Глосарій економічних терміни

Директ-костінг — метод формування собівартості продукції за змінними (прямими) витратами.

Мотиваційний аспект управління витратами — функція з \правління витратами, яка полягає у спонуканні працівників до дотримання встановленого рівня витрат і пошуку шляхів його зниження.

Нижня межа ціни — рівень мінімально допустимої ціни на продукцію підприємства; встановлення ціни на продукцію нижче зазначеного рівня робить подальше виробництво продукції та продаж її недоцільним.

Організаційний аспект управління витратами — функція з управління витратами, яка полягає у визначенні місць форму­вання витрат і центрів відповідальності за їх дотримання, розроб­ленні ієрархічної системи лінійних і функціональних зв'язків відповідних працівників підприємства.

Стандарт-кост — формування фактичних витрат на основі їх стандартизованих величин і відхилень від них.

Управлінський аспект формування витрат — формування витрат з позицій внутрішніх потреб підприємства.

Управління витратами — процес цілеспрямованого форму­вання витрат за їх видами, місцями і носіями за постійного конт­ролю і стимулювання зниження їх рівня.

Фінансовий аспект формування витрат — формування ви­трат для потреб державних установ, банків, акціонерів, інших зовнішніх щодо підприємства економічних агентів.

Функціональний аспект управління витратами — комплекс робіт з управління витратами, які безпосередньо забезпечують цілеспрямоване формування витрат (планування, регулювання, облік, аналіз).

Питання для самоконтролю

1. Функції і побудова системи управління витратами.

2. Функціональний та організаційний аспекти управління витратами.

3. Мотиваційний аспект системи управління витратами.

4. Формування планових і фактичних витрат.

5. Управлінський і фінансовий аспекти формування витрат.

6. Основні показники і порядок розробки плану витрат підприємства.

7. Витрати як база ціни і фактор прибутковості.

8. Собівартість продукції як база ціни та її нижня межа.

9. Залежність прибутку від рівня витрат.

10. Зміст і порядок розробки плану витрат, його нормативна база.

ТЕМА 4. ФОРМУВАННЯ ВИТРАТ ЗА МІСЦЯМИ І ЦЕНТРАМИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ (2 год.)

План

1. Концепція управління витратами за місцями їх формування і центрами відповідальності.

2. Вплив організаційної структури підприємства на побудову місць витрат і центрів відповідальності.

3. Звітність в умовах управління доходами і витратами за центрами відповідальності.

Рекомендована література

1. Ананькина Е. А., Данилочкина Н. Г. Управление затратами. – М.: ПРИОР, ИВАКО Аналитик, 1998. – 64 с.

2. Бутинець Ф. Ф. та ін. Бухгалтерський управлінський облік. – Житомир: ЖІТІ, 2000. – 448 с.

3. Голов С. Ф. Управленческий бухгалтерский учет. – К.: Скарбы, 1998. – 384 с.

4. Управление затратами на предприятии: Учеб. / Под ред. Г. А.Краюхина. – СПб.: Издат. дом «Бизнес-пресса», 2000. –276 с.

Мета – систематизація знань студентів з основ формування витрат за місцями їх виникнення та центрами відповідальності..

Завдання – освоїти загальні положення про концепцію центрів відповідальності, теоретичну і методологічну базу механізму формування витрат за місцями їх виникнення та центрами відповідальності.

Зміст теми

Концепцію центрів відповідальності, на якій базується сучас­ний підхід до організації управління витратами на підприємстві, вперше було сформульовано Джоном А. Хігінсом. На початку 50-х років XX ст. вона поширюється в США, а згодом і в інших країнах.

Поява концепції центрів відповідальності в цілому пов'язана з потребою ефективнішого управління підприємством в умовах ринкової економіки, а конкретніше — з потребою посилення ко­нтролю за використанням ресурсів. У подальшому ідеї концепції центрів відповідальності розвиваються і знаходять своє втілення в методах ТГМ (тариф—година—машина), «SІТ» (System-in-time, тобто вчасно). Результати досліджень психологічних аспектів по­ведінки людини приводять до того, що з часом значний акцент за побудови управління за центрами відповідальності починають робити на формуванні механізму самоконтролю працівників під­приємства (керівників, спеціалістів, робітників) під час здійснен­ня ними своїх обов'язків.

Не залишаються осторонь від зазначеної проблеми й вітчиз­няні вчені. Вони пропонують ідею обліку витрат за окремими ви­робничими дільницями. Наприкінці 1940-х років на багатьох під­приємствах започатковують практику відкриття особових рахун­ків економії — провісників центрів відповідальності А на почат­ку 70-х років В Б. Івашкевич формулює принципи обліку витрат за центрами відповідальності.

