Етика судового процесу.

Судова етика.

Поняття "судова етика" на теренах Російської iмпepii" було введене А.Ф. Коні для визначення незаперечної i важливої ролі моральності у сфері кримінального судочинства. Свою вступну лекцію про судову етику, прочитану в Олександрійському ліцеї восени 1901 р., він назвав "Моральные истоки в уголовном судопроизводстве". В 1902 р. лекцію було надруковано в часописі «Журнал министерства юстиции».

Цій лекції судилося згодом стати підґрунтям для виникнення i впровадження у програми підготовки юристів на території Росій­ської iмпepiї навчальної дисципліни "Юридична етика", що висвітлює роль моральності в судочинстві. Але це стало можливим лише через півсторіччя.

У царській Pociї, а згодом i в радянській дepжaвi, погляди А. Ф. Koнi щодо ролі моральності в судочинстві відгуку офіційної влади не знайшли, і судова етика на десятки років виявилася ізгоєм у навчальних програмах правознавчих закладів.

Під судовою етикою її російський батько мав на увазі дослідження моральних проблем, що виникають у кримінальному судочинстві та взаєминах професійних учасників судового процесу. До визнання права на своє існування в освітніх програмах радянських ВУ3ів юридична i судова етика уже завоювала наукові й навчальні простори цивілізованого світу.

Інтенсивний розвиток руху на захист прав i свобод особи в усьому світі, прийняття важливих міжнародних документів i створення міжнародної acоціації юристів сприяли підвищенню моральних вимог до судових та правоохоронних органів i адвокатури в державах-учасницях i поступово призвели до утворення юридичної етики та її вiдгaлyжeння - юридичної деонтології". У складі першої виникли окремi галузі, що досліджують роль i вплив моральних пpoцесів у cфepi основних правових спеціалізацій: слідстві, судочинстві й адвокатурі.

Доцільність структурування етики юридичної професії за ознаками спеціалізації на слідчу, судову й адвокатську, а згодом, i - правоохоронну (діяльність оперативних органів), нотаріальну, юридичного бізнесу i т. ін. стала очевидною. Кожне iз зазначених відгалужень професійної етики вже довело своє право на існування, сприяло формуванню загальновизнаних деонтологічних вимог до представників основних спеціалізацій.

Безсумнівно, що поміж юридичних пpофeciй i інституцій судо­ва дiяльнicть займає найвищий поверх піраміди, яка вінчає сукупну працю представників ycix інших служб i спеціальностей. Більше того, якість роботи останніх прямо залежить, з одного боку від знань, досвіду та сумлінності представників цих служб, з іншого - від культури суддів, їхньої професійності та вимогливості, що виявляються в ході судового розгляду справи.

Коли ми говоримо про культуру судді, то розуміємо, що одним iз елементів цієї культури є етичність, яка супроводжує кожен рух судді, кожне його слово під час розгляду справи. І, навпаки, визнаючи етичність конкретного судді, ми підкреслюємо високу культу­ру цієї людини в цілому. Саме з вимог до судді щодо етичності його поводження в суді та поза його стінами i складається культура судді. Оскільки фігура судді у процесі судового розгляду ототожнюється з судом, a вci дії, зокрема i рішення, здійснюються іменем суду, то етика судді розглядається як судова етика, що є цілком обгрунтованим i виправданим.

Вчені-правознавці пропонують своє розуміння судової етики. Так, Л. Д. Кокорев вважає, що судова етика - це «сукупність правил поведінки суддів та інших професійних учасників кримінального, цивільного й арбітражного судочинства, що забезпечують моральний характер їхньої професійної діяльності i позаслужбового поводжен­ня, а також наукова дисципліна, що вивчає специфіку прояву вимог моралі в сфері юриспруденції».

Не досить виправданим буде привласнювати цьому вузькому сектору професійної етики ранг наукової дисципліни. Винятково з міркувань наукової коректності вважаємо, що було б більш точно обмежитися терміном "навчальна дисципліна". Доцільно було б включати в поняття судової етики моральні правила поведінки деяких учасників судового розгляду справ, наприклад, державно­го обвинувача, адвоката, представника. Вичерпним, здається, було б таке визначення: "Судова етика - це філософське вчення про етику юридичної професії, навчальна дисципліна, що досліджує і висвіт­лює сукупність правил поведінки суддів, інших професійних учасни­ків судочинства, і яка забезпечує моральний характер їхньої процесу­альної діяльності".

Мораль судді як в судовому процесі, так і поза ним, безумовно, є складовою судової етики. Природно, що судова етика може і пови­нна містити визначені правила й настанови позаслужбової поведін­ки суддів, однак ці правила здатні лише доповнювати і підсилюва­ти загальновстановлені моральні принципи і підходи суспільства, членом якого є суддя.

Досліджуючи вимоги суддівської моралі взагалі, ми не можемо не торкнутися питання про стан моральності суддівського корпусу і окремих його представників в Україні.

Не секрет, що саме явище катастрофічного падіння моральності суддів в Україні є однією з найболючіших проблем держави і суспіль­ства. Ми мусимо точно визначити чинники такого беззаперечного і небувалого донині падіння моральності людей, призначенням яких є не що інше, як стояти на варті законності і бути взірцем справедли­вості.

Вершиною публічного падіння й аморальності слід без вагань визнати львівський феномен голови апеляційного суду Ігора Зварича. Тут не випадково використано визначення "публічне падіння". Можна було б навести ряд історій аналогічного характеру, де судді, зокрема і жіночої статі, перетворювали кабінет правосуддя на власний "вертеп" розбещення, але котрим якимось чином вдалося уникнути публічного розголосу.

Суддя Зварич зумів опуститися до найнижчого щабля амораль­ності - він навіть не зрозумів глибини свого падіння і насмілився в присутності телевізійних камер і журналістського загалу, не зняв­ши суддівської мантії, на фоні державної символіки познущатися над найсвятішими почуттями мільйонів людей - над їхньою вірою і наді­єю в державу, яку він представляв. Цей випадок став хрестоматійним і дає серйозний матеріал для дослідників у галузі психології, етики.

З огляду на те, що предметом підручника з етики юридичної професії є не що інше, як мораль людей, які обрали юриспруденцію справою свого життя, ми не можемо і не вправі обійти мовчанням комплекс болісних запитань, що буквально вибухнули перед владою, суспільством і, безумовно, перед вченими майже у клінічному випад­ку з суддею І. Зваричем.

Суспільство хоче знати, в який спосіб відверто лукава, не обтяжена високим інтелектом людина із психологією шинкаря і мораллю збоченця могла потрапити у крісло судді і пробратися на посаду голо­ви апеляційного суду, і не де-небудь, а у західній столиці нашої держа­ви - славному своєю інтелігенцією Львові. Суспільство чекає відпо­відей від держави і вчених.

Де той авторитетний поріг до суддівського корпусу, Вища Рада юстиції, за право бути членом якої точаться справжні баталії, і яка ціна цього порогу? Критерій ефективності існування такого органу - справа І. Зварича.

Яка ціна президентського апарату, що готує укази про призначен­ня судів?

Яка ціна відповідного комітету Верховної Ради України, що готує постанови Верховної Ради про затвердження суддів?

Як трапилося так, що серед колег І. Зварича не знайшлося жодного, хто, не те щоб засудити, наважився б не вийти до журналіс­тів на ганебне інтерв'ю за участю свого боса?

Як трапилося так, що рада суддів області не відмежувалася від судді, що так заплямував суддівську мантію, завдав нищівно­го удару по моральному іміджу суддівського корпусу України? Нині не знайшлося колеги, який би відкрито засудив ганебну поведінку І. Зварича.

Людям не байдуже, хто сьогодні ще перебуває в суддівській мантії і з ритуальним ланцюгом на шиї не лише у Львівському апеляційному суді, а й по всій Україні.

