Етапи становлення експериментального методу в психології
Становлення експериментальної психології пов’язують з 1879 р., коли Вільгельм Вундт у Лейпцигу створив перший інститут психології, тобто першу експериментальну психологічну лабораторію.
Разом з тим очевидно, що це досить умовна дата. Адже праці Ернста Вебера, Густава Фехнера, Германа Гельмгольца є по суті психологічними експериментами. Недарма Борис Ананьєв характеризував “Елементи психофізики” Густава Фехнера як одну з фундаментальних праць в історії експериментальної психології. Слід зауважити, що задовго до 1879 р. Іван Сєченов застосовував психофізіологічні та психологічні методи у своїх дослідженнях.
Тому в історії становлення експериментальної психології можна умовно виокремити два періоди:
· долабораторний, у якому провідними є психофізика та психофізіологія (Г. Гельмгольц, І. Сєченов, Г. Фехнер);
· лабораторний, у якому, залежно від методологічних підходів, розрізняють етапи, пов’язані з розвитком:
1) фізіологічної та інтроспективної методології у вигляді вундтівської експериментальної психофізіології та ряду її різновидів;
2) експериментальної інтроспекції, започаткованої вюрцбурзькою школою (школа в німецькій психології, що виникла на початку XX століття й розробила основи психології мислення);
3) французького патопсихологічного підходу;
4) двох напрямів, які розвивалися паралельно – біхевіоризм і гештальтпсихологія;
5) діалектико-матеріалістичний підхід у вітчизняній психології.
Роботи, які проводилися Вільгельмом Вундтом і його численними учнями (Еміль Крепелін нім., Едвард Тітченер англ.-амер.) у рамках першого із зазначених підходів, стосувалися в основному простих реакцій, а їхньою кінцевою метою було вивчення під час цих реакцій «змісту» свідомості, про який експериментатор робив висновок на підставі інтроспективного звіту досліджуваного. В. Вундт виключав із експериментального вивчення вищі психічні процеси як такі, що недоступні пізнанню в експерименті. Але вже 1885 р. Герман Еббінгауз експериментально досліджує пам’ять, використовуючи кількість повторень як міру запам’ятовування, а 1897 р. – інтелект або розумову обдарованість, використовуючи метод доповнення. Хоча за організацією його дослідів інтроспекція (метод психологічного дослідження, що полягає в спостереженні дослідника за власними почуттями, думками й т. ін.; самоспостереження) не виключалася, а інтроспективні дані суттєво доповнювалися експериментальними.
У цьому ж напрямі йшли дослідження видатного французького психолога Альфред Біне, який також вивчав вищі психічні функції – мислення, інтелект, зібрав величезний фактичний матеріал про різні психічні явища практично в усіх галузях психології (загальній, патопсихології та клінічній психології, дитячій і педагогічній психології, дефектології та психометрії, психології індивідуальних відмінностей, експериментальній педагогіці тощо). Відомими є також дослідження Френсіса Га́льтона, який, крім створення експериментальних методик (порогів слухової чутливості, асоціативного експерименту), розробив основи статистичних методів обробки експериментальних даних, вивчав проблему успадкування здібностей (зокрема, вплив інтелекту на порядок народження).
Експериментальна інтроспекція була створена одним з учнів В. Вундта Освальдом Кюльпе, який, на відміну від В. Вундта, вважав, що можна експериментально вивчати вищі психічні функції, зокрема мислення. У своїх експериментах він використовував інтроспекцію як основний метод: досліджувані міркували про щось, а потім описували свій досвід. Але, вивчаючи судження, за допомогою яких описувався процес розв’язання проблеми, дослідник знаходив масу образів, проте нічого, що відповідало би його кінцевому результату. Звідси випливало існування мислення без образів («чисте мислення»), яке протиставлялося іншим його формам, а залежність мислення від мовної і практичної діяльності ігнорувалася. У результаті стало зрозумілим, що інтроспекція є обмеженим засобом емпіричного пізнання психіки.
У цей час відкриття І. Павловим умовних рефлексів (1903) привело до виникнення біхевіоризму. Джон Уотсон, засновник цього напряму, який, до речі, був зоопсихологом, зауважував, що труднощів інтроспекції для тварин не існує і запропонував підхід зоопсихологів до вивчення фактів поведінки тварин застосувати до людей. При цьому поведінка розглядалася як результат научіння. Такий підхід започаткував цілий ряд експериментальних досліджень за схемою «стимул – реакція», а пізніше за схемою «стимул – проміжна змінна – реакція» (Кларк Халл, Беррес Скіннер, Альбе́рт Банду́ра).
На цей же час активно розвивалася гештальтпсихологія. Зокрема, учень Освальда Кюльпе Макс Вертгеймер експериментально дослідив ілюзії руху (1912), виявивши, що складний психічний образ не є простою сумою його складових. Едгар Рубін 1915 р. експериментально довів існування розрізнення фігури та фону.
Пізніше близькі позиції до гештальтпсихологів зайняв Курт Левін і його школа, які поширили принцип системного, цілісного підходу до експериментального дослідження психіки, заклали основи експерименту в соціальній психології, поступово переходячи від дослідження перцептивного поля до поля діяльності й загалом до поля життєвого простору особистості.
У Франції поширився патопсихологічний підхід до експериментального дослідження психіки, засновником якого був Теодюль Рібо. На його думку, хвороба – найтонший експеримент, який здійснено природою за певних обставин і такими засобами, яких не має в своєму розпорядженні людина (йшлося про дослідження хвороб пам’яті, волі, особистості, уваги). Учень Т. Рібо П’єр Жане при цьому стверджував, що для того щоб поширити на людей емпірично встановлені закономірності поведінки, необхідно не тільки залишити місце для свідомості, а й розглядати її як особливу форму, що надбудовується над елементарною поведінкою, не забуваючи при описі поведінки таких явищ, як віра. Водночас (під впливом позитивізму Огю́ста Конта) у такому підході спостерігалася переоцінка ролі наукового факту, фактографія (опис фактів без їх аналізу, узагальнення, освітлення).
Дата добавления: 2015-10-09; просмотров: 1376;