За сучасним тлумаченням центром відповідальності є сегмент діяльності підприємства, який очолює певна особа, що несе пер­сональну відповідальність за встановлені показники роботи за даним сегментом.

Формування центрів відповідальності можна розглядати за ознаками обсягу повноважень і відповідальності, за функціона­льною та територіальною ознаками.

За першою ознакою серед центрів відповідальності звичайно виділяють:

• центри витрат (контролюються лише витрати);

• центри прибутку (керівник центру відповідає за доходи і ви­трати);

• центри інвестицій (керівник центру відповідає за витрати, надходження та інвестиції).

Функціональний і територіальний аспекти побудови центрів відповідальності унаочнює рис. 4.1.

Рис. 4.1. Функціональний і територіальний аспекти формування центрів відповідальності

Створення центрів витрат за побудови управління витрата­ми на підприємстві на засадах персональної відповідальності здійснюється за відповідними місцями витрат, тобто за сегмен­тами їх формування. Первинним місцем витрат є робоче місце. Як місце витрат може розглядатися й сукупність організаційно поєднаних робочих місць (дільниці, відділення тощо). Отже, Центри відповідальності за витрати (центри витрат) — це місце витрат або організаційна єдність декількох місць, за якими ко­нтролюються витрати і встановлено персональну відповідаль­ність за їх рівень.

Система управління витратами за центрами відповідальності дає змогу:

• скористатися всіма вигодами децентралізованого управління об'єктом (вивільнення вищого керівництва, що дає йому можли­вість зосереджуватися на глобальних питаннях; прийняття ком­петентніших рішень, оскільки управлінці на місцях більш інфор­мовані, часто краще розуміють проблему; можливість оператив­но, а отже, й своєчасно приймати рішення на відповідних рівнях управління; посилення мотивації та управлінський розвиток кері­вників середньої і нижньої ланок);

• зробити контроль дієвішим завдяки персоніфікації відпові­дальності;

• підвищити точність обчислення витрат за носіями. Формування центрів відповідальності (за витрати) має здійс­нюватись із дотриманням таких вимог:

• порівнянність планових і звітних результатів виконання ро­боти за певний період;

• однозначне обчислення планових і фактичних витрат за роз­рахунковий період на основі обґрунтованих методик і раціональ­ної системи обліку;

• чітке визначення меж повноважень і відповідальності керів­ника центру відповідальності. Керівник може відповідати лише за ті витрати, на які він може впливати (які для нього є регульо­ваними);

• персоніфікація документації внутрішньої звітності;

• участь керівників центрів відповідальності у складанні пла­нів (кошторисів).

Функція планування у разі формування витрат за місцями і центрами відповідальності реалізується у формі складання кошторисів відповідних сегментів діяльності (структурних одиниць) підприємства. Серед функцій, виконуваних кошто­рисами, слід виокремити організуючу, контрольну та стимулюючу.

Фіксуючи режим виконання робіт і необхідний для них рі­вень витрат, кошториси задають «траєкторію» функціонування підрозділу, показників якої має дотримуватися відповідальна особа. Кошториси дають змогу здійснювати контроль діяльно­сті підрозділів, забезпечувати планову дисципліну. Оскільки кошторис є основою для оцінювання виконання плану підрозділом, він також стимулює відповідального виконавця до належного виконання кошторису, пошуку шляхів зниження рівня витрат.

Важливе значення за формування кошторисів має поділ ви­трат підрозділів на прямі та непрямі. Об'єктом формування пря­мих витрат є певний вид продукції, а непрямих — сам підрозділ (центр відповідальності).

Склад витрат підрозділу (центру відповідальності) залежить від особливостей його діяльності та його місця у структурі під­приємства.

Для підрозділів, що випускають готову продукцію на ринок, склад витрат є найповнішим і наближується до складу витрат підприємства загалом. Для підрозділів, наприклад, рівня цеху він визначається цеховими прямими і непрямими витратами. Для ви­робничих дільниць і бригад плануються окремі елементи витрат (матеріали, енергія, витрати на інструмент тощо).

Кошториси витрат підрозділів розробляються на основі їх виробничих програм, норм витрат ресурсів. Варто наголосити, що за умов нестабільної виробничо-збутової діяльності під­приємства для виробничих підрозділів основного виробництва доцільно встановлювати кошториси витрат на виконання окремих замовлень (угод), а нормативи витрат — на одиницю обсягу виробництва продукції (робіт, послуг). Діяльність ви­робничих допоміжних підрозділів має комплексний характер, складніший ніж для основних підрозділів. Іноді він є настільки складним, що скласти загальний кошторис для цих підрозділів практично неможливо. У таких випадках уважають за доцільне обчислювати витрати за кожним видом діяльності, на основі визначення нормативів витрат на виконання окремих робіт (замовлень).

