Напрямки вдосконалення державного регулювання інноваційного підприємництва в Україні.

В перспективі для України представляється неминучим поєднання активного (генерувального) типу інноваційного розвитку, заснованого на продукуванні і реалізації на світових ринках власних інноваційних розробок, та імітаційного типу, що базується на освоєнні та адаптації зарубіжних інновацій, їх поступової інтеграції в національну інноваційну систему.

Слід зазначити, що економіка України представляє собою динамічне поєднання галузей, які дійсно можуть підтримати інноваційне зростання економіки, якщо забезпечити відповідний їх конкурентоспроможний розвиток у період до 2025 р. При цьому рівень попиту на зовнішньому і внутрішньому ринках на продукцію різних галузей національної економіки визначає перспективу їх подальшого розвитку.

Галузі, що вже вийшли зі своєю продукцією на світовий ринок (металургійний комплекс, аграрний сектор, хімічна і нафтохімічна промисловість) для закріплення на ньому, потребують підвищенні ефективності виробничого потенціалу шляхом впровадження інноваційних технологій. Інші галузі, що виробляють потенційно конкурентоспроможну на світовому ринку продукцію (наприклад, машинобудування), потребують державної підтримки для реалізації вказаного потенціалу. Також значної уваги з боку держави вимагає третя група галузей, яка поки що більше орієнтована на внутрішній ринок (ПЕК, транспортний комплекс) для того, щоб у подальшому не втратити його.

Стратегія державного регулювання інноваційного розвитку відносно цих груп галузей економіки відрізняється за характером, масштабами підтримки, обсягами ресурсів, необхідних для оновлення і модернізації виробничого потенціалу на основі реалізації досягнень науки і техніки та впровадження інновацій.

Наприклад, орієнтири інноваційного розвитку та напрямки державного регулювання вказаних галузей економіки України можуть бути такими:

Аграрній сектор – доцільна державна підтримка галузі щодо: реалізації пріоритетних аграрних інвестиційно-інноваційних проектів; сприяння розробці та впровадженню інноваційних енерго- та ресурсоощадних технологій; активізації селекційної роботи в рослинництві і тваринництві та заходів щодо боротьби з хворобами тварин і рослин; поліпшення якісних показників аграрної освіти та науки; забезпечення екологічної складової інноваційного розвитку аграрного сектору, збереження довкілля.

Хімічна і нафтохімічна промисловість – виробництво широкого спектру синтетичних і композиційних матеріалів, у тому числі нових поколінь, технології виробництва екологічно чистих добрив і ресурсозберігаючі хімічні виробництва на базі автоматизованих блоково-модульних систем.

Паливно-енергетичний комплекс – розробка і упровадження сучасних методів пошуку, розвідки і моніторингу енергетичних запасів, стратегічних і дефіцитних видів мінеральної сировини, підвищення рівня їх видобутку та переробки, а також розвиток високотехнологічних екологічно безпечних і енергозберігаючих систем виробництва і транспортування різних видів енергії.

Слід зазначити, що більшість проектів з модернізації галузей економіки України на інноваційній основі можна реалізувати тільки в рамках державно-приватного партнерства, оскільки масштаб інвестицій вимагає залучення значних обсягів фінансування. Тому державно-приватне партнерство в інноваційній сфері має стати формою практичного розвитку інноваційного процесу в Україні. Оскільки ефективність інноваційного розвитку економіки, побудованої на партнерстві держави та бізнесу, вище за пряме державне фінансування інновацій.

Неодмінною передумовою виконання завдань концепції стратегії державного регулювання інноваційного розвитку економіки є визначення етапів та цілей її реалізації, адекватне відображення як нинішнього рівня розвитку економіки, так і досягнення стратегічних цілей у певному часовому вимірі з урахуванням вимог та існуючих викликів. Тому за період 2014 – 2025 рр. в інноваційному розвитку економіки України мають сформуватися три етапи відповідно до існуючих умов, чинників і можливих ризиків.

Перший етап реалізації концепції стратегії державного регулювання інноваційного розвитку економіки України (2014 – 2017 рр.) має стати періодом формування інституційної сфери інноваційної економіки (створення інноваційної інфраструктури, а також організаційних, соціально-економічних, освітньо-наукових, техніко-технологічних та екологічних передумов для інноваційного розвитку економіки); трансформації сфери освіти та науки; реалізації проектів розвитку у високотехнологічних і інфраструктурних сферах; гармонізацією чинного законодавства щодо вимог і положень СОТ та законодавства ЄС в інноваційній сфері; техніко-технологічного переоснащення галузей і сфер національної економіки.

У контексті реалізації другого етапу концепції стратегії державного регулювання інноваційного розвитку (2018 – 2021 рр.) економіка має перейти на інноваційну технологічну основу, що базується на нових розробках у сфері інформаційно-комунікаційних, біо- і нанотехнологій; державою мають бути створені передумови для реалізації порівняльних і конкурентних переваг національних виробників на інноваційні основі на світовому ринку.

