Позичковий процент
Процент за кредитабо позичковий процент– це плата, яку отримує кредитор від позичальника за користування позичковим капіталом.
Джерелом сплати процента є додаткова вартість, що створюється у процесі виробництва, а його кількісним визначенням – ставка, або норма.
Норма проценту (N)розраховується за формулою:
(8.1)
Для нарахування простих процентів за депозитами і кредитами банків використовують таку формулу:
SUM = SUM0 х PS/100 (8.2)
SUM = SUM0 х Т х PS/(360х100), (8.3)
де Т – термін користування грошима (у днях).
Складні проценти нараховуються за формулою:
(8.4)
де SUMо – сума депозиту чи кредиту;
n – кількість років
SUMn - кінцевий розмір вкладу (розмір плати за користування коштами);
PS - % ставка.
Чинники впливу на розмір процентної ставки:
Макроекономічні: співвідношення попиту і пропозиції позикового капіталу; рівень інфляції; рівень облікової ставки центрального банку.
Мікроекономічні:термін позики, розмір позики, витрати на формування позикового капіталу, ризик, характер застави, характер відносин між банком і позичальниками.
Функції позикового проценту.
Розподіл прибутку–вимушує позичальника раціонально використовувати отримані кредити, щоб не тільки їх повернути, але і отримати дохід, який вистачить для сплати відсотка і отримання власного прибутку.
Збереження позикового фонду– ця функція реалізується тоді, коли до кредитора повертається сума, рівна позиченій вартості, наданій в тимчасове користування (особливо актуальна в період інфляції).
Список рекомендованої літератури
[1, 12, 20, 21, 26, 36, 39, 70, 84]
Лекція 9. ФІНАНСОВІ ПОСЕРЕДНИКИ ГРОШОВОГО РИНКУ
9.1. Сутність та структура кредитної системи
Сучасна кредитна система включає два основних поняття:
1. Сукупність кредитно-розрахункових та платіжних відносин, які базуються на визначених формах і методах кредитування. Дане поняття, як правило, пов'язано з рухом позичкового капіталу у вигляді різноманітних форм кредиту.
2. Сукупність функціонуючих кредитно-фінансових інститутів. Дане поняття означає, що кредитна система через свої численні інститути акумулює вільні кошти та направляє їх підприємствам, населенню, уряду.
Кредитна система функціонує через кредитний механізм. Він являє собою:
1) систему зв'язків з акумуляції і мобілізації грошового капіталу між кредитними інститутами та різними секторами економіки;
2) відносини, пов'язані з перерозподілом грошового капіталу між самими кредитними інститутами в рамках діючого ринку капіталу;
3) відносини між кредитними інститутами та іноземними клієнтами.
Кредитний механізм також включає усі аспекти позичкової, інвестиційної, засновницької, посередницької, консультативної, акумуляційної, перерозподільчої діяльності кредитної системи в особі її інститутів.
У сучасній кредитній системі виділяють три основні ланки: центральний банк, комерційні банки та спеціалізовані кредитно-фінансові інститути.
Небанківські фінансово-кредитні установи (НФКУ) –це фінансові посередники, діяльність яких не пов'язана з базовими операціями грошового ринку.
Спільні риси НФКУ та банків:
· функціонують у секторі опосередкованого фінансування грошового ринку;
· формуючи свої ресурси, випускають боргові зобов'язання, які можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент;
· розміщуючи свої ресурси в доходні активи, вони купують боргові зобов'язання, створюючи власні вимоги до інших економічних суб'єктів;
· їх діяльність щодо створення зобов'язань і вимог ґрунтується на тих самих засадах, що і банків.
Відмінності діяльності НФКУ від банківської діяльності:
· не пов'язана з базовими банківськими операціями;
· не зачіпає процесу створення депозитів і не впливає на динаміку пропозиції грошей;
· є вузькоспеціалізованою.
Договірні фінансово-кредитні установи- це фінансові посередники грошового ринку, які здійснюють не депозитне залучення коштів на підставі договору з кредитором (інвестором).
До них відносять: страхові компанії, пенсійні фонди (приватні та державні), ломбарди, лізингові компанії, факторингові компанії.
Інвестиційні фінансово-кредитні установи - це фінансові посередники грошового ринку, які здійснюють не депозитне залучення коштів через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.
9.2. Інвестиційні компанії і фонди
Інвестиційна компанія - це інститут колективного інвестування, який за своїм головним функціональним призначенням є установою, що об'єднує індивідуальні заощадження і надає своїм пайовикам, у тому числі і тим, хто не має значних заощаджень, можливість вкласти їх у цінні папери та інші активи. Ця установа виступає в ролі інституту, який забезпечує управління інвестиціями багатьох індивідуальних власників капіталу.
Перша інвестиційна компанія виникла в 1822 р. у Бельгії.
Організаційна структура інвестиційних компаній: акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю або організація, що створюється на основі угоди контрактного типу, що укладається, як правило, між управляючим компанією (менеджером), яким може бути як фізична, так і юридична особа), депозитарієм (від лат. depositum - річ, віддана на схов), тобто організацією, котра зберігає активи інвестиційної компанії, в якості якого найчастіше виступає банк, хоча це може бути й інша довірена особа, і, нарешті, власником капіталу.
Інвестиційні компанії бувають відкритого й закритого типу.
Компанії закритого типу - це організації, які випускають чітко визначену кількість інвестиційних сертифікатів, що продаються інвесторам. Зазначені цінні папери інвестор не може повернути інвестиційній компанії для їх погашення, через це такі інвестиційні сертифікати і акції є неліквідними.
Інвестиційні компанії відкритого типу відрізняються від закритих тим, що вони у встановлений термін, а досить часто і в будь-який момент часу можуть придбати випущені ними в обіг інвестиційні сертифікати, або акції. Таким чином, цінні папери таких компаній мають надзвичайно високу ліквідність.
Інвестиційні компанії як закритого, так і відкритого типу розміщують акумульовані грошові кошти на ринку цінних паперів. А так як вони є одними з основних покупців цінних паперів інших емітентів, то їх називають інституціональними інвесторами.
Поширеність інвестиційних компаній і фондів як форми взаємного (колективного) інвестування обумовлена тими перевагами, які отримують як дрібні, так і крупні інвестори, що вдаються до колективного інвестування.
Для дрібного інвестора ці переваги полягають у наступному:
• зниження ризику інвестицій, що обумовлено можливістю диверсифікації навіть невеликих за розмірами заощаджень;
• невеликим порогом величини вкладу, який залучається інвестиційними фондами або компаніями, що надає процесу інвестування досить мобільний характер;
• значно меншими (порівняно з індивідуальним інвестуванням) накладними витратами;
• широкими можливостями інвестора щодо оперативного вирішення питання подальшого використання дивідендів. Колективні форми інвестування, як правило, дають можливість або інвестувати їх, або перетворювати в дохід шляхом отримання готівкових грошей.
