Предмет та структура військової психології
Само поняття «психологія» походить від грецьк. псюхе – душа і логос – слово, вчення. Тобто наука (слово) про душу.
Предметом вивчення психології є психіка людей і тварин і закономірності її прояву, функціонування та розвитку. Є багато думок щодо першого використання терміну „психологія”. Вважають, що вперше він був використаний прогресивним німецьким вченим-учителем Філіпом Меланхтоном (1497 – 1560). А історик психології А. М. Ждан стверджує, що вперше термін „психологія” використали німецькі схоласти Р. Ґокленіус (1547 – 1628) і О. Касман у 1590 році. Офіційно ж у науковій сфері він почав вживатися лише в середині XIX ст.
1.1. Історія розвитку психології
Психології властиві певні парадокси. Як наука вона водночас і стародавня, і молода. На думку Германа Ебінгауза (1850 – 1909), „психологія своїм корінням сягає сивої давнини, але як наука має коротку історію”. Її проблеми цікавили людство з найстародавніших часів, у той же час її історія як науки нараховує трохи більше 100 років. Хоча найперші документальні відомості щодо спроб проникнення в таємниці людської душі належать до середини першого тисячоліття до нашої ери.
Психологія у своєму розвитку пройшла два етапи: перший (донауковий) – зі стародавніх часів до середини XIX ст.; другий (науковий) – із середини XIX ст. і дотепер.
1.1.1. Донауковий етап розвитку психології.
На першому (донауковому) етапі, який охоплює 2,5 тис. років, психологія як окрема наука не існувала, вона розвивалася в межах філософії. Перші уявлення про психіку виникли в стародавньому світ: Єгипті, Китаї, Індії, Греції, Римі. Вони відбивалися у працях філософів, медиків і педагогів.
В період зародження психологічних знань надзвичайно популярним було філософське вчення «анімізм» (від лат. «аніма» - душа). Згідно цього вчення у всього живого і неживого в світі є елементи душі. Душа є незалежною сутністю, що керує роботою всіх предметів. Найчастіше душа пов’язувалася з диханням або тінню, інколи з серцем.
Найдавніші спроби науково пояснити психіку зафіксовані в давньоєгипетському папірусі – «Пам’ятці мемфіської теології» (кінець IVст. до н.е.), де вперше описано механізм психічної діяльності. Центральним органом є серце людини, яке «будь-якій свідомості дає можливість підніматися». Серце також є головним органом психічної діяльності у стародавніх китайських медичних книгах, наприклад, у «Книзі про внутрішнє» (VIII ст. до н.е.).
Давньогрецькі філософи намагалися пояснити деякі таємниці людської душі. Платон запровадив у обіг поняття про складові душі – розум, мужність, пристрасть, які розташовані відповідно у голові, грудях та черевній порожнині. Домінування одного з начал над іншими визначає належність індивіда до того або іншого прошарку суспільства.
Значний внесок у античну психологію зробив Аристотель (IV ст. до н.е.). За словами Регеля, «найкраще, що ми маємо в психології – це те, що нам дісталося від Аристотеля». Він написав перший підручник із психології («Про душу»), в якому дав своє розуміння психіки. Душа, за Аристотелем, є формою живого органічного тіла. Вона робить тіло живим; без неї воно було б нерухомим. Згідно атомістичного вчення Аристотеля душа є матеріальним органом, що складається з великої кількості дуже дрібних та надзвичайно рухомих частинок-атомів душі. Орган, де міститься душа – серце; мозок виконує лише допоміжну функцію. Підручником «Про душу» користувалися впродовж багатьох століть. Він був однією з перших значних науково-психологічних праць.
Клавдій Ґален (II ст. до н.е.) – видатний римський лікар, засновник типології темпераменту – першим дійшов висновку, що мозок є центром психіки. Його погляди наближалися до поняття про свідомість і відкривали новий етап у розвитку науки, пов'язаний з вивченням свідомості як головного феномена психіки.
