деонтологічних нормативів у майбутнього юриста 3 страница

1) працювати за правилами, виробленими і закріпленими у вста­новленому порядку, відповідно до особливого рівня (якості) прийня­тих на себе завдань;

2) мати високу кваліфікацію (ділову компетенцію), основану на фаховій освіті;

3) керуватися морально-правовим обов'язком {а не розуміннями користі або вигоди); дотримуватися нормативів правової психології, економічної, екологічної, етичної, естетичної, інформаційної культу­ри, що пред'являються до процесу діяльності і її результатів;

4) бути підконтрольним відповідним державним органам і (або) об'єднанням спеціалістів, але вільним від непрофесійного (в тому числі партійного) втручання;

5) гарантувати здійснення роботи — забезпечувати безперервність Діяльності на належному рівні відповідно до поставлених завдань або запитів;

6) одержувати належну оплату за свою квалі4'іковану працю.

Професія, як правило, містить в собі ряд фахів.

Юридичний фах— це вузька сфера професійно-трудової діяльпості юриста з чітко визначеними повноваженнями, що потребує конкретних правових знань, умінь і навичок, необхідного рівня про­фесійно-правового мислення і діяльності.

У Державному реєстрі нараховуються тисячі професій і фахів, що постійно поновлюються або змінюються (Для більшого уявлення можна ознайомитися з "Переліком напрямів і професій, за якими здійснюється підготовка спеціалістів у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями", затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 24.05.1997 р. Мв 507).

Окремі фахи юридичної професії:

- слідчий органів внутрішніх справ, прокуратури, служби безпеки, податкової міліції;

- військовий прокурор армії, флотилії, з'єднання, гарнізону та ін.;

- суддя господарського суду, суду загальної юрисдикції, консти­туційного суду та ін.;

- інспектор системи МВС: інспектор дозвільної системи, дільнич­ний інспектор, інспектор ДАІ, інспектор кримінальної міліції по спра­вах неповнолітніх, інспектор по роботі з особовим складом та ін.

Повертаючись до особи юриста, слід ще раз підкреслити, що ро­бота юриста повинна здійснюватися кваліфіковано і на професійній основі.

Кваліфікація юриста — це ступінь підготовленості, наявність спец­іальних правових знань, умінь і практичних навичок, необхідних для виконання професійних обов'язків.

Для окремих фахів (наприклад, оперуповноваженого карного роз­шуку, слідчого та ін.) принципове значення має фахова придатність:

відповідність цим фахам можливостей, фізичних і психічних властиво­стей людини.

1.4. Атестація юриста

В України юристи підлягають кваліфікаційній атестації. Атестація юриста — це процес визначення кваліфікації, оцінка росту і якості знань, характеристика професіоналізму.

Для проведення атестації створюються кваліфікаційні комісії. У 1982 році Міністерством вищої освіти СРСР була затверджена Кваліфікаційна характеристика юриста, де визначалася система вимог до знань та умінь юриста.

Мета кваліфікаційної атестації — поліпшення якісного складу пра­цівників юридичної сфери.

Завдання кваліфікаційної атестації юриста-спеціаліста:

1) визначення рівня професійної кваліфікації;

2) визначення відповідності юриста займаній посаді.

В атестаційному документі повинні міститися такі характеристики:

1) оцінка практичної діяльності і професійних якостей особи, яка атестується;

2) оцінка ставлення особи до колег по роботі;

3) оцінка колегами внеску особи, яка атестується, у професійну діяльність колективу й у створення сприятливого клімату в ньому;

4) самооцінка особи, яка атестується.

Основні поняття

Юрист, юридичний фах, кваліфікація юриста, с.тестація юриста.

Необхідно запам'ятати

Юрист — це професіонал, який має фундаментальні та спеціальні правові знання, кваліфіковано користується юридичним інструментарієм при розв'язанні юридичних проблем в ім'я захисту прав і законних інтересів громадян.

Юридичний фах — це вузька сфера професійно-трудової діяль-| ності юриста з чітко позначеними повноваженнями, що потребує кон-| кретних правових знань, умінь і навичок, необхідного рівня професій-I но-правового мислення і діяльності.