Переваги, які дають крупному інвестору фонди взаємного інвестування порівняно з індивідуальним інвестуванням:
• ціла низка високоприбуткових сфер інвестування характеризується підвищеним ступенем ризику, що робить індивідуальне інвестування нераціональним;
• управління інвестиціями постійно ускладнюється, стає все більш витратним і об'єктивно робить більш вигідною організацію колективного управління ними;
• диверсифікація інвестиційного портфеля є неодмінною умовою організації цієї діяльності і для крупного вкладника. У той же час ускладнення самої інвестиційної діяльності і поява нових фінансових інструментів вимагають спеціалізації щодо конкретних видів інвестування. Це протиріччя й штовхає крупного вкладника до використання колективних форм інвестування.
Згідно із Законом України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» (2001 р.) в Україні створюються інститути спільного інвестування, які можуть бути відкритого, інтервального і закритого типу. До відкритихналежать ті, що в будь-який момент за бажанням інвестора можуть викупити ті цінні папери, які емітовані даним інститутом спільного інвестування. Інтервальні - це різновид відкритих, які відрізняються від останніх тим, що процес викупу (за бажання інвестора) здійснюється в термін, установлений у проспекті емісії, але не рідше одного разу на рік. Інститути спільного інвестування належать до закритихтоді, коли вони не беруть на себе зобов'язання щодо викупу випущених ними цінних паперів. Останні можуть викуповуватись лише у двох випадках: реорганізації або ліквідації емітента.
Закон України регламентує і термін існування інститутів спільного інвестування. Щодо цього останні можуть бути створені як на певний термін, так і на безстроковий. При цьому закриті можуть бути лише строковими.
За формою організації інститути спільного інвестування можуть бути корпоративними інвестиційними фондами і пайовими. Корпоративний створюється тільки у формі відкритого акціонерного товариства і має здійснювати діяльність тільки зі спільного інвестування.
9.3. Довірчі товариства
Довірчі товариства (або трастові компанії від англійського слова trust - довіряти) - товариства, що здійснюють управління майном, грошима, або цінними паперами, чи правами за дорученням власника.
Перші довірчі товариства з'явилися в Англії у ХІІ-ХІІІ ст.
Учасниками трастових відносин є:
Довіритель (принципал) - фізична, або юридична особа, яка є власником капіталу і передає його в управління довіреній особі (управляючому, або менеджеру) для його використання на певних умовах.
Довірена особа - фізична або юридична особа, яка на певних, зазначених в угоді, умовах бере в управління майно довірителя.
Бенефіціар- третя особа, на користь якої здійснюється управління майном, якщо довіритель приймає таке рішення.
Формою організації відносин між довірителем і довіреною особою є, трастова угода, основний зміст якої стосується як обов'язків і відповідальності довіреної особи, так і прав та привілеїв довірителя.
Залежно від ступеня свободи довіреної особи відносно об'єкта, який передано в управління, трасти ділять на активні й пасивні.
Активний траст - це довірче товариство, котре може змінювати форму майна, переданого йому в управління без додаткової (попередньої) згоди довірителя.
Пасивний траст або виключає таку можливість узагалі, або передбачає отримання відповідної згоди довірителя.
Види трастових операції:
· персональні трастові послуги, що надаються окремим громадянам;
· трастові послуги, що надаються у сфері безпосередньої підприємницької діяльності;
· послуги, що надаються пенсійним та іншим фондам для максимізації їх доходів.
Залежно від загального спрямування управління, яке здійснює довірче товариство, виділяють два типи трастів - загальні і підприємницькі.
Загальні трастові компанії спеціалізуються на об'єднанні коштів дрібних власників.
Підприємницькі трастивідрізняються від загальних тим, що в управління передається виробничий комплекс. Мета такого трасту - управління підприємством для його збереження та підвищення рівня ефективності його функціонування.
Трастові операції, як правило, здійснюються спеціалізованими трастовими компаніями, котрі спеціалізуються на управлінні окремими видами майна або здійснюють свою діяльність в окремих галузях економіки. Окрім власне трастових компаній, трастові послуги надають і банки. Ці операції, як правило, відрізняються від послуг спеціалізованих трастових компаній. Різниця насамперед у тому, що банк надає ті трастові послуги, які за своїм характером найбільш близькі до основного спектра послуг, що надаються цією установою. Конкретно це може бути зберігання цінних паперів, ведення бухгалтерських записів клієнта, отримання від імені клієнта платежів, купівля чи продаж цінних паперів, консультування і т. ін.
Регламентація і певне упорядкування діяльності довірчих товариств в Україні почалася з 1993 р., коли Кабінетом Міністрів України було прийнято Декрет «Про довірчі товариства». Відповідно до нього предметом діяльності довірчого товариства є представницька діяльність з грошовими коштами, цінними паперами та іншими документами. Довірче товариство, згідно з цим документом, має бути організоване тільки у формі товариства з додатковою відповідальністю, а додаткова відповідальність визначалася внеском, який дорівнював п'ятикратному внеску учасника довірчого товариства. Ці операції могли здійснюватись як для фізичних, так і для юридичних осіб.
9.4. Пенсійні фонди
Пенсійні фонди- це фінансові посередники, які на договірній основі акумулюють кошти юридичних і фізичних осіб у цільових фондах, з яких здійснюють пенсійні виплати громадянам після досягнення певного віку.
Організаційно пенсійна система представлена державними і недержавними пенсійними фондами, але співвідношення цих форм організації пенсійного забезпечення в різних країнах неоднакове. Наприклад, у таких країнах, як Іспанія, Греція, Португалія, Франція та Італія, головна роль належить державній системі пенсійного забезпечення; у Нідерландах та Великобританії система пенсійного забезпечення переважно побудована на недержавних пенсійних фондах. Перший сучасний недержавний пенсійний фонд було створено у США фірмою «Gепеrаl Motors» у 1950 році.
Державніпенсійні фондистворюються за ініціативою державних або місцевих органів влади. Залучення коштів здійснюється шляхом нарахувань на заробітну плату працівників або відрахувань з відповідних бюджетів. Розміщують вільні кошти переважно в державні цінні папери.
Приватніпенсійні фондистворюються за ініціативою фірм, комерційних банків, страхових компаній для виплат пенсій своїм працівникам. Кошти формують шляхом відрахувань із заробітної плати і за рахунок прибутку. Розміщують кошти переважно в цінні папери фірм-засновників.
Виплати здійснюються, як правило, за однією з двох схем.
1) фіксовані виплати. Вони фіксуються або у вигляді певної суми, або у вигляді відсотка від заробітної плати. Часто ці виплати індексуються у зв'язку з інфляцією. Така схема віддзеркалює переважно інтереси клієнтів пенсійних фондів. Недоліком фондів з такою схемою виплат є те, що ці фонди корпоративні і, як правило, змінивши місце роботи, працівник може втратити можливість отримувати пенсію. Іншим недоліком є те, що ризик від неефективного розміщення активів такого фонду лягає на роботодавця, оскільки виплати пенсіонерам фіксовані.
2) фіксовані внески. Компанія вносить певну суму на персоніфіковані пенсійні рахунки працівників. Часто право поповнювати цю суму має й сам працівник. Виплати з цього фонду залежать від накопиченої суми і не є фіксованими.
