Жанри усного наукового мовлення

Форми колективного обговорення проблем

Важливу роль у діловому житті людей відіграють різні форми спільного обговорення проблем. Завдяки ним людина виявляє активність у їх розв'язанні, впливає на прийняття та реалізацію рішень. Висока культура колективного обговорення безпосередньо сприяє духовному збагаченню членів суспільства, а отже, і прискоренню демократичних процесів у країні, підвищенню матеріального добробуту людей.

До форм колективного обговорення належать наради, збори, переговори, дискусії, "мозковий штурм" тощо.

На жаль, форми колективного обговорення поки що не розмежовуються. У розмовній мові, наприклад, "нарада" та "збори" є синонімами. Однак перший слід уживати, коли учасники справді радяться, обмінюються поглядами і спільно доходять певних висновків. Але якщо директор скликає підлеглих для того, щоб проінформувати їх з якогось питання і дати розпорядження про виконання певних завдань і наказів, то присутні лише сприймають інформацію. Це вже не нарада в прямому розумінні слова.

Дуже важливою і широко вживаною формою обговорення є дискусія. Набули поширення зустрічі "за круглим столом", коли кілька учасників дискутують між собою в присутності слухачів. Така дискусія дає змогу ознайомити людей з різними поглядами фахівців на якусь проблему і стимулювати до активного мислення, самостійних висновків, деколи колективне обговорення має форму диспуту, під яким розуміють публічну суперечку на наукову чи суспільно важливу тему. Учасники диспуту, звичайно, не ставлять перед собою мети обов'язково дійти згоди.

Останнім часом для розв'язання перспективних і досить складних проблем дедалі частіше використовується така форма колективного обговорення, як "мозковий штурм". Вона дає змогу генерувати нові ідеї, шукати шляхи розв'язання складних проблем, окреслювати шляхи розвитку, скажімо, якоїсь організації. Ця форма, як і інші, зокрема ділові та рольові ігри, використовується не тільки для соціально-орієнтованого навчання людей, а й у виробничій сфері для вирішення проблемних завдань.

Як на державному рівні, так і в буденному житті люди використовують як форму колективного розв'язання проблем переговори.

Переговори

Переговори — це обмін думками, який зазвичай відбувається з певною діловою метою. Вони проводяться на різних рівнях з різною кількістю учасників. Переговори можуть мати як неофіційний, так і протокольний характер.

На жаль, більшість людей вести переговори не вміють. Вони нетерпимо ставляться до чужої позиції, намагаються нав'язати свою думку, часто переводять розмову у сварку і псують настрій одне одному.

На практиці склалося кілька стратегій, підходів до ведення переговорів залежно від індивідуальних психологічних якостей їх учасників. Наприклад, м'яка за характером людина під час переговорів намагається уникнути між- особистісного конфлікту і заради досягнення згоди готова на поступки. Вона завжди прагне до позитивного вирішення питання, але нерідко саме вона залишається ображеною. Водночас інший учасник переговорів, більш жорсткий за характером, розглядає кожну ситуацію як змагання волі, де той, хто виявляє крайню позицію, вперто стоїть на своєму. Він ігнорує етичні норми і хоче досягти лише перемоги, але його дії спонукають опонента також зайняти жорстку позицію. Розв'язання проблеми затягується, в учасників переговорів псується настрій, а отже, і відносини. Однак дотримуватися "золотої" середини, вести переговори так, щоб досягти своєї мети і водночас не зіпсувати стосунки з людьми, досить важко і не всім вдається. Інша стратегія переговорів передбачає розв’язання проблем, виходячи з їх змісту, а не торги з приводу позиції, якої кожна зі сторін жорстко дотримується. Такий підхід розроблено в межах Гарвардського проекту. Такі переговори називаються принциповими. У цьому разі намагаються врахувати інтереси обох сторін і прагнуть отримати такий результат, який був би обґрунтований справедливими нормами і критеріями. Ця стратегія передбачає жорсткий підхід до розгляду суті справи, але м'який підхід до учасників переговорів і дає змогу прийняти справедливе рішення з погляду етики, яке б задовольняло обидві сторони. Переговори як форма колективного обговорення передбачають три стадії:

а) аналіз ситуації, тобто проблем учасників, їхніх емоцій, відносин, інтересів, можливих варіантів прийняття рішення;

б) планування;

в) дискусія.