Загальну схему складання кошторису витрат підрозділу під­приємства (цеху) наведено на рис. 4.2.

Ця спрощена схема не показує взаємозв'язки між підрозділа­ми в процесі розроблення кошторису. Для основних виробничих підрозділів проявом таких зв'язків є напівфабрикатний або безнапівфабрикатний метод формування їх витрат.

Планування діяльності допоміжних підрозділів відбуваєть­ся на основі програми діяльності тих підрозділів основного виробництва, роботу яких вони забезпечують. При цьому вар­тість продукції і послуг допоміжних підрозділів завжди включається до витрат основних підрозділів у складі непря­мих витрат.

Рис. 4.2. Складання кошторису витрат підрозділу підприємства (цеху).

Визначення собівартості продукції підприємства потребує точного обчислення всіх витрат, пов'язаних з її виробництвом. При цьому непрямі витрати, які виникають у підрозділах основ­ного виробництва, з допомогою обґрунтованого методу розпо­ділу можуть бути відразу віднесені на окремі вироби.. Відне­сення тих витрат допоміжних і обслуговуючих підрозділів, які пов'язані з наданням ними взаємних послуг, на підрозділи основного виробництва здійснюється опосередковано, з ви­конанням операції перерозподілу цих витрат між відповідни­ми підрозділами допоміжного та обслуговуючого виробництв. Розподіл витрат окремого допоміжного чи обслуговуючого підрозділу за складання кошторисів підрозділів основного виробництва і визначення собівартості продукції унаочнює рис. 4.3.

Рис. 4.3. Схема руху витрат допоміжного чи обслуговуючого підрозділу за складання кошторисів підрозділів основного виробництва та визначення собівартості продукції підприємства.

Розподіл витрат допоміжних та обслуговуючих підрозділів між відповідними іншими виробничими підрозділами здійсню­ється виходячи з обсягів наданих ними послуг з допомогою трьох основних методів:

• методу прямого розподілу;

• методу взаємних послуг (інша назві!— метод повторного

розподілу);

• методу системи рівнянь.

Для з'ясування змісту цих методів розглянемо такий приклад.

Нехай підприємство має два основні виробничі підрозділи і два підрозділи допоміжного та обслуговуючого виробництв, їх витрати за квартал (без урахування витрат підрозділів допоміж­ного та обслуговуючого виробництва у кошторисах основних ви­робничих структурних одиниць) становлять:

- основні виробничі підрозділи 1 і 2 (В 1 і В2) — відповідно 120 000 грн і 80 000грн;

- підрозділи 1 і 2 (Д1 і Д2) допоміжного та обслуговуючого виробництв — відповідно 20 000 грн і 10 000 грн.

Витрати підрозділів допоміжного та обслуговуючого виробництв розподіляються пропорційно обсягам наданих послуг, їх частки наведено у таблиці 4.1.

Таблиця 4.1

Вихідні дані для обчислення витрат основних виробничих підрозділів за послугами підрозділів допоміжного і обслуговуючого виробництв, %

Необхідно обчислити витрати основних виробничих підрозді­лів з урахуванням послуг структурних одиниць допоміжного та обслуговуючого виробництв з допомогою методів прямого роз­поділу, повторного розподілу і системи рівнянь.

Метод прямого розподілу. За цим методом усі витрати під­розділів допоміжного та обслуговуючого виробництв відразу відносять на основні виробничі підрозділи без урахування взає­мних послуг між підрозділами допоміжного та обслуговуючого виробництв.

Для розглядуваного прикладу результати використання мето­ду прямого розподілу наведено в табл. 4.2.

Таблиця 4.2.

Показник	Підрозділ
В 1	В 2	Д 1	Д 2
Початкові витрати
Розподіл витрат підрозділів допоміжного та обслуговуючого виробництв:
Д 1			-	-
Д 2			-	-
Усього витрат за підрозділом			-	-

У дужках наведено розрахунок витрат основних виробничих підрозділів за послуги відповідних підрозділів допоміжного та обслуговуючого виробництв. При цьому бази розподілу беруться за обсягами послуг, наданих такими підрозділами лише основним структурним одиницям (70 % і 80 % для розподілу витрат під­розділів Д1 і Д2 відповідно).

Метод прямого розподілу простий і зручний у використанні, але сфера його застосування обмежується випадками, коли взає­мні послуги підрозділів допоміжного та обслуговуючого вироб­ництв мають відносно незначний обсяг.