Перевага такої схеми в тому, що працівник, навіть у разі звільнення, не втрачає свого рахунка і може кошти на ньому перемістити в інший фонд.
Пенсійні фонди відіграють величезну роль у забезпеченні процесу інвестування, що забезпечується великою часткою їх активів у ВВП. Так, в 2001 р. ця частка сягнула у Великобританії - 66,4 %, в Нідерландах - 105,1 %, а в Швейцарії - 113,5%. Помітною є роль таких активів в організації суспільного життя своїх громадян. Так, вони за рахунок накопичених грошових коштів надають різні послуги, наприклад, забезпечують пільгове медичне обслуговування, ритуальні й інші послуги.
Грошові кошти, накопичені в пенсійних фондах, як уже зазначалося, є важливим і значним за обсягами інвестиційним ресурсом. Але їх використання має свої особливості. Вони обумовлені функціональною роллю даних фондів і особливою регламентацією їх діяльності з боку держави.
Специфіка функціонування недержавних пенсійних фондів як інститутів соціального захисту населення проявляється перш за все у:
· вимозі їх постійного існування;
· забороні займатися комерційною діяльністю;
· держава бере на себе обов'язок щодо виконання зобов'язань фонду перед вкладниками у форс-мажорних обставинах.
· розміщенні активів пенсійних фондів за допомогою спеціалізованих компаній з управління активами.
9.5. Кредитні спілки
Кредитні спілки -це корпоративні ощадні інститути, які утворюються групою осіб, об'єднаних загальними матеріальними інтересами.
Їх особливості полягають у наступному:
· кредитні спілки створюються як установи, що забезпечують кредитування своїх членів-пайовиків;
· капітал кредитної спілки використовується для видачі кредитів під придбання споживчих товарів або оплати послуг, які надаються членам кредитної спілки;
· його члени, як правило, добре знають один одного, через це отримання позики не супроводжується такою самою процедурою з'ясування платоспроможності і надійності позичальника, яка є неодмінною ознакою організації банківського кредиту. Це значно спрощує і здешевлює операції щодо оформлення кредитних відносин;
· кошти утворюються за рахунок пайових внесків їх членів, а це забезпечує високу ліквідність їхніх активів;
· ставки відсотка за позиками значно нижчі, ніж за банківськими кредитами.
Перші кредитні спілки виникли в Німеччині у 1849 р.
У кінці 2001 р. Верховною Радою прийнято Закон України «Про кредитні спілки». Згідно з цим законом кредитна спілка визначена як неприбуткова організація, що на кооперативних засадах заснована фізичними особами, яка за рахунок сукупних грошових внесків задовольняє потреби своїх членів у взаємному кредитуванні та наданні різноманітних фінансових послуг.
Прибуток, який утворюється внаслідок діяльності, що здійснюють кредитні спілки, після покриття витрат і сплати податків та платежів до бюджету залишається в розпорядженні кредитної спілки й розподіляється на цілі, передбачені в статуті спілки. Частину прибутку розподіляють на внески його членів відповідно до розміру коштів, внесених кожним членом кредитної спілки.
Для забезпечення надійності і стабільності діяльності кредитних спілок вони повинні створювати резервний фонд у межах 5 - 15 % від коштів спілки. При цьому максимальний розмір кредиту обмежений 10 % коштів спілки.
9.6. Страхові компанії та ломбарди
Страхова компанія - це юридична осо6а, яка залучає кошти клієнтів під певні зобов'язання і сплачує цим клієнтам визначену суму коштів у разі настання страхового випадку.
Одним із перших законодавчих актів, що регламентував діяльність страхових компаній був «Закон відносно справ зі страхування серед купецтва», прийнятий у 1601 р. в Англії.
Перші страхові компанії нашої держави виникають у Західній Україні, що входила до складу Австрійської імперії, у вигляді організації суспільних зерносховищ (шпіхлерів), які забезпечували натуральний захист селянських господарств. Перші шпіхлери виникли у 1784 р. і проіснували до 1821 р.
Майнове страхування в Галичині існувало вже в ХІХ ст., але здійснювалось іноземними страховими компаніями, і тільки в 1892 р. виникло перше самостійне українське страхове товариство «Дністер», яке зосередилось на страхуванні від вогню. Воно успішно діяло аж до початку Першої світової війни, коли російські війська зайняли Галичину, а створена Росією окупаційна влада заборонила діяльність усіх центральних українських організацій.
Особисте страхування на землях Західної України здійснювало товариство «Карпатія», створене 1911 р. професором Чернівецького університету Стефаном Смаль-Стоцьким.
У царській Росії страхування виникло в кінці ХУІІІ ст. і діяло до кінця 1918 р., коли страхова справа була націоналізована. Громадянська війна, викликана нею і революцією розруха зробили страхування практично неможливим і в 1919-1920 рр. анулюються спочатку угоди зі страхування життя, а потім і майнове страхування. Відновлюється страхова справа тільки з 1922 р., а остаточно отримує нормативне оформлення в 1925 р. Цим законодавством у СРСР встановлювалась державна монополія на страхування і були утворені дві організації: Держстрах СРСР, який монополізував усе внутрішнє страхування, та Індержстрах, який спеціалізувався на зовнішньому страхуванні.
Розпад Радянського Союзу, а головне, перебудова економічної системи в молодих державах, що виникли на руїнах імперії, привели до кардинальних змін в організації страхової справи. Так, в Україні колишній Укрдержстрах було реорганізовано в державну страхову компанію «Оранта». Поряд з нею виникла ціла низка приватних страхових компаній. Серед них і досить великі, такі як «Омега», «Саламандра» та ін. Поява недержавних страхових компаній стала важливим моментом у системі ринкових перетворень в Україні.
Другим важливим і принципово новим явищем у розвитку страхування в нашій державі стала поява тих видів страхування, які раніше в Україні не існували і які конче потрібні в умовах становлення підприємництва. До них слід віднести страхування підприємницьких ризиків, перестрахування і т. п.
Першим спеціальним нормативним актом, що регламентував страхову діяльність в Україні став Декрет Кабінету Міністрів України «Про страхування», прийнятий на початку 1993 р. Він виявився досить недосконалим і вже в 1996 р. був прийнятий Закон України «Про страхування».
Згодом, а саме в кінці 2001 р., прийнято Закон України „Про внесення змін до Закону України „Про страхування”. З метою підвищення рівня капіталізації було змінено мінімальний розмір статутного фонду, який встановлено у сумі 1 млн. євро для всіх страховиків, що займаються будь-яким видом страхування, крім страхування життя. Останній вид страхування передбачає для страховика створення статутного фонду в сумі не менше як 1,5 млн. євро. Для діючих страховиків встановлено термін 3 роки для виконання нових вимог.
Активи страхових компаній можуть бути розміщені:
• на депозитні банківські вклади;
• у цінні папери, що передбачають отримання доходу, в тому числі й державні цінні папери;
• нерухомість;
• права вимог до перестрахувальників;
• залишки готівки, розмір яких регламентується НБУ;
• гроші на розрахунковому рахунку;
• довгострокові інвестиційні проекти, призначені для кредитування житлового будівництва за рахунок резервів, сформованих на базі угод про страхування життя.