Питання юридичної освіти і моральної підготовки суддів; система відбору і призначення на цю посаду; дієвий контроль з боку держави і суспільства над професійною діяльністю і поведінкою поза межа­ми суддівського кабінету; відповідальність суддів не лише за злочини на суддівському кріслі, а й за аморальні вчинки, що плямують звання судді - ось які питання давно вже очікують на дієве вирішення, і лише приводом для повернення яких стала справа І. Зварича.

Професійні вимоги до суддів і суддівської діяльності майже такі самі, як і вимоги, звернені до слідчих, прокурорів. Дотриман­ня положень ст. 62 Конституції України (презумпція невинуватості) і законність; неупередженість; об'єктивність; справедливість; повага до своєї професії і до людей - ось чого чекає суспільство від судді. По суті, не так вже й багато, однак, як свідчить судова практика, це дається нелегко і далеко не усім.

Професіонал будь-якої справи має у своєму розпорядженні одна­ковий інструмент, але свою справу кожен виконує з урахуванням таких факторів, як рівень знань і майстерність, сумлінність, працездатність, бажання, наявність стимулів тощо. Суддя, наряду з будь-яким іншим професіоналом-юристом, повинен відповідати цій високій державній посаді адекватною моральністю.

Чи можна припустити думку, що щиро релігійна людина, перебу­ваючи на посаді судді, навіть у страшному сні, незважаючи на сотні спокус, здатна перетворити свою суддівську посаду на торговий балаган, а власний кабінет - на притон для розваг? Таке дуже важко припустити.

Чи можна припустити, що щиро віддана будь-якій благородній ідеї (служіння своїй Вітчизні, служіння народу України) ідейна люди­на, потрапивши на суддівське крісло, опуститься до вищезгаданих вчинків? Таке дуже важко припустити.

Чи можна припустити, що інтелектуально розвинена людина вийде на публічне інтерв'ю із пресою, і знаючи, що все сказане стане відомим не лише в Україні, але і за її межами, буде відверто глузувати над собою і людьми, нахабно вірячи у свою безкарність.

Виявляється, цілком можливо. 2009 рік став у цьому сенсі дуже плідним. І. Зварич, сидячи серед своїх колег у суддівських мантіях, з лукавою посмішкою куражився над журналістами, розповідаючи, як щедрі відвідувачі апеляційного суду буквально "засівали" приміщен­ня мільйонами доларів. У червні цього ж року нардеп Лозинський, що обвинувачується у навмисному вбивстві людини, з екранів телевізо­рів на всю Україну запевняв людей у тому, що він достойний держав­ної нагороди за заподіяне вбивство.

У серпні 2009 р. мер Ужгорода Ратушняк не побоявся і, головне, не посоромився відверто висловити журналістам свої антисемітські погляди.

Наведені епізоди висвітлюють головну проблему українського суспільства: владних персонажів цих печально-сенсаційних подій - суддю І. Зварича, нардепа Лозинського і мера Ужгорода Ратушняка - об'єднує повний відрив професійної, партійної та посадової діяль­ності від моралі, що офіційно і ментально є панівною у державі і суспільстві.

Перш ніж вчинити злочин, суддя повинен був внутрішньо переко­нати свою совість у тому, що він згоден на цей гріх. Готовність до пору­шення службового боргу і жертвування справедливістю заради власного блага повинна бути свідомою. 1 тому суддя, котрий вирішив сам для себе, що готовий поступитися обов'язком і справедливістю зара­ди грошей, свідомо проігнорував вимоги закону, який на момент його дії державою і суспільством визнається справедливим і моральним. Тобто, на час вирішення конкретної справи, що пов'язана з отриман­ням хабара, суддя повністю розірвав свої стосунки з мораллю суспіль­ства, в якому він ріс, виховувався і яке фінансувало його освіту і дові­рило йому високу і достойну посаду. У цьому сенсі, суддя виявився зрадником власного суспільства.

Останніми роками серед суддів стало модним відверто нехтувати над релігійними святинями і змагатися між собою за кількістю та якіс­тю церковних ікон, що прикрашають стіни їхніх кабінетів. На манер злочинних братків на суддівських грудях нерідко висять коштовні золоті хрести. Це дуже нагадує відомий італійський кінофільм, де злодій, вирушаючи на пограбування скарбів святого Януарія, ходив до церкви і звертався саме до цього святого з проханням не кара­ти його за майбутній злочин. Отже, моральність людей, які сідають в суддівське крісло,- це фактор, що визначає, які пріоритети стануть головними в роботі конкретного судді.

З правового погляду, завдання судді зводиться до правильного застосування матеріального і процесуального закону. Точне і грамотне застосування чинного закону вже саме по собі вирішує безліч мораль­них проблем, адже закони, крім правових, закріплюють і моральні вимоги суспільства.

Чинна Конституція України пішла шляхом максимального розши­рення функцій суду, визнавши судову систему самостійною гілкою державної влади. Функції та повноваження судів значно розширені за рахунок звуження функцій прокурорських. Передання судам права видачі дозволів на виконання окремих слідчих дій слід розглядати як передання під контроль судової влади дотримання конституційних вимог про недоторканність особи (ст. 29 КУ), недоторканності житла громадян (ст. 30 КУ), про дотримання таємниці листування, телефон­них розмов (ст. 31 КУ), а так само вимоги про суворе дотримання порядку користування конфіденційною інформацією (ст. 32 КУ) і має не тільки правовий зміст.

Історичною подією морально-правового характеру в карному судочинстві стала остаточна відмова України від застосування смерт­ної кари. Цей знаковий і неоднозначний за своїм характером крок українських інститутів влади є ніби символічним і рішучим поворотом українського суспільства до загально-європейських ідеалів у карному судочинстві.

Цей крок набуває особливо гострої дискутивності на фоні таких світових гігантів, як США, Китай, Індія й інших країн, де ця крайня, на європейський погляд, за своєю безглуздою жорстокістю міра пока­рання залишається й досі.

Слід також зауважити, що в усіх пострадянських країнах і до цього часу населення майже навпіл розкололося щодо застосування смерт­ної кари.

Значним кроком до цивілізованого, з погляду моралі, криміналь­ного законодавства було введення у Конституцію України статті 63, що звільняє від відповідальності за відмову від свідчень проти себе, членів родини чи близьких родичів. Радянський Союз був однією з держав, у якій це каралося, хоча цивілізоване співтовариство вважало аморальним вимагати від матері викривати сина тощо.

Приведення кримінально-процесуальних норм у відповідність до конституційних положень припускає наповнення їх моральним змістом, підвищеною повагою до особистості, прав і законних інтер­есів людини, її приватного життя.

Морально орієнтоване законодавство України - це важлива складова етико-правового підґрунтя судді, що позбавляє можли­вості виправдовувати несправедливість і неправосудність мораль­ною недосконалістю закону. Однак далеко не всі галузі українського права є бездоганною основою діяльності судді. Особливо недо­сконалим залишається кримінально-процесуальне законодавство, що допускає застосування окремих, створених і використовуваних у радянські часи порочних правових Інститутів. Одним із таких є збереження права судді на повернення справи слідчому для додат­кового розслідування. До речі, в Росії уже законодавчо відмовилися від цієї практики.

Головний недолік цього законоположення полягає в тому, що воно за відсутності причин для винесення обвинувального вироку дає судді можливість ухилитися від ухвалення рішення. Ухвала судді щодо повернення справи на додаткове розслідування - це, власне, ухилен­ня від прийняття рішення, що дозволяє слідчому без достатніх для того причин, часом по декілька років, утримувати невинувату люди­ну в ізоляції від родини, суспільства, від усіх видів діяльності. Таке право надане суддям місцевих судів, апеляційної і касаційної інстан­цій статтями 246,281,366 і 374,396 і 398 КПК у редакції Закону України "Про внесення змін у Кримінально-процесуальний Кодекс" від 21 червня 2001 року.

