаходилися господарські будівлі: стайня, конюшня, возівня, комори з запасами зерна та харчових припасів, криниця, пекарня і тюрма. В документі від 20 вересня 1766 року зазначалося, що у льохах Новокутського замку цілий тиждень томився селянин Яків Курленюк з Верхнього Ясенова.

Замок А.Калиновського в с. Шешори споруджено не пізніше 1724 року. Форпост знаходився на горі Корничій. Був оточений валами і частоколом, а також ровом, заповненим водою. Через рів простягався відкидний міст, що піднімався в разі потреби. В’їзна брама мала дубові та обковані залізом подвійні двері. Над брамою знаходилася вежа з кімнатою, де містилася замкова охорона, Чотирикутний у плані Шешорівський замок мав башту у кожному куті. Башти в разі необхідності ремонтували або перебудовували заново. Так в описі Шепюрівського замку за 1724 рік зазначалося, що одна з башт фортеці є зовсім новою. У баштах твердині зберігалися б великих гармат, 2 шміговниці (легкі гармати), 38 гаківниць, 26 мушкетів, 217 гарматних ядер та бочка пороху. Таким чином, Шешорівський замок був могутнім оплотом польської шляхти на Косівщині. У період між 1777 і 1789 рр. Новокутський і Шешорівський замки за наказом австрійської влади були знесені.

У вирі національно-визвольних змагань міщан і селян Прикарпаття під проводом Семена Височана згадується Печеніжинський замок. Відомо, що група повстанців із сіл Заболотова, Задубрівець, Ганівців, Чортівців, Підгайчиків, Перерова підступила восени 1648 року до Печеніжина. “Загін повстанців у чотири сотні шабель – як стверджує відомий історик Володимир Грабовецький – спочатку оточив замок Потоцького, а через декілька днів здобув і так зруйнував, що власник-магнат вже не відновлював його. Недопалені залишки з часом зникли і тільки в пам’яті народу збереглися назви “Замчисько”, “Під Замком”. Видно, це був великий і багатий замок, якщо шляхта оцінювала збитки, заподіяні йому повстанцями, у 40 тисяч злотих”.

Отож, замки Гуцульщини не такі відомі, як форталіції Покуття. Але, тим не менше, вони відігравали для польської шляхти і дідичів важливу роль в обороні краю у боротьбі з місцевими українськими селянами та опришківським рухом. Подекуди, могли зупинити наступ турків і татар на прикарпатську Гуцульщину. Втратили своє стратегічне значення у ХІХ ст.

3.2.Цікавою є історична доля трьох замків, які знаходяться у Надвірній та його околицях і є певною прикордонною межею фортифікаційного зодчества Гуцульщини та перехідних зон Прикарпаття. Надвірна як місто утворилося у ХVІ ст. Перша письмова згадка – 1589 р. Назва походить від залоги замку, що жила “на дворі”, тобто за мурами.

Місто розрослося від маловідомого замку, залишки якого збереглися у міському парку, біля відділення міліції. Від цієї оборонної споруди ХV ст., що розміщувалося на невисокому пагорбі, залишилася вежа з підземеллям, частина стін та рельєф місцевості, підкріплений кам’яними підпірними стінами. Після зведення Пнівського замку вона використовувалася в адміністративних цілях: через недостатню укріпленість її неодноразово захоплювали ворожі війська.

Цей Надвірнянський замок в австрійський час втрачає своє значення і поступово руйнується. У 70-х рр. XVIII ст. граф Гнат Цетнер (1728-1800, власник міста Надвірної, маршалок в королівстві Галіції і Лодомерії) на його руїнах вирішав спорудити палац. План споруди виконав архітектор німець Канцфус на замовлення Гната Цетнера. Цей проект так і не був реалізованим через борги та втрату Надвірної графом. Мабуть палац призначався для його дочки Анни. Розміри палацу були 38-40 м. ширини і 80-85 м. довжини (згідно з кресленнями плану).

У другій половині XIX ст. зберігалася значна частина мурів замку, які використали для спорудження будинку керівництва маєтностями графа Ренарда. Цей будинок у роки першої світової війни використовували то як лікарню для поранених, то як конюшні для війська. У 30-их роках XX ст. замок дуже знищили і вирішили розібрати. У 1937 році, розбираючи будинок, звернули увагу на фрагменти давніх мурів і навіть цілих частин давньої будівлі – стародавніх веж. Будівельний матеріал і спосіб будівництва вказували на що будинок є прибудовою стародавньої споруди. Частина зруйнованої північно-східної вежі замку, віконні отвори, бійниці, двері, будівельні матеріали, товщина мурів засвідчують, що це залишки стародавньої фортеці. У 1939 році під вежею від уламків розчистили склепіння пивниці.