Третій етап реалізації концепції стратегії державного регулювання інноваційного розвитку економіки України (2022 – 2025 рр.) має передбачати: завершення переходу на інноваційну модель розвитку економіки; утвердження статусу України як високотехнологічної країни на світовому ринку, що означає функціонування національної економіки в режимі інноваційної спрямованості.

Після 2025 р. перспективи інноваційного розвитку неможливо точно спрогнозувати. Адже на межі 2025 – 2030 рр. очікується поява нової технологічної хвилі інновацій, яка дасть новий поштовх подальшому розвитку економіки у сфері знань і технологій.

Отже, стратегія переходу економіки України на шлях інноваційного розвитку має орієнтуватись на сектори п'ятого та шостого технологічних укладів і відбуватися паралельно в таких напрямах: створення науково-технологічної системи; наявність структурної диверсифікації економіки на базі збільшення конкурентоспроможності; формування економічних і соціальних умов для матеріалізації творчих можливостей людини; формування демократії і надання захисту прав і свобод особи, в тому числі в інтелектуальній та науковій сферах (рисунок).

В свою чергу, з урахуванням нелінійної моделі інноваційного циклу, щоб забезпечити ефективне використання науково-технологічного й інтелектуального потенціалу України шляхом стимулювання виробництва високо-технологічної, конкурентоспроможної та якісної продукції необхідно створити Державний венчурний фонд, який здійснював би пряме надання капіталу венчурним фондам та інноваційним підприємствам (у вигляді прямих інвестицій або кредитів під низькі відсотки).

Успішними прикладами є Бельгійський державний венчурний фонд GIMV (прямі державні інвестиції); Vaekst Fonden у Данії (надання державного кредиту). В Ізраїлі 10 років тому частка ВВП, забезпечена виробництвом високотехнологічної продукції, становила 3%; після заснування державного венчурного фонду цей показник сягнув 65%, а країна має вже 85 венчурних фондів з капіталом у 6 млрд. дол.

Технологічна революція у Фінляндії відбулася також після створення першого державного венчурного фонду. Для створення аналогічної структури в Росії з державного бюджету було виділено 7 млрд. дол. Цей досвід може принести успіх і Україні, де держава має інвестувати й ризикувати спільно з приватним бізнесом. У ході такого співробітництва, за рахунок ефективного керування з боку приватних структур, держава знижує свої ризики і стимулює початок венчурної індустрії.

В Україні необхідно також збільшити рівень правового захисту інтелектуальної власності. Нині питання, які стосуються охорони інтелектуальної власності, в світі вийшли на перший план і стали вже не просто юридичними або комерційними. Внаслідок всеосяжної інтелектуалізації сучасної світової економіки вони дедалі більше стають політичною проблемою, пов’язаною з економічною безпекою, та вимагають стратегічних підходів до їх рішення.

Процеси інтелектуалізації досягли надзвичайно високої інтенсивності. Згідно з рейтингом Всесвітнього економічного форуму, Україна серед 134 країн займає в даний час у сфері розвитку початкової освіти 37 місце, у сфері розвитку вищої освіти – 45, у сфері формування чинників інноваційного розвитку – 52, за оснащеністю сучасними технологіями – 65 місце, а у сфері захисту прав інтелектуальної власності – лише 114 місце.

Винахідник – це основний носій інноваційного потенціалу будь якого промислового підприємства. Тому знищення прогалин у нормативно-правовій базі та захист винахідницьких прав є одним з актуальних напрямків розвитку інновацій у промисловості.

Важливим напрямом є також поєднання всіх елементів інноваційної інфраструктури в єдину інформаційну мережу, що дозволить взаємодіяти бізнесу й капіталу, авторам проектів з потенційними інвесторами та сприятиме встановленню між ними партнерських відносин, одержанню всебічної інформації про останні тенденції та перспективи венчурної індустрії, демонстрації можливостей інноваційного бізнесу.

Це вимагає створення мережі регіональних інноваційних центрів та виконання ними інформативної функції з регіональної підтримки та інфраструктурного забезпечення інноваційної діяльності. Обов’язковою є державна підтримка створення віртуальних інноваційних бізнес-інкубаторів і баз даних щодо ведення інноваційної підприємницької діяльності на базі Інтернет.

Необхідно розробити Концепцію розвитку національної венчурної індустрії, за якою головними суб’єктами здійснення державної політики у сфері венчурного капіталу мають бути Державна комісія з регулювання ринку фінансових послуг і Державна комісія регулювання ринку цінних паперів та фондового ринку; вдосконалення національного законодавства з венчурного фінансування; запровадження фінансових стимулів для інвестування до венчурних фондів, малих і середніх інноваційних підприємств; запровадження вторинного ринку сертифікатів венчурних фондів; розвиток венчурної та інноваційної інфраструктури. Розширення масштабів впровадження інновацій в економіку залежатиме від максимально можливого використання позабюджетних джерел фінансування поряд з власними коштами підприємств та зростанням попиту на науково-технічні досягнення. Джерелом збільшення обсягу коштів, усунення дефіциту має бути зростання ролі банківських кредитів у розвитку інноваційної діяльності як за дольовою їх участю в загальних обсягах фінансування інновацій, так і за збільшенням обсягів кредитування у зв'язку з очікуваним зниженням ставки рефінансування.