РЕДАКТОРСЬКА ПІДГОТОВКА СКЛАДОВИХ ТЕКСТУ: ЗАГОЛОВКИ, ЦИТАТИ

16.1. Заголовки

16.2. Цитати

Основою авторського чи видавничого оригіналу, над удосконаленням якого (у відповідності з творчим задумом автора чи видавництва) професійно працює редактор, є текст. Щоправда, можуть бути й ілюстрації (якщо йдеться про зображальні видання) або нотні знаки (коли готується до друку нотне видання). Предметом нашого розгляду будуть текстові видання.

У перекладі з латинської textum означає зв'язок, побудова, тканина. Отож, у широкому розумінні поняття текст можна розглядати як послідовність знаків, слів, речень, яка виконана за правописними правилами тієї чи іншої мови. Іншими словами, текст — це відтворений на письмі рукописним або друкарським способом твір конкретного автора чи документ, обсяг якого складають логічно виражені частини — абзаци, параграфи, розділи тощо. Залежно від виду видання текстова його частина може бути простою і ускладненою. Наочний приклад простого тексту — і для редакторського опрацювання, і для читання — це прозовий твір художньої літератури. В основу такого твору кладеться звичайна авторська розповідь з уведенням прямої мови персонажів твору. По-іншому виглядає текст, скажімо, в підручнику, монографії. Тут ми зустрічаємо частіше різноманітні заголовки, підзаголовки; маємо справу з графічними і шрифтовими виділеннями, таблицями та формулами; вникаємо в зміст коротких і більших цитат, посилань тощо. Усе це — складові тексту.

Виходячи з того, що значення і функції цих складових є надзвичайно важливими з точки зору організації змістової частини видання, скеровування й полегшення праці користувача над твором, концентрації його уваги на головне й додаткове, видавнича традиція виробила певні вимоги та правила щодо їх редакторської підготовки.

Розглянемо особливості редакторської підготовки таких важливих складових тексту, як заголовки та цитати.

ЗАГОЛОВКИ

Найкоротше і найпростіше визначення поняття заголовка може бути таким. Заголовок— це назва твору або окремих його частин.

Однак у контексті видавничої справи та редагування таке загальне, енциклопедичне, визначення потребує уточнення, конкретизування. Йдеться про те, що редактор у процесі роботи над авторським оригіналом матиме справу із значною кількістю різноманітних заголовків. Цей своєрідний заголовковий комплекс, завдяки належній організації, може й повинен слугувати справжнім стрижнем цілого видання. Отож, складовими цього заголовкового комплексу є частини, розділи, підрозділи, параграфи, підпараграфи окремого твору, службової частини видання, назви рубрик, таблиць. Кожна з цих складових може мати власний заголовок, який нестиме свої специфічні функції.

Функції.У тексті будь-якого твору заголовки виконують кілька важливих функцій. Виділимо найголовніші:

• структурування значного за обсягом текстового чи ілюстративного матеріалу на окремі частини;

• полегшення роботи читача з виданням;

• організація процесу читання;

• осмислення окремих частин прочитаного;

• підготовкачитача до сприйняття нового, відносно закінченого, цілого;

• забезпечення зручності в пошуку вибіркової інформації;

• акцентування на окремих частинах тексту, сприяння глибшому його засвоєнню.

Види.У науковій та довідковій літературі існує різноманітна класифікація видів заголовків. Скажімо, російський теоретик видавничої справи та редагування Аркадій Мільчин ("Справочник издателя и автора") лише за формою та складом поділяє заголовки на: родо-нумераційні, родо-літерні, родо-нумераційно-тематичні, родо-літерно-тематичні, нумераційно-тематичні, літерно-тематичні. Певною мірою подібного принципу дотримується і українська дослідниця зі Львова Емілія Огар ("Словник-довідник з видавничої справи"), щоправда, небезпідставно дещо спростивши й "заземливши" свій ряд, виходячи з вимог практики.

