Державна інноваційна політика

Відомо, що інновація означає нововведення, а інноваційна політика держави – це вплив держави на інноваційну діяльність за допомогою прямих та опосередкованих важелів правового та економічного регулювання задля розвитку науки і техніки та інноваційних процесів.

Реалізація інноваційної політики дозволить вирішити двоєдине завдання: максимально задовольняти розумні потреби суспільства і при цьому витрачати обмежені виробничі ресурси. Цього можна досягнути завдяки забезпеченню інтенсивного розвитку в усіх сферах соціальної та економічної діяльності.

У світі існує дві основні моделі інноваційної політики, які залежать від головного вектору її руху. Перша – це інноваційна політика, орієнтована на виконання науково-технічних програм і проектів загальнонаціонального значення. Головною метою є сприяння розвитку галузей, що мають пріоритетне значення для країни.

Друга – орієнтована на поширення науково-технічних знань.

Залежно від інноваційної політики, яку провадить держава, країни світу можна розділити на три групи. Перша – це країни, орієнтовані на лідерство в науці, реалізацію великих цільових проектів, що охоплюють всі стадії інноваційного циклу, причому значна частка науково-інноваційного потенціалу припадає на військову сферу. До цієї групи належать США, Велика Британія, Франція.

Інший спосіб ведення інноваційної політики – це створення сприятливого інноваційного середовища та оптимізація всієї економіки. Таку політику провадять Німеччина, Швеція і Швейцарія.

До третьої групи належать країни, які стимулюють нововведення шляхом розвитку інноваційної структури та опанування досягненнями світового науково-технічного прогресу, а також координація дій різних секторів в галузі науки і технологій. До таких країн належать Японія, і Південна Корея.

Мета державного регулювання на кожному історичному етапі розвитку економіки залежить від багатьох обставин і, в першу чергу, від ступеня загального розвитку економіки. Класичний набір цілей державного регулювання економічно розвинених країн передбачає наступні складові:

•- економічне зростання;

•- повну зайнятість;

•- економічну ефективність;

•- стабільний рівень цін;

•- економічну свободу;

•- справедливий розподіл доходів;

•- економічну забезпеченість;

•- збалансованість зовнішньоекономічних відносин.

Згідно із законом України «Про інноваційну діяльність», головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва й реалізації нових видів конкурентноздатної продукції.

Ступінь варіативності моделей інноваційної політики величезний в ЄС.

Англійський уряд, наприклад, заохочує розширення участі іноземних інвесторів у сфері НДДКР, поширюючи на закордонні компанії всі схеми стимулювання інноваційної активності. У результаті в середині 90-х рр. у структурі фінансування НДДКР, виконаних у приватному секторі промисловості, частка зовнішніх вкладень (19 %) перевищила частку коштів, що надходять із держбюджету (12 %).

У Франції держава підтримує насамперед власних лідерів.

У Німеччині різні схеми інноваційної політики діють для західних і східних земель. Таким чином, загальні норми й правила в інноваційній політиці можна зрівняти з нормами міжнародного права – останні, як відомо, фіксують лише ряд загальних принципів, що по-різному трактуються конкретними країнами.

Щодо США, то там не знайти єдиного політичного документа або інтегрованої політичної заяви з викладом позиції цієї країни з питань інноваційної політики. Навпаки, рішення з питань політики приймають різні департаменти виконавчої влади (наприклад, Міністерство торгівлі), а також неполітичні організації (наприклад, Національна академія наук), але ні окремо взяті, ні в сукупності ці матеріали не є офіційними документами, що викладають інноваційну політику США.

Проте, вже доведено практикою, що наступні сім законодавчих актів, пов’язаних з інноваціями, у сукупності дають уявлення про компоненти інтегрованої інноваційної політики США:

- Закон Стівенсона-Уайдлера про технологічні інновації, 1980 рік;

- Закон Бай-Доула про інтелектуальну власність, 1980 рік;

- Закон про податкові пільги на наукові дослідження й експерименти, 1981 рік;

- Закон про розвиток інновацій у малому бізнесі, 1982 рік;

- Закон про національні кооперативні дослідження, 1984 рік;

- Федеральний закон про передачу технологій, 1986 рік;

- Зведений закон про торгівлю і конкуренцію, 1988 рік.

