Правова природа договору управління майном

Актуальними для вітчизняного цивільного права є питання правової природи договору довірчого управління майном. Новизна і своєрідність довірчого управління майном обумовили виникнення в юридичній літературі різних оцінок характеру і правової природи цього правового інституту. Основні відмінності і найбільш протилежні за оцінками точки зору полягають у відповіді на запитання: виступає довірче управління майном речовим правом чи зобов'язанням? З цього питання сформувалися і були висловлені чотири основні підходи сто­совно проблеми регулювання інституту довірчого управління майном.

Прихильники класичного підходу, слідуючи континентально-право­вим традиціям, виступають виключно за зобов'язально-правову модель довірчого управління майном. Прихильники речово-правового характе­ру довірчого управління майном допускають використання в континен­тальному праві України речово-правової конструкції довірчого управ­ління майном, яка є особливим різновидом обмежених речевих прав з елементами конструкції прав на чуже майно.

Проміжну позицію посідають вчені, які визнають його «зобов'язаль­ними правовідносинами, що містить речові елементи», наявність в довірчому управлінні майном окремих речових ознак (тобто, є «чисто відносними правовідносинами, але з речовим елементом») або вважа­ють його «особливим правом на чужу річ» чи «опосередкованим способом здійснення права власності». Схожої точки зору дотримуються 3. Е. Бе-неволенська¹ та С. І. Ковальов².

Окрему позицію посідають вчені, які обґрунтовують, виходячи із чинних нормативних актів паралельне існування довірчої власності й довірчого управління майном.

Нарешті, існує точка зору, згідно з якою права довірчого управителя на майно, передане в управління, не вміщується в дихотомію прав «ре­чові — зобов'язальні». Ю. Б. Фогельсон відводить їм місце в групі прав «типу орендних».

Зазначений компромісний підхід у розумінні природи цієї конс­трукції видається найбільш виваженим, що є теоретичним підґрунтям пояснення виникненя з договору довірчого управління майном особли­вого, з речовим елементом, права на чужу річ, що не тягне за собою переходу права власності до довірчого управителя.

У цьому випадку передача майна в довірче управління має розгляда­тися як спосіб передачі установником і наділення довірчого управителя власницькими повноваженнями щодо чужого майна, з урахуванням об­межень, визначених договором і законом, власник якої визначає мету довірчого управління, обсяг повноважень, які він передає, а також осо­бу, в інтересах якої повинен діяти довірчий управитель³.

Подібну позицію в цілому відстоює В. В. Кузнецова, яка звертає увагу на те, що здійснення прав довірчого управителя, по-перше, обме­жено законом і договором, по-друге, має суворо цільовий характер — його метою є задоволення інтересу установника управління або зазна­ченої ним третьої особи⁴.

У зв'язку з цим В. І. Ємельянов зазначає, що договір довірчого уп­равління майном є найбільш яскравим прикладом надання цільового права-обов'язку в цивільних правовідносинах⁵.

Більш системно до цього питання намагається підійти В. В. Кузне­цова, на думку якої повноваження довірчого управителя щодо абсолют­ного захисту довіреного майна, у тому числі й від установника-власни-ка, як «адресовані одному й тому самому колу суб'єктів, становлять конструкцію навіть не «цільового права-обов'язку» за В. І. Ємельяно-вим, а правообов'язок, коли міра можливої поведінки водночас є і мірою необхідної поведінки».

З подібним підходом важко погодитися, оскільки в рамках одних правовідносин право та обов'язок довірчого управителя співіснувати не можуть. У зв'язку з цим вихід з такої ситуації вбачають у тому, щоб представити довірче управління у вигляді двох систем відносин.

Відносини, які випливають з договору довірчого управління, ділять на внутрішні (між довірчим управителем та установником управління, вигодонабувачем) і зовнішні (між довірчим управителем і всіма іншими особами). Такий поділ проводиться багатьма авторами.

У внутрішніх відносинах установник управління і вигодонабувач є носіями прав вимоги до довірчого управителя, яким кореспондує його обов'язок здійснювати управління, ці відносини, безумовно, мають зобов'язальну природу. Однак і в цьому випадку питання повністю не знімається з порядку денного, оскільки залишається не до кінця встанов­леною сутність правового зв'язку в зовнішніх відносинах. Визнати вимо­гу зобов'язальною не видається можливим, оскільки зміст правовідносин становитимуть одні й ті самі дії, причому праву довірчого управителя їх здійснювати не буде кореспондувати жоден специфічний обов'язок уста­новника, а лише обов'язок не перешкоджати здійсненню цього права.