Кваліфікація юриста — це ступінь підготовленості, наявність спец-• іальних правових знань, умінь і практичних навичо<, необхідних для виконання професійних обов'язків.

Атестація юриста — це процес визначення КЕіаліфікації, оцінка росту і якості знань, характеристика професіоналізму.

МОДУЛЬ 2. Соціалізація юриста, юридична діяльність та система юридичної діяльності

2.1. Соціалізація особи у поєнанні з суспільством Соціалізація в перекладі з латини (сосіаііз) означає суспільний. Це процес залучення індивіда до системи суспільних відносин, фор­мування його соціального досвіду, становлення й розвитку як цілісно/' особистості на основі засвоєння нею елементів культури і соціаль­них цінностей. Як уже було зазначено, справжня культура твориться власними зусиллями суб'єкта. В культурі криється таємниця гармонії осо­би. У культурі кожної людини є своєрідний феномен, який притаманний лише конкретній особі. Це власний феномен життєдіяльності. Він відоб­ражає індивідуальну свідомість та індивідуальні почуття людини.

Слово культура увійшло в науковий обіг європейської соціальної думки у другій половині XVIII ст. Зрозуміти сутність культури можна лише через призму діяльності людей, які населяють планету. Культура окремої особи значною мірою є віддзеркаленням суспільного стану. Справжня культура твориться власними зусиллями, системою життє­вого смислу суб'єкта, що реалізується у засобах та результатах його діяльності. Величезну роль тут відіграють звичаї, традиції, моральні та інші соціальні норми. Але не завжди навіть ці норми (як і правові норми) сприяють виробленню справедливого рішення.

Культура повинна безперервно оновлюватися. Цього потребує соціологія. І при цьому індивідуальне повинне інтегруватися (поєдну­ватися) з колективним, суспільним.

Законодавство України про культуру базується на Конституції України і складається з Основ законодавства України про культуру (далі: Основи), прийнятих Верховною Радою України 19 лютого 1992 року та інших законодавчих актів, розроблених відповідно до за­значених актів законодавства.

Ст. 2 Основ проголошує що основними принципами культурної політики в Україні є:

- визнання культури як одного із головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на тери­торії України;

- утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюд­ські цінності, визнання їх пріоритетності над політичними і класовими інтересами;

- збереження і примноження культурних надбань;

- розвиток культурних зв'язків з українцями, що проживають за кордоном, як основи збереження цілісності української культури;

- гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у твор­чий процес з боку держави, політичних партій та інших громадських об'єднань;

- рівність прав і можливостей громадян незалежно від соціаль­ного стану та національної приналежності у створенні, використанні та поширенні культурних цінностей;

- доступність культурних цінностей, усіх в-ідів культурних послуг та культурної діяльності для кожного громадянина;

- забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян;

- заохочення благодійної діяльності у сфері культури підпри­ємств, організацій, громадських об'єднань, релігійних організацій, окремих громадян;

- всебічне міжнародне культурне співробітництво;

-визнання пріоритету міжнародно-правових актіїі у сфері культури;

- поєднання державних і громадських засад у забезпеченні розвитку культури.

Вагомим соціальним контролем в юридичній соціалізації виступає природне право. Саме з нього починається розуміння норм поведінки. Вимоги природного права увібрали в себе численні нормативні докумен­ти, зокрема міжнародні конвенції про права людини, дитини та інші.

Більше півстоліття тому (4 листопада 1950 р.) перша група країн Європи, прагнучи до колективного забезпечення пріоритету прав лю­дини, прийняла спільний "Основний Закон" — Європейську конвенцію ; про захист прав людини та основних свобод. Відтепер учасником цієї ; Конвенції стала Україна, яка 17 липня 1997 р. ратифікувала конвен­цію (див. додаток до всього матеріалу).

Наприклад, стаття 33 цієї Конвенції передбачає, що будь-яка Ви­сока Договірна Сторона може передати на розгляд Європейського Суду питання про будь-яке порушення положень Конвенції та протоколів до неї, яке, як вона вважає, було допущене іншою Високою Договірною Стороною .