Певною ланкою в системі небанківських кредитних установ є ломбарди. Вони виникли у Франції в ХV ст. Оскільки перші ломбарди заснували лихварі - вихідці з італійської провінції Ломбардія, то й ці установи отримали таку назву. Згодом ломбарди досить швидко поширюються по інших країнах.
Сучасні ломбарди –це фінансові посередники, що спеціалізуються на виданні позичок населенню під заставу рухомого майна. Найчастіше предметами застави виступають ювелірні вироби, а кредит, що отримує позичальник, видається на короткий термін. Найчастіше - на 1-3 місяці.
Віддані в заставу речі, як правило, на 25-50 % за вартістю перевищують суму виданого кредиту. У разі неповернення кредиту ломбард має право реалізувати заставлені речі і покрити з виручки як втрати від непогашеного кредиту, так і отримати свій прибуток. До закінчення строку погашення кредиту власність на заставлені речі залишається за позичальником.
В Україні ломбарди не набули поширення. Причиною цього значною мірою став досить високий відсоток з кредитів, що надають ломбарди та відносна незаможність широких верств населення.
Список рекомендованої літератури
[1, 30, 58, 60, 62, 72, 84]
Лекція 10. ЦЕНТРАЛЬНІ БАНКИ
10.1. Призначення, статус та основи організації центральних банків
Центральній банкє визначальною одиницею всієї банківської системи країни, а за своєю головною функціональною роллю – це емісійний банк, тобто банк, якому належить монополія на випуск грошей.
Головне призначення центрального банку– це управління грошовим оборотом з метою забезпечення неінфляційного розвитку економіки.
Реалізація призначення ЦБ в економічній системі здійснюється через його роль, як:
· емісійного банку;
· банка банків;
· органу державного управління, який відповідає за монетарну політику.
Правовий статус центрального банку– це державний орган управління з покладеними на нього особливими завданнями у сфері грошово-кредитних відносин і банківської діяльності.
Правовий статус центрального банку пов'язаний з вирішенням питань щодо його діяльності, а саме:
· визначення на законодавчому рівні завдань і напрямів діяльності ЦБ;
· формування статутного капіталу ЦБ;
· визначення взаємин ЦБ з органами державної влади;
· порядок призначення і звільнення керівного складу ЦБ.
Правовий статус центральних банків закріплюється у певних нормативних актах держави. Найчастіше таким стає окремий закон про центральний банк або закон про банківську систему в цілому.
Найголовнішою складовою частиною таких нормативних актів є положення, яке фіксує взаємини між центральним банком і органами виконавчої влади. Такі взаємини можуть бути умовно подані у вигляді моделі:
· центральний банк – агент міністерства фінансів і провідник його грошово-кредитної політики;
· центральний банк незалежний від уряду, який самостійно проводить грошово-кредитну політику;
· проміжна модель, у рамках якої використовуються принципи взаємодії виконавчої влади з центральним банком при визначеному ступені його незалежності.
Організаційною формою центральних банків найчастіше є акціонерне товариство.
Порядок формування уставного капіталу центрального банку може бути таким:
1. Весь статутний капітал належить державі (Франція, Німеччина).
2. Частка статутного капіталу належить державі, а частина знаходиться у власності акціонерів (Австрія, Японія, Швейцарія).
3. Весь статутний капітал є власністю приватних акціонерів (США, Італія).
Організаційна структура центрального банку визначається формою державного ладу країни (федерація або унітарна держава), національними традиціями і особливостями банківського законодавства. Так, наприклад, у США функції центрального банку виконує Федеральна резервна система (ФРС), яка об’єднує 12 федеральних резервних банків; у Японії – центральний банк, 55% капіталу якого є державною власністю.
10.2. Функції центрального банку
Центральні банки виконують певні функції, а саме:
1. функцію емісійного центру;
2. функцію банку банків;
3. органу банківського регулювання і нагляду;
4. фінансового агенту уряду;
5. функцію кредитно-грошового регулювання економіки.
1. Емісійний центр наявного обороту – в історичному плані, саме потребу в централізації банкнотної емісії спричинило надання одному з банків статусу центрального банку. У сучасних умовах у всіх країнах банкнотна емісія має фідуціарний характер, а як забезпечення використовуються державні цінні папери.
Банкнотна емісія, яка не забезпечується золотим запасом банку, називається фідуціарною.
Функції центрального банку як емісійного центру:
· користуючись монопольним правом, здійснює емісію банкнотів і розмінної монети;
· організовує виготовлення грошей;
· регулює кількість грошей в обороті;
· вилучає із звернення фальшиві і зношені гроші і здійснює їх утилізацію.
2. Банк банків– центральний банк забезпечує касове, розрахункове і кредитне обслуговування комерційних банків.
1. Касове обслуговування комерційних банків:
· комерційні банки зберігають частину своїх резервів на рахівницях в центральному банку;
· центральний банк видає і приймає готівка від комерційних банків.
2. Розрахункове обслуговування комерційних банків:
При централізованій платіжній системі передбачає здійснення міжбанківських розрахунків через рахунки комерційних банків, які відкриті в центральному банку.
При децентралізованій платіжній системі передбачає розрахунки через приватні розрахунково-клірингові центри з проведенням остаточних розрахунків через центральний банк; або розрахунки через кореспондентські рахунки, які комерційні банки відкривають один у одного.
3. Кредитне обслуговування комерційних банків:
· Надання ломбардних кредитів прямим або тендерним методом.
Ломбардні кредитиявляють собою позику під заставу депонованих у банку цінних паперів.
Тендерний (аукціонний) метод може бути кількісним або ціновим.
· операції РЕПО; РЕПО– операція під заставу цінних паперів з їх зворотним викупом;
· редисконтування векселів.
3. Центральний банк як орган регулювання банківської діяльності:
· використання монетарних інструментів з метою впливу на об'єм і структуру банківських резервів, а також на рівень процентних ставок;
· ухвалення положень, які регламентують діяльність банків у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив;
· застосування превентивних і протекційних заходів, які направлені на забезпечення стабільного функціонування банківської системи і проведення ефективної монетарної політики:
До превентивних заходів відносять вимоги відносно:
а) розміру і структури капіталу;
б) ліквідності;
в) диверсифікації банківських рисок;
г) обмеження на деякі види діяльності.
До протекційних заходів відносять:
а) рефінансування комерційних банків;
б) створення систем гарантування банківських депозитів;
в) формування банками резервів для відшкодування можливих втрат від проведення активних операцій.
Під банківським наглядомрозуміють моніторинг процесів, які відбуваються в банківській системі на різних стадіях функціонування банків: з моменту їх створення до моменту ліквідації.
