Корпоративна форма організації бізнесу

Перші ознаки акціонерних компаній (а вони називалися корпоративними) з’явилися ще за часів Середньовіччя. Це були міста, що мали право на самоврядування, університети чи чернечі ордени. Їхньою особливістю було те, що маючи активи, вони існували незалежно від своїх членів. У ХV ст. у Великій Британії, яка відома існуванням системи дієздатного права, англійський суд сформував унікальну рису цієї організаційної форми: законним став принцип обмеженої відповідальності, а в 1886 р. цю норму було юридично закріплено в США.

Корпоративні форми сучасного типу з’явилися у 1850 р. у залізничній індустрії, а в 1880 р. – у галузях, що виробляють споживчі товари.

У ХХ ст. з’являються нові форми організації бізнесу, зокрема холдингі та фінансово-промислові групи.

Фактором, що забезпечує формування нових форм корпоративного бізнесу, є зростаюча глобалізація світової економіки. Початок глобалізації як масштабного історичного процесу виявився у виникненні і розвитку транснаціональних корпорацій (ТНК), які стали чи не найефективнішою та найжиттєспроможною формою організації спільного бізнесу й виробництва.

Формування корпоративного сектора в Україні здійснювалося переважно через приватизацію – перетворення діючих підприємств на акціонерні товариства. Структура таких підприємств була далеко не оптимальною, у зв’язку з чим вони потребували реорганізації.

Така діяльність дістала назву «реструктуризації»; вона являла собою багатогранну роботу, яка стосувалася різних сторін діяльності підпри­ємств. Проте в переважній більшості випадків під реструктуризацією розуміли процеси розукрупнення окремих підприємств, формування на місці цілісних юридичних осіб кількох суб'єктів господарювання з визначеними функціями. Водночас, відповідно до чинного законодав­ства, створення дочірніх підприємств, філій та представництв мало за­тверджуватися на загальних зборах більшістю — % голосів. На жаль, українська законодавча база тривалий період не давала чіткого визна­чення категорії «дочірнє», або «залежне», підприємство, що змусило створювати такі підприємства на власний розсуд та обґрунтовувати законність їх існування перед державними реєструючими органами.

Значна частина акціонерних товариств пішла шляхом участі в інших господарських товариствах, віддаючи їм частину майна, що давало право на контроль, офіційно не називаючи їх дочірніми. Крім того, реорганізації зазнали також внутрішні служби підприємств, яким ніхто не надавав права юридичної особи, але які набували но­вої якості через запровадження жорсткої самоокупності, — так звані центри прибутків та центри витрат, центри фінансової самоокупно­сті та інші форми, які намагалися пристосувати до потреб ринкової трансформації економіки.

Організаційні структури, які формувалися на основі колишніх державних підприємств, досить різноманітні і залежать від масшта­бів виробництва, мети розвитку корпорації, інших вагомих чинни­ків. У рамках корпорації може функціонувати ціла низка окремих підприємств, а може, навпаки, існувати жорстка система управління за принципом лінійно-штабної, де рівень прийняття всіх більш-менш важливих рішень замикається на першій особі. Слід зазначи­ти, що в основному реорганізаційні заходи спрямовувалися на дроб­лення підприємств шляхом створення окремих юридичних осіб. При цьому акціонерні товариства, втрачаючи реальне майно, практично ніколи не втрачали капітал, що існував у вигляді цінних паперів, оскільки застосування таких схем не передбачало розподілу акцій між новими суб'єктами господарювання. Хоча, якщо суворо підхо­дити до поділу акціонерних товариств, то він передбачає також роз­поділ цінних паперів, що потребує окремих розрахунків і досить складних процедур.

Для акціонерного товариства вигідність створення окремих під­приємств пояснюється їх самостійністю і повною відповідальністю. Тому частина підприємств створювалася з метою проведення через них найбільш вигідних господарських операцій, особливо тоді, коли основне виробництво брало на себе збитки. Іноді підприємства ство­рювалися з метою «викидання» в них збиткових структурних під­розділів, житлово-комунального господарства, інших елементів соціальної сфери. При цьому материнська компанія нічим, крім пере­даних фондів (від яких сама корпорація намагалася позбутися), не ризикувала у разі банкрутства такого підприємства.

Моделі корпоративної організації поділяються на системи «ін­сайдєрів» та «аутсайдерів».

У системі інсайдерів власність зазвичай зосереджується в руках невеликої частини акціонерів, контроль здійснюється всередині кор­порації.

Акціонерами можуть бути приватні особи, сім'ї, фінансові ін­ститути, органи управління, альянси, конгломерати. Елементи зовні­шнього управління не впливають на стратегію керівників. Із зрос­танням компанії контрольні повноваження передаються робітникам та іншим дрібним акціонерам.

У системі «аутсайдерів» менша концентрація власності, конт­роль над підприємством здійснюється ззовні.

Аутсайдери (сторонній) – так називаються “дикі” підприємства (в основному дрібні і середні), які не входять з тих чи інших причин у монопольні об’єднання і угоди, що утворюються в конкретній сфері діяльності. Часто аутсайдери фактично є субпідрядниками великих монополій.

Системи аутсайдерів сприяють динамічному зростанню фінансо­вих ринків і тому забезпечують більш відкритий і рівномірний розпо­діл інформації, більшу увагу до захисту акціонерів, особливо дрібних.

Активне корпоративне управління не стимулюється, оскільки забезпечується більша концентрація власності.

Можна визначити відмінності між цими моделями, які наведено в табл 1.3.

Таблиця 1.3

Порівняльна характеристика моделей корпоративного управління

Дослідження стверджують, що на ефективність корпоративного управління впливає походження законодавства й традиції.

На переконання окремих авторів, у державах, де основою зако­нодавчої системи і традиції є «common law — загальне право» (Вели­ка Британія, США), інтереси акціонерів і кредиторів захищено краще, ніж у державах із « civil law - правом (Німеччина, Японія та інші).