Моральне виховання в процесі спілкування з дорослими

Спілкування є головною соціальною потребою дитини, яка виявляється з перших місяців її життя. Спочатку іні­ціатором спілкування є дорослий, згодом ініціатива пере­ходить до дитини, а наприкінці першого півріччя життя спілкування включається у спільну предметну діяльність дитини і дорослого. Дитина від народження розвивається як соціальна істота, набуваючи в контактах з людьми, які її оточують, певного досвіду. Протягом раннього дитинства розвиток спілкування дитини з дорослим долає два етапи:

— перше півріччя — емоційно-особистісне, ситуативне спілкування;

— від другого півріччя до 3-х років — практичне, дієве спілкування. На цьому етапі дорослий виступає партнером у грі, взірцем для наслідування, особою, яка оцінює знан­ня і вміння дитини.

Потреба дитини в оцінці дорослого є одним із головних стимулів її поведінки. Діти, які мають повноцінне спілку­вання з дорослими, виявляють ініціативність, прагнуть привернути увагу до своїх дій, довірливо, відкрито и емо­ційно ставляться до дорослого, вимагають від нього спів­участі у своїх справах, чутливі до його ставлення й оцінки, перебудовують свою поведінку залежно від його поведін­ки. Вони тонко розрізняють схвалення й осуд, віддаючи перевагу предметному співробітництву з дорослим, вияв­ляють до нього любов і охоче відгукуються на ласку, при­вертають до себе увагу і прагнуть його позитивної оцінки. Якщо дорослий і надалі ініціюватиме емоційні форми спілкування, а дитина вже прагнутиме діяльності з пред­метами, може виникнути конфліктна поведінка.

У дошкільному віці розширюються можливості дитини щодо пізнання навколишнього світу і спілкування з дорос­лими. Це відбувається у таких формах:

1. Пізнавальне спілкування. Дитина, добре володіючи мовою, розмовляє з дорослим про речі, які не перебувають у полі її зору, виявляє допитливість.

2. Особистісне спілкування. Дитина вбачає у доросло­му джерело знань, їй важливо заслужити його повагу, визнання, вона потребує підтримки і схвалення дорослим правильності своєї поведінки. Якщо дитина впевнена, що дорослий справедливий і добре до неї ставиться, вона спо­кійно вислуховує його зауваження і побажання щодо сво­їх знань, умінь, навичок, активно реагує на них, прагне відповідно скоригувати свою поведінку чи дії. Головною умовою особистісної форми спілкування є потреба у взає­морозумінні.

Надзвичайно важливо забезпечити дитині емоційний комфорт, оскільки почуття захищеності, задоволеності своїми взаєминами з іншими сприяє формуванню довір'я до людей, є основою розвитку самооцінки й реалізації особистісних потреб. Емоційно захищена дитина активна, са­мостійна, у неї яскраво виражені емоційні реакції.

Ефективність виховного впливу спілкування дитини з педагогом залежить від вимог вихователя, які мають бути справедливими, обґрунтованими, послідовними, спрямо­вуючими; від його зауважень (важливо, щоб вони були не­образливими, доброзичливими, не принижували гідності дитини), а також оптимального співвідношення позитив­них і критичних оцінок.

Довірливе, педагогічно ефективне спілкування з діть­ми можливе за умови, що педагог є розвиненою особистіс­тю, прагне морального самовдосконалення. Важливе зна­чення має індивідуальний стиль його діяльності. Щодо цього побутують різні твердження. Прихильники навчально-дисциплінарної моделі взаємодії педагога і дитини ратують за те, що педагог повинен бути суворим, вимогливим, постійним у своїх стосунках з дітьми тощо. Однак вихователі, які наділені сильною або інертною нервовою системою, віддають перевагу особистісно-орієнтованій моделі виховання, для якої характерні довіра і повага до дітей. Вони не лише спрямовуватимуть, а й уміло організовуватимуть діяльність дітей, дбаючи про те, щоб вона була для них цікава і розвивала їх.

Для оптимальної комунікативної взаємодії з дітьми важлива й адекватна оцінка вихователями власних професійних якостей. Завищена самооцінка може призвести до того, що педагоги із слабкою нервовою системою, для яких типовими є м'які, обережні впливи на дітей, намагати­муться використовувати суворі форми виховання.

Безперечно, діти прагнуть спілкування з відкритим до них, добрим педагогом, і, спілкуючись із ним, самі нама­гаються бути такими. Це не позбавляє педагога необхід­ності бути послідовним у своїх вимогах, адекватно оціню­вати вчинки дітей. Доброзичливість вихователя у спілку­ванні з дітьми не є альтернативою його вимогливості. Особливості його поведінки залежать від таланту, досвіду, знання дітей і себе. Без цього неможливі добір ефектив­них засобів педагогічного впливу, очікувані результати від їх використання.