Центральний банк як орган банківського нагляду:
· визначає вимоги і умови, які є обов'язковими для отримання ліцензії і здійснення нагляду за дотриманням цих вимог і умов;
· забезпечує регулювання банківської діяльності з метою мінімізації банківських рисок;
· отримує від банків звітність для контролю і нагляду за їх діяльністю;
· здійснює інспекційні перевірки в банках;
· застосовує заходи примусового впливу щодо проблемних банків;
· припиняє діяльність неплатоспроможних банків, проводить їх реорганізацію або ліквідацію.
4. Банкір і фінансовий агент уряду– центральний банк є головним банком щодо проведення фінансових операцій і радником уряду по питаннях монетарної і фіскальної політики.
Центральний банк як банкір і фінансовий агент уряду:
здійснює касове виконання державного бюджету;
веде рахунки уряду (казначейства);
здійснює емісію державних боргових зобов'язань і їх розміщення на вторинному ринку;
приймає заходи щодо підтримки курсу державних цінних паперів;
обслуговує державний борг, використовуючи наступні методи:
· податкове фінансування;
· боргове фінансування;
· фінансування шляхом емісії грошей.
5. Провідник монетарної політики – центральний банк визначає і реалізує грошово-кредитну політику держави.
Центральний банк як провідник монетарної політикивизначає цілі монетарної політики:
· стратегічні;
· проміжні;
· тактичні;
Виходячи з цілей, вибирає інструменти монетарної політики, до яких відносяться:
· політика відкритого ринку;
· облікова (дисконтна) політика;
· політика обов'язкових резервів;
· селективні інструменти.
10.3. Становлення центрального банку в Україні
Національний банк України (НБУ) розпочав свою роботу 1 вересня 1991 року. Його було створено на базі Республіканського відділення Держбанку СРСР.
Законодавчо-нормативна база, яка регламентує діяльність центрального банку України:
Закон України «Про банки і банківську діяльність» – 1991 р.: утворений центральний банк – Національний банк України (НБУ) і закладені основи дворівневої банківської системи, яка включає:
· центральний банк;
· комерційні банки.
Конституція України – 1996 р.: закріплено основи правового статусу НБУ як центрального банку країни і надано право законодавчої ініціативи у Верховній Раді.
Закон України «Про Національний банк України» – 1999 р.: посилено незалежний статус НБУ від владних структур в межах проведення монетарної політики і підвищена відповідальність за вирішення макроекономічних завдань в грошово-кредитній сфері, в першу чергу:
· підтримка постійності національної валюти;
· забезпечення стабільності функціонування банківської системи.
Структура НБУ будується за принципом централізації з вертикальним підпорядкуванням. У систему НБУ входять:
1. Центральний апарат.
2. Територіальні управління.
3. Розрахункові палати.
4. Банкнотно-монетний двір.
5. Фабрика банкнотного паперу.
6. Казначейство.
7. Центральне сховище грошей.
8. Спеціалізовані підприємства і установи, необхідні для забезпечення діяльності банку.
9. Банківські учбові заклади.
Головним органом управління НБУ є Рада НБУ.
Рада НБУскладається з 14 осіб: 7 членів призначає Верховна Рада; 7 членів призначає Президент; термін повноважень 7 років; Голову НБУ призначає Верховна Рада за поданням Президента строком на 5 років.
Функції Ради НБУ:
· розробка принципів грошово-кредитної політики;
· затвердження кошторису НБУ;
· затвердження бухгалтерського балансу банку;
· право застосування вето щодо вирішень Правління банку.
Правління НБУ є керівним органом НБУ, його кількісний і персональний склад формується Головою НБУ і затверджується Радою НБУ.
Функції Правління НБУ:
· забезпечення реалізації монетарної політики через інструменти грошово-кредитного регулювання;
· здійснення емісії грошей;
· визначення основ формування структури НБУ;
· встановлення порядку ліцензування банківської діяльності;
· видача нормативних актів.
Функціонування НБУ будується на принципах:
1. незалежності;
2. президентського і парламентського контролю;
3. централізації;
4. економічної самостійності;
5. єдності системи банку;
6. вертикальної структури управління.
Функції НБУ.
Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України.
До інших функцій належать:
· визначення та проводження грошово-кредитної політики;
· монопольне здійснення емісії національної валюти України та організація її обігу;
· організація системи рефінансування та кредитування банків;
· установлення для банків та інших фінансово-кредитних установ правил проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності;
· методологічне забезпечення системи грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;
· визначення системи, порядку і форми платежів, у тому числі між банками та фінансово-кредитними установами;
· визначення напрямів розвитку сучасних електронних банківських технологій, створення і контроль створення електронних платіжних систем, автоматизації банківської діяльності;
· банківське регулювання та нагляд;
· ведення реєстру банків, їх філій та представництв, валютних бірж і фінансово-кредитних установ;
· ліцензування банківської діяльності та операцій;
· складення, аналіз та прогнозування платіжного балансу;
· накопичення, зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;
· організація інкасації, перевезення банкнот і монет та інших цінностей;
· здійснення інших функцій у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.
Список рекомендованої літератури
[7, 10, 12, 15, 32, 40, 63, 70]
Лекція 11. КОМЕРЦІЙНІ БАНКИ
11.1. Комерційні банки: сутність і види
Комерційний банк(у широкому розумінні) – це будь-який фінансовий посередник грошового ринку, який функціонує на другому рівні банківської системи.
Комерційний банк(у вузькому розумінні) – це фінансовий посередник грошового ринку, який виконує комплекс базових банківських операцій і має на меті отримання максимального прибутку.
Функції комерційних банків:
· Надання кредитів юридичним і фізичним особам.
· Розрахунково-касове обслуговування клієнтів.
· Залучення і розміщення коштів юридичних і фізичних осіб.
· Випуск платіжних документів і цінних паперів.
· Покупка, продаж і зберігання державних цінних паперів і цінних паперів інших емітентів.
· Видача доручень, гарантій.
· Покупка і продаж іноземної валюти.
· Покупка і продаж монетарних металів.
· Касове виконання державного бюджету.
·Надання банківських послуг.
Роль комерційних банків в економіці виявляється в тому, що вони:
· забезпечують передачу грошового капіталу з сфери накопичення до сфери використання;
· перерозподіляють капітал за сферами і галузями виробництва;
· забезпечують економію суспільних витрат обігу;
· сприяють подальшому зростанню концентрації виробництва і капіталу;
· мобілізують капітали, необхідні для інвестиції і розширенню виробництва;
· реалізують грошово-кредитну політику держави, а через неї впливають на економічні процеси в суспільстві;
· перетворюються на суспільні інститути, від діяльності яких значною мірою залежить економічне благополуччя держави і кожної людини зокрема.
Класифікація комерційних банків
За формою власності:
· державні;
· приватні;
· кооперативні;
· колективні.
За організаційно-правовою формою діяльності:
· акціонерні товариства;
· пайові товариства.
За розміром капіталу:
· малі;
· середні;
· великі;
· найбільші.
За філіальною мережею:
· багатофілійні;
· малофілійні;
· безфілійні.
За діапазоном здійснюваних операцій:
· універсальні;
· спеціалізовані.
За територіальною ознакою:
· регіональні;
· міжрегіональні;
· загальнонаціональні;
· міжнародні.
За приналежністю до країн:
· національні;
· іноземні;
· спільні.