Готуючись до переговорів, доцільно відвести певний час для попереднього аналізу позицій та інтересів їхніх учасників — це буде запорукою успіху. Його слід робити відповідно до принципів ведення переговорів, а саме:

а) розмежування учасників і предмета обговорення;

б) урахування інтересів обох сторін, а не їхніх позицій;

в) аналіз усіх можливих варіантів розв'язання проблеми;

г) визначення певного критерію для прийняття рішення. Доцільно вивчити не лише психологію й репутацію партнерів, а й манеру їхньої поведінки. Для досягнення успіхів у обговоренні неабияке значення має те, яке враження справлять його учасники один на одного. Не можна забувати про одяг, приміщення, умови проведення переговорів. Наприклад, після першої зустрічі учасники, спілкуючись, обговорюють іноді не лише предмет переговорів і їх зміст, але й те, як трималися представники іншої сторони, як вони були вдягнені, чи поводилися невимушено, чи посміхалися тощо. Ставлення учасників переговорів до обговорення процесу також може бути різним: в одних випадках зорієнтованим на отримання результату за будь-яку ціну, в інших—на продовження партнерських стосунків. Оскільки нерідко бажання зберегти добрі взаємини є важливішим, аніж результат переговорів. Тому доцільно:

а) проаналізувати характер відносин між учасниками переговорів, а також свої і, по можливості, чужі почуття. Якщо є негативні емоції в якоїсь із сторін або в обох, треба своєчасно розрядитися, щоб не спалахнули пристрасті. Для цього можна пожартувати, змінити інтонацію або вибачитись;

б) при непорозумінні, треба спокійно вислухати партнера (можна попросити, щоб він повторив найважливіші думки), а потім у разі потреби уточнити, нейтралізувати, спростувати його аргументи;

в) щоб зрозуміти хід думок партнера, варто поставити себе на його місце, а потім спільно обговорювати проблему.

Треба пам'ятати, що за протилежними позиціями учасників переговорів стоять їхні потреби, цінності, інтереси, які або надто різняться, або, навпаки, можуть бути схожими. Нерідко побутує думка про те, що в опонента, який спростовує ваш погляд, інтереси обов'язково будуть протилежні до ваших. Однак вони якраз можуть збігатися з вашими. Виявити інтереси не завжди легко, бо вони можуть бути замаскованими. Але це все-таки варто зробити, поставивши себе на місце іншого і запитати: "чому так?" або "чому ні?"

Звичайно, важливо також розібратись у своїх інтересах, знайти аргументи на їх захист, а вже потім переходити до пропозицій. Захищаючи свої інтереси, треба виявляти твердість. Але водночас там, де можна, бажано поступитись партнерові по переговорах, ураховуючи його інтереси. Навряд чи інша сторона прислухається до вас, якщо ви не будете виявляти увагу до ЇЇ інтересів і пропозицій. Для того, щоб переговори були результативними, треба шукати взаємовигідні варіанти розв'язання проблеми.

Іноді думають, що позитивний результат переговорів — це перемога одного і поразка іншого. Проте завдяки дослідженням психологів багато хто розуміє, що найкращий вихід із ситуації, коли має певний виграш кожна сторона.

Учені, які вивчають переговори як наукову проблему, завбачають чотири прорахунки, що заважають людям дійти згоди: передчасні судження; пошук єдиного варіанта розв'язання проблеми; впевненість у неможливості "збільшити пиріг"; думки типу "їхня проблема — це їхня проблема, і нехай вони її розв'язують". Щоб уникнути таких моментів, доцільно під час обговорення розглянути кілька варіантів розв'язання проблеми. Для пошуку варіантів можна скористатися методом "мозкового штурму", виокремити найцінніші ідеї, а потім повернутися до загального підходу, де одна ідея -- лише один із варіантів. Щоб отримати позитивний результат, на предмет обговорення подивитись очима різних людей, іноді сторонніх. Можна також поділити проблему на кілька частин і приймати рішення поетапно. Запропоновані учасниками переговорів варіанти рішення можуть бути суттєві, першорядні та процедурні, другорядні. Але в будь-якому разі учасники переговорів виконуватимуть ту угоду, яку прийнято шляхом згоди. Якщо угода більше виражає інтерес однієї зі сторін, треба полегшити іншій стороні її прийняття. Для цього треба скласти список кількох можливих рішень, у тому числі й тих, які може прийняти партнер. Потім необхідно розглянути можливі шляхи реалізації цих рішень.