Сьогодні у центрі міста, у парку збереглась майже ціла замкова вежа з підвальними приміщеннями та залишками північно-східної стіни. На місці північно-східної стіни нині споруджено будівлі позавідомчої охорони РВ УМВС.

Ще один замок – давньоруський замок, ХІІ ст., розташований на горі біля міста, був карпатським форпостом Галицького князівства. Замок був дерев’яним, від нього добре збереглися земляні укоси та вали.

Цікавою є історична доля третього Пнівського замку, що знаходиться в околицях Надвірної і є чи не найвідомішим серед оборонних споруд Прикарпаття. Одразу ж важко визначити, чи цей замок належить до гуцульської зони (швидше відноситься до перехідної зони оборонних споруд Прикарпаття). Проте відомо, що багато опришків, які переховувались на теренах Гуцульщини, постійно зазіхали на цю величну фортецю.

Пнівський замок був закладений магнатом Миколою Куропатвою в другій половині XVI ст. Замок побудовано з великих тесаних брил гірського каменю, вапняку та червоної цегли, яка в основному використовувалась для будови внутрішніх стін. В плані він мав форму п’ятикутника. По кутах – п’ять веж: із східної сторони дві круглі, з північної і південної дві шестигранні, із західної – посередині прямокутна з півкруглим виступом, на протилежній східній стіні трикутний виступ, висунутий вперед з двома ярусами бійниць. Посередині південної стіни розташувалась в’їзна башта, побудована у формі склепіння із заокругленою аркою в тисових обрамленнях. В’їзна брама була укріплена міцним наріжником, висунутим дещо вперед. На фасаді в’їзної башти збереглася ніша для мосту, а у башті – дерев’яний блок для ланцюгів. В’їздили в замок по підйомному мосту, перекинутому через рів, який наповнювався водою. Штучний рів тягнувся вздовж південної стіни. Товщина мурів сягала 1,5 – 2 м.

З півдня замок захищали три вежі та наріжник з рядом бійниць, із західного – велику роль відігравав трикутний виступ і дві вежі. З східної сторони замок захищала прямокутна вежа з напівкруглим виступом і ще дві вежі. З півночі містилось ряд бійниць і дві вежі. Усі вони мали кілька ярусів. Перекриття між ними робили з дерева. На кожному поверсі були платформи для гармат, а в стінах – бійниці. Зверху вежі перекривали дерев’яними дахами у формі “гостроверхих шапок”. Таким чином, незважаючи на рівнинне і малосприятливе для оборони розташування кріпості, фортифікації робили її майже неприступною.

Житлові приміщення були у в’їзній башті і східній кутовій вежі, розміщувалися вони на другому поверсі, а також в будівлях, що примикали до внутрішніх стін замку. Був тут і будинок, де жила сім’я Куропатвів. В прямокутній вежі знаходилася кухня, а внизу – підвал і запаси харчів, у північній шестигранній – капличка.

Замок постійно укріплювався. У 1668 р. його власник Петро Куропатва одержав від галицької шляхти допомогу у розмірі 1000 злотих для ремонту та відновлення оборонної споруди. В укріплення замку він вклав всі свої заощадження.

Замок часто зазнавав нападу татар, але витримував їх натиск. У 1676 р. Пнівський замок, обороною якого керував Петро Куропатва (помер 1686 р.), оточили турецькі війська. Після кількох тижнів облоги турки так і не здобули його. Заохочений успішною обороною замку Куропатва ще більше його укріпив і він був дієздатний до кінця XVIII ст.

В період народно-визвольної війни Пнівський замок був найміцнішою фортифікаційною спорудою на Прикарпатті та чи не останньою надією шляхти зберегти в ній своє життя. Розумний стратег С.Височан не міг залишити її у себе в тилу.

