Реформування системи соціального захисту в Україні

У травні 1996 р. Україною було підписано Європейську соціальну хартію [49], що зобов'язує нашу державу дотримуватися певних міжнародних стандартів щодо соціального захисту громадян. Це перший крок на шляху приєднання до світової спільноти, оскільки за час представництва колишнього СРСР і незалежної України в Міжнародній Організації Праці не було ратифіковано жодної конвенції цієї організації щодо соціального забезпечення й охорони здоров'я.

Важливою умовою досягнення в суспільстві соціальної стабільності є реформування системи соціального захисту, головною метою якого є розширення соціальної бази перетворень на основі стабілізації життєвого рівня населення, зменшення тягаря наслідків економічних реформ для найуразливіших верств населення, вжиття заходів щодо соціальної адаптації населення до цих перетворень.

Перспективи розвитку системи соціального захисту, орієнтовані на XXI вік, визначені Концепцією соціального забезпечення населення України. По суті, розроблена широкомасштабна, комплексна державна програма розвитку соціального забезпечення. Така програма створена в нашій країні уперше. Вона покликана радикально змінити систему соціального захисту населення.

Серед головних напрямків реформування цієї сфери слід виділити: розвиток пенсійного забезпечення та пенсійного страху­вання; впровадження системи медичного страхування; реформування системи соціальної допомоги, розвиток адресної допомоги; соціальне забезпечення жінок, дітей, молоді; забезпечення інвалідам рівних з іншими громадянами можливостей для участі в різних сферах життя суспільства тощо.

Удосконалення соціального страхуван­ня передбачає заходи, спрямовані на законодавче, організаційне, фінансове, кадрове забезпечення сфери соціально­го страхування на основі Конституції України.

Реформування системи загальнообов'язкового держав­ного соціального страхування громадян має відбуватися шля­хом законодавчого визначення умов і порядку здійснення стра­хування на основі таких основних принципів, як відповідаль­ність суспільства і держави за дбайливе ставлення до особис­тості громадянина та його потреб; державне гарантування ре­алізації застрахованими громадянами своїх прав, пов'язаних з отриманням соціальних послуг і матеріального забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням.

Суттєвою складовою соціальної політики сьогодні є ре­формування насамперед тих структурних механізмів системи соціальної безпеки людини, які ставлять працюючого в абсолютну залежність від державної сис­теми соціального захисту. Розв'язання таких суперечностей передбачає насамперед розширення та поглиблення соціально-економічної бази системи соціального забезпечення насе­лення. В її основі повинен лежати перерозподіл функцій із соціального захисту населення і насамперед фінансової відповідальності за його здійснення між державними органами; працедавцями й працівниками. Такий перерозподіл розширить соціально-економічний простір підвищення соціальної безпеки населення, дасть змогу значно послабити потужний податковий прес на державні та місцеві бюджети, підвищить регулятивну ефективність власне держав­них форм соціального захисту населення й забезпечення соціальних гарантій.

Контрольні запитання

1. Сутність поняття “соціальний захист”, його складові.

2. Соціальне забезпечення як елемент соціального захисту.

3. Характеристика етапів розвитку системи соціального захисту в світі.

4. Об'єкти і суб'єкти соціального захисту.

5. Організаційно-правова структура системи соціального захисту.

6. Принципи соціального захисту в соціально орієнтованій ринковій економіці.

7. Соціальне страхування та соціальний ризик, їх взаємозв’язок та взаємозалежність.

8. Види та засоби соціального страхування.

9. Законодавче закріплення страхової діяльності.

10. Напрямки реформування системи соціального захисту населен-ня України.

6.1. Сутність категорії "економічно активне населення"

Відповідно до рекомендацій МОП і міжнародних конференцій статистиків праці все населення поділяється на економічно активне й економічно неактивне.

Економічно активне населення (робоча сила) — це частина населення, яка пропонує свою працю для виробництва товарів і надання різноманітних послуг. Кількісно ця група населення складається з зайнятих та безробітних, які на даний момент не мають роботи, але бажають її одержати.

До зайнятиху складі економічно активного населення відносять осіб, вік яких перевищує встановлений в період, що розглядається:

виконували роботу за наймом на умовах повного або неповного робочого часу, а також іншу роботу, що приносить дохід;

тимчасово були відсутні на роботі через хворобу, відпустку, вихідні дні, страйк або інші подібні причини;

виконували роботу без оплати на сімейному підприємстві.

