Система особових закінчень дієслів

Перша особа означала мовця, друга - слухача: того, до кого звертається мовець. Третя особа – це особа чи предмет, про який іде мова. Оскільки, як і ім'я, дієслово могло вживатися у трьох числах (однина, множина і двоїна), уся система особових закінчень дієслова нараховувала 9 форм: 3 для однини, 3 для множини і 3 для двоїни. Реконструюють особові закінчення прсзенса/аориста, перфекта, медіума й імператива.

За своїм походженням велика частина особових закінчень є, очевидно, суфігованими займенниками. Існує, щоправда, припущення, що 3 особа походить від номінальних форм на -t- і -r- в однині і -пt- у множині. І це цілком закономірно: адже дієслово в третій особі виражало не відношення між мовцями (займенниками зі значеннями "я" і "ти", форми яких приєднувалися до основи дієслова і поступово перетворювалися в закінчення 1 і 2 особи), а ставлення мовця до живого чи неживого предмета, про який велася мова і морфологічні показники якого також приєднувалися до дієслова і ставали згодом закінченнями третьої особи.

Спочатку особові закінчення були наголошеними морфемами в слові. Пізніше наголос перемістився на корінь.

Відмінні особливості германських мов, які виокремлюють їх серед інших індоєвропейських мов:

1. динамічний наголос на першому (кореневому) складі. Склад під наголосом виділяється у порівнянні з ненаголошеним перш за все більшою напругою артикуляції, в особливості голосного, і більшим натиском повітря, яке видихається.

2. редукція – менш виразна вимова ненаголошених складів

3. асимілятивне варіювання голосних, коли один голосний звук стає подібним до іншого.

4. загально германське переміщення голосних.

5. широке використання аблаута як фономорфологічного засобу.

6. утворення претеріту за допомогою дентального суфіксу

Отличительные особенности германских языков, выделяющие их среди других индоевропейских:

· динамическое ударение на первом (корневом) слоге,

· редукция безударных слогов,

· ассимилятивное варьирование гласных,

· общегерманское передвижение согласных,

· широкое использование аблаута как фономорфологического средства,

· образование слабого претерита с помощью дентального суффикса,

2 склонения прилагательных: сильное и слабое.

Суфікс -s/-os у світлі цієї гіпотези був показником іменників активного класу, а суфікс -от - показником іменників інактивного класу. При цьому категорії відмінка як такого не існувало. Далі з'явилась необхідність оформляти якимось чином співвідношення між іменниками типу "мисливець" і "звір" (обоє належали до активного класу, тобто до класу з маркером -.s) у фразах, де один іменник мислився як активний, а інший - як пасивний (інактивний): мисливець убив звіра. У цьому випадку другий іменник (актант) у предикативній чи фінальній функції, що вважався як інактивний. одержував закінчення (маркер) інактивного класу, тобто -т.

Інше пояснення одержує походження генетива з визнанням того,що іє. прамова була мовою активної будови. За такого підходу зветається увага на тe, що закінчення гeнeтива -оs і -от збігаються з закінченнями номінатива -оs і акузатива -от.

Цей факт трактується таким чином. У синтагмах, що складалися з вох імен - одне з яких було активним, а інше іиактивним – показник маркер) активного класу -оs ставав показником посесивності (приналежності) іменних форм інактивного класу. Так виникають форми айбутнього гeнетива з означальним і посeсивним значенням. Аналогічним способом виникають закінчення генетиву що включають маркер -от, що збігається з утвореним оказником, акузатива активних іменників (істот). Тому невипадково орми акузатива й генетива що збереглися навіть у сучасній українській і російській мовах (пор. немає вовка — бачу вовка), збігаються.

Для імен активного класу ці відмінки виражалися протиставленням формативів -s/-т, для імен пасивного класу - протиставленням формативів -m/-т (тобто називний і знахідний відмінки мали одинакові закінчення). Закінчення інших відмінків виникли з післялогів і адвербіальних елементів.

Дата добавления: 2015-10-09; просмотров: 751;