Пізно восени селянське військо і вісім сотень козацької кавалерії під проводом осавула Григора Ярого підступили до фортеці, за мурами якої сховалася налякана шляхта, орендарі, пани та підпанки. Облога тривала два тижні. Літопис Самовидця писав: “..там козацтво звалося, аж і поза Дністром коло Галича, її замков доставали, межи иними и Пневського замку за Надворною доставали...” На допомогу оточеним поспішила шляхта з Болехівського замку, але, побачивши загони повсталих в рожнятівських околицях, кинулась ганебно врозтіч. Проте “...замок щасливо вистояв”, хоча, мабуть, був пошкоджений...

Після невдалої облоги і штурму Пнівської твердині С.Височан пішов на з’єднання з Б.Хмельницьким під Львів. Повстання Височана набрало яскравих рис національно-визвольної боротьби, метою якої було скинути владу польських магнатів і встановити свій український уряд, що яскраво проявилось в Рогатині, Снятині, інших містечках Прикарпаття. До кінця 1648 року козацькі війська і повстанці визволили від польсько-шляхетського панування майже все Прикарпаття (за винятком Коломиї і Галича). Проте польська шляхта мала перевагу в силах і повстанці змушені були відступити на Східну Україну. С.Височан продовжував боротьбу у складі військ І.Богуна та В.Варениці, “...героїчно боронив Лисянку перед наступом польських військ, що були під проводом Яна Чарнецького. А 1666 р. прийшов його трагічний кінець”.

З розвитком польової артилерії оборонне значення Пнівського замку було втрачене. На початку XIX ст. він почав занепадати й руйнуватися. Орендарі розібрали його внутрішні мури на будівництво пивоварні та інших споруд у Надвірній.

У кінці XIX ст. консерваторське управління Східної Галичини зацікавилось руїнами Пнівської твердині. Тоді були зроблені перші описи і фотографії. Були проведені роботи по зміцненню Північної і Західної веж. В історичній літературі є відомості про те, що в 1904 р. один з членів консерваторського управління Східної Галичини натрапив на архів Пнівського замку, що тоді зберігався в Делятині в управлінні державних лісів і маєтків. Він вилучив дві тисячі документів, а решту знищила того ж року пожежа. Можливо, ті дві тисячі документів існують ще досі і чекають свого дослідника.

Часті перебудови, зміна господарів, державних кордонів і напрямків торгових шляхів, розвиток військової техніки вели до поступового занепаду замку – він втрачає значення важливого військового пункту і помітної оборонної одиниці. Його все активніше перебудовують і пристосовують для інших цілей, але процес занепаду відвернути уже було неможливо. Останні мешканці, чи ті, хто тут служив, перебували в замку, ймовірно, до кінця XVIII ст., а на початку XIX ст. німок повністю пустіє і його навіть починають розбирати.

Не дивлячись на велику руйнацію та велику часову відстань, замок все ж дійшов до наших днів. Найкраще збереглась північна стіна, яка не втратила своєї цілісності й первозданної висоти, не проглядаються на ній і сліди більш пізніших мурувань. Збереглася навіть штукатурка. Є вона і на круглій вежі, яка сполучає північну і східну стіни. Башта була високою і кількаярусовою. Перекриття між: ними виконувалися з дерева. В стінах вежі є спеціальні місця, куди вкладалися і кріпилися колоди. Є і залишки самих колод. У доброму стані й східна частина. Викладена вона не тільки з каменю, але і з червоної цегли, використовуваної при перебудовах. Східна стіна дає найбільш чітку уяву про різницю рівнів поверхні землі всередині замку та оточуючої території: зовнішня сторона стіни вдвічі вища, ніж внутрішня, а це наводить на думку, що в товщі землі всередині замку була невидима і прихована від зайвого ока підземна система приміщень. Зрештою, про це свідчать численні входи, які стрімко ведуть вниз. У стіні є й вікна, перекриття прольотів для яких виконано з кам'яних балок. Над вікнами виступає карниз. В інших стінах і вежах, які збереглися значно гірше і в багатьох місцях потріскали, розсунулися або ж і зовсім розсипалися, прольоти для вікон і входів зі сторони внутрішнього двору виконані технікою склепінь. У стінах мурів і особливо веж: є велика кількість каналів, розміщених у товщі кам'яного мурування, якими проходив дим. Таким способом у часи середньовіччя обігрівали приміщення. Наявність цих каналів, а також: штукатурки, вікон свідчить про те, що з самого моменту виникнення весь комплекс замку планувався і будувався не тільки як фортифікаційна споруда, але й використовувався для житла. Житлові приміщення були й у в'їзній вежі та розташовувались на другому поверсі. Сама вежа сильно пошкоджена, але арка в'їзних воріт уціліла. На фасаді в'їзної вежі збереглись ніші для моста та підйомних ланцюгів.