Метод взаємних послуг. За такого методу витрати кожного допоміжного та обслуговуючого підрозділу розподіляються поетапно між відповідними основними, допоміжними та об­слуговуючими структурними одиницями. Процес розподілу триває, доки величини витрат, віднесених на підрозділи обслуговуючого та допоміжного виробництв, стають настільки ма­лими що їх подальший перерозподіл недоцільний. Коли такий момент настає, зазначені суми витрат відносять на основні ви­робничі підрозділи прямо, без розподілу на підрозділи допо­міжного та обслуговуючого виробництв, і процес розподілу на цьому закінчується. Для розглядуваного прикладу результати розподілу витрат за методом взаємних послуг наведено в таблиці 4.3.

Таблиця 4.3.

Розподіл витрат підрозділів допоміжного та обслуговуючого виробництв за методом взаємних послуг, грн.

Показник	Підрозділ
В 1	В 2	Д 1	Д 2
Початкові витрати
Розподіл витрат підрозділів допоміжного та обслуговуючого виробництв.
1 етап Д 1	(20000*0,3)	(20000*0,4)	-	(20000*0,3)
Д 2	(10000*0,5)	(10000*0,3)	(10000*0,2)	-
2 етап Д 1	(2000*0,3)	(2000*0,4)	-	(2000*0,3)
Д 2	(6000*0,5)	(6000*0,3)	(6000*0,2)	-
3 етап Д 1			-	-
Д 2			-	-
Всього витрат за підрозділом			-	-

Як і у табл. 4.2, у дужках наведено розрахунок витрат підроз­ділів за послуги відповідних структурних одиниць допоміжного за 0&слУговуючого виробництв. На кінцевому етапі (у розгляданому прикладі їх три) витрати розподіляють тільки на основні виробничі підрозділи.

Метод взаємних послуг точніший за метод прямого розподілу, проте більш трудомісткий. Його застосовують тоді, коли взаємні послуги підрозділів допоміжного та обслуговуючого виробництв не можна ігнорувати.

Метод системи рівнянь. Цей метод по суті повторює попе­редній, але базується на іншому обчислювальному апараті, який пов'язаний з положеннями математичної теорії рядів.

Сукупні витрати, списувані на допоміжний чи обслуговуючий підрозділ за складання кошторисів структурних одиниць основного виробництва, складаються з витрат, які безпосередньо вини­кають в даному підрозділі під час його роботи, та витрат за по-ЛУГИ інших допоміжних чи обслуговуючих підрозділів, розподі­лених на цей підрозділ (див. схему руху витрат, рис. 3.2). При цьому процес перерозподілу витрат між допоміжними та обслу­говуючими підрозділами за взаємні послуги ідеально уявляється як нескінченний. Це дає можливість утворити за послідовностя­ми величин витрат, які за зазначеного процесу відносяться на да­ний допоміжний чи обслуговуючий підрозділ, так званий нескін­ченний числовий ряд. Якщо проаналізувати характеристики цьо­го ряду, то виявиться, що він є збіжним із скінченною сумою, тобто границя його часткових сум — скінченне число. Отже, є можливість уважати, що існують якісь скінченні суми витрат, як; списуються на допоміжні та обслуговуючі підрозділи за здійс­нення всіх етапів перерозподілу витрат з надання ними взаємних послуг.

На підставі викладених закономірностей складається спеціа­льна система рівнянь, яка дає змогу знайти величини сукупних витрат, які списуються на той чи інший допоміжний чи обслуго­вуючий підрозділ за складання кошторисів структурних одиниць основного виробництва. Коли вказані суми витрат визначено, їх відносять на підрозділи основного виробництва відповідно до обсягів послуг, наданих цим підрозділам.

Для розглядуваного прикладу позначимо через С₁ та С₂ суку­пні витрати відповідно за структурними одиницями Д1 і Д2. Тоді можемо записати такі дві рівності:

С₁ =20000 + 0,2 С₂, С₂ =10000+0,3 С₁.

Розв'язавши систему цих рівнянь, отримаємо:

С₁ = 23 404 грн, С₂ =17 021 грн.

Залишається розподілити визначені суми безпосередньо на основні виробничі підрозділи за встановленими для них пропор­ціями. В результаті сукупні витрати для основних структурних одиниць становитимуть:

• для підрозділу В1: 120 000 + 23 404 х 0,3 + 17 021 х 0,5 = = 135532 (грн);

• для підрозділу В2: 80 000 + 23 404 х 0,4 + 17 021 х 0,3 = = 94468 (грн).

Метод системи рівнянь поєднує в собі переваги точності обчислень і відносну простоту.