До безробітнихвідносять осіб у віці економічної активності, які в період, що розглядається:

не мали роботи і заробітку;

зареєстровані в органах служби зайнятості з метою пошуку відповідної роботи;

займалися пошуком роботи, тобто зверталися в державну або комерційні служби зайнятості, до адміністрації підприємств, розміщували оголошення у друці або робили кроки до організації власної справи;

були готові приступити до роботи;

проходили навчання або перепідготовку за направленням служби зайнятості.

Міжнародні стандарти рекомендують встановлювати мінімальний вік, починаючи з якого населення відноситься до категорії економічно активного (в Україні він становить 15 років). У деяких країнах втановлюється і максимальний вік економічної активності (в Україні він становить 70 років).

Економічно неактивне населення — це та частина населення, яка не входить до складу ресурсів праці (робочої сили). До неї належать:

учні, студенти, курсанти, що навчаються в денних навчальних закладах;

особи, які одержують пенсію за віком або на пільгових умовах;

особи, котрі одержують пенсію у зв'язку з інвалідністю;

особи, зайняті веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми, хворими родичами;

особи, що не можуть знайти роботу, припинили її пошук, вичерпавши всі можливості, проте вони можуть і готові працювати;

інші особи, яким немає необхідності працювати незалежно від джерела доходу.

В Україні діють дещо інші категорії та поняття у сфері трудових ресурсів, під якими розуміється частина працездатного населення, яка володіє фізичними й розумовими здібностями і знаннями, необхідними для здійснення корисної діяльності.

Все населення України залежно від віку поділяється на осіб молодших від людей працездатного віку (від народження до 16 років включно); осіб працездатного віку (жінки – від 16 до 54 років, чоловіки – від 16 до 59 років включно); осіб старше працездатного віку, по досягненні якого встановлюється пенсія за віком (в Україні: жінки – з 55, чоловіки – з 60 років).

Залежно від здатності працювати розрізняють працездатних і непрацездатних осіб (непрацездатні особи в працездатному віці – це інваліди 1-ї та 2-ї груп, а працездатні особи в непрацездатному віці – це підлітки й працюючі пенсіонери за віком).

Слід зауважити, що в Україні за останні роки склалася несприятлива соціально-демографічна тенденція, яка визначається скороченням частки населення молодшого від працездатного і працездатного віку і збільшенням частки населення старшого працездатного віку.

Крім того, відзначається падіння рівня добробуту економічно активного населення. Якщо на початковому етапі радикальних економічних перетворень (1992 – 1995 рр.) значну частку бідних традиційно складали так звані найбільш вразливі верстви населення (пенсіонери, інваліди, багатодітні сім'ї тощо), то сьогодні кризовий тягар все більш виразно переміщається в сторону “економічно активних бідних” – тих працездатних членів суспільства, які за характером зайнятості (не зайнятості) або з інших причин отримують низькі доходи і внаслідок цього не можуть прогодувати себе й свою сім'ю.

До “економічно активних бідних” відносяться безробітні; частково зайняті (особи, працюючі на умовах неповного робочого часу, і особи, що знаходяться в адміністративних відпустках без збереження заробітної плати); зайняті на неплатоспроможних підприємствах; частина працівників, зайнятих на державних підприємствах, у бюджетній сфері тощо.

Наростаючий потенціал безробіття, часткової зайнятості, втрати кваліфікації, зниження рівня доходів трансформується в потенціал бідності, який потребує здійснення ефективних запобіжних заходів.

Таким чином, економічно активне населення вимагає активних заходів соціального захисту, пов’язаних з регулюванням зайнятості на основі ефективної політики підбору й розставляння кадрів, забезпечення роботою населення, що вивільняється, шляхом його перерозподілу між галузями виробництва і сферами економіки з тимчасовою перепідготовкою і перенавчанням; встановленням розміру пільг та інших компенсацій тимчасово безробітним; компенсацією населенню втрат, пов'язаних з переглядом цін на товари і послуги; індексацією грошових доходів населення в залежності від зростання споживчих цін; наданням економічної свободи громадянам з метою розвитку самозайнятості та підприємництва; законодавчим закріпленням соціальних гарантій цієї категорії населення тощо.