Сьогодні замок – беззахисний, посивілий під вітрами історії, запущений і занедбаний. Найбільш величним і неприступним був він колись із західної сторони. Тепер саме в цьому місці він найбільш ушкоджений і зруйнований: валяться вежі, майже немає стін, а по високій горі валяється розкидане каміння - розсипана наша історія.

Замок славився і великою кількістю підземних ходів, що також: помітно посилювало його обороноздатність, особливо в часи облоги. Найкраще входи в підземелля зереглися в квадратній вежі. Скільки їх було, цих входів, в яких напрямках і куди вони вели, сказати тепер важко. Але до ще однієї цитаделі, круглої кам'яної вежі, розміщеної в зоні парку теперішнього міста і званої в Надвірній “малим замком” (на відміну від великого Пнівського), хід напевне був.

Ще в 1977 р. Львівська міжобласна спеціальна науково-реставраційна виробнича майстерня розробила проект реставрації цієї унікальної пам'ятки. Планувалося відкрити в ній краєзнавчий музей, кемпінг тощо. Але забракло коштів.

Замок мав колись реєстраційний номер Українського товариства охорони пам’ятників історії, культури і архітектури. У довідці про використання коштів обласної організації товариства охорони пам'яток історії та культури ще за 1986-1988р.р. відмічалось: “На спорудження, ремонт і реставрацію пам'яток історії та культури виділено 138 тисяч карбованців. Найбільші суми спрямовані на реставрацію (серед інших об'єктів) пам’ятки архітектури XVI століття феодального замку біля села Пнів Надвірнянського району 20.000 карбованців”. І деякі відновлювальні роботи дійсно проводились: була спроба розчистити окремі входи в підземелля, протрасувати зруйновану західну стіну між круглою та квадратною вежами, обладнати під'їзд та стоянку для автомобілів.

Також згадали про замок в 1989 р., коли відзначали 400-ліття Надвірної та в час проведення перших демократичних мітингів.

До наших днів Пнівський замок, порівняно з іншими Прикарпатськими замками, зберігся непогано і є надзвичайно цікавим та цінним пам'ятником військово-оборонної архітектури XIV – XVII ст., німим свідком бурхливої історії нашого краю. Сьогодні замок потребує нагальної реставрації.

Повна відбудова замку не складає особливих технічних труднощів – реалізація цього проекту перетворить Пнівський замок на комерційно високоприбутковий об'єкт масового екскурсійно-туристичного притягання рекреантів, які перебувають на відпочинку у Карпатах чи курортах Трускавці й Моршині.

3.3.Частина оборонних споруд знаходилась і на прикарпатській Бойківщині. Згадуються дані замки і фортеці, як правило, в польських документах у період розгортання повстань міщан і селян Прикарпаття середини ХVІІ ст. Серед таких замків є солотвинський

Відомо, що посланці Б.Хмельницького ще напередодні походу в Галичину доходили і до Солотвина. Одним із них був Ярема Кончевський, якого було спіймано і віддано до суду в Галичі. Та заклики, кинуті козаками Б.Хмельницького, глибоко увійшли в серця простих людей.

28 серпня 1649 року селяни Солотвина і навколишніх сіл під проводом Грицька Шведа напали на Солотвинський замок. Його власник Мартин Яблоновський почав тікати лісами на гору Яршицю, але його наздогнали і вбили. Майно селяни поділили між собою, а замок частково зруйнували.

Після придушення повстання брат убитого Яблоновського Станіслав подав скаргу до галицького суду на повсталих. Можна собі уявити, як повелася з ними шляхта після поразки повстання.

Головним джерелом збагачення феодалів Яблоновських було солеваріння. Бистриця в той час була настільки повноводна, що по ній човнами возили сіль до Дністра, а звідти у Галич, переправляючи потім у Польщу і далі. Вивозили крім солі шкіру, дерево, мед. Недаремно на печатці містечка тих років було зображено три грудки солі і дві бочки меду. За ревізійним актом 1765 року чистий доход солеварень Краснополя становив 5.117 злотих і 17 грошей. Розвиток соляного промислу став навіть причиною зміни назви цього населеного пункту – в другій половині XVIII ст. магнати Яблоновські перейменували його на Солотвиню Слід Краснопільського замку зберігся донині – мурований вал, а одна із вулиць сьогоднішнього Солотвина називається “Замкова”.