Таким чином сформувалося європейське право у галузі прав лю­дини, яке вміщує матеріальне право та юридичні процедури. Джере­лом європейського права є Європейський суд з прав людини у Страс­бурзі (Страсбурзький Суд). Суд розглядає справи порушення Кон­венції Ради Європи щодо прав людини. До Ради Єіропи входять по­над ЗО держав.

2.2. Соціалізація юриста та соціальна діяльність Для соціалізації юриста як суб'єкта культури необхідно ба­гато чинників. Передусім, це початкові знання у -алузі права. Пер­шими порадниками й координаторами тут виступають: родина, вихо­вателі дошкільних закладів, учителі середніх освітніх закладів. Пам'­ятки культури, особливо в Києві, також можуть сприяти соціалізації юриста. Наприклад, Києво-Печерська лавра і захоплення діяльністю Ярослава Мудрого або пам'яткою культури "Руською Правдою", яка виникла на ґрунті звичаєвого права і християнської моралі.

Процес соціалізації студента залежить перш за все від його самого — від вивчення і засвоєння ним національної культурної спад­щини, зарубіжної культури та зарубіжного права, національних галу­зей права.

Важливим структурним елементом професійної соціалізації є формування почуття відповідальності. Правова та моральна відпов­ідальність — необхідні стимулятори правомірної поведінки.

До форм професійної соціалізації також належать різні соціальні інститути, державні, громадські, кооперативні організації, засоби ма­сової інформації, бібліотеки тощо.

Отже, соціалізація юриста — це віддзеркалення діалектики його становлення як особистості, усвідомлення службового обов'язку, вироблення почуття правової поведінки та моральної відповідаль­ності, сприяння правовому вихованню громадян.

Перш ніж перейти до поняття юридична діяльність, кілька слів слід сказати про соціальну діяльність. Соціальна діяльність визна­чається як спосіб організації та існування соціального організму, в процесі чого шляхом перетворення та споживання навколишнього світу набивається задоволення життєвих потреб та інтересів соціальних суб'єкт/в.

Суспільство має багаторівневу, неоднорідну структурну організа­цію. Виходячи з цього, життєві потреби та інтереси суспільства до­сить різноманітні, а це, в свою чергу, передбачає відповідну кількість різноманітних засобів та дій, які б задовольнили соціальний інтерес.

2.3. Юридична діяльність та її види

Юридична діяльність — це один із видів соціальної діяльності. Поряд із юридичною існують: виробнича, духовна, культурно-виховна, політична, організаційно-управлінська, дослідницька та інші види соц­іальної діяльності.

Отже, юридична діяльність— це різновид соціальної діяльності, що здійснюється юристами-фахівцями з метою отримання пра­вового результату, задоволення законних потреб та інтересів соціальних суб'єктів у відповідності до вимог права.

Зміст юридичної діяльності у кожному конкретному випадку ста­новлять конкретні дії.

Якщо взяти історію, то діяльність римських юристе включала в себе:

- відповіді на юридичні питання приватних осіб;

- консультації і допомога при укладанні угод (юристи складали нові позови та угоди);

- керівництво процесуальними діями сторін при вирішенні супе­речок у суді (тобто ведення справи у суді). Авторитет римських юристів, набутий у судових засіданнях, був дуже значним. Ц церон порівнював роль юрисконсульта у суді з роллю латинського флейтиста, який суп-I. роводжував виступ актора на сцені.

І Сьогодні, завдяки соціальному прогресу, ускладненням соціаль-| них зв'язків, значно змінилися зміст та форми соціальної діяльності, | а, значить, і юридичної діяльності. Юридична діяльність зазнала змін | у бік розширення змісту, ускладнення структури, появи нових форм ^ та засобів здійснення.