Суттєвий внесок у матеріалістичне пояснення психіки зробив відомий лікар Ібн Сина (Х-ХI ст.), у Європі відомий як Авіцена. Психіка визнавалась як явище, залежне від мозку.
З V по ХVI ст. психологія набула етико-теологічного містичного характеру. Розвиток позитивних знань про психіку різко сповільнився. Тогочасна психологія була тісно пов’язана з теологією, представники якої заборонили будь-які спроби матеріалістичних трактувань і природничо-наукових досліджень душі. Ця заборона тривала аж до ХVII ст.
Переломною епохою у розвитку поглядів на психіку стало ХVII ст. У ХVII - ХVIII ст. психологія стає вченням про внутрішній досвід людини. Підтвердженням цього є праці Рене Декарта (1596-1650), що відкрив та обґрунтував поняття «рефлекс» - механічно-рухомої відповіді біологічної системи на зовнішній механічний або фізичний подразник. Цим самим він поклав початок природничо-науковому аналізу поведінки людини.
У ХVIII ст. визріває вчення про психіку як функцію мозку. Цьому сприяли досягнення Х. Галера, Е. Бела і Ф. Мажанді, що вивчили розбіжності між чуттєвими і руховими нервами. Їх дані підтвердили гіпотезу про рефлекс. Виникло поняття про рефлекторну дугу, за допомогою якого в той час пояснювалися найпростіші форми рухових реакцій.
1.1.2. Науковий етап розвитку психології
Радикальні зміни в мисленні про природу психіки і поведінки сталися в другій половині ХІХ ст. Цьому сприяли:
а) успіхи медицини, зокрема в психологічній практиці, що виразно виявили тісний зв'язок між душевними явищами і тілесними процесами;
б) еволюційна теорія Чарльза Дарвіна, яка анатомічно зблизила людей і тварин, а також довела, що емоції, переживання притаманні психіці як людини, так і тварин.
Спостерігаються поступове відокремлення психології від філософії, формування експериментальної наукової психології. Початок цьому було покладено 1879 р. в Лейпцизі Вільгельмом Вундтом (1832-1920), де він організував першу у світі експериментально-психологічну лабораторію. На базі цієї лабораторії В. Вундт у 1881 р. створив Інститут експериментальної психології, який пізніше перетворився на міжнародний центр підготовки психологів, де навчалися такі відомі вітчизняні психологи, як В.М. Бехтерєв і М.М. Ланґе. Тут почали видавати перший спеціальний психологічний журнал «Психологічні дослідження».
Першу експериментально-психологічну лабораторію в Росії заснував Володимир Бехтерєв у 1885 р. при Казанському університеті. У ній працювало близько 20 співробітників та учнів. Було започатковано нові напрями неврології, психіатрії та психології, які згодом стали фундаментом для створення спеціальних інститутів і лабораторій.
1.1.3. Погляди вітчизняних вчених на психіку і психологію.
Історія психології в Україні є частиною світової психологічної науки. У ній знайшли місце більшість тенденцій, які характерні загальному поступові науки. Але психологія кожної країни переживає свою ґенезу по-своєму: ті чи інші події відбуваються у різні часи та з різною динамікою.
Своєрідне в українській психології є те, чим вона збагатила світову психологічну науку зверненням до проблеми почуттів як психоформуючого фактора. Ця особливість української психології проходить через усю її історію, наприклад, із психологією серця Григорія Сковороди (1722-1794) і Теофана Прокоповича (1681-1736), творчістю Миколи Гоголя (1809-1852), психологічними системами Миколи Ґрота (1852-1899), Олександра Раєвського (1891-1971). Для них почуття є центральною одиницею психічної системи, охоплює всі рівні психічного життя людини, формує мотивацію її поведінки, впливає на фізіологічні вияви, визначає характер та особистість у цілому.