Полум'я національно-визвольної війни українського народу, перекинувшись на західноукраїнські землі, охопило й Перегінське. Жителі села разом з мешканцями Калуша, Рожнятова, Сливок, Новиці, Берлог та інших навколишніх сіл штурмом оволоділи Перегінським замком. Його власник Яблоновський з матір’ю Анною ледве встигли утекти.

Про напад на замок писав з деталями адміністратор Перегінського Кристоф Вісньовський в скарзі, яку вніс до Галицької влади 13 квітня 1649 року іменем Анни Яблоновської. Він перечисляв усе, що було забрано в час нападу: “...двадцять контушів, двадцять жупанів, кольорового матеріалу для одягу на 50 гайдуків, сукна для слуг на 12 осіб, скриня із срібними речами, хутра соболині, з рисі, з лисиць, полотна біленого 12 сувоїв, гроші забрані у хлопців – 700 золотих, кобил гайдуцьких – 50, пороху 6 барелів, фільваркової худоби – 30 штук, коней – 25 штук, котлів кухарських – 15 штук, постіль китайкова, меду 6 бочок, збіжжя молочене, солонину, масло, сир, карету нову побили, віз скарбний теж забрали”.

Форталіція в Перегінську була збудована на початку XVII ст., коли власником села був український дідич Олександр Балабан. Очевидно, саме він і виступив ініціатором побудови тут невеликого замку. Панський двір був віддалений від дороги, зв’язаний з потоком Млинівка, який тече на тому відтинку з півдня на північ. Розміщений будинок на рівнині і розміри двору становили 90 м на 120 м. Навколо двору був викопаний рів, а з землі, яка викидалася з рову – насипано вал.

Крім великого валу, який замикав чотирикутне подвір’я з усіх сторін, був ще один – нижчий вал.

Верхом великого валу було споруджено частокіл з гострих дубових паль, прислонених одна до одної і закопаних в землю. Висота частоколу становила 2 м. При обох передніх кутах рову висипані були земляні бастіони, на яких стояли невеликі сторожниці, пристосовані до застосування стрілецької зброї. Між бастіонами містилася брама з відкидним мостом. Ближче до брами знаходились господарські будівлі.

В 1676 р. татари наскочили на Перегінське і спалили панський двір. Власник його, вже тепер гетьман Станіслав Яблоновський відбудував оборонні споруди, які з часом знову зазнали руйнації. Сам панський будинок зберігся до наших днів.

Важко жилося простому люду. Під час польсько-турецької війни в 1676 році один із загонів Ібрагім-паші зруйнував містечко і частково Солотвинський замок, знищив недалекий Манявський Скит.

З 1779 року Солотвин став власністю австрійської державної казни. До Солотвинського казенного маєтку входило тоді і передмістя Заріччя та 20 прилеглих сіл. На початку XIX ст. Солотвинський замок закупив австрійський уряд, в якому відкрив солеварню, а готову сіль відправляв у Австрію. Остаточно замок був зруйнований угорцями в 1849 році.

Рожнятів відомий із ХІІ ст., його первісну назву – Старе село – і сьогоголні зберігає одна з частин цього селища міського типу. Тут зберігся замок графа Скарбка, який було споруджено у ХІV ст.

Замок маловідомий, він був перебудований у палац, зараз у ньому міститься відділення міліції. Рішенням Івано-Франківського облвиконкому № 112 від 18 червня 1991 року споруду взято під охорону як пам’ятку архітектури місцевого значення (охоронний номер 885). На даний час у вежі колишнього палацу Скарбків знаходиться кабінет начальника Рожнятівського райвідділу УМВС.

У другій половині XVI ст. містечко Болехів і болехівські села переходять до посесора Миколи Гедзінського, який переїхав сюди з Польщі разом з обозом осадників, феодал зводить замок, два костьоли – для шляхти і простолюду. Один з костьолів будували з каменю, укріплювали як фортецю. Він мав потаємні ходи, що вели до замку.