Щоб отримати позитивний результат, треба використати об'єктивні критерії щодо суті питання та дотримуватися справедливої процедури. Якщо обом сторонам важко обрати якісь критерії, можна звернутися за порадою до третіх осіб. Посередник може відіграти важливу роль на переговорах, якщо вони повільно просуваються до успішного завершення. Йому не обов'язково глибоко вникати в позицію кожної сторони. Головне — знайти найкращі варіанти можливого розв'язання проблеми і допомогти сторонам прийняти спільне рішення. Посередник готує текст угоди, пропонує його сторонам і з урахуванням їхніх зауважень доводить роботу до логічного завершення.

Якщо хтось намагається зірвати переговори (свідомо порушує етичні норми, погрожує, тисне), доцільно, виявивши такий факт, винести це питання на обговорення, висловити свою думку з цього приводу, а також домовитися про подальші правила роботи. Іноді на переговорах ведеться "психологічна війна": опоненти роблять особистісні випади, не дивляться в очі, зловживають зауваженнями, вимагають повторювати одне й те саме кілька разів, не відповідають на запитання або навіть перекручують їх зміст. У цьому разі краще якомога швидше завершити зустріч. Не варто відповідати на погрози або образи, інакше переговори ніколи не будуть успішними.

Ситуація, коли кожна сторона в переговорах займає певну позицію й жорстко захищає її, називається позиційним торгом. Захист певної позиції, без урахування інтересів сторін, призводить до укладення нерозумних угод або до суперечки. Найкращим результатом переговорів є перемога — перемога.

Спостереження за поведінкою партнерів під час переговорів свідчать, що вітчизняні учасники поводяться найчастіше не так, як іноземці. Програш полягає не лише в тому, що не досягається практичного результату, а й у тому, що переговори нерідко заходять у "глухий кут" і втрачаються можливості для подальших контактів з партнером. Це відбувається тому, що вітчизняні бізнесмени часто не надають належного значення переговорам як певному виду спільної діяльності, не готові до конструктивної поведінки. Звичайно, учасники переговорів можуть мати різні критерії цінностей, однак для отримання позитивного результату вони мусять виходити з ідеї спільного розв'язання проблеми.

Помилковою є думка про те, що на переговорах треба в будь-який спосіб відстоювати свої інтереси або працювати за принципом: "сприймайте нас такими, як ми є". Переговори треба вести, дотримуючись етичних норм: чесно, справедливо і на рівноправних умовах. З погляду етики гарантом виконання досягнутої угоди можуть бути такі якості учасників переговорів, як довіра і чесність. Саме на це слід зважати, якщо люди зацікавлені встановити довготривале партнерство. Довіра встановлюється лише тоді, коли учасники виявляють солідарність у розумінні взятого сторонами ризику, говорять те, що думають, усвідомлюють відповідальність як у разі програшу, так і при досягненні успіху, не змінюють прийнятого рішення. Нарівні з довірою етичною основою угоди є ідея справедливості. Кожний учасник має керуватися таким принципом: ставитися до інших так, як би ви хотіли, щоб вони ставилися до вас. За такого підходу прийняту угоду буде успішно реалізовано. Проте дотримання етичних норм сторонами не виключає можливості захисту своїх інтересів на підставі чинного законодавства.

Дискусія

Інколи під час вирішення складних виробничо-господарських проблем виникає зіткнення різноманітних думок, аргументів, що породжує необхідність проведення дискусії. Часто її ініціюють і за відсутності продуктивних ідей, маючи намір динамізувати інтелектуальну, ділову активність співробітників.