Існування інституту "додаткового розслідування" тільки підтвер­джує наявність в Україні інквізиторського судочинства. Воно лише потурає слідчим у застосуванні тортур і робить суддів, що користу­ються цим "рятувальним колом", причетними до збільшення кількос­ті помилок І зловживань з боку слідчого. Збереження добрих, а часом і дружніх стосунків зі слідчими за рахунок страждань невинуватої людини, яка з волі судді знову повертається на кілька місяців у розпо­рядження того самого слідчого, є ні чим іншим, з погляду судової етики, як аморальним вчинком, порушенням присяги. Закон, що надає таку можливість, є завідомо аморальним.

Сказане вище пояснює, чому виправдувальний вирок в Україні є майже надзвичайною подією. Отже, цілком обгрунтованим є твер­дження авторів російськомовного довідника "Правові системи країн світу" про те, що в Україні "відсоток виправдувальних вироків - один із найнижчих у світі (близько 0,3%)". (Вид-во Норма-Інфра. - М, 2001 р.).

Водночас загрозливо виглядає цифра, що характеризує кількість справ, повернутих на досудове слідство. За даними Голови Верхо­вного Суду України В. Ф. Бойка, тільки у 2000 р. з 240 тис. розгляну­тих судами кримінальних справ - 10% були повернуті на додаткове розслідування. Якщо до цього додати характеристику наших слідчих ізоляторів, то маємо погодитися і з іншим твердженням авторів зазна­ченого довідника, що "в Україні, як і раніше, широко застосовують катування підозрюваних". Отже, можна дійти лише єдиного висно­вку - зростаючий потяг суддів до безвідповідальності, збереження розмаху тортур є наслідком недосконалості чинного законодавства.

Іншою складовою етико-правової основи, що покликана забез­печити правильне застосування чинного законодавства суддею, є особиста моральна настанова, його прагнення та рішучість поважати закон і дотримуватися його вимог.

Тут на перше місце виступають такі моральні якості особистості, як людинолюбство, внутрішня потреба в доброзичливості, принципо­ве несприйняття пороку і загострене почуття справедливості. Ці якос­ті, крім свого вродженого походження, є наслідком виховання, осві­ченості, культури людини, усвідомлення нею високої місії юридичної професії та суддівського обов'язку. Беззаперечно, що згадані якості не слід змішувати із м'якотілістю, нерозбірливістю і некритичністю.

Значну роль у формуванні моральної позиції при виконанні суддею свого службового обов'язку покликана зіграти його суспільно-моральна орієнтація. Вихованням моральності покликана займатися загальнонародна ідеологія, що пронизує державні принципи.

Ми можемо припустити, що у нас з'являться судді, які щиро сповідують християнство чи іншу релігію, - законом це не забороня­ється. Ці люди будуть черпати свої моральні сили в релігії.

На сьогодні переважна більшість суддів — атеїсти, що не сповід­ують жодних релігійних переконань. За відсутності у країні єдиної загальнодержавної чи пануючої в суспільстві ідеології, судді, як і весь український соціум, формують своє внутрішнє духовне кредо (яке не слід ототожнювати з релігійним) на грунті домашнього виховання того духовного заряду, який вони отримали у вищому навчальному закладі, опановуючи професійні знання.

Домашнє виховання залежить від багатьох побутових, релігій­них, соціальних, моральних та інших факторів, що формують психі­ку дитини, її систему цінностей І, зрештою, моральність, з якими вона покидає сім'ю і вступає в життя. Залежно від релігії дитина може прийти у світ з різними схильностями - доброю, м'якою, делі­катною і ввічливою (християнство), шанобливою до старших, але жорсткою, нетерпимою І, навіть жорстокою до представників іншої віри (мусульманство), непередбачуваною, свавільною, нерозбір­ливою і, частіше за все, без твердих правил поводження у соціумі (атеїзм).

Якщо вищий навчальний заклад зосереджує свої зусилля винятково на виконанні програми надання професійних знань і не переймається проблемами виховання моральності майбутньо­го професіонала, то, частіше за все, диплом спеціаліста отримує "технічний" професіонал, якого з успіхом може замінити і робот. Така людина позбавлена сумнівів, у свої міркуваннях і вчинках вона не спирається на будь-які моральні школи чи систему погля­дів, крім службових розпоряджень, що містять і деякі моральні положення. Така людина позбавлена твердого стрижня мораль­них поглядів, вона здебільшого слабка і не захищена від спокус та зовнішнього впливу.

Отже, в таких професіях, як педагог, лікар, юрист не менш як 10-15% навчальної програми має бути передбачено на вихован­ня високої моральності майбутнього професіонала. Чого, на жаль, не знайдеш у системах західної вищої освіти.

На дуже низькій стадії розвитку й активності в Україні перебу­вають і су спільно-держави і інститути духовного виховання особис­тості. Частіше за все поняття духовності обов'язково ототожнюють з релігійною приналежністю. Але слід чітко розрізняти ці поняття. Основним джерелом моральності для державного чиновника суддів­ського рангу має служити насамперед усвідомлення своєї ролі як слуги Закону, що служить не окремим людям, а державі, яку уосо­блює державна влада. Незмінним джерелом високої моральності судді мають завжди бути істинний патріотизм і почуття величезної відповідальності за авторитет судочинства і корпорації, до якої він належить.

Таким професійно-громадським інститутом є Рада суддів України. На превеликий жаль, громадськість України не має жодної інформації про діяльність Ради суддів України. Невідомі громадськості її реак­ції на випадки притягнення суддів до кримінальної відповідальності. На практиці Рада суддів України - це закрита від людського ока орга­нізація, яка не тільки бездіє, але і не підвідомча будь-якому контролю з боку української громадськості.

Ознайомившись з Кодексом професійної етики суддів, прийнятим за рішенням Ради суддів України № 5 від 24 лютого 2000 р., усві­домлюєш, що це сухий формальний документ, не тільки позбавлений живого духу, але й за формулюванням окремих статей (а їх усього 12) не відповідає українській лексиці і національному мисленню.

Раніше наголошувалося, що особистісні риси морального харак­теру майбутнього судді значною мірою залежать від якості духовно­го виховання у стінах навчального закладу, де він отримує не лише професійні знання, а й людські якості, без яких не може відбутися справжній суддя.

Дозволимо собі висловити особисту думку про нинішній стан такого виховання в Україні. По-перше, популярність професії буду­ється, в основному, на міфі, що ця професія обіцяє "золоті гори", точніше, блискучі матеріальні можливості. До того ж, основна маса студентів, в кращому випадку, до третього курсу навіть не задуму­ється, в який спосіб міфічний добробут забезпечується. Сам підхід до зарахування в юридичний ВУЗ чи на юридичний факультет повніс­тю зведено до механічної процедури, де, в основному, все вирішують зусилля батьків.

Наважусь стверджувати, що значна кількість викладачів у бага­тьох ВУЗів - це люди, яких не бажано підпускати до юридичних кафедр "на гарматний постріл". Але не спадаючий попит на юридич­ну освіту й відсутність кваліфікованих педагогів призводить до того, вчорашні практичні працівники міліції, прокуратури, нерідко вигна­ні звідти за службові провини, швиденько "здобувши" кандидатський титул, йдуть "навчати" майбутніх фахівців права за "власним образом і подобієм".

У наказі міністра науки і освіти України за № 000 від 00000, що ставить певні вимоги до керівництва ВНЗ у підборі педагогічно­го персоналу, згадано як обов'язкове - наявність вченого ступеню, стажу, відповідність певній кваліфікації і т.ін. Але там немає жодного слова про моральні критерії до претендентів на роль викладача.

Контроль з боку держави за підготовкою юристів у численних навчальних закладах, як державних, так і приватних, повинен бути кращим. Сама держава в особі Міністерства науки і освіти приділяє недостатньо уваги методичними питаннями і формуванням освітньої професійної програми юристів. Роками не поновлюються державні стандарти підготовки фахівців права.

Сьогодні єдиною навчальною дисципліною, що опікується моральністю майбутніх вершителів людських доль, залишається юридична етика, предметом якої є духовна і професійна моральність. Але в такому форматі, як вона запланована, не виконує свого важли­вого призначення.

