І розвитку філософії права

Т. 2. Історичні типи філософії права від античності до Просвітництва

Мета: Ознайомити студентів із історією виникнення філософії права в античності. Показати місце філософії права Платона та Аристотеля в загальному контексті античних теорій права. Пояснити зв'язок права з етикою в античності. Виявити специфіку філософії права середньовіччя як теоцентричне вчення про закони. Пояснити секуляризацію філософсько-правових теорій у добу Відродження через розвиток вчень про природне право і свободу людини. Виявити специфіку лібералізму Дж. Локка. Пояснити значення філософсько-правових вчень Просвітництва.

Основні поняття:природне право, позитивне право,закон,вічний закон,природний закон, людський закон,свобода,скептицизм, справедливість, субстанція,атрибут.

План лекції:

1.Виникнення і розвиток філософсько-правових поглядів в епоху античності.

2. Особливості філософсько-правової думки в епоху середньовіччя.

3. Філософсько-правова думка епохи Відродження та Реформації.

4. Філософія права Нового часу та епохи Просвітництва.

1.Виникнення і розвиток філософсько-правових поглядів в епоху античності.

Можна виділити наступні підходи софістів до права: справедливість Піфагора трансформується у софістів в природне право (право), яке відрізняється від закону (і взагалі від офіційно встановлених правил); писаний закон відрізняється від неписаної справедливості (як «суті справи», «божественного і загального закону»); природа , «фюзіс» (природа речей, веління природи) природне право протистоїть у софістів помилковому, штучному, полісному закону (тобто позитивному праву); позитивне право розуміється софістами як умовне, мінливе, тимчасове, залежне від волі законодавців; природне право сприймається як неписані закони, однакові для громадян будь-якої країни; всі люди за природою вважаються рівними (подібність природних потреб).

Родоначальник класичної філософії Сократ започаткував концепцію, що отримала найменування філософсько-правового раціоналізму. Сократом були висунуті два типи основ обґрунтування моралі і права − об'єктивні і суб'єктивні. Кажучи про об'єктивніоснови моралі і права, Сократ підкреслював, що в основі людського буття, соціального життя й порядку лежать божественні вищі закони, тому об'єктивні і загальні морально-правові норми, що існують в суспільстві як похідні від божественних законів, носять не відносний, а абсолютний характер. Суб'єктивною основою моралі і права, по Сократу, є знання. Знання (розум) конституюють себе в чеснотах. Тільки людина знає, що таке справедливість і може бути справедливою, а хто знає суть чесноти, той є доброчесним. Знання, вважав Сократ, це шлях до етичної поведінки, а незнання − шлях до пороків і злочинів. Зло найчастіше з'являється там, де людина не знає суті добра і справедливості. Кажучи про справедливість, Сократ ототожнює її із законністю: «Що законно те і справедливо», вважаючи будь-який закон є справедливимКоли Сократ чекав у в'язниці виконання смертного вироку, його друг Крітон, підкупив варту і запропонував йому втекти. Обдумуючи цю можливість, Сократ міркує так. Втікши, він збереже життя, але зрадить своїм переконанням. Відхиливши пропозицію Крітона, він неодмінно загине, але збереже вірність переконанням. Сократ свідомо і обдумано вибирає другий варіант. Він вибирає смерть, бо «всього більш потрібно цінувати не життя як таку, але життя хороше» (Платон. Сочинения: в 3-х т. М., 1968. Т. 1. С. 122)..