Дискусія (лат. discussio, від discutio — розглядаю, досліджую) — публічне обговорення певного спірного питання.

Темами дискусійних обговорень можуть бути виробничі, економічні чи соціальні проблеми, наприклад перспективи розвитку організації, пошук шляхів диверсифікації виробництва, проблеми зростання прибутковості й рентабельності тощо.

Суб'єктами дискусії є опоненти й аудиторія. Опоненти (лат. opponens (opponentis) — який протиставить, заперечує) — це особи, які дотримуються різних, інколи полярних, поглядів на проблему. Видимою їх метою є завоювання уваги аудиторії і переконання її у правильності власної позиції, а прихованою — навіювання їй певного бачення проблеми опонентом. Аудиторія не є пасивним спостерігачем дискусії. Ставлення слухачів до опонентів (схвалення чи несхвалення висловлених думок) впливає на поведінку аудиторії і на результати розмови.

Особливість дискусії полягає в наявності різних, часто взаємовиключних позицій щодо вирішення проблеми, тобто за формою вона є емоційно напруженою розмовою. Одночасно дискусії властивий дух взаємної зацікавленості, співробітництва, який поєднується з духом суперництва. Цінність дискусії зумовлена її соціально-психологічним механізмом. Він проявляється у виникненні взаємного психологічного впливу опонентів, аудиторії — на кожного з них, і кожного опонента — на аудиторію. Протиборство сторін під час дискусії розвивається від однієї тези до іншої, від людини до людини. Опоненти прагнуть обґрунтувати власні тези, знайти істину в суперечці, психологічно вплинути один на одного, часто апелюючи до підсвідомості іншого, переконуючи його у правоті власної позиції.

Аудиторія теж суттєво впливає на дискутантів, оскільки хтось із них переможе, а чиїсь аргументи виявляться слабшими, менш переконливими, і він буде переможеним. Тому об'єктом психологічного впливу кожного опонента є не тільки інший опонент, а й аудиторія, схвалення чи осуд якої підтримує або послаблює позиції одного з них.

Дискусія дає змогу відшліфувати аргументи, демонструє їх вагомість або оголює всю нестійкість словесних конструкцій. У процесі обговорення зіштовхуються, випробовуються різні думки, зміцнюється одна і відкидається інша позиція. У дискусії повніше розкривається особистість, виявляються її ділові й моральні якості. Знання, отримані внаслідок зіткнення і боротьби протилежних точок зору, набувають міцності, якої важко досягти в інший спосіб. Будучи апробованими на практиці, вони перетворюються на переконання, реалізуються в діях.

Як і полеміка (грец. polemikos — військовий, ворожий — публічна суперечка, якій властиві гострі зіткнення, протистояння, конфронтація, протиборство ідей, думок, поглядів), диспут (лат. disputo — досліджую, сперечаюсь — публічна суперечка з приводу наукових, суспільно важливих проблем), дебати (франц. debats, від debattre — сперечатися — обмін думками щодо певних теоретичних положень, думок), дискусія є одним із видів суперечки (спору) — будь-якого зіткнення несумісних думок, під час якого кожна сторона відстоює свою позицію.

У логіці виокремлюють такі види суперечок:

а) суперечка заради істини — суперечка, учасники якої, дотримуючись різних поглядів, намагаються встановити, обгрунтувати істинність певних думок, положень;

б) суперечка заради переконання — суперечка, учасники якої намагаються нав'язати свої думки, переконання протилежній стороні;

в) суперечка заради перемоги — суперечка, метою якої є перемога над опонентом у будь-який спосіб;

г) суперечка заради суперечки — суперечка, учасники якої вступають у неї заради здобуття позитивних емоцій від зіткнення різних думок, пошуку аргументів, спростування думок опонентів;

ґ) внутрішня суперечка — внутріособистісна боротьба ідей, мотивів, думок.

Сучасний менеджер не повинен нехтувати дискусією, оскільки вона є способом вирішення гострих проблем, залучення колективу до управління організацією. Ініціюючи дискусію, слід продумати механізм обґрунтування і доведення до слухачів своєї позиції.