11.2. Основи організації і специфіка діяльності комерційних банків
Створення комерційного банку – складний процес, який складається з таких етапів:
1. Акумулювання банком певної суми грошей на тимчасовому рахунку НБУ.
2. Подання до регіонального управління (РУ) НБУ пакета документів (заява про реєстрацію, установчі документи, економічне обґрунтування).
3. Розгляд РУ НБУ пакета реєстраційних документів про створення комерційного банку.
4. Передача документів з відповідним висновком до центрального апарату НБУ на розгляд комісії з питань нагляду і регулювання діяльності банків (для комерційних банків з національним капіталом) або Правлінню НБУ (для комерційних банків з участю іноземного капіталу).
5. Прийняття рішення про можливість створення комерційного банку.
6. Занесення у реєстр Національного банку України.
Одним з найважливіших умов реєстрації комерційного банку є виконання вимоги НБУ щодо розміру мінімального статутного фонду.
Розмір статутного капіталу встановлений:
для місцевих кооперативних банків - 1млн. євро;
для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на території однієї області, – 3млн. євро;
для банків, які здійснюють свою діяльність на території всієї країни, – 5млн. євро.
Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані.
Універсальниминазивають банки, які виконують широкий круг операцій і охоплюють багато секторів грошового ринку.
Спеціалізованиминазивають банки, які виконують окремі операції або функціонують у вузькому секторі грошового ринку і понад 50% його активів є активами одного типу.
За спеціалізацією банки можуть бути ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими).
Банки створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку. Більшість банків в Україні створено у формі акціонерних товариств, тому типова організаційна структура універсального комерційного банку може бути представлена у такий спосіб:
Загальні збори акціонерів (учасників):
· Наглядова рада банку;
· Ревізійна комісія (правління банку).
Правління банку:
· голова правління;
· управління прогнозування діяльності банку;
· управління маркетингу, розвитку банків і зв'язків з клієнтурою;
· кредитне управління;
· валютне управління;
· управління депозитних і вкладних операцій;
· покупка і продаж цінних паперів, інвестиційна і біржова діяльність;
· управління розрахунково-касового обслуговування;
· управління посередницьких операцій;
· управління філіями банку;
· управління аналізу і статистики;
· управління автоматизації;
· служби банку (відділ кадрів, бухгалтерія, юридичний відділ, адміністративно-господарський відділ).
11.3. Банківські операції
Банківські операції– це діяльність банку, що пов’язана з виконанням банківських функцій. Вони поділяються на активні і пасивні.
Пасивні операції –це операції, за допомогою яких банки формують свої ресурси.
Ресурси банку – це сукупність грошових коштів, що перебувають у його розпорядженні й використовуються для забезпечення діяльності банку.
Ресурси комерційного банку – це власні, залучені та запозичені кошти.
Власні кошти– це основний і додатковий капітал.
Основний капітал включає:статутний фонд, резервний фонд, нерозподілений прибуток минулих років, спеціальні фонди, що утворюються за рахунок прибутку.
Додатковий капітал включає:резерви на страхування банківських ризиків, нерозподілений прибуток.
Залучені кошти: депозитидо запитання, строкові депозити, депозитні сертифікати, ощадні сертифікати, банківській вексель.
Запозичені кошти:міжбанківські кредити, кредити центрального банку, випуск облігацій.
Активні операції –це операції, які пов’язані із розміщенням і використанням власних, залучених і запозичених коштів для одержання прибутку.
До активних операцій банку відносять кредитні та інвестиційні операції.
Кредитні операціїполягають у проведенні комплексу дій, пов’язаних із наданням банківських позичок відповідно до принципів строковості, цільового характеру, забезпеченості та платності.
Інвестиційні операціїозначають вкладення коштів у цінні папери підприємств усіх форм власності з метою отримання додаткового доходу.
Згідно із Законом України «Про банки та банківську діяльність» банки мають право здійснювати такі банківські операції:
1) приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб;
2) відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів;
3) розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;
4) операції з валютними цінностями;
5) емісію власних цінних паперів;
6) здійснення операцій на ринку цінних паперів;
7) лізинг;
8) випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших платіжних документів;
9) випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток;
10) інші операції, передбачені Законом.
Список рекомендованої літератури
[1, 9, 12, 56, 57, 70, 82, 85, 86]
Лекція 12. МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО-КРЕДИТНІ УСТАНОВИ ТА ФОРМИ ЇХ СПІВРОБІТНИЦТВА З УКРАЇНОЮ
12.1. Світовий ринок позичкового капіталу і його структура
Світовий ринок капіталів (у широкому розумінні цього слова) - це сукупність міжнародних економічних відносин, які складаються у зв'язку з рухом грошей і грошового капіталу між різними країнами.
На цьому ринку держава, або її суб'єкти господарювання мають можливість отримувати позики від іноземних кредиторів.
Єдиний світовий ринок сформувався у другій половині ХХ століття. Він не залежить від національного правового поля і характеризується певною уніфікацією здійснення позичкових операцій.
У сучасних умовах світовий ринок позичкових капіталів характеризується, з одного боку, подальшою інтеграцією національних ринків у єдину систему світового ринку, а з другого - уніфікацією кредитних механізмів національних ринків відповідно до механізму функціонування світового ринку позичкових капіталів.
Позитивним моментом наявності і дії світового ринку позичкового капіталує й те, що його ресурси, які надходять на національний ринок тієї чи іншої країни, головним чином, у вигляді капіталу:
1) створюютьконкуренцію на цьому ринку;
2) дозволяють створити більш сприятливу ситуацію на ринку фінансових ресурсів окремої країни.
Проте інтернаціоналізація господарської діяльності, а разом з нею і тих відносин, що формуються в міжнародній грошовій сфері має й певні негативні наслідки. Вони такі:
· в умовах активного руху іноземного грошового капіталу в напрямі групи країн або окремої країни виникає загроза, що у разі погіршення економічної ситуації цей капітал відпливає з країни, в якій він перебуває. Особливо це стосується спекулятивного капіталу, рух якого визначається переважно гонитвою за швидкими і великими прибутками.
· Інтернаціоналізація міжнародних економічних відносин посилює нестабільність внутрішніх фінансових ринків. І чим тісніше останній пов’язаний зі світовим фінансовим ринком, тим вище ступінь цієї нестабільності.
· Важливим моментом є те, що світовий ринок позичкового капіталу через свої інституціональні структури, а серед таких слід назвати транснаціональні банки, міжнародні валютно-кредитні установи, маючи у своєму розпорядженні великі активи у вигляді грошового капіталу і капіталу, представленого в цінних паперах, можуть отримувати широкий доступ до реальних ресурсів тієї чи іншої країни і суттєво збагачуватись за їх рахунок.
У загальній структурі світового ринку позичкового капіталу виділяють такі сектори:
· Світовий валютний ринок, що характеризується короткостроковістю (угоди тут укладаються на термін не більше 1 року). Такий ринок називають ринком синдиційованих,або консорціальних кредитів, бо ці кредити надають переважно банківські синдикати та консорціуми. Об’єктом угод тут виступає іноземна валюта, а формою організації кредитів найчастіше бувають: міжбанківські депозити, депозитні сертифікати, векселі, банківські акцепти тощо.