До питань, які постають за децентралізації структури управ­ління на підприємстві і практичної реалізації на ньому концепції центрів відповідальності, належить й питання внутрішнього (трансфертного) ціноутворення.

Внутрішньою (трансфертною) ціною є ціна, за якою продукція (робота, послуги) одного центру відповідальності (підрозділу) підприємства передається іншому. Внутрішні ціни використову­ються як елемент економічного функціонування структурних підрозділів підприємства. Основна мета створення механізму внут­рішніх розрахунків на підприємстві полягає в забезпеченні най­більш ефективного (прибуткового) функціонування виробничої системи підприємства.

У практиці внутрішньовиробничих відносин внутрішнє ціно­утворення частіше здійснюється на основі ринкових цін, на дого­вірній основі та на основі витрат виробництва.

ІV. Глосарій основних термінів.

Безнапівфабрикатний метод — метод формування внутрішніх витрат, за якого вартість напівфабрикатів власного виробництва не відноситься на собівартість продукції виробничих підрозділів.

Кошторис підрозділу — план витрат підрозділу на виробниц­тво продукції (надання послуг) за плановий період незалежно від ступеня її готовності.

Кошторис підрозділу за угодою (замовленням) — план витрат підрозділу на виконання угоди (замовлення).

Метод взаємних послуг — метод розподілу витрат допоміжних а обслуговуючих підрозділів, за якого їх витрати розподіляються Т певного моменту поетапно між відповідними основними, допо­міжними та обслуговуючими підрозділами, на останньому етапі розподілу залишки витрат допоміжних та обслуговуючих підроз­ділів відносять на основні виробничі підрозділи прямо.

Метод прямого розподілу — метод розподілу витрат допомі­жних та обслуговуючих підрозділів, за якого їх витрати безпосе­редньо списують на основні виробничі підрозділи.

Метод системи рівнянь — метод розподілу витрат допоміж­них та обслуговуючих підрозділів, за якого розподіл витрат до­поміжних та обслуговуючих підрозділів відбувається з урахуван­ням взаємних послуг, відповідні обчислення передбачають скла дання та розв'язання системи рівнянь.

Місце витрат — робоче місце або сукупність організаційно поєднаних робочих місць (дільниці, відділення тощо).

Напівфабрикатний метод — метод формування внутрішніх витрат, за якого до складу витрат підрозділів входить вартість напівфабрикатів і продукції, виготовленої іншими підрозділами підприємства.

Центр відповідальності — сегмент діяльності підприємства, очолюваний певною особою, яка несе персональну відповідаль­ність за встановлені показники його роботи.

Центр витрат — різновид центру відповідальності, в якому контролюються лише витрати (організаційно центр витрат може формувати місце витрат або сукупність організаційно поєднаних робочих місць).

Центр інвестицій — різновид центру відповідальності, в якому контролюються витрати, надходження та інвестиції.

Центр прибутку — різновид центру відповідальності, в яко­му контролюються доходи і витрати.

Питання для самоконтролю

1. Місця витрат і центри відповідальності.

2. Центри відповідальності за витрати і центри прибутку.

3. Вимоги до організації центрів відповідальності.

4. Критерії організації центрів відповідальності.

5. Звітність в умовах управління доходами і витратами за центрами відповідальності.

6. Кошториси підрозділів.

7. Особливості кошторисів виробничих підрозділів за напівфабрикатного і безнапівфабрикатного методів обчислення витрат.

8. Методи розподілу витрат допоміжних та обслуговуючих підрозділів між основними підрозділами.

ТЕМА 5. СОБІВАРТІСТЬ ПРОДУКЦІЇ І КАЛЬКУЛЮВАННЯ (6 год.)

План

1. Економічна роль калькулювання.

2. Види калькуляцій.

3. Об’єкт калькуляції та калькуляційні одиниці.

4. Характеристика методів обчислення собівартості окремих видів продукції.

5. Характеристика методів формування всіх витрат виробництва на основі кошторису.

6. Особливості калькулювання в одно-, багато продуктовому та сумісному (комплексному) виробництвах.

7. Специфіка обчислення собівартості на етапах її розроблення та освоєння виробництва.

Рекомендована література

1. Голов С. Ф. Управленческий бухгалтерский учет. – К.: Скарбы, 1998. – 384 с.

2. Грещак М. Г., Гребешкова О. М., Коцюба О. С. Внутрішній економічний механізм підприємства. – К.: КНЕУ, 2001. – 228 с.