Все це не може не турбувати вчених-правознавців. Отже, на перший план у розбудові дієвої, надійної та максимально захище­ної від будь-якого впливу правоохоронної системи виступає створен­ня сучасної науково обґрунтованої концепції, що буде охоплювати не лише перебудову окремих юридичних інститутів, але й належну підготовку юридичних кадрів.

Концепція також має відмовитися від спонтанних та фундамен­тально не опрацьованих законів у правоохоронній сфері, спрямував­ши регуляторну діяльність в еволюційне русло.

Значне місце у новій концепції має посідати реформа органів правопорядку. Ми свідомо уникаємо словосполучення "правоохо­ронні органи", цього рудименту, відкинутої в минуле соціалістичної правової системи.

Дотепер вишівське ознайомлення студента з правоохоронною системою здійснюється через навчальну дисципліну "Судові і право­охоронні органи України", яка залишилася в наших навчальних програмах з часів існування СРСР. Між тим, правозахисний механізм демократичної правової держави, статусу якої прагне Україна, ані за формою, ані за змістом не вміщається в прокрустове ложе названої навчальної дисципліни.

Поняття правоохоронної системи набагато ширше за термін "судо­ві і правоохоронні органи" і за суттю, і за формою, і за своїм зміс­том, тому що правоохоронна система передбачає сукупність декіль­кох неодмінних складових, однією з яких є "судові та правоохоронні органи".

Сама назва згаданої навчальної дисципліни втратила право на використання в юридичній літературі з моменту прийняття Консти­туції України 1996 р., де судовій системі надано статусу незалежної гілки влади. У навчальній дисципліні "Судові І правоохоронні орга­ни" термін "правоохоронна система" не згадується взагалі, а охоплю­ється розпливчастим радянським словосполученням "правоохоронні органи", до яких традиційно причисляли суди, прокуратуру, органи МВС, Службу безпеки.

Із прийняттям Конституції України, а 7 лютого 2002 р.- Закону України "Про судоустрій" термін "судові органи" є де-юре непри­йнятним щодо його офіційного застосування відносно судів. Суди є органами судової влади, а якщо бути гранично точним - установами судової влади.

До речі, державний класифікатор професій ДК003:2005, затвер­джений 26 грудня 2005 р., не містить терміну "судові органи". Нато­мість щодо судів там застосовується термін, що більше відповідає нинішньому правовому статусу судів - "орган судової влади". Так, під шифровим кодом 1120.4 значаться "вищі державні службовці орга­нів судової влади", під шифровим кодом 1229.2 - "керівні працівни­ки апарату органів судової влади". Термін "судові органи" повністю вилучено з державних класифікаторів. Він більше не існує. Тобто, назва навчальної дисципліни "Судові та правоохоронні органи Укра­їни" де-юре не відповідає офіційному державному класифікатору, а відтак має бути замінена новою, більш відповідною.

Це щодо назви. Але ця навчальна дисципліна застаріла і за своєю суттю. Чи можуть суди, як і раніше, називатися судовими органами?

1. Орган, за значенням,- це елемент будь-якого організму, який беззаперечно виконує волю певного командного центру. Органи вико­навчої влади тому і є "органами", що слухняно І точно виконують волю вищих за ієрархією керівних органів. Суд за нинішнім стату­сом - це владна установа, яка керується лише законом і самостійно вершить судочинство, не підкоряючись при цьому жодній владі (зокрема, і вищим судам).

2. Вища за статусом судова інстанція, переглядаючи справи за апеляційними чи касаційними скаргами, керується лише законами і виконує при цьому не адміністративну функцію щодо суду першої інстанції, а лише судово-владну, тобто приймає самостійне рішення у справі. ї

3. У відносинах з державними і правоохоронними органами суд діє як суб'єкт судової влади.

Отже, сам термін "судовий орган" втратив своє право на вико­ристання його щодо суб'єктів судової влади, тобто він застарілий за формою і суттю. Отже викладання дисципліни "Судові та право­охоронні органи", де використовується згаданий термін,- це нонсенс.

Врешті-решт, ця назва не відповідає реаліям сьогодення. Вона звужує зміст навчальної дисципліни до вивчення власне самих право­охоронних органів, залишаючи поза рамками такі важливі інститути, як демократичний соціальний контроль над діяльністю останніх. Це анахронізм радянської дійсності, коли "органи" перебували в особли­вому статусі, були недоступні для громадського контролю і виконува­ли роль одного з озброєних загонів КПРС.

Що ж до терміну "правоохоронні органи". Нам добре відома його історія. До нього в радянській практиці вживався термін "караль­ні органи", який повністю виправдовував свою назву. В часи т. зв. "хрущовської відлиги" політика партії була спрямована на зміну іміджу горезвісних НКВС та НКДБ і насамперед за рахунок зміни назв на більш "демократичні". Так виникли Міністерство охорони громадського порядку, Міністерство внутрішніх справ, Міністер­ство державної безпеки. А для зміни ставлення до цих органів з боку суспільства було винайдено такий камуфляж, як "правоохо­ронні органи", який мав викликати у людей довіру та повагу до цих установ.

Слід бути справедливим і зауважити, що на побутовому рівні міліція, прокуратура та суди, в основному, виправдовували свою приналежність до т. зв. "правоохоронних органів". Через те, що судової влади не існувало, суди також іменувалися органами. Але трьома названими суб'єктами й обмежувалося коло правоохорон­них органів.

Як і багато інших, термін "правоохоронні органи" було автома­тично перенесено у правову систему нової України. Одноразово його використано навіть у Конституції України (ч. З ст. 17). Але необе­режне використання законодавцем неконкретного і майже побутового терміну потягло за собою низку негативних наслідків.

Першим серед них виявилася тенденція до недоречного викорис­тання цього терміну в офіційних документах і справах. Коли відбува­ється нагородження працівників міліції, підкреслюється їхня прина­лежність до правоохоронних органів. Якщо йдеться про злочин, вчинений останніми, згадка про правоохоронну діяльність, як прави­ло, відсутня.

Коли йдеться про надання певних пільг працівникам міліції, знову ж таки використовується цей термін. Якщо ж ідеться про позбав­лення цих пільг, застосовуються назви конкретних посад. Тобто, згаданий термін не є обов'язковим і не носить конкретного правового навантаження. Це гарна етикетка, якою можна маніпулювати - корис­туватись чи ні. Як кому вигідно.

З іншого боку, існує нестримна тенденція до поширення кола відомств і організацій, яких, не вдаючись у "тонкощі" справи, причисляють до правоохоронних органів. Досліджувачі цього питання називають вже 17 відомств, що з легкої руки державних посадовців віднесені до правоохоронних органів. Зокрема, це Контрольне реві­зійне управління, Податкова адміністрація, Державна лісова охорона, митні органи, адвокатура й ін.

Не відстають у цьому питанні і вчені. Декотрі шановані авто­ри долучилися до активного обговорення питання про суть терміну "правоохоронні органи" і необхідність його наукового обґрунтування, про право називатися такими і т. ін. Мабуть, захищаються дисертації на цю, майже віртуальну, тему.

Ознайомлення майбутніх правників з роллю моралі й моральнос­ті і прищеплення їм високих принципів служителя Закону покладено на єдину навчальну дисципліну - юридичну етику. Етика юридичної професії пропонує формулу порядності і моральності слідчого, судді, прокурора, адвоката у якій виражений сплав двох істин - правової і етичної. Ця формула зводить воєдино освячений законом і тисячо­літнім визнанням сплав презумпції невинуватості із "золотим прави­лом": поводься з іншими так, як хочеш, щоб поводилися з тобою. Цей ідеал існує поза партіями, державними режимами і політичними напрямками.

Етика судового процесу.