Основними осередками розвитку психології були братські школи і Києво-Могілянська академія. Вперше психологію викладали в Києво-Могілянській академії. Формування української психології пов’язується з такими іменами, як Касіян Сакович (1578-1647), Інокентій Ґізель (бл. 1600-1683), Георгій Кониськи (1717-1795), Стефан Яворський (1658-1722), Григорій Сковорода, Теофан Прокович та ін.
У 1862 р. у Київській духовній академії відкривається кафедра психології, а згодом і психологічна лабораторія, яка запрацювала раніше від вундівської лабораторії.
У ХІХ – на початку ХХ століття в українській психології з’являються значні постаті: П.Д. Юркевич, І.О. Сікорський, Г.І. Челпанов, В.В. Зінківський, П.П. Блонський та ін.. Наприклад, в 80-90 рр. ХІХ ст. психологічні лабораторії заснували П.І. Ковалевський у Харкові, І.О. Сікорський і Г.І. Челпанов у Києві, К. Твардовський у Львові. Таким чином були започатковані всесвітньовідомі українські психологічні школи: харківська, в якій згодом плідно працювали талановиті вчені: Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, Л.І. Божович, П.Я. Гальперин, О.В. Запорожець, П.І. Зінченко, О.Р. Лурія, Г.К. Середа та ін..; київська, що пов’язана з іменами І.О. Сікорського, Г.І. Челпанова, О. Раєвського, Г.С. Костюка, П.М. Пелеха, Т.В. Косми, Б.Ф. Баєва, П.Р. Чамати; одеська, видатними представниками якої були М.М. Ланґе, І.М. Сєченов, С.Л. Рубінштейн; львівська, де плідно працювали такі відомі вчені, як Ю. Охорович, К. Твардовський, В. Вітвицький, С. Балей, М. Кройц, Я. Цурковський.
Отже наприкінці ХІХ ст. психологія залишила надра філософії та природознавства (фізіології) і стала самостійною науковою дисципліною. У той же час, на межі ХІХ-ХХ ст. у психології виникла криза пов’язана з ломкою старих понять. Зазнало краху вчення про свідомість як сукупність явищ, що безпосередньо переживає суб’єкт. Акцент переноситься на орієнтацію людини в довкіллі, на приховані від свідомості фактори поведінки.
1.1.4. Розвиток і сучасний стан вітчизняної загальної психології.
20-ті рр. ХХ ст. – «золотий вік» вітчизняної психології. Психологію ще не встигли вбгати в ідеологічні «шори», і тому була можливість експериментувати. Продовжували працювати ті самі психологи, що й до Жовтневої революції – Г.І. Челпанов, К.М. Корнілов, В.М. Бехтерєв. З’являються нові імена, особливо на території України. Наприклад, одним із найбільших психологічних центрів Радянського Союзу у цей період стає Харків. Тут під керівництвом Л.С. Виготського працювали О.М. Леонтьєв, О.В. Запорожець, О.Р. Лурія, П.І. Зінченко, Л.І. Божович, П.Я. Гальперин.
Представники харківської психологічної школи пізніше посіли чільні місця в радянської психології: О.Р. Лурія і П.Я. Гальперин – завідувачі кафедр у Московському університеті, Л.І. Божович – завідувач лабораторії Інституту загальної та педагогічної психології АПН СРСР, О.В. Запорожець – організатор і директор Інституту дошкільного виховання АПН СРСР.
Таким чином, вітчизняна психологія сформувала досить ґрунтовну наукову основу людської психіки. Наприклад, у працях Л.С. Виготського, О.М. Леонтьєва, С.Л. Рубінштейна, Б.Г. Ананьєва, Л.І. Божович, О.В. Запорожеця, Г.С. Костюка, К.К. Платонова, А.В. Петровського, Д.Б. Ельконіна, М.Г. Ярошевського, О.Г. Асмолова сформульовані методологічні основи вивчення особистості як системного психічного утворення в її різноманітних соціальних і природних зв’язках та в процесі формування і розвитку.
Що ж є предметом сучасної психології?
Психологія – це наука про закономірності, механізми психічної діяльності людини або групи людей.