І Тепер діяльність юристів можна поділити на багато видів за пев-!' ними критеріями:

1) за основними формами здійснення діяльність юристів под­іляють на: практичну, наукову і освітню; (Досить змістовна характе­ристика цих трьох видів юридичної діяльності дається у підручнику Гусарєва С.Д, Тихомирова О.Д. Юридична деонтологія.- К.: ВІРА; Дакор., 2000. — С. 324-367, а також у підручнику Бандурка О.М., Скакун О.Ф. Юридична деонтологія: - Харків: Вид-во НУВС, 2002. - С. 56 - 112);

2) за соціальними сферами: юридична діяльність у сфері еко­номіки, політики, в духовній сфері;

3) за змістом діяльності: консультування; тлумачення (тлу­мачення текстів нормативно-правових актів); виступи в юридич­них установах; ведення юридичної справи тощо:

4) за кількістю уповноважених осіб, що здіііснюють розгляд юридичної справи: індивідуальна (одноособова), колегіальна (ко­лективна);

5) за професійною спеціалізацією або за суб'єктами здійснен­ня: адвокатська, слідча, прокурорська, судова, нотаріальна тощо;

6) за змістом інтелектуальної роботи: пізнаЗально-пошукова, організаційна, реконструктивна, реєстраційна, комунікативна (Ці види будуть розглянуті у модулі 4 блоку 3 рівня 3),

Найбільш поширена класифікація за спеціальностями, які істо­рично склалися в межах юридичної професії. Така класифікація найбільш зрозуміла.

2.4. Поняття юридичної справи та порядок її ведення

Значне місце в діяльності юристів займає ведення юридичних справ. Юридична справа — це життєвий випадок, який існує у виг­ляді окремої самостійної ситуації (наприклад, правопорушення, суперечка), яка вимагає розгляду і вирішення відповідно до норм права компетентним органом. Ведення юридичної справи:

- включає в себе пошук, аналіз, узагальнення і оцінку юридичних фактів;

- тягне за собою правові наслідки;

- має офіційний характер;

- здійснюється уповноваженими на це органами й посадовими особами держави, а також приватними юристами, які мають відповід­ну компетенцію, діяльність яких суворо регламентується законом, здійснюється у певних процедурах.

Ведення справ має декілька стадій. Які саме — про це студент дізнається в недалекому майбутньому з дисципліни процесуального права: кримінальний процес, цивільний процес, господарський про­цес.

Наприклад, кримінальний процес — це порядок провадження кри­мінальних справ. Він має вісім стадій:

1. Порушення кримінальної справи.

2. Попереднє розслідування.

3. Віддання обвинуваченого до суду.

4. Судовий розгляд.

5. Касаційне провадження.

6. Виконання вироку.

7. Наглядне провадження.

8. Відновлення справ за нововиявленими обставинами.

2.5. Система юридичної діяльності

Система юридичної діяльності має такі складові елементи:

суб'єкти, об'єкти, засоби, форми, методи, функції.

Суб'єкти юридичної діяльності — юристи та їх державні і не­державні об'єднання, організації, які залежно від виду професійної діяльності, кола питань, що розглядаються, мають за законом певні права та обов'язки, професійні юридичні знання, вміння їх реалізува­ти. Суб'єктами вважаються і учасники. Це окремі особи або їхні групи, які сприяють діяльності юристів чи компетентних органів у процесі вирішення юридичних справ (свідки, експерти).

Об'єкти юридичної діяльності — це явища, дії суб'єктів права, процеси та предмети навколишнього світу, стосовно яких здійснюється правовий вплив. Серед об'єктів виділяються загальні та безпосередні.

Засобами юридичної діяльності є перш за все норми права, правові категорії, юридична техніка та різного роду предмети, які допомагають у досягненні мети юридичної діяльності. Це засоби збору та обробки інформації, засоби захисту, охорони -а нападу (ПЕОМ, зброя, аудіо-, відеотехніка, речові докази).

Форми здійснення юридичної діяльності — це освітня, науко­ва, практична, усна (вербальна), письмова, а також установча, право-творча, правоохоронна та інші.

Можуть бути і неправові форми: інформування, виховання, фінан­сування, організація співробітництва та взаємодії тощо.