Відразу варто зауважити, що така деталізація доцільна більше для наукової дискусії, ніж для засвоєння на практиці. Адже навіть редактору з багаторічним стажем роботи непросто виокремити й засвоїти відмінності між цими "родо-нумераційно-літерно-тематичними" особливостями заголовків. Що вже говорити про початкуючого редактора-видавця.

Є й інший підхід, за якого теоретичні засади базуються на узагальненні практики, переслідують простоту й конкретику в засвоєнні складних речей. Його дотримується, скажімо, польський дослідник Ян Тржинадловський. У своїй книзі "Редагування. Текст, мова, опрацювання" він схильний розглядати види заголовків лише у трьох аспектах: лінгвістичному, філологічному, прагматичному.

Узагальнивши теоретичні розробки представників різних шкіл теорії і практики видавничої справи та редагування, а також спираючись на власний багаторічний практичний досвід, спробуємо запропонувати авторську класифікацію видів заголовків. Аби безпомилково розрізняти сутність, значення і місце кожного заголовка в тексті, напочатку редакторові доцільно навчитися уяснити різноманітність заголовків за трьома головними функціональними ознаками:

• за змістом;

• за формою зображення;

• за місцем розташування.

За змістом заголовки поділяються на:

• тематичні прості;

• тематичні складні.

Заголовок тематичний простийу лаконічному вигляді (здебільшого, від одного до п'яти слів) представляє назву, ідею, наголошує на змістовому акценті тексту чи його окремого фрагмента.

Як приклад, назвемо перелік простих тематичних заголовків п'ятої частини відомої книги О. Субтельного "Україна. Історія" — "Україна у XX столітті" (видавництво "Либідь"):

"Війна і революція",

"Українська революція",

"Радянська Україна",

"Західна Україна",

"Відбудова і відновлення" і т. д.

Заголовок тематичний складнийявляє собою стислий перелік головних тем, проблем фрагмента тексту або підпорядкованих йому заголовків, який подається перед цим текстом після загального заголовка. У західній видавничій практиці такий вид заголовка ще називають абреже (від французького abreger, що означає скорочувати).

Подавати тематичний складний заголовок на початку розділу або значної за обсягом частини видання є давньою традицією українських видавців. Її дотримувався, скажімо, і Сергій Єфремов, створюючи для видання свою "Історію українського письменства". Схематично така форма заголовка чергового перевидання цього твору київським видавництвом "Феміна" (1995) наведена на рис. 1

Виділені тоншими лінійками рядки і є зразком тематичного складного заголовка.

За формою зображення розрізняють заголовки: нумераційні; літерні; німі.

Заголовок нумераційний— це цифрове позначення порядкового номера того чи іншого фрагмента тексту.

Найчастіше такі заголовки подаються у великих за обсягом і складних за замістом виданнях — підручниках, посібниках, монографіях. Наведемо, для прикладу, зразки нумераційних заголовків:

Частина перша Частина III

Розділ сьомий Розділ 2

§5

Нерідко практикується зазначати новий фрагмент тексту лише цифрою, без набору слів частина, розділ, глава: 2.1.2; 1.1. В "Історіїукраїнського письменства " С. Ефремова подальше дробіння розділів здійснюється саме так (рис. 2).

Рис. 1 Рис. 2

Заголовок літерний— це буквене позначення порядкового номера того чи іншого фрагмента тексту.

Сфера поширення такої форми заголовків — здебільшого довідкові видання (словники, словники-довідники, довідники, енциклопедії, розмовники), бібліографічні видання (покажчики, бібліографії, реферативні огляди), службові частини всіх інших видань, де передбачені різноманітні покажчики чи солідний бібліографічний апарат.