Розглядаючи справи, що стосуються окремої особи - члена грома­ди, Індивіда,- суд захищає добре ім'я, честь, гідність, права І свобо­ди громадянина і, таким чином, так чи інакше, торкається інтересів суспільства. Процедуру розгляду судової справи - судовий процес - побудовано так, що суд використовує усі передбачені законом засоби і способи для досягнення єдиної цілі - винесення справедливого рішен­ня у кожній конкретній справі. З цією метою суд торкається не лише матеріальних інтересів, але і таких тонких та делікатних сторін життя людини, як її почуття, моральні цінності, честь та гідність. Таке втру­чання потребує, відповідно, й особливого морального підходу - судо­вої етики.

Судова етика - це відгалуження юридичної етики, вчення про сприйняття і втілення норм моралі в умовах специфічної діяльнос­ті суддів, прокурорів, слідчих, адвокатів, про дотримання моральних принципів у розслідуванні та розв'язанні різних судових справ.

Здійснення судочинства нерозривно пов'язане з морально-етичною проблематикою. Норми права апріорі вважаються мораль­ними і нерідко містять у своєму тексті норми моралі. У таких випад­ках вимоги моралі співпадають з вимогами закону: "не вбий", "не вкради", "не лжесвідетельствуй". Сам судовий процес, і будь-яке судове рішення, виконують певну виховну функцію.

Мораль це духовний засіб опосередкування закону зі способом його застосування з метою запобігання формально-бюрократичній реалізації закону і гармонійного поєднання його букви й духу. Не секрет, що дуже багато залежить від конкретного виконавця, його особистісних, насамперед моральних якостей. Моральністю судді, під якою ми вбачаємо порядність, чесність, професійну сміливість, нерідко досягається ідеальне єднання букви і духу самого закону. Позицію судді, що вперто не помічає очевидних огріхів слідства, з півслова відкидає скарги підсудного на незаконність дій слідчого, не можна характеризувати як моральну. Коли ж мотиви такої амораль­ності доведені, ця позиція має кваліфікуватись як незаконна, проти­правна.

Порушення норм етики - це ще не порушення закону. Порушення закону - це завжди порушення етики в тій чи іншій формі. Етика - це моральний поріг, не переступивши який можна вберегтися від злочи­ну. Судова етика стоїть на перешкоді на шляху до суддівської упередженості, особистої зацікавленості при вирішенні справи, до прагнен­ня досягти потрібного результату будь-якою ціною. Саме суддівська етика визнає морально недопустимими прийоми допиту, побудовані на упередженому ставленні до допитуваного, некоректність до люди­ни, винуватість якої ще не доведена.

Ще трапляються випадки, коли суддя починає допит підсудного із запитання: "Підсудний, ви підтверджуєте свої свідчення на досудовому слідстві?" А коли останній відмовляється від своїх попере­дніх свідчень, посилаючись на те, що вони були зроблені під тиском і з застосуванням до нього тортур з боку слідчого, суддя з погрозами відкидає звинувачення на адресу слідчих. Так і народжуються фаль­сифіковані справи на кшталт тих, що виникли за злочинами запорізь­кого маніяка Ткача.

У центрі юридичної етики постійно перебуває категорія справед­ливості. Отже, і основу судового процесу становлять такі моральні категорії як справедливість, гуманізм та сумлінність судді. Під спра­ведливістю слід розуміти неупередженість, повага до учасників судо­вого процесу, відповідність міри покарання тяжкості злочину. Тут воєдино сходяться дві форми суспільної свідомості: право й мораль. Це щодо кримінальних справ. Справедливість у справах цивільного, адміністративного чи господарського судочинства - це насамперед максимальне дотримання закону з урахуванням таких загальнолюд­ських цінностей, як гуманність, духовність.

Через те, що усякий закон апріорі визнається моральним, а мораль­ні тенденції схильні до періодичних трансформацій, залежно від бага­тьох історично-соціальних обставин, можливим є виникнення ситу­ації, коли законне рішення буде викликати у суспільства несхвальну реакцію і навіть обурення. За прикладом не потрібно далеко ходити. Кожного разу, коли суди у своїх вироках щодо маніяків, убивць, згідно з чинним законодавством, не застосовують смертну кару, це, як прави­ло, викликає бурхливе незадоволення з боку суспільства, яке вважає несправедливим збереження життя таким нелюдям. Однак, суд, ретель­но дотримуючись закону, не має права віддати перевагу моральним поглядам і вимогам навіть тоді, коли він сам на боці суспільства.

Це означає лише те, що будь-яке рішення суду оцінюється суспіль­ством не тільки за правовими, а й за морально-стичними критеріями, а отже, рішення суду, спираючись на закон, не може брати до уваги моральні тенденції, що давало б змогу уникати неузгодженостей між правом і мораллю, законністю та справедливістю.

Із 2004 року українське суспільство спостерігає владний розлад у державі і перманентний, наростаючий тиск з боку інших гілок влади та президентської команди на українські суди. Між тим, будь-який тиск на суд, хай навіть з найкращими намірами, є аморальним явищем. Подібне втручання позбавляє суд головного: безпристрас­ності, неупередженості, об'єктивності і, як наслідок,- справедли­вості. Це розбещує суддів, потурає корупції. Суд, що стає заручни­ком інших владних структур, преси, натовпу, високопоставлених осіб чи власних інтересів, перестає бути органом правосуддя і перетво­рюється на орган судової розправи. Злочинно, а значить амораль­но, чинити тиск на слідчого, прокурора, суддю, примушуючи їх порушити закон і прийняти рішення на користь однієї зі сторін. Державні чиновники від юстиції: суддя, прокурор, слідчий, що ігно­рують закон під тиском чи на вимогу будь-яких політичних сил, - поза всякими сумнівами, вчиняють аморально і дескридитують не лише орган, до якого належать, але й закон, який вони використовують не за призначенням, а на замовлення, Принцип незалежності право­суддя і суддів, що забезпечує незалежність дій і рішень слуги закону від будь-яких позаправових чинників, за торжество якого боролися кращі представники юриспруденції - є не тільки державним, право­вим, а й моральним ідеалом демократичного суспільства.

Судовий процес у будь-якій справі - це, насамперед, правосуддя, тобто реалізація морального закону - "кожному своє". Тут не повинно бути місця пристрастям, емоціям, люті й ненависті, помсті, зведен­ню політичних чи особистих рахунків. Використання судової влади з будь-якими цілями, крім правосуддя, руйнує саму ідею, визнаєть­ся злочинним, а відтак і аморальним. Учасники судового процесу дотримуються процесуальних і етичних норм, виявляють взаємну повагу, тактовність, витриманість, ввічливість. Нестриманість в емоці­ях і висловлюваннях, злісна агресивність замість зважених аргу­ментів лише принижують особистий авторитет прокурора, адвока­та, а зрештою і судді, що допускає такі прояви в судовому процесі, викликають неповагу до самої ідеї правосуддя.

Не слід забувати, що крім вирішення конкретної справи, судо­вий процес реалізує також виховну місію, формує у громадян довіру і повагу до суду, котра виражена в давньоримській формулі: "Закон суворий, але це - закон!"

Як це не парадоксально, але виникнення поняття "судова етика" породжена, насамперед, тими аморальними і корисливими проявами, якими, на жаль, така багата судова практика. Якби не було сумних аморальних фактів у судочинстві, не було б потреби і в судовій етиці.

За єдності моральних вимог І спільної професійної мети - віднай­дення істини у справі та винесення справедливого вироку - у робо­ті судді та слідчого досить багато істотних розбіжностей у засобах і підходах до досягнення цієї єдиної мети, що, безумовно, впливає на їхній характері поведінку.

Основні професійні фігури кримінального судочинства (слідчий, прокурор, адвокат), маючи кінцевою метою здійснення правосуддя, працюють, врешті-решт, на суд. Підсумком цієї багатоликої і різнобіч­ної роботи є поява на суддівському столі справи, крапку в якій може поставити тільки суд. Ця крапка - рішення суду, вирок.

Будь-яке рішення суду проголошується іменем України. Звідси і широкі владні повноваження, які урівноважуються високою мораль­ною та правовою відповідальністю за якість прийнятого рішення.