Відомий дослідник старожитностей Прикарпаття Роман Скворій свого часу писав таке: у 1607 р. Болехів займав прямокутну, майже шестигектарну, розміром примірно 200x300 метрів площу, оточену ровом з водою, валами та дерев’яними фортечними стінами з горизонтально викладених ялинових брусів. Мури самого замку, двох наріжних костьолів (один у реконструйованому виді зберігся до сьогодні) та Долинської і Замкової брам разом з переважно дерев'яним житлово-господарським комплексом будівель вздовж внутрішніх стін становили другу оборонну лінію, яка майже суцільно з переходами оточувала ринкову та замкову площі. Замкова територія укріплювалась старим руслом Сукелі, тут були житлові і господарські приміщення, погреби, криниці тощо. Стіни фортеці зміцнювали гарматні батареї. Ряд будівель розміщувався поза валами – там жило переважно простолюддя – ті, що винесли на своїх спинах найбільший тягар підневільної праці при спорудженні міста.

Болехівський замок, поступово втрачаючи своє значення, проіснував майже двісті років, до кінця XVIII століття.

В період середньовіччя укріплювалися і монастирі. Прикладом подібної практики на Прикарпатті є широко відомий монастир у Маняві Богородчанського району.

Скит Манявський з самого початку (1611 р.) будувався не лише як монастир, але й як добре укріплена фортеця, про що свідчать вдало сплановані фортифікаційні споруди та підземні лабіринти.

Монастир розмістився в мальовничій місцевості на невеликій площині, де вміло використано для фортифікації природні бастіони: з одного боку стрімкий скелястий спад і річку Батерс, а з другого боку – гору Вознесінку. Скитська фортеця складалася з трьох веж і була обведена високими оборонними мурами. Всі ці будови були з’єднані між собою і прострілювалися з бійниць. Від гори Вознесінка посередині мурів стояла оборонна вежа з виступом до Гори. На першому ярусі на всіх її стінах, крім північно-західної, були бійничі отвори. Один з них був спрямований на подвір'я, а два інші, у виступах вежі, контролювали рів і не давали ворогам можливості добиратися їм до оборонної стіни.

Основною цитаделлю, міцним оборонним бастіоном була висока чотириярусна башта, відома під назвою “Скарбниця”. На всіх її чотирьох стінах були бійниці. Найбільша висота та кількість бійниць в ній, значна товщина мурів переконують, що висока башта панувала над всією фортецею і правдоподібно залишалась найміцнішою фортифікаційною спорудою на випадок проникнення ворогів у внутрішню частину монастиря. Невідомо, чи були бійниці на в'їзній і виїзній баштах-брамах. Але в силу фортечних умов безперечно мали якесь оборонне призначення, сліди якого затерлися під час пізнішої реставрації.

Манявський скит був обведений оборонними кам’яними стінами висотою 4 метри, товщиною до півтора метра, фортецю з одного боку захищали глибокі рови, а з другого – урвище берега річки Батерс.

1 липня 1785 року було вирішено Скит закрити. Австрія розуміла, що унія є важливим фактором, котрий від'єднує і віддалює галичан від Росії, а монастир у Маняві мав довготривалі зв’язки з цією державою. Отже, закриття Скиту зумовлювалося політичними міркуваннями. 27 вересня 1785 року святу обитель покинули останні монахи на чолі з ігуменом монастиря Ісааком Протасевичем. Відтоді монаше пристанище руйнувалося стихіями, допоки від нього майже нічого не залишилося.

З 1 червня 1970 року цілих десять років тривала реставрація пам'ятки. Частково відновлений монастирський комплекс нині використовується як музей.

Славною є історія фортець прикарпатської Бойківщини. Необхідно наголосити на тому, що пов’язана вона з турецько-татарськими лихоліттями, національно-визвольною війною українською народу середини ХVІІ ст., яка мала відгомін на Прикарпатті, опришківським рухом. Щоправда, окрім Манявського скиту, обороні споруди припинили своє існування. Є потреба відновлення і реставрації замків і фортець цього історико-етнографічного регіону.

4.1. На горі, що височіє над Галичем, розміщується старостинський замок. Свою назву він дістав від того, що у ньому перебував галицький староста – польський королівський намісник навколишніх земель.

Замок згадується як давньоруське укріплення у ХІІ ст. Він входив до системи городищ-укріплень Галич-гори, які захищали стародавнє місто з боку Дністра і розміщувалися на відстані 1-2 кілометри одне від одного. Саме украплення на замковій горі контролювало пристань на Дністрі, тому його було добре укріплено польською владою, решта ж давньоруських замків занепали.