Існує думка про те, що ці сім законодавчих ініціатив, спрямованих на розвиток інноваційної діяльності в США, «були прийняті, в основному, без систематичного вивчення питання про те, як кожна з них доповнює інші ініціативи». Кожна з цих ініціатив стосується однієї з різних фаз інноваційного процесу, і підприємства, залежно від характеру їх НДДКР і поточного етапу життєвого циклу, можуть з більшою або меншою вигодою використовувати той або інший закон.

У країнах Західної Європи державне втручання в інноваційну сферу стало нормою, і його методи постійно вдосконалюються. Основною метою такого втручання є забезпечення сталого економічного розвитку, підтримка низького рівня інфляції, високої інноваційної активності й зайнятості.

Законодавство України у сфері інноваційної діяльності базується на Конституції України і складається із законів України "Про інвестиційну діяльність", "Про наукову і науково-технічну діяльність", "Про наукову і науково- технічну експертизу", "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків", "Про спеціальну економічну зону "Яворів", та інших законодавчих актів, що регулюють суспільні відносини у цій сфері.

Загалом, державна інноваційна політика – це сукупність форм і методів діяльності держави, спрямованих на створення взаємопов'язаних механізмів інституційного, ресурсного забезпечення підтримки та розвитку інноваційної діяльності, на формування мотиваційних факторів активізації інноваційних процесів.

Мета державної інноваційної політики – формування у країні таких умов для діяльності господарюючих суб'єктів, за яких вони були б зацікавлені і спроможні розробляти і виготовляти нові види продукції, впроваджувати сучасні наукомісткі, екологічно чисті технології та розширювати на цій основі свої ринки збуту.

Сутність державної інноваційної політики розглядається з декількох боків:

1.) інституційного підходу (як сукупність інститутів, що забезпечують цілеспрямовану діяльність держави у сфері регулювання національних інноваційних процесів і формують специфічне інституціональне середовище взаємодії суб’єктів інноваційного процесу);

2.) функціонального (як сферу та типи регулюючих функцій держави);

3.) формального (як складової частини загальної політики держави. Що націлено на забезпечення інтенсифікації інноваційного розвитку);

4.) системного (як комплекс заходів щодо розвитку національної інноваційної системи).

Умовно можна виділити чотири типи державної інноваційної політики, які були пріоритетними в різні періоди,в різних промислово розвинутих країнах.

Політика технологічного поштовху. Згідно з нею, головні цілі та пріоритетні напрями науковотехнологічного та інноваційного розвитку задає держава, на основі чого визначаються шляхи стимулювання інноваційної діяльності, які мають здійснюватися через удосконалення управління в науково-технологічній та інноваційних сферах. Такий варіант інноваційної політики передбачає розроблення різних державних програм, великів капіталовкладення у масштабні інноваційні проекти, використання інших прямих форм державної участі в регулюванні інноваційних процесів.

Політика ринкової орієнтації. Передбачає провідну роль ринкового механізму в розподілі ресурсів та визначенні напрямів розвитку науки і техніки, а також обмеження ролі держави в стимулюванні фундаментальних досліджень. Дослідженням, від яких залежить місце держави у світовому співтоваристві та її національна безпека, приділяється недостатня увага.

Політика соціальної орієнтації. Сутність її полягає у соціальному регулюванню наслідків НТП: процеси прийняття рішень відбуваються із залученням широкої громадськості; рішення приймаються за умов досягнення соціально-політичного консенсусу. Політика, націлена на зміни економічної структури господарського механізму. Передбачає істотний вплив передових технологій на вирішення соціально-економічних проблем, на зміну галузевої структури, взаємодію суб’єктів господарювання, рівень життя, тощо. На сучасному етапі лише Японія послідовно дотримується такої політики, здійснюючи її паралельно з ринковою.