Слідчий, як ми вже знаємо, працює в умовах кабінетної процесу­альної таємності, наодинці з обвинувачуваним, потерпілим, свідком, він не скутий умовами гласності і відкритості та суспільною думкою широкого кола людей. Крім цього, у слідчого є завжди перевага в тому, що він допитує обвинувачуваного, потерпілого, свідка першим і, найчастіше раптово, коли той ще не підготовлений до допиту. Слід­чий неквапливо і продумано домагається найбільш прийнятної відпо­віді, а потім фіксує її у протоколі. Відсутність у приміщенні сторон­ніх сприяє розкутості допитуваної особи і, нерідко, штовхає останню до виливу різних "одкровень".

Робота судді провадиться в умовах повної гласності, під прискі­пливим оком присутніх в аудиторії людей. Кожне його запитання звучить у судовій залі і, природно, має бути продуманим та зваженим.

Суддя не може дозволити собі піддаватися емоціям, незалежно від того, хто перед ним стоїть: підсудний, обвинувачений у вчинен­ні злочину чи особа, що постраждала від нього. Головний принцип в судовому процесі — об'єктивність. Це означає, що учасники процесу (суддя, обвинувач, адвокат і ін.) позбавлені права у ставленні до пози­вача та відповідача, обвинувачуваного й жертви піддаватися особис­тим симпатіям чи антипатіям.

Учасники процесу, й насамперед суддя, зобов'язані приймати рішення, що спираються на закон і відповідають їхньому внутрішнь­ому переконанню. Внутрішнє переконання утворює певний інтелек­туально-моральний стан, що дає почуття впевненості у правильності та справедливості прийнятого рішення. Запитання судді чи іншого учасника процесу негайно фіксується у протоколі судового засідання і технічними засобами, а також всіма учасниками процесу. В такий самий спосіб фіксується і відповідь підсудного, свідка. Суддя позбав­лений переваги раптовості і допитує особу, що вже цілком осмислила ситуацію і, як правило, обрала більш-менш зручну і вигідну для себе позицію.

Повторення перед судом і великою судовою аудиторією свідчень, наданих в офіційно-інтимній обстановці слідчого кабінету,- дуже непроста процедура.

Не слід також забувати і про психологічний вплив, якому підда­ються потерпілі, свідки і навіть експерти з боку родичів і спільників підсудного з метою змусити останніх відмовитися від власних свід­чень або змінити їх.

Обов'язок судді, що домагається істини у цій справі,- створити сприятливу спокійну обстановку, дати можливість свідку освоїтися в новій, незвичайній для нього ролі, відгородити від нападок із залу і можливих погроз з боку підсудних. Свідок має відчути себе захи­щеним від можливих наслідків у зв'язку з виконанням свого громад­ського боргу - свідчень перед судом. Водночас, суддя зобов'язаний чітко і недвозначно пояснити свідку, потерпілому їхню відповідаль­ність перед законом за надання завідомо неправдивих свідчень. Це положення закону, безсумнівно, несе в собі й елементи морального впливу як на 0 особу, що свідчить, так і на присутніх у залі судового засідання.

Одним із найважливіших засобів відшукання істини у справі є чітко продумана, виважена тактика допиту та мистецтво одержання інформації в ході судового засідання. Суддя має дуже тонко відчувати настрій судового залу і зважати на вкрай непросте становище люди­ни, що стоїть перед судом, її психологічний і нервовий стан.

Саме тут і виявляються справжні професійні й морально виправ­дані підходи судді до людини. Уміння підтримати її, дати можли­вість освоїтися в судовій аудиторії, захистити ЇЇ від вигуків та погроз із залу - це мистецтво, досліджуване етикою юридичної професії. Відсутність цього уміння не може бути компенсована навіть високою кваліфікацією.

Допит свідка, потерпілого починається з ідентифікації особистос­ті - встановлення анкетних даних особи, запрошеної для свідчень. Кілька прикладів з практики дають уявлення про те, як різняться між собою в моральному і професійному змісті підходи суддів до цього відповідального судового процесу.

Виконавши процедуру ідентифікації особистості, істинний суддя може надати кілька хвилин питанням, що не стосуються справи. Якщо це приїжджа людина, суддя спокійним, співчутливим тоном з'ясовує самопочуття допитуваного, як той добрався, як влаштувався, і лише після цього пропонує останньому у вільному викладі розповісти судо­ві усе, що йому відомо у справі. За час такої бесіди людина, викликана в суд, заспокоїлась, трохи звиклася з обстановкою і пройнялася дові­рою до судді.

Під час вільної розповіді суддя час від часу направляє свідка в потрібному суду напрямку, десь просить зупинитися більш доклад­но, але ніколи не перебиває свідка і не дозволяє цього іншим учас­никам судового засідання. При цьому він суворо стежить за тим, щоб секретар записував розповідь точно так, як свідок висловлюєть­ся, зберігався стиль мови свідка. Це дійство виконується суддею Т. з такою прискіпливістю і професіоналізмом, що у самих допитливих учасників судового засідання не виникає приводу для запитань. Це класика проведення допиту особи в судовому засіданні.

У цьому самому суді й у тому самому складі колегії така проце­дура здійснюється іншим суддею. Після грізного з'ясування анкетних даних суддя, не даючи свідкові часу на освоєння з ситуацією, ставить запитання: "Свідок, Ви підтверджуєте свої свідчення, на попередньо­му слідстві?" І не дай боже, якщо допитуваний хоча б у дрібних дета­лях змінює свої попередні свідчення. Звучать погрози судді про пору­шення кримінальної справи за лжесвідчення, свідок губиться, плаче, а нерідко трапляються й істерики. Судове засідання перетворюється на засідання інквізиції. Свавілля судді переходить етичні межі, усі учасники процесу напружені і, відповідно, знервовані.

Двоє суддів, два стилі роботи, два полярних підходи до людей, до виконання обов'язку. Однак, згадуючи першого суддю, я називаю його прізвище - Тимохін Василь Максимович, тому що у пам'яті всіх, кому довелося стикатися з цією людиною, зберігся образ розумного, інтелігентного і справедливого судді - справжнього професіонала. Другого імені волію не називати, адже шкода, заподіяна ним право­суддю за довгі роки роботи на посаді судді, у багато разів перевищує принесену користь.

Суддя не повинен бути споконвічно заряджений "однополюсною енергією" щодо справи і майбутнього підсудного. Він не має морального права розглядати справу, якщо його особиста думка в силу громадського резонансу чи інших обставин склалася не на користь підсудного. Приступаючи до розгляду справи, він має бути абсолют­но нейтральним і, яким би тяжким не був вчинений злочин, зуміти стати над громадською думкою, численними виступами у ЗМІ і влас­ними емоціями.

У наведеному раніше прикладі про так звану "справу запорізько­го маніяка" слідчі й оперативні працівники, перебуваючи під тиском суспільної думки і, прагнучи виправдати перед керівництвом свої промахи в розслідуванні скоєних останнім злочинів, пішли на фаль­сифікацію доказів, домагаючись незаконними методами зізнань в учиненні убивств у осіб, непричетних до них.

На підставі сфальсифікованих різними судами матеріалів деся­тикратно виносилися вироки із застосуванням вищої міри покаран­ня, як пізніше з'ясувалося, до невинуватих у цих злочинах людей. Ці справи розглядалися суддями місцевих і апеляційних судів, у каса­ційних судах грамотними, з багаторічним досвідом юристами. І судді не меншою мірою, ніж слідчі, відповідальні за смерть безневинно засуджених, тому що слово "винен" пролунало з їхніх вуст.

Які саме фактори й обставини заважають судді, професіоналу високого класу, розглянути явне підтасування доказів І змушують взяти на себе гріх винесення тяжкого вироку невинуватій людині?