У перелічених вище виданнях заголовок-літера розміщується, як правило, в алфавітному порядку, маючи легке для відшукування читачем своє порядкове місце серед заголовків такого ж ступеня. Подаємо схематичні приклади літерних заголовків із словникового видання (рис. 3) і службової частини наукового видання (рис. 4):

Рис. З Рис. 4

Заголовок-літера зустрічається, щоправда рідше, і у виданнях, де текст не розміщується за алфавітним принципом. Скоріше, це продиктовано авторською концепцією або смаком редактора чи видавництва в цілому. Скажімо, фрагменти тексту кожного розділу в книзі Д. Чижевського "Історія української літератури" діляться так (розділ "Класицизм"):

A. Літературний класицизм.

Б. Початки.

B. Героїко-комічна поема.

Г. Віршова поезія.

У видавничій практиці зустрічаються й комбіновані форми, коли одночасно застосовуються і номерні, й літерні заголовки.

Заголовок німий— це позначення завершення одного фрагмента тексту і початок іншого звичайним пробілом, спуском або кінцевою, нічим не заповненою, прогалиною. Практикується здебільшого у виданнях художньої, мемуарної літератури, публіцистики. Саме в таких виданнях, де сусідні частини тексту композиційно можуть і не пов'язуватися, нерідко, немає потреби визначати їх словесно тематичними заголовками. Однак німі заголовки мають суттєвий недолік: вони можуть непомітно губитися для читача, коли запрограмовані редактором чи автором пробіли потрапляють, у результаті першої верстки або переверстки, на кінець чи початок шпальти. У такому випадку доцільним видається набір першого слова наступного після пробілу фрагмента тексту прописними літерами, або виділення більшим розміром лише першої літери такого тексту.

Нижче подаємо оптимальні варіанти німих заголовків у середині (рис. 5) і на початку (рис. 6) шпальти.

Рис. 5 Рис. 6

За місцем розташування на шпальті виділимо такі заголовки:

• заголовок на шмуцтитулі;

• заголовок шапкою;

• заголовок у розріз із текстом;

• заголовок у підбір із текстом;

• заголовок віконцем;

• заголовок боковиком.

Заголовок на шмуцтитулі— це заголовок, що розміщений на лицьовій стороні незадрукованого текстом аркуша.

Як правило, такий прийом використовується у великих за обсягом виданнях, які складаються з кількох творів, або в яких складна внутрішня конструкція одного твору, поділена на частини, глави, розділи. Виділений таким чином текст легше відшукується читачем, виглядає в усій книзі підкреслено самостійним.

Шмуцтитул традиційно подається на правій, непарній, сторінці книжкового видання. Тому поява його не на своєму місці (на лівій, парній, сторінці) свідчить про непрофесійність видавця. Досвідчений редактор, разом із таким же верстальником, навіть твір класичної літератури, в якому ні скорочувати, ні додавати нічого не можна, може підігнати під наперед запрограмовані шмуцтитули та відповідні заголовки на них.

Колись, на зорі друкарства, оформлені у спрощеному варіанті шмуцтитули вміщували перед основним, розкішно оформленим, титулом. Функція першого була дещо прозаїчніша, ніж тепер: несучи в собі мінімальну інформацію для читача, охороняти наступний після нього титул від забруднення. Тому й дістав назву від двох німецьких слів: schmutz — брудний, titel — заголовок.

Доцільність, як і порядок оформлення заголовків на шмуцтитулах, визначає художник спільно з редактором. Переслідуючи ціль раціональніше використати незадруковану текстом таку шпальту, піднести її художньо-естетичну і пізнавальну функції, заголовок тут краще подавати на тлі логічно вмотивованого ілюстративного матеріалу, що помітно може доповнити сюжет, або з додаванням цитати, яка є квінтесенцією наступного розділу.

Шрифтова гама та сюжетні ілюстрації шмуцтитулів безумовно мають відповідати єдиному стилю оформлення видання, починаючи з обкладинки та титулу. Нумерація сторінок (колонцифри, колонтитули) тут не зазначаються.

Подаємо схематичні приклади заголовків, уміщених на шмуцтитулах книг: заголовок у поєднанні з графічним матеріалом (рис. 7) та заголовок у поєднанні з цитатою (рис. 8).

