Поняття та форми цивільно-правової відповідальності

1. Цивільне право як система правових норм регулює майнові та особисті немайнові відносини, основані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності та широкій свободі їх учасників у визна­ченні своїх прав та обов'язків. В період переходу до рин­кової економіки додержання порядку, дисципліни, умов прийнятих за договором зобов'язань набуває особливої ваги.

Цінність цивільного права полягає в тому, що воно у своїх нормах містить широкий арсенал засобів впливу на поведінку громадян та організацій через їхні інтереси і за допомогою інтересів. Одним із таких засобів впли­ву на майнові інтереси осіб є застосування до правопо­рушника майнових санкцій, зокрема цивільно-правової відповідальності.

Відповідно до ч. 1 ст. 611 ЦК у разі порушення зобов'язання настають наслідки, встановлені догово­ром або законом, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустой­ки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

Питання про суть санкції та її співвідношення з понят­тям відповідальності залишається дискусійним як у літера­турі із загальної теорії права, так і в галузевих юридичних науках. Зазначаючи, що санкція безпосередньо пов'язана з вимогою певної поведінки, яка міститься у правовій нормі, О. Е. Лейст писав: «У юридичному обов'язку відображено вимогу належної поведінки, а санкція — спосіб державного примусу до виконання (додержання) цієї вимоги, загроза примусом на випадок її порушення»¹.

Стосовно цивільно-правових відносин О. О. Красавчиков під санкцією розумів установлену законом міру майнових або інших правових невигідних для особи наслідків, яка застосовується в разі недодержання закону, невиконання прийнятих зобов'язань, заподіяння шкоди або за наявності інших передбачених законом підстав². Так, санкцією в цьому розумінні є примус до виконання обов'язку в натурі (ст. 620 ЦК). У разі невиконання боржником обов'язку передати індивідуально-визначену річ у власність або в користування кредиторові останній має право вимагати відібрання цієї речі у боржника і передачі її йому, кредиторові, відповідно до умов зобов'язання.

Цивільно-правова відповідальність як різновид санкції — це по­кладення на правопорушника основаних на законі невигідних пра­вових наслідків, які виявляються у позбавленні його певних прав або в заміні невиконаного обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового³. В такому ж розумінні розглядає цивільно-правову відповідальність і В. Д. Примак, під­креслюючи при цьому і її спрямованість. На його думку, цивільно-правова відповідальність — це додатковий або новий щодо невико­наного обов'язок боржника—правопорушника за рахунок власного майна відновити порушений внаслідок невиконання чи неналежно­го виконання зобов'язання майновий стан кредитора (потерпілого) або компенсувати немайнові (моральні) втрати останнього⁴. .

Покладення на особу нових додаткових обов'язків як міри від­повідальності має місце, зокрема, при пред'явленні до правопоруш­ника вимог про відшкодування ним збитків або сплату неустойки (штрафу, пені). Наприклад, за договором поставки, укладеним стро­ком на один рік, постачальник повинен здійснювати поставку по­купцеві товарів рівномірно рівними щомісячними партіями. Якщо, приміром, протягом одного місяця (скажімо, квітня такого-то року) поставки товарів не було, непоставлена в цьому місяці кількість то­варів підлягає поставці в наступному місяці поточного року за умови, що покупець у встановленому порядку не відмовився від простроче­них поставкою товарів. За порушення умов договору щодо кількості поставки постачальник, крім того, повинен відшкодувати завдані по­купцеві збитки (статті 22 і 623 ЦК) і сплатити неустойку, якщо вона передбачена договором. Отже, до основного обов'язку — допостави-ти товари — приєднуються нові додаткові обов'язки у вигляді відш­кодування збитків або сплати неустойки.

Мірою цивільно-правової відповідальності є також втрата за­вдатку однією стороною або повернення його у подвійному розмірі другою стороною. Завдатком є грошова сума або рухоме майно, що видається однією з договірних сторін у рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні на підтвердження зобов'язання і забезпечення його виконання (ч.І ст. 570 ЦК). Якщо за невико­нання договору відповідальною є сторона, яка дала завдаток, він залишається у другої сторони (кредитора). Коли ж за невиконання договору відповідальною є сторона, що одержала завдаток, вона по­винна сплатити другій стороні подвійну суму завдатку, тобто повер­нути боржникові завдаток та додатково сплатити суму у розмірі за­вдатку або його вартості. На користь висновку про те, що завдаток є формою цивільно-правової відповідальності, свідчить правило (ч. 2 ст. 571 ЦК), за яким сторона, винна у порушенні зобов'язання, має відшкодувати другій стороні збитки в сумі, на яку вони перевищують розмір (вартість) завдатку, якщо інше не встановлено договором.

У зв'язку з цим слушною є думка І. Пучковської про те, що ст. 611 ЦК, котра перелічує правові наслідки порушення зобов'язання, слід доповнити таким наслідком, як втрата завдатку або його по­вернення і додаткова сплата суми в розмірі завдатку або його вар­тості¹.