У радянській державі прокуратура де-факто володіла набагато вагомішими повноваженнями, ніж суд, і мала право прокурорського нагляду за законністю діяльності останнього. Як правило, прокурор був "партійним оком" в регіоні і представляв юстицію району, облас­ті у відповідному місцевому бюро КПРС. Партійна організація суду і прокуратури завжди була єдиною. Іншими словами, у прокурора в радянські часи були реальні важелі впливу на суд. Пояснити пове­дінку суддів того періоду можна, однак це не значить - виправдати.

Навіть за тих умов чесний і принциповий суддя мав у своє­му розпорядженні можливості не піддатися тиску і вирішити спра­ву за законом і по совісті, спираючись на внутрішнє переконання. Внутрішнє переконання безпосередньо пов'язане з моральним світом людини, на яку покладено суспільством важкий тягар карати й милу­вати, брати на себе відповідальність за можливу помилку, ціна якої - життя, свобода й гідність іншої людини. Прикладів тому немало.

На початку 80-х років минулого століття виникла криміналь­на справа про розкрадання державного майна у великих розмірах на одному з лікеро-горілчаних заводів України. На лаві підсудних опинилися шість жінок і один чоловік, що утримувалися близько 7 місяців під вартою. їм ставилося в провину розкрадання продукції лікеро-горілчаних виробів - шляхом недоливу в пляшки на значну за тих часів суму - до сімдесяти тисяч карбованців.

Підсудні категорично заперечували можливість розкрадання горілки шляхом недоливу в пляшки. Однак одна з підсудних, робо­ча цеху Ф., повіривши обіцянкам слідчого, що її за співробітництво зі слідством відпустять, уперто повторювала, що "горілку в пляшки недоливали", хоча і не могла пояснити, як це відбувалося. Експертиза однозначно підтверджувала, що в усіх досліджених зразках (пляш­ках) виявлений недолив 2-3 кубічних сантиметрів рідини.

Формальні підстави для визнання підсудних винними були, і прокуратура рішуче вимагала завершення справи та винесення обви­нувального вироку. В умовах масованого тиску з боку УВС і обласної прокуратури суд прийняв рішення - судове слідство визнати закінче­ним. Залишалися доповнення сторін і судові дебати.

Саме в цей час один із адвокатів дізнався, що вилучені на заво­ді зразки (ящик із двадцятьма пляшками горілки) перш ніж потра­пити на експертизу, більше 6 місяців зберігалися в кабінеті слідчо­го. Незважаючи на категоричні заперечення державного обвинувача, суд дозволив адвокату сформулювати додаткові запитання експертам: чи не могло збереження спиртного в непристосованих умовах протя­гом 6 місяців відбитися на кількості рідини у пляшках. Відповідь була однозначна: безперечно, відіб'ється. Ця відповідь руйнувала осно­вний доказ пред'явленого обвинувачення, що загрожувало чималим скандалом - підсудні тривалий час перебували під вартою, і комусь слід було відповідати за це. Суддю неодноразово "запрошували" до прокурора області, йому дзвонили з обкому партії, погрожували.

Однак ні перспектива конфронтації з обласною прокуратурою, ні дзвінки партійних апаратників, ні власний стан здоров'я не зупинили суддю. Він відновив слідство, допитав слідчого в особливо важливих справах М. щодо збереження зразків горілки в кабінеті. Врешті-решт, версія про недолив горілки в пляшки на величезну суму відпала, а троє підсудних були виправдані за обвинуваченням у розкраданнях і звільнені з-під варти у залі суду. За тих часів це, без перебільшення, був мужній, істинно суддівський вчинок.

У суверенній Україні судді одержали реальну незалежність і наді­лені вищими владними повноваженнями. Конституція України встановила, що: "судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються тільки закону" (сх 129), "вплив на суддів будь-яким способом заборо­няється" (ст. 126 КУ). Сьогоднішні судді не відчувають на собі "прони­кливого партійного ока", не зашорені ідеологічно і цілком звільнені від прокурорського нагляду. Законодавчо судді убезпечені і захищені.

Чого ж бракує нашим суддям, щоб високі ідеали правосуддя - законність і справедливість - завжди тріумфували в суді? Запитан­ня не риторичне, і відповідь на нього варто шукати не тільки у вадах законодавства. .

Однією з причин, чому судді, незважаючи на конституційні гаран­тії, не почувають себе захищеними від тиску з боку представників влади і президентського апарату, є на сьогодні зневажання Конститу­ції з боку найвищих осіб держави - чиновників апарату Президента і парламентарів. Численні скандальні прояви з боку вказаних представ­ників влади були висвітлені на сторінках вітчизняних і зарубіжних газет. Але становище не змінилося.

Іншим фактором, що, безперечно, визначає рівень моральності, є гідний добір до корпусу слідчих і суддів. Трагедія України, як і інших пострадянських республік, полягає в тому, що, зіткнувшись з тяжки­ми проблемами раптової суверенності, вона не зуміла перебороти інерцію численних психологічних і організаційних негативів радян­ського періоду, серед яких правовий нігілізм, недооцінка матеріальної винагороди за працю, "зрівнялівка" й ін.

Однак зазначені фактори виявлялися б безсилими за умов морального, професійно-етичного виховання майбутніх юристів, починаючи з ліцейного класу, інститутської аудиторії і протягом усього періоду служби.

Як свідчить історія, саме Олександрівський ліцей, потім юридич­ний факультет Санкт-Петербурзького університету дали Росії плеяду розумних, освічених і чесних діячів, про яких можна лише згадувати і мріяти. Не гріх зауважити і те, що ідеологією їм слугувала християн­ська віра і щира, непритворна відданість обраній професії.

Відсутність стійкого ідеологічного стрижня морального вихован­ня, поглиблена несвоєчасною і досить низькою оплатою праці слід­чого і суддів, призвели до повальної корупції у сфері судочинства, що викликає справедливі дорікання у населення.

Названі вади стали настільки розповсюдженими і глибокими, що тепер, хоча заробітна платня суддів значно підвищена, зловживання та пороки множаться і вже інколи набувають досить огидних форм і загрозливих масштабів.

Шлях до виправлення становища, що склалося в державній юриспруденції, до мінімізації корупційних процесів - у подолан­ні застарілих підходів до оцінки роботи судово-слідчих працівників, у переході до системної підготовки і виховання майбутніх і нинішніх юристів у поєднанні з підвищенням їхньої відповідальності за помил­ки та службові зловживання.

Встановлення^стани у конкретній кримінальній справі - проблема не тільки правова. Моральний аспект встановлення істини є не менш важливим у роботі судді. Про це неодноразово висловлювався і відо­мий процесуаліст радянського періоду М.С. Строгович: "... пробле­ма істини у кримінальному процесі - це не тільки правова, але й не в меншій мірі етична проблема", що "... в етичному плані дослідже­на дуже мало і слабко". З часу, коли були сказані ці слова, багато чого істотно змінилося. Однак встановлення істини судом, як і раніше, залишається не тільки важливим юридичним завданням, а й питанням моральності у карному судочинстві. Якщо ж моральність приноситься в жертву іншим цілям, якими б важливими вони не були, істина зникає, а вирок чи рішення не досягають вищої мети, вони несправедливі.

Прояв аморальності багатоликий. Судочинство в цьому розу­мінні не виняток. Такі пороки, як байдужість, корисливість, само­впевненість, якщо вони хоч один раз відвідали душу судді, здатні, зрештою, привести його до сумних наслідків. Прикладів тому дуже багато. Можна погодитися з правом судді на помилку, виправдати разову неохайність, пробачити спокусу. Однак суспільству від цього не легше. Скільки несправедливості, надламаних душ і людських трагедій залишає за собою такий суддівський чиновник у гіршому розумінні цього слова... Лише один приклад.

Справа "про ордени Леніна" потрясла область. Злочинці, довіда­вшись про те, що орден містить більше 30 грамів золота найвищої проби, почали викрадати, скуповувати ці ордени і збувати зубним технікам. Зараз продаж нагород нікого не бентежить. За тих часів це був не просто тяжкий злочин, але і найвищою мірою цинічний та аморальний вчинок. Така справа слухалася Д-ким обласним судом у першій інстанції.