В зв’язку з частими набігами на Галичину татарських, молдавських та угорських феодалів польський сейм вирішив укріпити новий Галич. Галицький старостинський замок на місці давньоруського попередника почали класти заново в 1367 році. До будівництва були причетними угорці, які володіли Галичем у 1370-1387 рр. Будувався і удосконалювався він майже ціле століття. Уже наприкінці ХV ст. це була могутня фортеця із земляними валами та дерев’яним частоколом з гарнізоном із тисячі чоловік і вогнепальною зброєю. Однією з функцій замку стала оборона місцевої пристані, яка проіснувала тут аж до кінця XVII чи початку XVIII століть.

Дністром із Галича на Чорне море тоді багато вивозилось дерев’яних виробів, у першу чергу ґонтів. Крім того, у цій міцній фортеці перебували старостинська служба, королівська місцева адміністрація, зброя в арсеналі. На сторожі замку, як і всього королівського староства, стояв майже тисячний військовий гарнізон. Польський король Владислав Ягайло в 1436 р. віддав його “навічно” молдавському правителю взамін на Покуття, але пізніше після війни Польщі з Молдавією замок знову перейшов у руки старих господарів. У 1490 р. його здобули селянські повстанці Мухи.

Замок постійно відновлювався і перебудовувався непосильною підневільною працею українських передміщан Галича і приміських королівських селян Галицького староства; сюди завозився будівельний матеріал і дерево з королівських лісів та камінь з-над Дністра і дністровських каменоломень. Нелегка то була праця для селян і міщан.

Як видно з королівської люстрації Галицького староства 1565-1566 рр. селяни Більшівців, Вікторова, Дегова, Дубівців, Підгороддя, Угринова, Хоросткова, Ямниці зобов’язані були завозити дерево “з тих сіл кожного року до Галича на будівництво замку”. За даними тієї ж люстрації, 10 міських шевців платили чинш “на замкову потребу”. Згадуються в люстрації “слуги замкові”, які працювали тут і обслуговували старостинську адміністрацію. З люстрації 1565 р. відомо також, що замок посідав “пасовище за Дністром”, мав пасіку з 80 вуликів, до того ж з торгового і ярмаркового на замок збирали спеціальний податок. Крім того, замок мав “два городи під замковою горою”. Селяни села Вікторова “з кожного лану повинні були привезти річно на Різдво і Великдень дерево на будову Галицького замку”. А про міщанина Олексу Сводзина з Галича сказано, що йому “відпускають тому, що вози на замку направляє”. Повинності, які стосувалися будови, ремонту й утримання замку, валів і мостів часто викликали рішучий селянський протест.

У Галицькому замку не раз розправлялися із непокірними. Тут у 1613 р. було прилюдно страчено коломийського міщанина Ференца Горбаша, який запросив на Покуття 300 запорізьких козаків, котрі здобули міста Коломию і Тлумач, перейшли ряд міст і сіл Прикарпаття, громлячи польську шляхту.

Кілька разів замок штурмували татарські орди. Підраховано, що з 1590 по 1633 рр. на місто було вчинено 29 татарських нападів. Тільки в 1612-1624 рр. степові розбійники 17 раз нападали на край, залишаючи по собі спалені села і міста.

В 1618 р. татари пошкодили Галицький замок, але через 2 роки він був відновлений і розширений. У 1621 р. татари знову напали на замок і завдали йому великої шкоди. Ґрунтовну реставрацію Галицького замку і фортеці міста здійснив у другій половині 20-х рр. XVII ст. Андрій Потоцький. Роботи було закінчено 1627 року. З дерев’яного він став кам’яним. З півночі і заходу замок був майже недоступним, а з півдня і сходу його захищали оборонні вали. Під час перевірки в 1627 р. в замку було: барило пороху, 2 бронзові гармати, 2 бронзові моздірі. Гаківниць мало бути 16, але в наявності виявилось 5.

В середині XVII ст. Галицький замок зі своїми оборонними валами, захисними мурами, міцними бастіонами, красуючись на високій горі над містом і Дністром, справляв на кожного, хто дивився із Львівського шляху, незабутнє враження. Однак, після відступу козачих військ і загонів С.Височана в період Хмельниччини, Галицький замок став центром розправ над повстанцями. Налякана грізними народними виступами, шляхта переконалася, що старостинський замок все ж таки не є надто надійним захистом від народного гніву.