Розглянувши деякі основні положення психологічної науки, зупинимося на її основних галузях. Сучасна психологія – це розгалужена система наукових дисциплін, що вивчають різні сфери практичної діяльності людини. Нині їх налічується близько 50. Серед них: історія психології, психологія особистості, соціальна психологія, вікова психологія, інженерна психологія, юридична психологія, спортивна психологія, психологія праці (в тому числі психологія праці в особливих умовах), військова психологія, авіаційна та космічна психологія, та ін.
Нас цікавить, перед усім, військова психологія, яка як практика, а потім як теорія, виникла майже першою серед інших галузей психологічної науки. Справа в тому, що в будь-якому суспільстві питання збройного захисту поставало однією з найперших проблем держави. Це викликало пильну увагу до такого структурного елементу держави як військо. Його професійна підготовка, ведення ним бойових дій, вивчення противника, вимагали глибоких знань внутрішнього світу воїнів, їх психологічної підготовки, урахування всіх факторів, що впливають на психіку людей, призваних захищати свою державу, народ, або завойовувати інші території.
Що ж є предметом військової психології?
Спочатку розглянемо ті галузі психологічної науки, що мають суттєве значення для військової діяльності.
Велике значення у структурі військової психології мають загальні положення психології. Вони є її теоретичною базою, систематизують експериментальні дані, здобуті в різних галузях психологічної науки, обґрунтовують фундаментальні теоретичні проблеми психології, формулюють основні принципи, закономірності функціонування і розвитку психіки воїнів, становлять фундамент розвитку всіх інших галузей психологічної науки. Результати дослідження загальної психології використовують у розв’язанні різних військово-психологічних проблем.
Історія психології аналізує формування психологічних категорій і понять упродовж усього часу існування наукової психології, історію психологічних досліджень у різні часи в різних школах та перспективи розвитку психології як науки.
Психологія особистості вивчає психічні явища людини як цілісного утворення, як певної системи психічних якостей, що має відповідну структуру, внутрішні взаємозв’язки та характеризується індивідуальністю.
Соціальна психологія вивчає поведінку й діяльність людей, що зумовлені об’єднанням їх у соціальні групи, визначає психологічні закономірності та явища: взаємини особистості й колективу; психічну сумісність людей у групі; лідерство, згуртованість ; ухвалення групових рішень; соціальне становлення особистості.
Для якісної організації військово-педагогічного процесу важливе значення мають рекомендації педагогічної психології, яка вивчає психіку людини у навчально-виховному процесі, визначає і використовує її закономірності під час навчання, виховання, розвитку і самовдосконалення особистості військовослужбовця.
Інженерна психологія вивчає процеси та засоби інформаційної взаємодії між людиною і машиною. Основні проблеми інженерної психології, що безпосередньо впливають на військову діяльність – це аналіз завдань людини в системах управління, розподіл функцій між людиною та автоматичними пристроями, зокрема ЕОМ; дослідження спільної діяльності операторів, процесів спілкування та інформаційної взаємодії між ними; вивчення факторів, що впливають на ефективність, якість, швидкість та надійність дій операторів. Інженерна психологія є важливою складовою ергономіки – науки про закони взаємодії оператора, машини та середовища й закономірності функціонування систем «людина-машина».
Авіаційна психологія вивчає психологічні закономірності трудової діяльності авіаційних спеціалістів, вплив факторів польоту на розвиток психічних станів, формування професійної придатності та психічної адаптації до умов праці.
До науково-застосовної психології належить і військова психологія, яка як вже було відзначено є однією з галузей психологічної науки.
Що ж є предметом військової психології?
Спочатку розглянемо що вивчає військова психологія. А вивчає вона:
1) психіку особистості в умовах військової служби – в умовах
мирного та воєнного часу, тобто усі закономірності її функціонування (протікання і зміни)
2) психологію військового колективу – усі психічні явища і процеси, що відбуваються в складі армійських груп. У першу чергу взаємовідносини у військових колективах, колективні настрої, громадську думку, колективні традиції, та ін.