Обвинувачення у справі будувалося на свідченнях П., єдиного свідка обвинувачення, зубного техніка, так званого "сексота" (секрет­ного співробітника міліції), який підтверджував факт придбання своїм колегою у підсудного трьох орденів Леніна. Як завжди у таких випадках, у залі судового засідання постійно були присутні працівни­ки ОБХСС, які стежили за тим, щоб їхній "стукач" не відмовився від свідчень, тому що від цього залежала і їхня подальша доля - підсуд­ний уже півроку знаходився під вартою.

Родичі та спільники підсудного, мешканці так званого "циган­ського селища", підстерегли П. і попередили, що якщо він підтвер­дить свої показання на попередньому слідстві, то завтра "ноги будуть в одному місці, а голова - в іншому". Суду про це стало відомо.

Кілька днів учасники процесу спостерігали, як П., стоячи за кафе­дрою свідків, зацьковано оглядався то на родичів підсудного, які голо­сно викрикували на його адресу погрози, то у бік своїх "кураторів" з ОБХСС, що погрожували "посадити" його на три роки, якщо він змінить свої свідчення.

В такій ситуації від заляканого і зацькованого свідка суд не міг отримати будь-яких свідчень, і суддя оголосив перерву до наступного дня. Зранку наступного дня свідок в суд не з'явився. Не знайшли його і після довгої перерви. Він зник. За таких обставин підсудного було виправдано і після піврічного перебування у слідчому ізоляторі звіль­нено з-під варти в залі судового засідання.

Суддя, розуміючи ситуацію, не зробив нічого, щоб захистити свід­ка від залякувань з боку родичів підсудного, що розперезалися в залі, і фактично сприяв розправі зі свідком і розвалу справи.

Пізніше, у приватній бесіді суддя, фактично прирікший П., пояснив свою поведінку тим, що ненавидить "стукачів". До категорії людей, іменованих "стукачами", можна ставитися по-різному - симпатизува­ти і ненавидіти - це особиста справа кожної людини. Для судді немає і не може бути поділу свідків на приємних або неприємних. Потура­ючи своїм симпатіям і антипатіям, суддя зневажає інтереси справи і ризикує безпекою свідка. Саме так І сталося в наведеному прикладі.

Величезного морального і культурного виховання вимагає внутріш­нє переконання судді. Стаття 323 Кримінально-процесуального кодексу України формулює цю прерогативу суду в такий спосіб: "Суд оцінює доказ по своєму внутрішньому переконанню, заснованому на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин спра­ви в їх сукупності, керуючись законом".

За українським кримінально-процесуальним законодавством значна частина кримінальних справ розглядається суддею одноосіб­но. Стаття 10 Закону України "Про судочинство" уточнює, що "суддя, що розглядає справу одноособово, діє як суд". Отже, право і тягар оцінки доказів у великій кількості кримінальних і цивільних справ покладено законом на одну людину - суддю.

Звертаючись до питання внутрішнього переконання судді, О. С. Кобликов виділяє три аспекти цього процесу: юридичний, психо­логічний і моральний. Українське право не визнає формально­го підходу до оцінки доказів. У карно-процесуальному законодавстві України не існує вказівок закону на заздалегідь установлену цінність тих чи інших фактів І обставин. У такий спосіб цінність того чи іншо­го доказу визначається суддею в процесі об'єктивного і всебічного розгляду всіх доказів у справі в їх сукупності.

За цих умов результат оцінки суддею доказів в усіх зазначених вище аспектах буде залежати ще і від таких суб'єктивних критеріїв, як інтелект, культура й освіченість судді. А через те, що ці суб'єктивні характеристики досить різні, то виникає проблема допустимості судо­вої помилки.

Аналізувати статистику судових помилок, виявлених вищими судовими інстанціями, на нашу думку, немає сенсу, тому що дуже важко відокремити помилку від навмисного відхилення від закону в діяльності судді. Ще менше піддається визначенню ступінь непра­вильної оцінки суддею тих чи інших доказів.

Суддя несе персональну відповідальність за допущену судову помил­ку. Однак, якщо юридична помилка виявляється досить легко, то помил­ки психологічного і морального характеру практично незбагненні.

Міркування про право судді на судову помилку в психологічно­му і моральному аспекті цілком припустимі. Суддя - жива людина, і ніщо людське, зокрема й омани, йому не чужі. Що ж до юридичної реалізації судової помилки у вироку, рішенні суду, то варто погодити­ся з М. С. Строговичем, що "..право на помилку ні звідки не випливає ні в юридичному, ні в етичному сенсі, так само як права на помил­ку слідчого і прокурорів при розслідуванні та вирішенні криміналь­них справ не існує, такого права не було раніше, немає зараз і не буде надалі. Судова помилка - це завжди порушення законності".

Саме тут, на наш погляд, слід детально зупинитися на такій склад­ній і важливій темі, як свідоме чи помилкове покриття суддями випад­ків застосування слідчими тортур і, як наслідок, засудження безвинних. Навіть якщо не погодитися з цитованим шановним автором про відсутність у судді права на помилку, слід визнати, що помилка від помилки різниться. Практика свідчить, що судді, не бажаючи псува­ти відносин з прокуратурою та іншими слідчими органами, усіляко замовчують випадки скарг підсудних на тортури слідчих з метою "вибити" визнавальні докази.

Коли підсудний у суді скаржиться на застосування до нього на досудовому слідстві тортур, а суддя оголошує перерву лише для того, щоб дати слідчому можливість "вплинути" на останнього, і після цього підсудний відмовляється від своїх скарг - це не що інше, як свідоме приховування злочину.

На відміну від слідчого, що одноосібно вирішує питання слід­чої тактики, суддя неухильно підкоряється встановленому процесу­альним кодексом порядку, де вказується, кого, коли і як допитува­ти. Судові процедури узгоджуються з учасниками судового процесу. За будь-якої позиції сторін суддя приймає рішення самостійно, однак вислухати думку учасників судового процесу він зобов'язаний. Якщо питання стосується допиту додаткових свідків, призначення експерта та ін., ігнорування суддею думки учасників процесу, крім юридичних порушень, містить елементи упередженості, недостатньої кваліфіка­ції і є, безумовно, неетичними, тому що йдеться насамперед про вирі­шення долі підсудного, торкається інтересів сторін.

Суддя не може уникати у своїй роботі моральних критеріїв, що містяться в процесуальних нормах. Кримінально-процесуальне зако­нодавство, будучи абстрактним за формою, припускає безпосередню персоніфікацію в процесі його застосування суддею до конкретного підсудного, позивача, відповідача.

Етична суть кримінальних, цивільних, а також процесуальних норм і їхнього застосування в судовій роботі полягає в гармонічному поєднанні вимог закону і моралі. За формального застосування закону без урахування цієї важливої особливості робота судді, нерідко, може виглядати просто аморальною. На жаль, практика дає чимало підстав для подібних висновків.

Свого часу народним судом Добропільського району Донецької області розглядалася кримінальна справа за обвинуваченням голови колгоспу і трьох бригадирів у розкраданні колективної власності.

Справа була сфабрикована за вказівкою місцевого партійного керівництва. У ході судового слідства адвокати і прокурор, що підтри­мував обвинувачення, прийшли до єдиного висновку про необхідність призначення нових бухгалтерської і будівельної експертиз, про що були заявлені відповідні клопотання.

Суддя, яка кожен свій крок погоджувала з райкомом партії, відки­нула клопотання і призначила дебати сторін. Прокурор (що було на той час великою рідкістю) відмовився від обвинувачення в розкрадан­ні колективного майна. Проте суд під тиском районного керівництва засудив П. до восьми років, а інших - до 6 і 4 років позбавлення волі. Жорстокість і черствість молодого судді (а це була вагітна жінка!) врази­ла навіть членів обласного суду, яких важко було чимось здивувати...

За скаргами адвокатів і засуджен