Методи здійснення — це способи та прийоми, які використову­ють для досягнення наміченого результату. Розрізняють два основні методи впливу на суспільні відносини: метод примусу та заохочення. Хоча в окремих випадках застосовуються методи попередження, інди­відуального впливу, метод фотографування, метод іроведення обшу­ку чи допиту тощо.

Функції юридичної діяльності. Традиційним є поділ функцій на загально-соціальні та спеціально-юридичні. Це необхідно для вияв­лення більш значущих, цілеспрямованих та відносно значущих по­бічних напрямів впливу цих функцій на відповідну ситуацію.

Загально-соціальні функції завдяки багатог ранності, багато-аспектності юридичної діяльності впливають на еко-іомічні, політичні, культурні, ідеологічні відносини.

Спеціально-юридичні, це перш за все регулятивна і охоронна функція, а в рамках цих двох функцій виділяються ще й дослідниць­ка, виховна, судова, захисна тощо

Основні поняття

Соціалізація, соціалізація юриста, соціальна діяльність, юридична діяльність, юридична справа, система юридичної діяльності.

Необхідно запам ятати

Соціалізація в перекладі з латини (сосіаііз) означає суспільний. Це процес залучення індивида до системи суспільних відносин, формування його соціального досвіду, становлення й розвитку як цілісної особистості на основі засвоєння нею елементів культури і соціальних цінностей.

Соціалізація юриста — це віддзеркалення діалектики його ста­новлення як особистості, усвідомлення службового обов'язку, вироб­лення почуття правової поведінки та моральної відповідальності, спри­яння правовому вихованню громадян.

Соціальна діяльність визначається як спосіб організації та існу­вання соціального організму, в процесі чого шляхом перетворення та споживання навколишнього світу набувається задоволення життєвих потреб та інтересів соціальних суб'єктів.

Юридична діяльність — це різновид соціальної діяльності, що здійснюється юристами-фахівцями з метою отримання правового ре­зультату, задоволення законних потреб та інтересів соціальних суб'єктів у відповідності до вимог права.

Юридична справа — це життєвий випадок, який існує у вигляді окремої самостійної ситуації (наприклад, правопорушення, супереч­ка), яка вимагає розгляду і вирішення відповідно до норм права компетентним органом.

Система юридичної діяльності має такі складові елементи:-суб'єкти, об'єкти, засоби, форми, методи, функції.

Визначення кожного з елементів слід також знати.

МОДУЛЬ 3. Соціальне регулювання юридичної практичної діяльності

3.1. Поняття і види соціального регулювання

Соціальне регулювання'— це складне суспільне явище, що має бага­то різних аспектів: соціологічних, економічних, психобіологічних та ін.

Сама сутність людського суспільства, яке складається з багатьох осіб, вимагає соціального регулювання. Колективна діяльність людей у суспільстві породжує необхідність погоджувати їхню поведінку у всіх сферах суспільного життя, що і досягається за допомогою соц­іального регулювання.

Мета соціального регулювання — приведення поведінки індивідів, їхніх груп відповідно до об'єктивної закономірності, яка існує в суспільстві. Тобто завдяки соціальному регулюванню досягається оптимально можливе співпадання між діями суспільних законів і жит­тєдіяльністю людей.

Соціальне регулювання в суспільстві існувало завжди. Його мож­на поділити на два основні види: індивідуальне і нормативне.

Нормативне регулювання на відміну від індивідуального має загальний характер. За допомогою загальних правил є можливість досягти єдиного безперервно діючого порядку в суспільних відноси­нах. Забезпечується приведення поведінки людей до загальних умов, викликаних вимогами економіки, усім соціальнім життям. Значно змен­шується можливість сваволі.

Однак, нормативне регулювання виконує свою зегулюючу дію на суспільні відносини через посередництво індивідуального, яке, в свою чергу, без нормативного практично не може існувати, оскільки спочатку створюється модель поведінки (нормативне регулювання), а потім уже на неї орієнтується реальна поведінка конкретного індивіда чи групи індивідів.

Але нормативне регулювання ні в якому разі не можна ототож­нювати з правовим регулюванням.