3) психологічну підготовку особового складу до виконання службових (у першу чергу бойових) завдань.
Не випадково саме така послідовність за змістом передбачена і вивчення блоку змістових модулів 1.1. «Військова психологія».
Але спочатку визначимо об’єкт військової психології, тобто на що вона спрямована як галузь психологічної науки.
Об’єктом військової психології є психіка особистості воїна та психологія військового колективу.
Щоб визначитися з предметом військової психології, необхідно розібратися з тим, що вивчається в цьому об’єкті?
А вивчаються:
- особливості проявлення психіки військової людини і психології військового колективу в умовах військово-службової діяльності (при чому як у мирний так і у воєнний час);
- закономірності проявлення і роботи психіки воїна і психології військового колективу в умовах армійської діяльності;
- характер впливу факторів військової дійсності на психіку воїна і психологію військового колективу, а з тим і на їх поведінку.
Таким чином,
предметом військової психології є закономірності й особливості проявлення психіки воїна і психології військових колективів в умовах армійської дійсності з урахуванням впливу всіх факторів цієї дійсності.
Структурно військова психологія включає в себе:
І. Психологію особистості військовослужбовця.
ІІ. Психологію військового колективу.
ІІІ. Психологічну підготовку особового складу.
Більш розгорнуто цю структуру можна уявити таким чином:
а) Психологія особистості воїна. Вона вивчає світ психічних явищ військовослужбовця:
1) Психічні процеси воїна:
П і з н а в а л ь н і:
- відчуття;
- сприйняття;
- уявлення;
- увага;
- пам'ять;
- уява;
- мислення;
- мовлення;
В о л ь о в і;
Е м о ц і й н о п о ч у т т є в і;
2) Психічні властивості воїна:
- спрямованість;
- характер;
- темперамент;
- здібності;
3) Психічні утворення воїна:
- знання;
- уміння;
- навички;
- звички;
- переконання;
4) Психічні стани воїна:
П а р н і:
- радощі або гіркоти;
- оптимізму або песимізму;
- задоволення або незадоволення;
й т.п.
С п е ц и ф і ч н і:
- депресії;
- збудження;
- страху тощо
б) Психологія військового колективу:
1) взаємовідносини;
2) Громадська думка;
3) Колективний настрій;
4) Колективні традиції.
в) Психологічна підготовка особового складу:
1) До дій в умовах мирного часу, але в складних умовах:
- бойові стрільби;
- військові навчання;
- вартова служба;
- бойове чергування та ін.
2) До дій у бойовій обстановці.
Військова психологія спирається на такі методологічні, природничо-наукові та військово-теоретичні основи:
1. М е т о д о л о г і ч н і о с н о в и:
- філософські науки;
- соціологія;
- історія;
- загальна психологія;
2. П р и р о д н и ч о - н а у к о в і о с н о в и:
- вчення про вищу нервову діяльність людини;
- вчення про рефлекси;
- антропологія;
3. В і й с ь к о в о – т е о р е т и ч н і о с н о в и:
- положення військової науки і воєнної доктрини про характер сучасних війн;
- про роль людського фактору в сучасній війні;
- про роль морально-психологічного фактору у війні.
Основоположними принципами військової психології виступають:
• принцип детермінізму – передбачає закономірну й необхідну залежність психологічних явищ від факторів, що їх породжують;
• принцип єдності свідомості і діяльності – передбачає формування, розвиток і проявлення сутності особистості в процесі військової діяльності;
• принцип розвитку – психіка воїна і психологія військового колективу обов’язково розвиваються (а з ними і людина, і колектив);
• принцип активності – тільки активні зусилля з боку носія психіки (або із зовні) сприяють цьому розвиткові;
• принцип психічної цілісності – усі процеси, властивості, інші психічні характеристики воїна взаємопов’язані. Впливаючи на один, ми змінюємо інші.
Дата добавления: 2015-10-13; просмотров: 2151;