Методи формування витрат і калькулювання. Формування собівартості продукції за змінними ("директ-костинг") та повними ("абсорбшен-костинг") витратами, їх переваги та недоліки. Нормативний метод обліку і калькулювання та його варіанти ("стандарт-костинг"). Особливості калькулювання у комплексному (сумісному) виробництві. Попроцесний облік витрат та облік витрат за замовленнями: їх особливості та сфери раціонального застосування. Кошторис підприємства та його підрозділів (основних, допоміжних, обслуговуючих) і методи їх розробки. Економічне значення поділу витрат на змінні та постійні в процесі обліку, складання кошторисів та оцінки виконання планових завдань.

Мета – систематизація знань студентів з методичних основ калькулювання собівартості продукції.

Завдання – освоїти загальні положення про калькулювання, його види та об’єкт калькуляцій, опрацювати теоретичну і методологічну базу механізму визначення собівартості одиниці продукції, з’ясувати сутність методів калькулювання.

Зміст теми

Для розуміння поняття собівартості як суми витрат розглянемо загальне визначення: собівартість – це грошовий вираз витрат на підготовку виробництва, виготовлення і збут продукції.

Дане визначення включає три важливі положення:

- витрати відображають скільки і яких ресурсів було використано;

- величина використаних ресурсів представлена в грошовому виразі; гроші забезпечують єдність вимірника, що дозволяє сумувати різні види ресурсів;

- визначення собівартості (витрат) завжди співвідноситься з конкретними цілями і завданнями (наприклад, виробництво продукції, функціонування підрозділу) для яких бажано визначити використання ресурсів в грошовому виразі: виріб, організаційний підрозділ, вид діяльності, на які відносять витрати, є об'єктом віднесення витрат (або просто об'єктом витрат).

Виявлення резервів зниження собівартості повинно спиратися на комплексний техніко-економічний аналіз роботи підприємства: вивчення технічною й організаційного рівня виробництва, використання виробничих потужностей і основних фондів, сировини і матеріалів, робочої сили, господарських зв'язків.

Собівартість продукції – це грошовий вираз затрат підприємства на виробництво і реалізацію продукції. Собівартість продукції характеризує ефективність всього процесу виробництва на підприємстві, поскільки в ній відображаються:

- рівень організації виробничого процесу;

- технічний рівень;

- продуктивність праці та інше.

Собівартість продукції як показник використовується для контролю за використанням ресурсів виробництва, визначення економічної ефективності організаційно-технічних заходів, встановлення цін на продукцію. За умов самофінансування зниження собівартості є основним джерелом зростання прибутку підприємства.

Види собівартості є такі:

1.В залежності від часу формування затрат:

а) планова;

б) фактична;

в) нормативна;

г) кошторисна.

2.В залежності від місця формування затрат:

а) цехова;

б) виробнича;

в)повна.

3.В залежності від тривалості розрахункового періоду:

а) місячна;

б) квартальна;

в) річна.

4.За складом продукції:

а) собівартість товарної продукції;

б) собівартість валової продукції;

в) реалізованої продукції;

г) незавершеного виробництва.

У промисловості розрізняють собівартість індивідуальну, галузеву.

Індивідуальна собівартість характеризує витрати окремого підприємства на виробництво і реалізацію продукції, а галузева показує середні у галузі витрати на виробництво і реалізацію продукції, вона визначається за формулою:

, де:

С_і- собівартість певного виду продукції, грн;

N_i – кількість виготовленої продукції;

n – кількість підприємств у галузі, які виготовляють даний вид продукції.

Показниками собівартості продукції, що використовуються в господарській практиці, є:

Затрати на 1 грн. товарної продукції:

С_ТП – собівартість всієї товарної продукції підприємства, грн.;

Q_ТП – обсяг товарної продукції підприємства, грн.

Собівартість окремих видів продукції (визначається на основі калькуляцій собівартості окремих видів продукції).

Зниження собівартості порівняльної продукції (використовується на підприємствах зі сталим асортиментом продукції).

У системі управління витратами важливе місце посідає обчис­лення собівартості окремих виробів — калькулювання. Обчис­люється собівартість виробів як планова, так і фактична. Кальку­лювання потрібне для обгрунтування ціни і цінової політики під­приємства, визначення рентабельності виробів, оцінювання еко­номічної ефективності технічних та організаційних рішень, ана­лізу роботи підприємства і його підрозділів тощо.

Калькулювання передбачає вирішення таких методичних питань:

• установлення об'єкта калькулювання і вибір калькуляційних одиниць;

• з'ясування виду калькуляції;

• вибір методу калькулювання;

• обґрунтування калькуляційних статей витрат і методики їх обчислення.

Питання щодо об'єктів калькулювання і калькуляційних оди­ниць не потребує спеціальних обґрунтувань і вирішуються авто­матично виходячи з властивостей продукції, яку виробляє під­приємство.

