Поняття та типологія світогляду. Світогляд і філософія.

Було б великим перебільшенням вважати, що із розглянутих нами положень випливає нагальна необхідність для кожної людини обов’язково ставати філософом задля того, щоби визначитися у житті. Потреба у людському самовизначенні справді є необхідною і позбутись її не може жодна людина, проте за звичай ця потреба задовольняється різноманітними буденними і відомими нам шляхами; так, людина може визначатися у житті на основі виховання, сімейних або культурних традицій, засвоєння типових форм поведінки своїх сучасників, почуттів та емоцій, власного життєвого досвіду. У більшості випадків люди саме тут шукають та знаходять необхідне їм для орієнтування у житті. Проте розглянуті вище специфічні особливості людського буття призводять до виникнення в суспільній історії особливих напрямів духовного життя, спрямованих на вироблення засобів людського життєвого самоутвердження. Ці напрями формують те, що за усталеною термінологією (з подання німецького філософа І.Канта) називається світоглядом. У світогляд, як свідчить про це самий цей термін, включається те, що формує загальні уявлення про світ, в якому живе людина і який ми можемо назвати світом людини (або людським універсумом), а не світ, про який ведуть розмову астрономи та фізики (хоча данні різних наук також можуть входити в світоглядні уявлення). У загальному плані появу світогляду можна пояснити так: людина, усвідомлюючи дійсність, рано чи пізно починає усвідомлювати і свою відмінність від усього іншого в світі. Коли людина усвідомлює, що має певні особливі властивості та характеристики, виникає питання про її відносини із дійсністю, про свої можливості та перспективи. В результаті у неї формуються певні уявлення як про основні засади та особливості світу, так і про свої власні риси. Отже, світогляд постає формою загального людського самоусвідомлення та самовизначення в світі. Світогляд – це сукупність узагальнених уявлень людини про себе, світ, свої взаємини із світом, про своє місце в світі та своє життєве призначення.

Ясно, що світогляд – не просто знання, а деяке інтегральне духовне утворення, оскільки: а) він повинен надавати людині не стільки поглиблені знання про закони тих чи інших сфер реальності, скільки знання разом із оцінкою, людським до них відношенням; б) предмет світогляду – відношення «людина – світ» постає майже неозорим, безмежним і тому до певної міри невизначеним. Звідси і випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїцію, віру, надію, життєві мотиви, мету та ін. А тому складовими світогляду постають: погляди, переконання, принципи, ідеали, цінності, вірування, життєві норми та стереотипи. Якщо ми хочемо дізнатися про світоглядні уявлення того чи іншого народу, або й окремої людини, ми повинні спробувати виявити, пізнати та зрозуміти саме це.

Говорячи про зміст та наповнення світогляду, варто відзначити й його історично мінливий характер: у світогляді фіксуються уявлення про засади людського відношення до світу, засади людських взаємин із ним, але цілком зрозумілим постає те, що такі засади на протязі часу не залишаються незмінними. У кожну відому нам історичну епоху доволі відчутно ці засади модифікувались та навіть революційно мінялись. Тому існує багато історичних типів світогляду, але при тому вістря світоглядних питань та знань залишається все те ж самим – це є людина і світ, людське «світо» та «само» осмислення. Цей момент важливо враховувати, оскільки він вимагає не прагнути всіх людей та всі епохи спрощувати, підводячи під якусь одну історичну форму: для людей та людського суспільного розвитку постає характерним різноманітність. Звідси випливає й те, що філософія, маючи справу із поглибленням та узасадненням світогляду, розглядає всі його можливі прояви, а тому постає узагальненням світоглядів та їх аналітикою.

Світогляд в цілому постає загальнолюдським явищем, тобто він притаманний кожній людині у її нормальному стані; ясно, що ми не можемо вести розмову про світогляд новонароджених дітей, а також душевнохворих людей чи людей із серйозними психічними відхиленнями від норми. Але саме загальнолюдський характер світогляду зумовлює й його надзвичайно велику різноманітність, адже люди дуже по різному уявляли та уявляють собі і світ, і себе самих. Якщо б ми поставили собі завданням перерахувати основні види світогляду, нам, напевне, знадобилося б багато часу, тому й виникає потреба у типологізації світогляду. Типологія світогляду – це не просте перерахування його можливих видів, а, перш за все, виділення типових ознак, за якими та на основі яких пізніше здійснюється класифікація основних видів світогляду. Тобто, типологія постає у порівнянні із простим переліком більш містким та логічно виправданим способом ознайомлення із світоглядом з метою його подальшого докладнішого вивчення.

Світогляд прийнято класифікувати на основі різних спільних ознак. Наприклад, за носієм розрізняють індивідуальний, колективний, національний та загальнолюдський світогляд; за інтелектуальним рівнем утворення світогляд буває усвідомленим і неусвідомленим, буденним, науково узасадненим, філософським; за історичними епохами світогляд поділяють на архаїчний, міфологічний, античний, давньосхідний, середньовічний та ін.; за морально-етичними орієнтирами – на гуманістиний, егоїстичний, людиноненависницький, цинічний та ін.

