З ІСТОРІЇ СТАНДАРТІВ

Стандарт у перекладі з англійської (standard) означає норма, зразок. У широкому розумінні це поняття тлумачиться як еталон, який береться за вихідні відомості для зіставлення з ним інших подібних предметів, товарів чи витворів.

Потреба в унормуванні, уніфікації того чи іншого виробу людських рук виникла в суспільстві дуже давно. Майже 3000 років до н. є., скажімо, в Китаї вже була відома "система п'яти мір". Одиницею цієї системи вважалася відстань між двома вузлами бамбукової жердини. При забудові за часів фараонів у Стародавньому Єгипті застосовували стандартну цеглу (410x200x130). У Стародавньому Римі встановили єдиний діаметр труб для водопроводів (п'ять пальців) — 95 мм. За часів Івана Грозного в Росії, в середині XVI ст., спеціальним указом було встановлено постійні розміри гарматних ядер. У середині XIX ст. в Німеччині уніфіковано ширину залізничної колії. А 1975 року у Франції представники 17 держав прийняли міжнародну метричну конвенцію і заснували Міжнародне бюро мір і ваг.

Нині існують сотні міжнародних та регіональних організацій, які займаються питаннями стандартизації. З них дві спеціалізовані. Це — Міжнародна організація із стандартизації (ISO) та Міжнародна електротехнічна комісія (ІЕС). ISO заснована в Лондоні 1946 р. на спільному засіданні Координаційного комітету ООН у галузі стандартизації. На початку сюди увійшло 25 країн, нині їх більше півтори сотні. Офіційними мовами ІСО є англійська, французька та російська.

Важливо наголосити на тому, що міжнародні стандарти й рекомендації, що приймаються ІСО, не є юридично обов'язковими для країн-членів, проте вони впливають на національні стандарти, а через них зумовлюють і попит на ту чи іншу продукцію на міжнародному ринку. Іншими словами, кожна країна може застосовувати їх або цілком, або окремими розділами, або не приймати зовсім.

У колишньому Радянському Союзі 1925 року створено Комітет із стандартизації при Раді праці й оборони, який мав затверджувати стандарти, обов'язкові для всіх галузей народного господарства. До кіпця 80-х років XX ст. в СРСР уже діяло понад 20 тис. стандартів. За масштабами поширення вони розрізнялися на: державні (ГОСТ) — на всій території, для всіх галузей; галузеві (ОСТ); республіканські (РСТ); підприємств та об'єднань (СТП).

В 1962 р. з метою уніфікації діючих і створення нових стандартів на території країн-учасниць Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ), що складалася з ряду соціалістичних країн Східної Європи, в Москві створено Інститут стандартизації РЕВ.

До 1991 р. система стандартизації в Україні являла собою складову стандартизації СРСР. Згідно з покажчиком "Государственные стандарты Украины" (друкувався російською мовою до 1995 року) на початок 90-х років в Україні було зареєстровано 645 найменувань стандартів, з них тільки 31 — держстандарти України.

З постанням незалежної держави створено Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України, Український науково-дослідний інститут стандартизації, сертифікації та інформатики (УкрНДІССІ). Україна стала повноправним членом Міжнародної організації із стандартизації (ISO) та Міжнародної електротехнічної комісії (ІЕС) у 1993 році.

Щодо витоків цієї проблеми у видавничій справі, то можна найперше згадати повільне зародження і становлення конкретних основних параметрів первинних матеріалів, що клалися в основу творення рукописних книг, — ширину й довжину сувоїв, папірусних аркушів чи глиняних табличок. З поширенням друкарства уніфіковуються обсяг набірних рядків на кожній сторінці, величина черенків, пробіли між рядками та словами тощо. Поступово у світовій книговидавничій практиці виробляється ціла система положень і правил з метою їх повсюдного і багаторазового використання щодо виготовлення і тиражування книг.

Важливість розробки кожною державою власних видавничих стандартів обумовлюється кількома чинниками. Передусім за цим визначається рівень культури національного видання, професіоналізм тих, хто створює книгу, якість редакційно-видавничого і книготорговельного процесу в цілому. По-друге, йдеться про повноту, зручність, точність і водночас лаконічність інформування потенційного читача кожного видання, а отже, і про успішне просування такого видання на ринку. По-третє, вміння й бажання дотримуватися вимог стандартів виводить кожного книговиробника на відповідний рівень співмірних характеристик його твору з міжнародними критеріями, залучення конкретної книжкової продукції до загальносвітової книжкової скарбниці й ідентифікації окремо взятої держави чи окремо взятого видавця в цьому книжковому морі. Іншими словами, йдеться про законне право держави посісти належне місце серед видавничих набутків інших країн світу, на рівноправних умовах брати участь у творенні загальноцивілізаційного інформаційного фонду.