Нормативне регулювання в суспільстві здійснюється за допомо­гою різних видів нормативних систем. Це моральні норми, звичаї, етичні норми, релігійні норми, корпоративні норми (чи норми громадських організацій), а також норми права.

Норма права — це офіційне, формально визначене, загально­обов'язкове правило поведінки, яке встановлюються або санкціонуєть­ся державою, охороняється нею від порушень, спрямоване на регулю­вання найбільш важливих суспільних відносин і охорону соціальних цінно­стей шляхом установлення юридичних прав і обов'язків суб'єктів права.

Поняття всіх цих норм даються в теорії права. Мета цього мате­ріалу — з'ясувати, як же відбувається соціальне регулювання взагалі в суспільстві і соціальне регулювання діяльності юриста.

Слід чітко для себе уяснити, що нормативне регулювання вклю­чає в себе і правове регулювання, тому що взагалі всі норми, які існують в суспільстві, можна поділити на дві групи. Перша — технічні норми, які регулюють порядок експлуатації різноманітної техніки і технологій. І друга група — це соціальні норми, які регулюють суспільні відносини між людьми. А вже соціальні норми поділяються на на­ступні види: моральні норми, звичаї (побутові), етичні норми, ес­тетичні норми, релігійні норми, корпоративні норми (чи норми гро­мадських організацій), а також норми права.

3.2. Поняття моралі

Велике значення в соціальному регулюванні мають моральні норми. Мораль охоплює сферу відносин набагато ширну за сферу відно­син, що регулюються правом. Більшість взаємовідюсин людей у побуті, колективі, родині є об'ктом моралі, але не підлягають правовому регулюванню.

Моральні вимоги відрізняються більш широким змістом, дають більший простір для тлумачення і застосування.

Мораль є родовою діяльністю людини, внутрішньо властивою про­цесу еволюційного розвитку людства. У моралі оцінюються не лише практичні дії людей, а й їхні мотиви, прагнення та наміри.

Мораль і моральність не існують поза суспільством, без взаємодії людей. Вони значною мірою залежать від особливостей розвитку сус­пільства, насамперед від соціально-економічного ладу, що панує в ньому. Тобто, моралі притаманна така якість, як колективність.

Ще понад 2500 років тому Платон помістив ідею блага на верши­ну "піраміди" ідеальної держави, вважаючи мораль, що пронизує всі форми суспільних відносин, головним сенсом характеристики будь-якої держави.

В давньоруському літописі "Повесть временньїх лет", складеному монахом Києво-Печерського монастиря Нестором, подано своєрідний образ "колективної моралі", або, точніше, колективної моральної відпо­відальності. Логіка цієї відповідальності така, що всі люди, які живуть і страждають разом, мають жити праведно.

З часів християнізації Русі церква почала розмежовувати такі поняття як "злочин" і "гріх". Якщо гріх — це моральна несправедли­вість або порушення божого закону, то злочин — це порушення зако­ну загальнолюдського.

Своєрідним моральним кодексом є "Повчання" князя Володими­ра Мономаха. Відомі такі його вимоги: "Не лінуйся", "Стережися брехні, пияцтва і блуду", "До старшого ставитися треба як до батька, а до молодих як до братів" тощо.

Моральним нормам не властива детальна регламентація, вони створюються століттями і передаються з покоління в покоління, тобто моральним нормам властива еволюційність.

Засобами забезпечення моральних норм є громадська думка, гро­мадський осуд. Це забезпечує альтернативу вибору поведінки залеж­но від свідомості особи. Важливе значення для юридичної діяльності є довіра з боку клієнтів і членів колективу.

Діяльність юриста глибоко втручається у сферу моралі і тому повинна співвідноситися з моральними вимогами, враховувати особ­ливості юридичної діяльності.

В деонтологічному кодексі правил здійснення адвокатської діяльності адвокатів Європейського Союзу, наприклад, є норма, яка так і називається "Довіра і моральна недоторканість", в якій визначається, що відносини довіри не можуть існувати, коли є с/мніви в чесності, порядності, справедливості чи щирості адвоката. Названі властивості є професійно обов'язковими.