Вид калькуляції випливає із особливостей її формування За видом калькуляції поділяють на проектно-кошторисні (на нові вироби, разові замовлення), планові, нормативні (для оператив­ного управління) та фактичні.

Важливим є вибір методу калькулювання. Є різні методи об­числення собівартості виробів. Вибір методу залежить від особ­ливостей виробництва, призначення калькуляцій, традицій під­приємств тощо.

За повнотою охоплення витрат розрізняють методи калькулю­вання: за повними витратами та за неповними витратами. За пер­шим методом усі витрати підприємства, як виробничі, так і неви­робничі (адміністративні, на збут), повністю відносяться на собівартість продукції. У такому разі прибуток підприємства від про­пажу продукції визначається за формулою:

П = В - С_{р п}, де:

П — прибуток від продажу (реалізації) продукції;

В — виручка (дохід) від продажу продукції;

С_{р п} — повна собівартість реалізованої продукції.

Цей традиційний для вітчизняної економіки метод застосову­ється й у світовій практиці.

Позитивні сторони цього методу:

• відомі всі витрати на кожний виріб, а значить, відома і його прибутковість;

• повна собівартість є базою ціни, а отже, її обчислення необ­хідне за моделі ціноутворення

Ц = С₀ + П₀, де:

С₀, П₀ — відповідно повна собівартість і прибуток в ціні оди­ниці продукції.

До вад методу калькулювання за повними витратами належать:

• неточність калькуляцій внаслідок неможливості точного розподілу непрямих витрат у багатопродуктовому виробництві;

• трудомісткість калькулювання, оскільки доводиться засто­совувати складні методи розподілу непрямих витрат;

• неповне покриття виручкою невиробничих витрат певного періоду, якщо не всю продукцію продано і її залишки на складі зростають.

Калькулювання за неповними витратами, теоретично обґрун­товане в першій половині XX ст., полягає в тому, що не всі ви­трати включаються у собівартість продукції. Це спрощує кальку­лювання і робить його оперативнішим. Які витрати включати У собівартість, а які не включати — це окрема проблема, яка ви­рішується кожним підприємством з урахуванням конкретних УМОВ. У більшості випадків у собівартість не включаються адмі­ністративні витрати і витрати на збут, які вважаються витратами періоду. Тоді калькуляції складаються за виробничими витратами Центрів відповідальності (прибутку). За таких умов прибуток підприємства від продажу продукції обчислюється за формулою

П = В - С_{р н} - С_пер, де:

С_{р н} — виробнича собівартість реалізованої продукції;

С_пер — витрати періоду (адміністративні та на збут продукції).

Треба мати на увазі, що обґрунтування ціни на продукцію завжди базується на повній собівартості.

Вибір калькуляційних статей витрат і методів їх обчислення на одиницю продукції залежить від конкретних умов виробницт­ва і передусім від широти номенклатури продукції і специфіки технологічних процесів.

В однопродуктовому виробництві калькулювання є найпрос­тішим і найточнішим, оскільки всі витрати розглядаються як прямі. При цьому враховуються два можливих варіанти однопродуктового виробництва:

• увесь продукт однорідний, однієї споживчої якості та склад­ності виготовлення (цегла, вугілля тощо);

• продукт має різні варіанти якості, властивостей, що потре­бують різних витрат часу і/або ресурсів (цемент, пиво, коньяк і т. п.).

У першому випадку калькулювання здійснюється за методом прямого розподілу (поділом) витрат, а саме:

де:

С — витрати за певний період (виробничі чи повні);

N — обсяг готової продукції за той же період у натуральному вимірі.

У другому випадку, тобто коли продукт має різні властивості чи рівні якості, калькулювання здійснюється за коефіцієнтами І еквівалентності.

Особливість цього методу полягає в тому, що кожному варіанту продукту присвоюється певний коефіцієнт, який свідчить про його відносну відмінність за витратами від базового (основного) варіанту продукту. Для базового варіанту продукту коефіцієнт дорівнює одиниці. Такі коефіцієнти обчислюються за даними до­свіду (емпірично), наприклад, зіставленням трудомісткості виго­товлення, тривалості виробничого циклу і т. п.

Однопродуктове виробництво має обмежену сферу застосу­вання. Поширенішим є багато продуктове виробництво, коли од­ночасно або в одному розрахунковому періоді виготовляються різні вироби. У такому разі собівартість окремих виробів обчис­люється за калькуляційними статтями, які охоплюють прямі та непрямі витрати. До перших, як уже зазначалося (див. тему 1)> відносять прямі матеріальні витрати, пряму заробітну плату, інші прямі операційні витрати, до других — загальновиробничі витрати, а у разі калькулювання за повними витратами — ще й адміні­стративні витрати та витрати на збут.