Учень Сократа Платон проблемам справедливості, законності, порядку і рівності приділив особливу увагу в роботах «Держава» і «Закони». Ідеальна держава і розумні, справедливі закони трактуються Платоном як максимально можливе втілення світу ідей в земному, політичному і правовому житті поліса. Досконалою є тільки та держава, яка прагне до блага і справедливості, а справедливість в суспільному житті це такий порядок, де кожен займається своєю справою і де існує твердий і надійний правопорядок. Справедливість згідно Платону, припускає певну рівність, «належну міру». Філософ розвиває положення, висловлене його вчителем Сократом, про те, що законне і справедливе суть одне і теж. На думку Платона, право має дві іпостасі ідеальну і земну. Ідеальне (природне) право це те право, яке існує в світі ідей і в реальному житті його немає. Земне (живе) право це лише бліда тінь ідеального права. Воно існує в соціальній реальності і складає те, що ми називаємо позитивним правом.

У основі філософсько-правових поглядів Аристотеля лежать питання узгодження діяльності людини і держави. Людина, на його думку, наділена особливою «політичною» природою, і розглядається як «політична тварина», (соціальна істота).

Право, за Аристотелем, спирається на свободу, багатство, благородне походження і чесноту. Саме з цими поняттями він пов'язував головні риси правосуддя, рівності, закону і центральної категорії свого філософсько-правового учення справедливості. Аристотель розрізняв два види справедливості: урівнюючу (арифметична рівність) та розподіляючу (соціальна рівність).Справедливість можлива лише між вільними і рівними людьми, що належить до одного шару суспільства. Цю справедливість Аристотель називає політичною справедливістю і трактує її як політичне право. У руслі концепції справедливості Аристотель розглядав і закон як неупереджену міру справедливості.

Визначаючи право як політичну справедливість, Аристотель ділив його на природне, незмінне, таке, що існує незалежно від його легітимності, і умовне. До умовного права він відносить встановлення закону і загальних угод (позитивне право). Аристотель виступає проти зведення всього права до права умовного, встановленого людьми. Не дивлячись на те, що область права мінлива, поняття про справедливість і право, згідно Аристотелю, мінливі тільки до певної міри.

Розглядаючи проблему держави і права, Аристотель в трактаті «Політика» пише, що суспільство не може існувати без держави, яка є необхідною формою людського спільного життя. Він виділяє шість модифікацій державного устрою: три неправильні − тиранія, олігархія, демократія, і три правильні − монархія, аристократія, політія.

Концепцію праворозуміння, яка виходить з уявлень про справедливість і право, розвиває в цю епоху Епікур (341—270 рр. до н.е.). Велике значення надає Епікур проблемі індивідуальної свободи. Свобода людини на його думку, це його відповідальність за розумний вибір свого способу життя. Материалисты Древней Греции. М., 1955. С. 219 Свобода існує разом з необхідністю і випадковістю і абсолютно незалежно від них. Щоб бути вільним, треба знайти незалежність від світу в його необхідному і випадковому прояві. У людському досвіді свобода співпадає з сферою розумних дій. Це означає, що призначення розуму і розумність поведінки пов'язані із забезпеченням свободи індивіда або, що одне і те ж, його незалежністю від світу. Щоб знайти блаженний спокій, жити щасливо, треба бути вільним від страхів та бути вільним від соціуму.

Право трактується Епікуром як договір людей між собою про їх загальну користь і взаємну безпеку. Справедливість носить у нього також договірний характер («не шкодити і не терпіти шкоди»). Конкретний зміст поняття «справедливість» мінливий (воно виходить з особливостей країни, обставин, залежних від часу, і ін.). Епікуровськая договірне трактування права має на увазі рівність, свободу і незалежність членів договірного співтовариства і по суті є історично першою філософсько-правовою концепцією лібералізму і ліберального індивідуалізму. Від договірно-правової концепції Епікура тягнеться зв'язок до ідей суспільного договору Нового часу.

В епоху заходу античності стоїки висунули ідею космополіса − вселенської держави, якою править доля − світовий об'єктивний закон. Решта всіх законів відносні та умовні. Стоїки органічно з'єднали в своєму ученні право і мораль, свободу моральну і свободу правову. За їх поглядами, свобода існує як «свобода від» і в першу чергу «від зла», а необхідність є те, що «личить природі».