Технологічна схема проведення дискусії. Дискусія може бути запланованою і спонтанною. Проведення запланованих дискусій дає змогу ініціатору підготуватися до неї, обґрунтувати свою позицію, продумати систему доказів і порядок їх оприлюднення тощо. Однак не слід недооцінювати і спонтанні дискусії, які нерідко виникають як наслідок назрілих, але не помічених керівництвом організації, проблем.

Логічний механізм обґрунтування певної позиції ініціатором дискусії складається із чотирьох взаємопов'язаних елементів: тези, доказів (аргументів), вибору способу доведення (демонстрації), висновків. Наявність цих елементів і послідовне їх використання гарантує виникнення у слухачів відповідних переконань (рис. 1.).

Рис. 1. Схема обґрунтування позиції ініціатора дискусії

Розпочинається дискусія з формулювання і оприлюднення тези.

Теза(грец. thesis — положення, твердження) — думна або положення, істинність якої потрібно довести.

Висловлюють її у формі судження — думки, яка щось стверджує або заперечує. Іноді теза задля збудження полемічних настроїв може бути сформульована як запитання. Вона повинна бути істинною і логічною. Темою дискусії може бути одна або кілька тез. Якщо їх висувається кілька (система тез), потрібно визначити провідну й допоміжні (наслідкові). Раціональніше формулювати одну тезу, яка дисциплінує дискусію і яку з позиції технології проведення дискусії легше довести.

Переконати когось у своїй правоті означає створити у нього впевненість в істинності тези. Порушення цього правила призводить до логічної помилки — втрати або підміни тези. Це може статися внаслідок відходу від головної лінії міркувань, переключення на другорядне питання або переходу до загальних роздумів. Втрата тези є наслідком недосвідченості, надмірного хвилювання чи втоми оратора. Уникнути такої логічної помилки буває нелегко, оскільки, захопившись дискусією, можна не помітити підміну тези, особливо якщо нова теза теж правильно аргументована. Тому необхідно відстежувати і контролювати розвиток власних міркувань. Коли тезу все-таки втрачено, не можна переходити до нової тези, а необхідно повернутися до першої, інакше провал неминучий.

Якщо втрата тези є мимовільною помилкою недосвідченого оратора, то підміна тези — цілеспрямованою дією особи, що її висунула, або інших учасників дискусії. У першому випадку це є типовим софістичним (грец. sophisma — розумне, хитре судження) прийомом у полеміці, який використовують за неспроможності полеміста аргументувати висунуте положення, внаслідок чого він намагається штучно переключити увагу опонента і слухачів на схоже питання, яке нерідко має зовсім інший зміст. Однак якщо учасники дискусії зауважать, що полеміст намагається підмінити тезу, це означатиме його поразку.

До підміни тези може вдатися й інша сторона дискусії. Найлегше це зробити, якщо висунуто кілька тез. Тоді провідну тезу підміняють другорядною, яку критикують і заперечують, що загалом руйнує всю систему висунутих тез. За таких умов необхідно повернутися на первинні позиції (до основної тези чи системи тез) і розкрити перед аудиторією причину підміни тези. Це може стати вагомим аргументом проти полеміста.

Зміст тези повинні зрозуміти всі учасники дискусії. Для того щоб усвідомити її, учаснику дискусії необхідно здійснити такі операції:

— з'ясувати, чи всі слова тези загалом зрозумілі;

— уточнити, про що йдеться — про одиничне явище або об'єкт чи про клас об'єктів (явищ), чи взагалі про всі явища (об'єкти) без винятку;

— визначити, яким судженням слід вважати тезу: абсолютно істинним, достовірно істинним, помилковим або ймовірним до певної міри, можливим, дуже ймовірним, просто ймовірним тощо.

Необхідно чітко вивірити власну позицію щодо сфери застосування обраної тези і ступеня ймовірності висловлюваного судження, підібрати відповідні докази (аргументи) для доведення своєї думки.

Докази (аргументи)— думка або положення, істинність яких уже перевірена, і які можуть підтвердити істинність тези.