Виділяють загальні методи впливу держави на інноваційну діяльність бізнесу, що в тих чи інших формах застосовуються в більшості промислово розвинутих країн.

За ознакою форми дії на інноваційний розвиток економіки, весь спектр цих методів поділяється на методи прямого та непрямого регулювання.

Суть методів прямого регулювання полягає в тому, що держава бере на себе ініціативу у виборі пріоритетів науково-технічного розвитку, фінансування та стимулювання розроблення важливих інноваційних програм. За цього чинник часу набуває стратегічного спрямування. Науково-дослідницька діяльність конструкторських розробок потребує не тільки великих фінансових витрат, а й стає більш ризиковою, й утримати технологічну монополію фірмам не завжди вдається. Щоб швидше використати ринковий потенціал, держава стимулює міждержавну, галузеву, міжфірмову координацію та кооперацію інноваційної діяльності.

Методи непрямого регулювання створюють економічні та правові умови для прискорення інноваційного розвитку, проте це не означає, що такі умови мають бути однакові для всіх галузей розвитку науки і техніки. Держава може їх диференціювати відповідно до пріоритетних напрямів та програм. Але головне, щоб у межах кожного напряму чи програми наукові, дослідні та проектні організації мали однакові економічні й правові умови діяльності, що сприятиме розвитку конкуренції між ними.

Методи реалізації державної інноваційної політики за способом впливу можна поділити на:

1)економіко-правові методи, що ґрунтуються на положеннях Конституції, відповідних законів, внутрішньовідомчих, адміністративних розпоряджень;

2)державне фінансування наукової сфери;

3)контрактна система відносин між суб’єктами інноваційної діяльності та державою;

4)податкова система;

5)патентно-ліцензійна, антимонопольна політика;

6)амортизаційні заходи, субсидії;

7)передавання технологій;

8)підтримка міжорганізаційної кооперації та дрібного інноваційного бізнесу;

9)урядові закупівлі;

10)розвиток інфраструктури досліджень і розробок.

Серед непрямих методів, що стимулюють інноваційний розвиток, основними є: даткові пільги, система прискореної амортизації основного капіталу, патентна політика, зовнішньо-торгівельна політика, антимонопольна політика.

Інструменти створення сприятливого інституційно-правового середовища для ефективної інноваційної діяльності поділяються на такі:

1.Інструменти регулювання попиту – це укладені центральними або регіональними органами державного управління договори з суб’єктами інноваційної діяльності, з якими держава не тільки замовляє розроблення і виробництво інноваційних продуктів, технологій і послуг, але й гарантує придбання цих продуктів чи їх реалізацію.

2.Інструменти регулювання пропозиції – це дії, спрямовані на забезпечення суб’єктів інноваційної діяльності фінансовою і технічною допомогою, зокрема створення інноваційної інфраструктури: надання грантів, позик, субсидій, гарантованих кредитів, дослідних податкових кредитів; забезпечення дослідників та інженерів відповідним обладнанням і приладами, приміщеннями і належним обслуговуванням; створення державних інституцій для поєднання науки і виробництва різних форм власності, наприклад через створення і сприйняття розвитку технопарків, виставок, ярмарок, тощо.

3.Інструменти створення сприятливого середовища для інноваційного процесу, до яких належать передусім податкові пільги, пільгове кредитування і субсидування, страхування і гарантування, надання прав на прискорену амортизацію устаткування, розвиток державою патентного права, системи стандартизації і сертифікації виробництва та окремих видів продукції, регулювання монопольних підприємств і видів діяльності, дозвіл тимчасової монополії інноваційної діяльності. Це також створення сприятливих умов для міжнародної комерційної діяльності: торговельні угоди, зовнішньоекономічні тарифи, режими валютного регулювання, обстоювання прав та інтересів вітчизняних інноваторів у міжнародній кооперації праці. Це також розвиток і підтримка системи освіти в країні (повне або часткове фінансування закладів освіти, спеціальної фахової підготовки, перекваліфікації робочої сили, курсів, тощо), соціальне страхування, охорона здоров’я, довкілля тощо.