І відшкодування збитків, і сплата неустойки, і втрата завдатку є додатковими (до основного) обов'язками, бо основний обов'язок боржника полягає у передачі речі, виконанні роботи, наданні пос­луг тощо, і він виконується на еквівалентних та оплатних засадах. Сплачуючи неустойку, втрачаючи завдаток або відшкодовуючи кре­диторові заподіяні збитки, боржник не отримує від нього жодної компенсації, отже на боржника покладаються всі невигідні майнові наслідки порушення зобов'язання. За ознакою примусу С. М. Братусь пропонував розмежовувати обов'язок, що виконується добровільно, і юридичний обов'язок, що виконується за допомогою державного примусу. На його дум­ку, юридична відповідальність — це виконання обов'язку на основі державного або прирівняного до нього громадського примусу. Доб­ровільне ж виконання обов'язку юридичною відповідальністю бути не може¹. З такою думкою важко погодитись, бо в такому разі не визнаватиметься відповідальністю добровільна сплата боржником сум неустойки чи збитків, які він перерахував на користь кредитора платіжним дорученням, і, навпаки, відповідальністю вважатимуться примусове виконання добровільно невиконаного обов'язку (напри­клад, відібрання речі у боржника).

Підкреслюючи, що обов'язок і відповідальність взаємопов'язані, А. М. Савицька правильно відзначала, що цей явний взаємозв'язок не може бути підставою для ототожнення їх у разі примусового ви­конання обов'язку, в основі якого лежить мета — реальне виконан­ня зобов'язання. За допомогою примусу боржник вчиняє дії, які він добровільно не виконав, і таким чином досягається мета, яка ставилася при виникненні зобов'язання. Цивільна відповідальність виступає як засіб спонукання, стимулювання боржника добровільно виконати свій обов'язок. І якщо порівняти відповідальність і при­мусове здійснення добровільно невиконаного обов'язку, то останнє виступає як мета, а відповідальність — як засіб².

Від цивільно-правової відповідальності як покладення на пра­вопорушника нового додаткового обов'язку або позбавлення суб'єктивного цивільного права слід відрізняти засоби оперативного впливу (оперативні санкції). Останні не відновлюють початкового майнового стану потерпілої сторони, а спрямовані на запобігання конкретним порушенням у майбутньому, виконують забезпечуваль­ну функцію, мають запобіжний характер і можуть застосовуватись в оперативному порядку односторонньо управомоченою стороною без звернення до юрисдикційного органу. Так, якщо підрядник не приступає своєчасно до виконання договору або виконує роботу на­стільки повільно, що закінчити її до строку явно неможливо, замов­ник має право відмовитися від договору і вимагати відшкодування збитків (ч. 2 ст. 849 ЦК). Тут одностороння відмова замовника від договору є засобом оперативного впливу, а відшкодування збитків — мірою цивільно-правової відповідальності підрядника за затримку виконання робіт за договором підряду.

Розглядаючи цивільно-правову відповідальність як підсистему у системі цивільно-правового впливу, І.С. Канзафорова до елементів цієї підсистеми відносить такі: 1) норми цивільного права, в яких відповідальність знаходить вираження; 2) принципи цивільно-пра­вової відповідальності; 3) індивідуально-правові акти автономного характеру, які є персоніфікованими регламентаторами суспільних відносин; 4) порушення цивільних прав та обов'язків як підстава виникнення цивільних охоронних правовідносин; 5) цивільні, охо­ронні правовідносини. На цій основі авторка пропонує визначити цивільно-правову відповідальність як обумовлену особливостями предмета і методу цивільно-правового регулювання систему цивіль­но-правових засобів, за допомогою яких, з однієї сторони, забезпе­чується і гарантується захист цивільних прав та інтересів суб'єктів цивільного права, з іншої — здійснюється карально-виховний вплив на правопорушників.'

Значення цивільно-правової відповідальності розкривається че­рез її функції. По-перше, встановлюючи обов'язок правопорушника відновити порушене право управомоченої особи, зокрема відшкоду­вати завдані їй збитки, інститут відповідальності виконує компенса­ційну роль. По-друге, загроза застосування мір відповідальності по­кликана запобігати вчиненню правопорушення суб'єктами цивіль­них правовідносин, виховувати їх у дусі поваги до закону, до прав та інтересів інших осіб, неухильного виконання прийнятих на себе обов'язків. По-третє, як вид юридичної відповідальності цивільно-правова відповідальність є негативною реакцією держави на вчинене правопорушення, яка полягає в його осудженні суспільством і дер­жавою й, отже, є карою для правопорушника. По-четверте, засто­сування мір відповідальності до особи, яка порушує зобов'язання, може негативно позначитися на її матеріальному і фінансовому ста­новищі, призвести до банкрутства господарюючого суб'єкта, а це є сигналом про неблагополучний стан організації і необхідність вжити заходів щодо його оздоровлення (наприклад, санації).

Ефективність цивільно-правової відповідальності залежить пе­редусім від її застосування до конкретних осіб, винних у вчиненні цивільного правопорушення. Проте, керуючись принципом диспо-зитивності, властивим як цивільному праву в цілому, так і окремим його інститутам, зокрема інституту відповідальності, потерпіла сто­рона сама вирішує, застосовувати чи не застосовувати міри відповідальності до правопорушника. Іншими словами, застосування май­нових або немайнових санкцій, у тому числі відповідальності, за чинним законодавством є правом, а не обов'язком суб'єктів цивіль­них правовідносин. Це стосується і юридичних осіб, які самостійно вирішують питання щодо здійснення належних їм прав.