За будовою розрізняють світогляд цілісний, фрагментарний, внутрішньо злагоджений, суперечливий; за ступенем адекватності сприйняття дійсності – реалістичний, фантастичний, викривлений та адекватний дійсності; за ставленням до визнання існування вищих сутностей – релігійний, скептичний, агностичний та атеїстичний. Дуже поширеною є також типизація світогляду за ознакою соціальних станів та верст суспільства, за культурно-історичними регіонами та ін. Кожна людина, що вивчає філософію та цікавиться світоглядними питаннями, може додати до наведеної типології світогляду якісь інші ознаки та вивести на їх основі інші можливі види світогляду. Корисним заняттям було б спробувати охарактеризувати свій власний світогляд хоча б тому, що це дасть можливість зрозуміти, що це зробити не просто і не легко.

За своїми функціями світогляд постає такою формою духовного засвоєння світу, яка покликана інтегрувати людину у світ, надати їй найперших життєвих орієнтирів, подати дійсність у її людських вимірах та виявленнях. Тому, як правило, в історично вироблених формах світогляду людина не задовольняється фіксацією поверхні подій, а надає світові певної глибини та утаємниченості, наділяє світ рисами життя, розуму, наміру, тобто подає світ наближеним до себе. Як вже відзначалося, досить часто формування світогляду відбувається стихійно: людина народжується, входить у життя і засвоює через батьків, оточення, соціальні зв’язки у світоглядні уявлення, і світоглядні переконання. Більше того, людина інколи навіть не знає про існування світогляду, проте у деяких ситуаціях життя уникнути зустрічі з ними просто неможливо. Загалом подібні ситуації називають екстремальними, тобто крайніми, такими, що вимагають від людини кардинальних невідкладних рішень; це може бути ситуація, коли людину ставлять на межу життя та смерті, коли вона змушена брати на себе відповідальність за життя інших людей та ін. Але світоглядні питання можуть поставати перед людиною і у більш простих та буденних ситуаціях, проте таких, які вимагають життєвого вибору; наприклад, коли йдеться про виховання дітей. Інколи, коли заходить мова про оцінку дій якоїсь людини, часто звучать слова «Людина не повинна так робити», тобто при цьому керуються загальними уявленнями про те, якою повинна бути людина, що гідно її, а що не гідно.

Філософія, покликанням якої є надання людині засобів життєвого самовизначення, постає певним різновидом світогляду: у наведених вище класифікаціях філософія фігурує як світогляд певного рівня, а це значить, що, хоча всі люди мають світогляд, проте далеко не кожна людина прилучена до філософії і, відповідно, не кожна людина виходить на її рівень у своїх світоглядних орієнтуваннях. Цей рівень, на якому розгортається філософське осмислення світу і людини, називається теоретичним. Звідси випливає, що у найпершому визначенні філософія є теоретична форма світогляду. Теорія ж відрізняється від практики та простого міркування тим, що вона аналізує певні явища через поняття, що фіксують найсуттєвіше в явищах, на засадах певних законів чи необхідних внутрішніх зв’язків; теорія постає аналітико-синтетичною інтелектуальною формою знання, що володіє внутрішньою злагодженістю, вищим ступенем надійності знань. Значить філософствувати – це не просто думати про світоглядні проблеми, а усвідомлювати їх необхідність, їх зв’язки, характеристики та складові, виражені через певну термінологію. Тепер ми можемо уточнити наведене вище визначення філософії і сказати, що філософія – це теоретична форма світогляду, спрямована на критичне дослідження світоглядних проблем з метою підвищення ступеню достовірності та надійності вирішень таких проблем.

Стає також зрозумілим і те, що філософія - це усвідомлений світогляд, що вона повинна прагнути бути аргументованою, внутрішньо стрункою, логічно послідовною. Звідси випливають основні аспекти взаємозв’язку філософії та світогляду. З одного боку, філософія є різновидом світогляду, тобто вона є частиною світогляду, проте частиною особливою: як теорія світогляду, філософія концентрує світогляд, зосереджується на найважливішому у ньому; це позначається в літературі у такий спосіб – «філософія є теоретичним ядром світогляду». З іншого боку можна висловити і прямо протилежне твердження – світогляд є частиною філософії, і це у тому сенсі, що за широтою постановки та вирішення питань, за ступенем їх розробленості та деталізації філософія є безумовно ширшою за світогляд. Світогляд в цілому постає духовним ґрунтом для виникнення та розвитку філософії, тому філософія не вигадує свої проблеми, вона бере їх із життя, із світоглядних уявлень людини, проте підносить їх на вищий рівень осмислення, вираження та розв’язання. Виправданим буде висновок про те, що зв’язок філософії та світогляду є непростим та неоднозначним. Можна додати й те, що певною своєю частиною філософія взагалі виходить за межі світогляду; йдеться про те, що у філософії є суто інструментальні підрозділи та знання, які не мають прямого світоглядного значення; це, наприклад, вчення про структуру суджень, методологію та ін. Цей певний вихід філософії за межі світогляду має і своє змістовне пояснення: якби філософія повністю збігалась із світоглядом, у неї не було б можливості досліджувати, критично аналізувати світогляд.