Прямі планові витрати безпосередньо обчислюються на оди­ницю продукції за простим алгоритмом на основі норм витрат ресурсів і цін (тарифів). Фактичні калькуляції складаються згідно з чинним на підприємстві методом обліку. Залежно від конкрет­них умов виробництва щодо об'єктів формування витрат засто­совуються метод обліку та калькулювання за замовленнями та попроцесний метод. Для обчислення і поділу витрат широко вживаються методи «стандарт-кост» і «директ-кост». Детальніше ці питання викладено у.

Основна проблема калькулювання у багатопродуктовому виро­бництві — розподіл непрямих витрат. Це стосується передусім за­гальновиробничих витрат, що охоплюють витрати на утримання та експлуатацію машин й устаткування і на організацію та управлін­ня виробництвом, оскільки згідно з вимогами чинних положень (стандартів) бухгалтерського обліку собівартість продукції з 2000 р. в Україні визначається за виробничою собівартістю.

У практиці поширеним є метод розподілу загальновиробничих витрат пропорційно основній зарплаті виробничих робітників. Перевагою його є простота. Проте цей метод має й серйозні вади, що стосуються передусім розподілу витрат на утримання та екс­плуатацію машин й устаткування в складі загальновиробничих витрат. По-перше, зарплата не є точною базою розподілу зазна­чених витрат, оскільки за умов різного рівня механізації праці вона адекватно не відображає витрат машинного часу; по-друге, за такого розподілу витрати на кожний виріб обчислюються як середні по підрозділу, незалежно від того, на якому устаткуванні він обробляється; по-третє, за комплексної механізації та автома­тизації виробництва функції робітників змінюються в бік контро­лю і регулювання роботи виробничих систем. За цих умов зар­плата не може нормуватися поопераційне, а отже, бути базою розподілу інших витрат.

Ці вади значною мірою можна усунути, розподіливши загаль­новиробничі витрати, в тому числі й витрати на утримання та експлуатацію машин й устаткування, пропорційно часу обробки виробів, тобто на основі середніх витрат на одну машино-годину їх роботи. Такий метод досить поширений у зарубіжній практиці, проте й він є неточним. По-перше, витрати на організацію та Управління виробництвом залежать не тільки від кількості ма­шинного парку і часу його роботи, а й від кількості працівників і трудомісткості процесів. Отже, щодо цієї частини витрат, то їх розподіл за такою базою можна вважати обґрунтованим, якщо трудо- і машиномісткість різних видів продукції істотно не відрі­зняються. По-друге, цей метод не враховує, що експлуатаційні витрати на одиницю продукції на різних машинах є різними.

За високих вимог до точності калькулювання, особливо у машиномістких галузях, розподіл загальновиробничих витрат мож­на здійснювати окремо за їх частинами, тобто витрати на утри­мання та експлуатацію машин й устаткування розподіляти за од­нією базою (наприклад, за собівартістю машино-години роботи конкретного устаткування), решту витрат — за іншою базою (трудо- або машиномісткістю виробів). Але це істотно ускладнює калькулювання і підвищує його трудомісткість.

Окрема проблема калькулювання — визначення собівартості виробів у сукупному (комплексному) виробництві. Специфікою такого виробництва є те, що з однієї і тієї ж сировини в результаті одного технологічного процесу одержують декілька продуктів (хі­мічна промисловість, нафтопереробка, виробництво кольорових металів із поліметалевих руд тощо). За цих умов точне визначення собівартості окремих виробів є неможливим, оскільки немає від­повідної бази для об'єктивного розподілу сукупних витрат.

Тут найпростішим видається досить поширений метод розпо­ділу сукупних спільних витрат пропорційно обсягу продукції в цінах продажу. За цим методом загальний порядок умовного ви­значення собівартості такий:

· обчислюється коефіцієнт витрат на 1 грн випуску продукції

· визначається собівартість окремих виробів

де:

С — сукупні (спільні) витрати у комплексному процесі за роз­рахунковий період;

В — загальний обсяг виробленої продукції за розрахунковий період у цінах продажу (товарна продукція);

С_і, Ц_і — відповідно собівартість і ціна і-го виробу.

Є й інші методи розподілу загальних витрат у комплексному виробництві, але вони складніші й не набули поширення.

Дуже важливе прогнозне визначення собівартості виробів на етапах розроблення їх та освоєння виробництва. Його методи на­ведено нарис. 5.1.

Рис. 5.1. Методи прогнозного обчислення собівартості виробів на етапах їх розроблення.