Quot;РЕВОЛЮЦІЯ" У ПРАКТИЦІ І ТЕОРІЇ ВИДАВНИЧОЇ СПРАВИ ТА РЕДАГУВАННЯ

Від кінця 80-х — початку 90-х років минулого століття в більших, а згодом і в середніх та малих, видавництвах на теренах СРСР усе частіше стала з'являтися відносно дорога, як на той час, але варта понесених затрат на її придбання автоматизована чудо-техніка: комп'ютери, принтери, сканери. Оснащений відповідними програмами, цей комплект невеликих за обсягом і зручних у користуванні технічних засобів, що міг розміститися на одному робочому столі користувача, склав своєрідну настільну видавничу систему.

Наявність такої системи спонукала більші чи менші зміни не лише в штатному розкладі цілого видавництва чи його редакційного підрозділу, а й в усталеному порядку проходження видавничого оригіналу. Деякі керівники видавництв, особливо з числа новоутворених, де не була достатньо відпрацьована стара, або класична, як її тепер називають, схема редакційно-видавничого процесу, поспішили по-революційному змінити перевірену століттями технологію редакційної роботи з авторським оригіналом: ліквідовувалися коректорати, запроваджувався безпаперовий (лише на електронних носіях) обмін між верстальниками, редакторами та авторами перших, других і підписних версток, стискувалися в часі нічим не обґрунтовані графіки проходження у видавничих підрозділах оригінал-макета майбутнього видання, замінювалися назви посад у штатному розкладі.

У такому суцільному "комп'ютеризаційному запалі" (який на пострадянських теренах, на відміну від західноєвропейських, розвивався із запізненням, а тому в коротшому часовому діапазоні) й серед науковців знайшлися бажаючі поставити з ніг на голову не лише окремі теоретичні постулати, а й оголосити в цілому революцію в теорії видавничої справи та редагування.

Сутність "революційної" теорії полягала не тільки в спробі запровадити нові термінологічні поняття (скажімо, традиційний науковий термін теорія видавничої справи та редагування замінити едитологією — терміном абсолютно невиразним і непереконливим, на наш погляд, як з точки зору закономірностей термінотворення, так і змістового наповнення англійського слова editor – редактор), а й змінити сутність традиційного розуміння редагування як процесу передусім творчого.

У цьому контексті важливо наголосити на такому. Протягом століть сенс редакторської професії полягав у вдосконаленні тексту, намаганні зробити його доступнішим, зрозумілішим, лаконічнішим, достовірнішим для сприйняття читачем. І неважливо, за допомогою яких засобів редактор досягав таких цілей. Усілякі виправлення, скорочення, дописування, переробки й перестановки, що було, є і залишатиметься назавжди серцевиною редагування, на початку робилися гусячим пером, далі — спеціально виготовленими для цього перами й чорнилами, ще пізніше — кульковими ручками чи за допомогою друкарських машинок. А в новітню добу незамінним атрибутом робочого інструментарію редактора став комп'ютер. Таким чином, курсор на екрані цієї чудо-машини уособлює своєрідне перо (назвемо його електронним) у руках спеціально підготовленого редактора. Завдяки такому перу в організації роботи редактора з авторськими чи видавничими оригіналами сталися зміни.

Виникає принципове запитання: що ж є основою цих змін — методика самого редагування чи його технологія? Безумовно, що технологія.

Ще раз підкреслимо: в результаті автоматизації багатьох рутинних процесів редакторської роботи, що стало можливим завдяки комп'ютеру, змінилася не методика, а техніка редагування.

Зміна технології виготовлення друкарського продукту вплинула й на перерозподіл обов'язків, які віддавна склалися між видавництвами і друкарнями. Процес набору змістової та службової частин майбутнього видання, його верстки, виготовлення художнього оформлення й кольороподіл у відповідному форматі та за іншими художньо-технічними параметрами перейшов від поліграфістів до видавців. Додрукарським етапом, таким чином, став не придатний для набору в друкарні машинописний видавничий оригінал, як це було раніше, а виведений на плівки, або записаний на електронному носії у видавництві оригінал-макет майбутнього видання. Із постійною "пропискою" настільних видавничих систем на робочих столах редакторів поліграфісти стали займатися тепер лише тим, що вони й повинні робити, — друкувати, відтворювати підготовлені видавцями оригінал-макети.

Повертаючись до задекларованих деякими теоретиками так званих революційних змін в організації самого редакційно-видавничого процесу, викликаного нібито суцільною його комп'ютеризацією, спробуємо на основі аналізу практики довести поспішність і хибність бодай кількох таких декларацій.