У зовнішніх відносинах для третіх осіб визначальним є наявність в управителя правового титулу на майно, тобто визнання довірчого упра­вителя правоволодільцем. Уданих правовідносинах на боці зобов'язаного суб'єкта знаходиться невизначене коло осіб, що є відзначальною рисою абсолютних правовідносин.

В. В. Вітрянський зазначає, що «...довірчий управитель виступає пе­ред третіми особами, зокрема й перед установником, як титульний во­лоділець майна...»¹. А. М. Латиєв у цьому зв'язку слушно звертає увагу на те, що «володіння, будучи позицією речово-правовою, повинно оці­нюватися в першу чергу з точки зору пасивно зобов'язаних учасників абсолютного правовідношення»².

Наведене однозначно свідчить, що неможливо повною мірою пояс­нити цільову спрямованість довірчого управління лише в рамках зобов'язально-правової концепції.

За своєю сутністю титул довірчого управителя полягає в наділенні його повноваженнями, близькими до речово-правового титулу, обтяженого фідуціарним обов'язком здійснювати цей титул і діяти виключно в чужому інтересі.

Саме речово-правове розуміння титулу довірчого управителя дає можливість пояснити наявність у нього однієї з відзначальних особли­востей довірчого управління, зумовленої рисою дискретності, яка поля­гає в невизначено широкому обсязі й динамічності змісту повноважень, які обтяжують право власності та здійснюються за власним розсудом довірчого управителя, з урахуванням цілей управління та обмежень, визначених договором та/або законом.

Зазначені повноваження і становлять зміст делегованого йому влас­ником права на чужу річ, обтяженого фідуціарним обов'язком здійснен­ня в інтересах визначених вигодонабувачів.

Довірчого управителя слід розглядати титульним володільцем май­на, який діє від свого імені та в інтересах власника або призначеної ним особи (вигодонабувача). Про свій виступ в обороті довірчий управитель повинен інформувати будь-якого контрагента за угодами, які вчиня­ються з майном, переданим у довірче управління. У випадках, які не потребують письмового оформлення, він робить це усно, а при підпи­санні письмових документів, включаючи угоди, після свого імені чи найменування ставить позначення про це. В іншому разі, зобов'язаним за угодою визнається сам довірчий управитель, який у випадку її неви­конання несе відповідальність належним йому майном.

Договір довірчого управління майном носить тривалий, пролонго­ваний характер, укладається на певний строк для здійснення цілого ряду, а не будь-якої однієї чи кількох конкретних дій. Довірчий управи­тель вправі вчиняти не лише юридичні, а й будь-які фактичні дії в інте­ресах власника або вигодонабувача, якщо ці дії не заборонені законом або договором і не суперечать визначеним цілям.

Договір довірчого управління майном є особливим договором з уп­равління чужим майном в інтересах самого власника чи вигодонабува­ча, якому притаманні високий ступінь довірливості та особливе значен­ня особистості його учасників. Договір довірчого управління майном передбачає особисте виконання наявних у довірчого управителя прав і обов'язків, передача або здійснення яких третіми особами в порядку повного або часткового правонаступництва допускається у визначених законом випадках.

Довірче управління майном є самостійним договірним типом (різ­новидом) права на чужу річ, обтяженого цивільно-правовим зобов'язан­ням по наданню послуг і передачі майна. Довірче управління майном належить до групи змішаних правових інститутів, який не можна відно­сити ні до абсолютних (речових), ні до відносних (зобов'язальних) прав, оскільки такий поділ майнових прав не відповідає повною мірою спе­цифіці цієї конструкції, яка виникла і сформована на стику абсолютних (речових) і відносних (зобов'язальних) прав і водночас володіє ознаками, притаманними різним групам. Мається на увазі, що відносини між довірчим управителем та його контрагентом-установником управління носять відносний характер. Проте завдяки тому, що довірчий управи­тель здійнює щодо переданого майна делеговані власником правомоч­ності, відповідні правовідносини набувають рис абсолютного. З виник­ненням потреб і проблем правозастосування та формуванням стабільної судової практики буде визначено необхідність і можливість норматив­ного закріплення довірчого управління майном як специфічного права на чужу річ.