Згідно з Законом України «Про інноваційну діяльність» головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсоощадних технологій, виробництва та реалізації нових видів продукції.

Наприклад, в останній чверті XX ст. під стратегічним керівництвом держави Японія стала світовим лідером в інформаційно-технологічних галузях. А в Радянському Союзі як у великій індустріальній і науковій наддержаві такий фундаментальний технологічний перехід не вдався. Нездатність державних інституцій керувати інформаційно-технологічною революцією призвела до згортання його виробничих потужностей і підриву військової могутності. Отже, державна інноваційна політика стала причиною успіху в одній країні і неуспіху — в іншій.

Пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні складаються із стратегічних (розраховані на тривалу перспективу – не менше десяти років) та середньострокових (розраховані на реалізацію протягом найближчих трьох-п'яти років).

Серед стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності в Україні, Верховною Радою, було визначено наступні: модернізація електростанцій; нові та відновлювані джерела енергії; новітні ресурсозберігаючі технології; розвиток високоякісної металургії; нанотехнологі; розвиток біотехнологій; високотехнологічний розвиток сільського господарства і переробної промисловості; розвиток інноваційної культури суспільства; тощо.

Стратегічні пріоритетні напрями інноваційної діяльності формуються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності із залученням Національної та галузевих академій наук України. Кабінет Міністрів України проводить експертизу розроблених напрямів інноваційної діяльності, організовує їх публікацію в засобах масової інформації та обговорення в Національній і галузевих академіях наук України, в громадських наукових та науково-технічних організаціях.

Зростаюча залежність національної економіки від зовнішніх факторів, в тому числі негативних, обмеженість і дороговизна енергетичних ресурсів, необхідність більш раціонального використання сировинної бази і робочої сили мають служити стимулом для використання інновацій.

Хоча Україна є однією з найбільш багатих країн світу на природні ресурсі, їх використання в національній економіці є вкрай нераціональним. По-перше, залишається дуже високою ресурсомысткість ВВП, яка в 2–3 рази перевищує середній рівень, властивий країнам ЄС. По-друге, зберігається низький рівень глибини переробки мінеральної сировини. По-третє, зростають обсяги експорту сировини і продукції з неї. Так, сьогодні Україна експортує понад 85% металу, що виробляє вітчизняна металургія.

Розширення використання власних мінеральних ресурсів, особливо надмірне експортування сировини і продукції з неї з низьким рівнем доданої вартості викликають для України не тільки негативні економічні наслідки, а й екологічні, зокрема забруднюється навколишнє середовище, посилюється деградація земель, зростають техногенні загрози. У сукупності з кліматичними змінами і загрозами вони суттєво впливають на вибір державних рішень стосовно забезпечення ефективного сталого економічного розвитку країни. Ці рішення можуть базуватися лише на нових знаннях, високих технологіях та інноваціях.

Для забезпечення сталого розвитку економіки, зростання продуктивності праці, віддачі від використання наявних природних ресурсів і людського потенціалу, конкурентоспроможності вітчизняної продукції і покращання на цій основі рівня і якості життя українського народу необхідно домогтися переміщення України за комплексним індикатором інноваційного розвитку, що визначається за Європейським інноваційним табло, з групи «країни, які наздоганяють», мінімум до групи країн «помірні інноватори», а за кращих умов – до групи країн «послідовників»

Слід постійно враховувати, що невпинно змінюється склад країн і цивілізацій–лідерів інноваційно-технологічного прориві: у промислову революцію лідерство було за Великобританією, з другої половини Х1Х століття лідерство перейшло до США; при становленні четвертого технологічного укладу лідирували США, СРСР, Японія, Західна Європа; при формуванні шостого технологічного укладу і постіндустріального технологічного способу виробництва лідерство належить Північноамериканській, Західноєвропейській і Японській цивілізаціям. Росія і Україна із числа лідерів вибула у кінці ХХ століття. Відповідно і змінюється структура глобального економічного простору, світового ринку, контури стрімко розширяються при виникненні інноваційних ніш на ринку з переважанням на них країн і цивілізацій.

3.1. Поняття та особливості національної інноваційної системи