Рис.7 Рис. 8

Заголовок шапкою— це заголовок, що подається з певним спуском у верхній частині сторінки. Назву шапки він отримав тому, що собою ніби покриває (вкриває) весь текстовий ряд задрукованої сторінки.

За важливістю і ступенем покриття наступних фрагментів тексту такі заголовки стоять на другому місці після заголовків на шмуцтитулах. Отож, усі наступні заголовки будуть також перебувати під покриттям шапки.

Доцільність заголовка шапкою виправдана у виданнях одного твору із складною рубрикацією, або кількох творів, об'єднаних однією темою (скажімо, тематичний збірник статей). Для редактора важливо пам'ятати, що шрифтове вирішення, форма подачі і розмір спуску заголовків шапкою в кожному конкретному виданні мусять бути однаковими. Варіант розміщення рубрики шапкою схематично показаний на рисунку 9.

Заголовок у розріз із текстомє меншим за підпорядкуванням від заголовка шапкою. Ключове слово "у розріз" передбачає певну його автономію між закінченням одного фрагмента тексту і початком наступного: він ніби розрізує ці частини, з'єднуючи їх своєрідним містком — словесною назвою. Стоїть окремим рядком і має декілька варіантів розміщення на шпальті:

а) посередині шпальти (рис. 10);

б) з абзацного відступу (рис. 11);

в) у правому чи лівому краї шпальти (рис. 12);

г) з верхньою і нижньою відбивкою (рис. 13);

д) лише з верхньою відбивкою (рис. 14).

Рис. 9 Рис. 10 Рис. 11

Рис. 12 Рис. 13 Рис. 14

Заголовок у підбір із текстомфактично відкриває абзац і "домінує" над незначним за обсягом наступним фрагментом тексту, що складатиметься з кількох абзаців до кількох сторінок (рис. 15). Як правило, такий заголовок набирається шрифтом такого самого розміру, як і наступне речення, але відрізняється від нього напівжирним виділенням (рідше — міжлітерним пробілом). Має верхню відбивку. Через свою простоту не завдає жодного клопоту при складанні чи переформатуванні тексту.

Заголовок віконцемє своєрідним врізуванням в основний текст (рис. 16). На відміну від попереднього — складний для технічного виконання: будучи закритим текстом із трьох боків, має вміститися максимум у три-чотири "поверхи", без переносів у словах. Одна з важливих технічних вимог: довкола віконця не має бути абзацних відступів. Відрізняється від основного тексту напівжирним шрифтом.

Цей тип заголовка найпоширеніший у навчальних виданнях. Не розриваючи текст, він виконує роль своєрідних кустодів — так званих сторожових слів чи понять, які візуально систематизують виклад матеріалу, сприяють його засвоєнню. Традиційно студентам подобається поділ низки підтем, скажімо, одного параграфа на заголовки віконцем, оскільки у такий спосіб твориться щось на зразок конспекту.

Рис. 15 Рис. 16 Рис. 17

Тому видавці, незважаючи на складність верстання, вимушені йти на це.

Заголовок боковиком.Сама назва вказує, що такий заголовок вміщується збоку тексту, на правому чи лівому березі шпальти (рис. 17). Його ще називають заголовок на маргіналії (від латинського margo — край, межа).

Потреба в таких заголовках виникає в кількох випадках:

а) коли концепція видання не передбачає розривання тексту заголовками;

б) коли характер видання спонукає до виокремлення таких заголовків із тексту для їх простішого відшукування читачем (скажімо, в довідниках);

в) коли поле шмуцтитулу чи звичайної шпальти, відведене для ілюстрації, залишається незаповненим.

У яких виданнях доцільно це робити? По-перше, у виданнях подарункового або поліпшеного характеру з широким форматом шпальт, що дає можливість нетрадиційно подавати весь заголовковий комплекс; по-друге, у виданнях довідкового чи навчального характеру для спрощення пошуку інформації; по-третє, у виданнях з переважанням ілюстративного матеріалу для чіткішого виділення заголовків і текстівок.