• Світовий ринок середньо- і довгострокових позик. Він характеризується тим, що кредитор надає позику часто в іноземній для кредитора валюті. Довгострокові кредити часто надаються під гарантії держави, резиденти якої беруть позику.
• Світовий фінансовий ринок - це ринок облігаційних позик. Облігації випускаються на термін від 7 до 15 років, але є позики з терміном до 30 років. Надання таких позик, як правило, передбачає залучення до кредитування великих банків, які найчастіше утворюють міжнародні консорціуми.
• Світовий ринок золота. По суті, це товарний ринок, але на цьому ринку продається й купується особливий товар, який хоч і втратив функції загального міжнародного еквівалента у зв'язку з демонетизацією золота, проте залишається важливим елементом у світовому русі валюти.
Валютні операції здійснюються на валютних ринках і являють собою угоди на купівлю, або продаж певної валюти. Ці операції супроводжуються визначенням курсу купівлі (продажу) і терміну поставки валюти.
Головними суб'єктами валютного ринку виступають банки. Вони здійснюють валютні операції переважно у вигляді:
· торговельних угод для небанківського замовника, для якого банк або купує, або продає валюту;
· торговельних угод, які здійснюються самим банком для власної вигоди.
Найбільшими у світі центрами торгівлі валютою є Лондон, Нью-Йорк і Токіо.
Валютні операції розрізняються за формою. Як правило, виділяють два види угод з валютою: угоду СПОТ і форвардну.
Угода СПОТ – це валютна операція з продажу (купівлі) валюти в будь-який день і за курсом, який склався на день укладання угоди.
Форвардна угода – банки або інші суб’єкти домовляються про купівлю-продаж валюти за фіксованим на момент укладання угоди курсом з поставкою цієї валюти на певну дату.
Інструментомсвітового фінансового ринку є облігації. Серед найбільш типових такі: звичайні, з плаваючим відсотком і облігації з опціоном.
Звичайні облігації найбільш поширені і відрізняються тим, що за ними встановлюється фіксований відсоток річних. Облігації з плаваючим відсотком характеризуються тим, що за ними ставка процента змінюється відповідно до ринкової ставки. За останню, як правило, беруть ставку лібор, тобто ставку процента за кредитами, що пропонується на міжбанківському ринку в Лондоні.
Світовий ринок позичкових капіталів функціонує переважно через такі організаційні установи, як банки. Серед цих установ важлива роль належить Банку Міжнародних розрахунків у Базелі (Швейцарія), який було створено в 1930 р.
Функції БМР:
· надання кредитів;
· здійснення операції з розрахунку між державами та їх центральними банками;
· акумулювання внесків (як правило, короткострокових) центральних банків в іноземній валюті або в золоті;
· забезпечення розвитку стосунків між центральними банками різних країн;
· забезпечення сталості провідних валют, зокрема, через ініціювання здійснення колективних інтервенцій на валютному ринку;
· інформаційна й аналітична діяльність стосовно євроринку.
12.2. Міжнародний валютний фонд
Міжнародний валютний фонд(створено за рішенням Бреттон-Вудської конференції в 1944 р.) – це валютно-фінансова організація міжурядового співробітництва, яка у своїй діяльності об’єднує функції регулювання, фінансування, нагляду та консультування держав-членів у сфері валютно-фінансових відносин.
МВФ функціонує на підставі свого статуту, який з моменту заснування переглядався тричі.
Уперше в 1969 р. у зв'язку з уведенням СДР (спеціальних засобів запозичення). Вдруге у 1976 р. у зв'язку з підписанням Ямайської валютної угоди, остання поправка була введена в дію в 1990 р., вона передбачала припинення участі в голосуванні тих країн, які не погасили своїх боргів перед МВФ.
Головними завданнями МВФ є:
· сприяння розвитку міжнародної торгівлі і розвитку міжнародних валютних відносин;
· підтримка стабільного курсу валют;
· підтримка рівноваги платіжних балансів країн, які входять до МВФ;
· допомога в організації багатосторонньої системи платежів за поточними операціями;
· надання коштів для покриття дефіциту платіжного балансу країн-учасниць;
· відміна валютних обмежень.
Структура органів управління МВФ представлена Радою керівників.
У раді кожна країна-учасник представлена керівником і його заступником, який, як і керівник, призначається на 5 років. Рада збирається один раз на рік і є вищим керівним органом МВФ. Більшу частину своїх повноважень рада передає Виконавчій раді, яка займається поточними справами. Сім членів Виконавчої ради призначаються країнами, що мають у МВФ найбільші квоти (США, Німеччина, Японія, Великобританія, Франція, Китай і Саудівська Аравія). Останні 17 членів цієї ради обираються керівниками від інших країн. Виконавча рада (Директорат) обирає керівника, який і організовує повсякденну діяльність МВФ. Він обирається на 5 років з правом переобрання на наступний термін.
Кожна країна-учасник МВФ робить при вступі певний внесок, який визначається у вигляді квоти (частки). Квота розраховується з урахуванням експорту й імпорту країни, її золотого запасу, національного доходу та деяких інших показників.
Країна-член МВФ має перед Фондом певні зобов'язання. Вони стосуються проведення певної валютної політики та надання інформації, яка необхідна Фонду для виконання ним своїх функцій.
Кредитні операції МВФ здійснює з офіційними установами країни: Казначействами, Центральними банками, стабілізаційними фондами.
Кредити лімітуються і, як правило, оформляються згодою про резервний кредит, або угодою «стенд-бай». За цією угодою країна може отримати кредит у розмірі своєї резервної частки (25 % квоти) і понад це у розмірі 100 % квоти, у цілому - 125 % своєї квоти.
Заставою виступає національна валюта, яка після погашення кредиту викупається країною-позичальницею через погашення кредиту в СДР або в конвертованій іноземній валюті.
Підставою для отримання кредиту може бути порушення платіжного балансу, серйозні збої у сфері виробництва, торгівлі і т. ін.
Крім того, країна може отримати кредит зі спеціальних фондів, створення яких практикує МВФ:
Фонд компенсаційного кредитування, призначений для кредитування країн у разі дефіциту їх платіжного балансу, викликаного різким падінням світових цін, уведенням обмежень на торгівлю і т. ін.
Фонд підтримки структурних перетворень, що здійснює кредитування країн, економіка яких переходить на ринкові засади.
В Україні у червні 1992 р. прийнято Закон України про її вступ до МВФ, а також до Міжнародного банку реконструкції та розвитку. У вересні того ж року Україна вступила до МВФ. Наша квота становила 997,3 млн. СДР.
Співпраця України з МВФ зосереджена на таких напрямах:
· надання різноманітних послуг і фінансової підтримки приватизованим підприємствам;
· підтримка фінансового сектору країни для посилення стабільності банківської системи й укріплення небанківських кредитних установ;
· розвиток сільськогосподарського виробництва і розбудова інфраструктури села.