Декларація перша: завдяки комп'ютерам паперовий обмін версток при підготовці оригінал-макетів видань є необов'язковим.

Йдеться про так зване екранне редагування, яке не передбачає виведення на папір різних варіантів авторського чи видавничого оригіналів для роботи редактора. Зовні виглядає надто по-модному: автор передає видавництву електронною поштою свій твір, там його редагують, верстають, роблять звірку й таким же способом — електронною поштою — передають на друк до поліграфічного підприємства. Всі ці процеси редакційні працівники контролюють лише на екрані комп'ютера.

Ініціаторів такого способу реорганізації редакційної роботи підкупляла очевидна вигода, яка лежала на поверхні: економиться папір, інші витратні матеріали. Однак за цим приховувалася серйозна проблема. Як засвідчує практика, спроби таким чином готувати до друку книжкові видання провалилися. Книги виходили в світ з численними змістовими й технічними помилками.

Причини? Найголовніша з них лежить у площині різного сприйняття людиною своїм зором текстової інформації, розміщеної на різних носіях: на екрані не вловлюється значна частина тих граматичних, смислових чи логічних помилок, які є очевидними під час читання цього ж тексту на паперовому відбитку. Тут спрацьовує тривале в часі пристосування ока саме до паперового носія інформації, адже змалку дитину починають учити читати саме так. З іншого боку, навіть зовсім непомітне мерехтіння екрана впливає на чіткість зору, сприяє проскакуванню різноманітних "чортиків" і через очі досвідченого редактора, не кажучи вже про початківця. Другою причиною є недосконалість комп'ютерних програм контролю правопису, про що йтиметься далі.

Таким чином, за нинішнього програмного забезпечення комп'ютерів перша декларація не витримує критики. Спробувавши готувати лише за посередництвом монітора комп'ютера будь-яке видання й "обпікшись" фактом наявності цілого ряду несподіваних помилок, виявлених уже в сигнальному примірнику, серйозний видавець більше не ризикне уникати паперових варіантів верстки, а тим більше верстки підписної, на основі якої виводиться на плівки оригінал-макет.

Декларація друга: за повністю комп'ютеризованим редакційно-видавничим процесом коректура видання, як і сам коректор, у видавництві є непотрібними.

Цю поспішну й нічим не обґрунтовану тезу категорично обстоює 3. Партико: "Процес коректури потрібен лише в тих випадках, коли для видання використовують традиційний видавничий процес (наприклад, із металевим набором) або коли використовують частково комп'ютеризований видавничий процес (автор подав рукопис у ЗМІ на нецифровому носії інформації, наприклад, на папері). Коли ж використовують повністю комп'ютеризовану технологію (автор подав свій оригінал і на папері, і на цифровому носії інформації), то в цьому випадку проведення коректури є зайвим" (Партико 3. Загальне редагування. — Львів, 2001.-С 265).

Нині можна як завгодно перекроювати штатний розклад власного видавництва чи видавничого підрозділу: коректорів об'єднати з редакторами, а останніх називати операторами чи адміністраторами комп'ютерного складання чи верстки. Однак від цього не зміниться сутність, змістове наповнення функціональних обов'язків представників цих професій. Видавцеві-початківцю слід назавжди запам'ятати вироблену практикою аксіому: Аби підготувати до друку і видати високої якості видання, відповідальні й складні процеси редагування, звірки, зчитування та вичитування на різних етапах перетворення авторського оригіналу у видавничий оригінал-макет не може виконувати одна людина. Її око звикає до тексту за другим чи третім разом, звикає й до ряду явних чи прихованих помилок, закладених у ньому від початку, або привнесених черговими виправленнями. Ідеальний варіант редакторської підготовки якісного видання — наявність на всіх етапах його проходження парного контролю: "редактор—коректор—редактор", або "редактор—молодший редактор—редактор".

У цьому контексті важко не погодитись з іншим дослідником цієї проблеми Т. Крайніковою, яка слушно зауважує: "...Природне чуття мови, стилістичні відтінки слова, гнучкість синтаксичних конструкцій, а значить і доречність тих чи інших пунктуаційних знаків може збагнути тільки людина — машина в цьому плані не витримує конкуренції. Отже, комп'ютер може тільки суттєво допомогти коректору. Зважте: допомогти, а не замінити" (Крапнікова Т. Коректура. - К., 2005. - С. 114).