Класифікація давньогерманських племінних мов. Латинське письмо

У германістиці виділяють три види давньогерманської писемності: рунічне, готське і латинське письмо. Рунічне письмо поділяється на рунічне письмо „футарк”, старші (загальногерманські) руни і молодші (скандинавські) руни (слайд 3).

Рунічне письмо виникло у І ст.. нашої ери на основі одного із північноіталійських або грецького алфавіту. Рунічний алфавіт «футарк» складався з 24 знаків, які спочатку були знаками чарівництва (магії) і лише згодом набули функції знаків письма (слайд 4, малюнок у методичці). У рунології розрізняють старші і молодші руни. Написи, виконані старшими рунами свідчать про те, що використовувана у них мова була своєрідною мовою койне, тобто над діалектною мовою зі специфічними функціями.

Готське письмо виникло у ІV ст. н.е. Готський алфавіт, створений на основі грецького алфавіту, включає 27 знаків (слайд 5). Цим письмом виконаний рукопис, відомий за назвою «Срібний кодекс» (слайд 6).

Латинське письмо з'являється в германців разом із прийняттям християнства. У Франкській державі християнство було прийняте в 496 році при Хлодвігу, в англо-саксів християнство стало поширюватися наприкінці VI ст., а в скандинавських країнах - приблизно із другої половини XI століття.

Оскільки богослужіння в римській церкві здійснювалося латинською мовою (на цій мові була написана вся релігійна література), усі служителі церкви повинні були знати латинську мову.

Латинській мові навчали в школах при монастирях. При цьому, природно, в учнів виникала потреба якимсь чином записати значення латинських слів. Так з'явилися "глоси" - словнички до текстів, часто у вигляді надрядкових написів над латинськими словами (малюнок). Тому глоси нерідко є найдавнішими пам'ятками латинської писемності. Латина була в той час не тільки мовою церкви, але широко використовувалася також як офіційна мова у сфері правових, соціальних і культурних відносин. Тому в купчих, грамотах, правових документах доводилося передавати в латинській графіці власні імена - імена осіб або назви місцевостей, міст. Так поступово латинське письмо стало служити для письмової фіксації власне германського мовлення. Виникла можливість записати ті твори давньогерманської поезії, які існували в усній формі й передавалися від одного покоління до іншого протягом багатьох століть. З'явилася й перекладна література (перекладалися латинські філософсько-релігійні тексти), а також літературні твори германськими мовами, записані за допомогою латинського алфавіту.

Неважко собі уявити, що відсутність яких-небудь загальноприйнятих мовленнєвих норм і орфографічних правил, наявність безлічі діалектних розходжень усередині тієї самої давньогерманської мови призводило до значних розбіжностей у використанні латинської графіки в різних релігійних центрах і монастирських школах. Однак найбільше такі розбіжності були обумовлені тим, що латинський алфавіт не був пристосований для адекватної передачі звукової системи германських мов. У латинському алфавіті ще не було спеціальних знаків для передачі j і v (для цього використовувалися букви і йu, які мали двояке значення, позначаючи й голосні і,u, і приголосні j, v) (слайд 7). Не було в латинському алфавіті й букв, які б передавали герм. звуки [Ө] й [w]. Тому ці звуки по-різному передавалися в давньогерманських текстах. У давньоанглійських текстах для передачі дзвінкого й глухого варіантів [Ө] й [đ] використовувалася буква Þ, запозичена з рунічного алфавіту. Крім того, для передачі обох звуків ([Ө] й [đ]) використовувалася буква ∂. Буква с передавала велярний [k] і палатальний [ќ]; буква f так само, як й Þ або đ, могла передавати й глухий щілинний [f], і дзвінкий [v]. Оскільки християнство прийшло до англо-саксів від ірландських місіонерів, накреслення деяких літер було запозичено в ірландців. Літера w (для передачі відповідного білабіального звука) була створена шляхом стягнення двох v, але оскільки, як сказано вище, у латині v було варіантом літери u, літеруw назвали "подвійнеu". У давньоверхньонімецькій [đ] передавалося буквосполученнями th, dh або буквою d (у південно-німецьких пам'ятках).

Графіка, яка використовувалася в латинському алфавіті, також має свою історію. Спочатку в давньогерманських текстах використовувалося так зване унціальне письмо (слайд 8), пізніше – курсив і семіунціал ("напів-унціал") (слайд9). Найпоширенішим варіантом латинської графіки в германських текстах було мінускульне письмо, що виникло на основі попередніх графічних варіантів латинського письма (слайд 10). У XII столітті в Європі стало поширюватися готичне письмо – особливий вид латинського письма з гострокутними буквами (не слід плутати готське письмо, створене Вульфілою, і готичне письмо як варіант латинської графіки) (слайд 11). У XV столітті, з поширенням друкарства, в Італії був створений латинський шрифт, що отримав назву антиква (слайд 12). Цей шрифт отримав широке розповсюдження також в інших європейських країнах; він ліг в основу графіки сучасних європейських мов (у Німеччині довгий час пануючим був готичний шрифт).