Не можна наводити аргументів, яких інший учасник (учасники) дискусії не визнають правильними, оскільки доведеться або доводити істинність аргументу, а потім на нього спиратися для доведення тези, або підшуковувати більш вдалий. Наприклад, керівник закликає співробітників працювати ефективніше, переконуючи, що це підвищить доходи організації. Якщо працівники не беруть участі в розподілі таких доходів, аргумент буде непереконливим.

Докази мають відповідати таким логічним вимогам, як істинність, підтвердження висунутої тези, очевидна істинність поза висунутою тезою.

Необхідно заздалегідь підготувати достатню кількість аргументів, які повинні бути добре вивіреними, оскільки під час дискусії саме їх міць випробовують опоненти, і якщо хоч один із них видаватиметься сумнівним, то непереконливою буде вся система доказів, а значить і сама теза.

Учасники дискусій нерідко припускаються однотипної помилки, яка полягає у втраті логічного зв'язку між тезою і аргументами, оскільки вони вважають, що теза зумовлена аргументами, є їх наслідком. Однак теза дискусії має самодостатнє значення, вона не випливає з аргументів. Дібрані докази повинні тільки підтверджувати її істинність.

Залежно від форми логічного зв'язку між доказами і тезою обирають спосіб доведення (демонстрації).

Докази бувають прямими і побічними, що й визначає вибір способів їх доведення до свідомості опонента й аудиторії. У процесі прямого доведення докази безпосередньо (прямо) обґрунтовують істинність тези. За побічного доведення істинність обґрунтовується шляхом доведення помилковості протилежного положення.

У дискусії важливе значення має послідовність наведення аргументів. Якщо аудиторія достатньо ознайомлена з темою дискусії, зацікавлена нею, то аргументація повинна відбуватися за зростаючою послідовністю, тобто найважливіші і найсильніші аргументи необхідно наводити наприкінці для формулювання висновків. Якщо аудиторія не виявляє інтересу або недостатньо орієнтується в темі дискусії, обґрунтування тези слід починати з найсильнішого аргументу. Це приверне увагу (в аудиторії виникне запитання: «Що ж це таке?») і до інших аргументів.

У першому і в другому випадках не варто обмежуватися однобічною аргументацією — аргументацією, висловленою одним із учасників дискусії, як правило, її ініціатором. Вона є ефективною тоді, коли реципієнт вже погодився з комунікатором і за умови, що комунікатору не будуть наводити повідомлення протилежного змісту. Однобічна аргументація може лише закріпити наявні на момент дискусії погляди людей. Завданням ініціатора дискусії повинне бути не просто відстоювання своїх поглядів, а завоювання свідомості інших. Цьому сприяє двобічна аргументація і контраргументація. Двобічна аргументація (аргументація обох сторін дискусії) означає боротьбу суджень, фактів, контрастне представлення позицій, на фоні якого істина подається чітко, ясно, наочно, виникає необхідність вибору суджень, з яких одне буде істинне (або близьке до істинного), інше — можливе, а третього — немає. За такого способу доведення, крім тези і доказів, наводять антитезу і антивисновки. Це дуже вмілий хід.

Двобічне повідомлення має переваги перед однобічним в освічених аудиторіях. Йому слід також надавати перевагу, коли відомо, що думки аудиторії не збігаються з думками комунікатора, або коли аудиторія перебуває під впливом повідомлення, що містить протилежну позицію.

Контраргументація (зіткнення аргументів) може слугувати засобом досягнення компромісу з певного питання. Передбачаючи розходження позицій, така аргументація ґрунтується на глибокому вивченні поглядів опонента, аналізі його аргументів, наданні більшої вагомості власним, тобто всебічному підході. Усе це сприяє пошуку оптимального рішення, підвищенню власної полемічної культури, переконливості обраної позиції.

Під час дискусії може настати невловимий, майже невідчутний момент, коли репліка, заперечення, новий аргумент вирішують її долю, відчути який і є мистецтвом полеміста.

Завершенням дискусії є висновки. Їх може зробити координатор дискусії (якщо ця особа заявлена на її початку), або той опонент, хто, на думку аудиторії, переміг.