12.3. Світовий банк
Потужним міжнародним фінансовим центром є Світовий банк.
Світовий банк (створено за рішенням Бреттон-Вудської конференції в 1946 р.)– це група споріднених організацій, мета діяльності яких полягає в зменшенні бідності і підвищенні життєвих стандартів країн-членів шляхом сприяння їх економічному розвитку.
Світовий банк об'єднує:
• Міжнародний банк реконструкції і розвитку - МБРР;
• Міжнародну фінансову корпорацію - МФК;
• Міжнародну асоціацію розвитку - МАР;
• Багатостороння агенція гарантування інвестицій – БАГІ;
• Міжнародний центр урегулювання інвестиційних конфліктів - МЦУІК.
Найбільш потужною ланкою є МБРР. Він об'єднує більше 180 країн, а його капітал складає близько 200 млрд. дол. Штаб-квартира МБРР знаходиться у Вашингтоні.
Як спеціалізований фінансовий інститут ООН, МБРР призначений для інтеграції усіх країн-членів у систему світового господарства. Це головне завдання МБРР.
Кредити, що надає МБРР, переважно:
· спрямовані на розвиток різноманітних галузей і сфер суспільного виробництва (сільського господарства, транспорту, міського господарства, охорони навколишнього середовища, виробництва електроенергії, охорони здоров'я, освіти тощо);
· довгострокові (15-20 років);
· супроводжуються певними вимогами до країни позичальника, що можуть стосуватися фінансової політики держави і спрямовуватися на підвищення ефективності функціонування економіки країни;
· надаються під гарантії держави;
· відносно невеликий (у межах 7-7,5 %) відсоток.
У цілому надання позик здійснюється на основі певних принципів, а саме:
• кредити МБРР видає тільки під ефективні капіталовкладення;
• рішення про надання кредиту враховує різні ризики, але головним є можливість повернення позики;
• кредит надається тільки під гарантії уряду;
• наданий кредит (у процесі його використання) не обмежується тільки межами країни-позичальника.
Міжнародна фінансова корпорація, створена у 1956 р., є складовою Світового банку і має фінансову й організаційну незалежність.
Головне призначення цієї корпорації - надання кредитів суб’єктам господарювання тих країн, що розвиваються. Умови надання кредитів:
· середній термін кредитування - від 3 до 7 років (іноді і до 15 років);
· кредити надаються приватним підприємствам;
· гарантії з боку уряду не обов’язкові;
· прямі капіталовкладення за умови продажу акцій підприємства МФК.
Для допомоги найменш розвиненим країнам організованоМіжнародну асоціацію розвитку (МАР). Вона створена у 1960 р.
Умови кредитування:
· безвідсоткові кредити на 35-40 років;
· пільговий термін становить 10 років. За цими кредитами країна-позичальник не платить відсотків, але мусить покривати ті накладні витрати, які пов'язані з організацією надання кредиту.
Головною метою кредитів, які надає МАР, є сприяння експорту товарів, виготовлених у розвинених країнах, у країни, які належать до найбідніших у світі. При цьому МАР координує свою діяльність з МБРР, що часто підключається до кредитування цих проектів.
Філією МБРР є Багатостороння агенція гарантування інвестицій (БАГІ), яка була створена у 1988 р. Членами цієї агенції можуть бути тільки країни-члени МБРР. Призначення БАГІ полягає в тому, щоб стимулювати прямі інвестиції в економіку країн, що розвиваються.
Функції:
· страхування капіталовкладень від некомерційних ризиків (наприклад, зміни в соціально-політичних умовах у країні-позичальниці, несприятливі для кредитора рішення уряду, наприклад, відміна конвертованості національної валюти, перепони або заборони щодо вивезення отриманих інвестором прибутків за кордон і т. ін.);
· надання гарантій строком на 15-20 років. При цьому гарантії покривають до 90 % від загального розміру інвестицій;
· надання потенційним інвесторам різноманітної інформації, що стосується урядових програм, політики й організації здійснення іноземних інвестицій у країні-позичальниці тощо;
· проведення різноманітних зустрічей з урядовими та діловими колами різних країн, надання консультацій і здійснення низки інших заходів, які можуть сприяти зменшенню некомерційного ризику.
Міжнародний центр урегулювання інвестиційних конфліктів (МЦУІК)засновано у 1966 році. Завданням центру є сприяння припливу міжнародних інвестицій шляхом створення умов для припинення й урегулювання спорів між урядами та іноземними інвесторами.
12.4. Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР)
Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР)(засновано в 1991 р.) - важливий міжнародний фінансовий центр, з яким співпрацює Україна.
Сьогодні до ЄБРР входить 60 членів (58 країн, а також Європейський союз і Європейський інвестиційний банк). Штабквартира банку і сам банк розташовані в Лондоні. Усі його активи і фінансова звітність розраховуються в євро.
Європейський банк реконструкції і розвитку, на відміну від інших міжнародних валютно-кредитних установ, ставить перед тими, хто з ним співпрацює політичні умови. Вони зводяться до трьох основних моментів. Країна повинна бути прихильником багатопартійної демократії, плюралізму і ринкової економіки.
Європейський банк реконструкції і розвитку має функції:
• світової міжнародної організації, яка має право укладати міжнародні угоди;
• інвестиційного банку, який бере на себе гарантії з розміщення цінних паперів підприємств, а також виконує функцію консультанта під час розробки інвестиційних проектів;
• комерційного банку, бо має право залучати ресурси світового фінансового ринку і надавати на цій основі кредити.
ЄБРР проводить активні операції у 26 країнах, у кожній з них він має своє представництво.
Умови кредитування:
· ЄБРР надає кредити за ринковими ставками з урахуванням ризиків. За базу, як правило, бере ставки лібор;
· кредит надається на термін 5-10 років;
· забезпеченням, як правило, є застава у вигляді активів проекту, рухомого й нерухомого майна, виручки компанії у твердій валюті і т. ін.
· погашення кредитів зазвичай проводиться рівними частками кожні півроку;
· кредит надається в межах 50 % від вартості проекту.
· ЄБРР видає кредити тільки за умови, що не менше 60 % цих коштів піде на недержавний сектор і переважно на підтримку малого й середнього бізнесу;
· розміри кредитів відносно невеликі - у межах 15-150 млн. дол.;
· можливе кредитування проектів в державному секторі, але таких, що зорієнтовані на підтримку ініціатив приватних підприємств. Такий підхід не є випадковим, бо цей банк створено для сприяння переходу до ринку країн Центральної та Східної Європи і країн-членів СНД та приватній підприємницькій ініціативі.
В Україні ЄБРР здійснив ряд проектів: кредити під створення бездротового телефонного зв'язку у м. Львові; кредити на модернізацію виробництва на кондитерській фабриці «Світоч» та ін.
Потужною світовою валютно-кредитною установою є також Міжнародний інвестиційний банк (МІБ). Відповідно до свого статуту він призначений для середньо- і довгострокового кредитування. Його кредити спрямовані на поси
Дата добавления: 2015-10-19; просмотров: 883;