Ступінь моральності у кожної людини є різною і залежить не стільки від інтелекту, скільки від бажання, волі, розуміння змісту життя на Землі.

3.3. Нормативне регулювання за допомогою різних видів нормативних систем

Нормативні системи часто переплітаються і доповнюють одна одну. Так, наприклад, релігійні норми як нормативна система мають в собі за змістом багато норм моралі, естетики, звичаїв, а також норм права, і одночасно релігійні норми виступають джерелом названих норм. Ці норми, які закріплені у відповідних "священних книгах" (Біблія, Талмуд (в перекладі з др.-єврейського — вивчення: збірник релігійно-етичних і правових положень іудаїзму — складалося з 4 ст. до н. е по 5 ст. н.е.), Коран (збірник проповідей, обрядових і юридичних настанов, молитв, притч, проголошених Мухаммедом - головна священна книга мусуль­ман) та інших, мають силу впливу через почуття морального обов'язку і вірогідності покарання з боку зовнішньої сили — Бога.

Різні нормативні системи, будучи витоками для індивідуального І регулювання, у сукупності здійснюють нормативне соціальне регулювання.

Історично це був дуже тривалий процес формування соціальних | регуляторів. І в результаті сьогодні ми маємо три рівні, три пласти соціальних регуляторів.

Знизу лежать первинні біологічні інстинкти людини. Вони успад­ковуються генетичне і визначаються фізіологічною структурою люди­ни. Потім своє місце займають залишки звичаїв, традицій, інших пра­вил історичної давнини. Вони склалися несвідомо на основі першого рівня і поширилися завдяки їх доцільності, яка сприяла нормальній життєдіяльності людських колективів. Зверху знаходиться тонкий пласт свідомо вибраних норм з другого рівня — удосконалених та спеціаль­но створених державою у вигляді юридичних (правових) норм для Досягнення певної мети.

Соціальне регулювання суспільних відносин здійснюється за до­помогою єдиної соціальної політики держави, яка складається з економічної, зовнішньоекономічної, бюджетної, податкової, митної, мо­нетарної, антиінфляційної політики та інших.

Складовою частиною єдиної соціальної політики держави є правова політика. Адже упорядкування суспільних відносин (управ­ління та регулювання) здійснюється за допомогою права.

Тепер від загального поняття соціального регулювання ми повинні перейти до особливостей соціального регулювання юридичної діяльності.

Соціальне регулювання діяльністю юриста — це впорядкування поведінки юриста шляхом надання йому прав, повноважень, обо­в'язків, встановлення заборон, передбачених соціальними нормами.

Але соціальне регулювання діяльності юриста може бути як неправовим (громадським), так і правовим (державним) прощо мова піде в наступному модулі.

Юридична практика — її поняття та співвідношення юридичної практики з юридичною діяльністю.

Термін «практика» грецького походження, що означає дію, діяльність, діяльне життя, досвід.

На відміну від юридичної діяльності (поняття якої ми вже добре знаємо), яка здійснюється у визначено-конкретний час, юридична прак­тика має більш широкий зміст: основними елементами Ті' струк­тури є минула, теперішня й майбутня юридична практична діяльність.

Під юридичною практичною діяльністю не слід розуміти рішення конкретного судді, слідчого чи прокурора. Юридична практика — це позиція, що формується протягом тривалого часу в результаті досвіду юридичної діяльності не одного покоління і є стабільною, типовою для більшості працівників визначеної галузі юридичної праці.

Отже, юридична практика — це специфічна сфера нормативне закріплено/' практично/'діяльності юриста щодо прийняття, тлу­мачення і застосування правових приписів, як єдність вже накопи­ченого і такого, що ще накопичується, соціально-правового досвіду.

Основні поняття

Соціальне регулювання. Соціальні норми. Моральні норми. Норми права. Соціальне регулювання діяльності юриста. Юридична практика.

Необхідно запам'ятати

Соціальне регулювання — це складне суспільне явище, що має багато різних аспектів: соціологічних, економічних, психобіологіч- користовувати своє посадове становище в особистих інтересах чи в інтересах інших осіб.