Форми та способи захисту цивільних прав та інтересів

ЦК України в ст. 16 надає право кожній особі звернути­ся до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а також визначає орієнтовний перелік способів судового захисту цивільних прав та інтересів.

Відповідно до ЗУ «Про судоустрій України» правосуддя в Україні здійснюється у формі цивільного, господарського, адміністративно­го, кримінального та конституційного судочинства Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Цим же Законом передбачається принцип гарантування усім суб'єктам правовідно­син захисту їхніх прав, свобод та законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону (ст. 6 Зако­ну). Також передбачається неможливість позбавлення суб'єктів пра­ва на розгляд їхніх справ у суді, до підсудності якого вони віднесені. Причому правом на судовий захист наділяються не лише громадяни України та юридичні особи, створені за законодавством України, але й іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи.

Необхідно враховувати, що за згодою сторін цивільні та госпо­дарські спори можуть розглядатися судами, які не є органами пра­восуддя. Так, Законом України «Про міжнародний комерційний ар­бітраж» від 24 лютого 1994 р. визначено правові засади діяльності міжнародного комерційного арбітражу. До цього Закону додані як додатки Положення про Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України та Положення про Морську арбітражну комісію при Торгово-промисловій палаті Ук­раїни. 11 травня 2004 р. прийнято Закон України «Про третейські суди», згідно з яким завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів сторін тре­тейського розгляду шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону (ст. 3). Такі суди хоч і не входять у систему правосуддя, але можуть вважатися юрисдикційними органами за­хисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів.

Важливим є застереження в ст. 17 ЦПК України 2004 р. про те, що сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом.

За захистом своїх прав і свобод особа може також звертатися за відповідних умов до міжнародних судових установ чи міжнародних організацій. Нині найпоширенішим є захист Європейським Судом з прав людини, який діє на підставі Конвенції про захист прав і ос­новних свобод людини (Рим, 4 листопада 1950).

Щодо кола осіб, які вправі звертатися до суду за захистом свого порушеного права чи інтересу, то воно визначається процесуальним законодавством і залежить від форми правосуддя.

Так, правом на звернення до суду з цивільних справ відповід­но до ЦПК України 1963 р. (втратив чинність) були наділені самі особи, право яких порушене, а також прокурор, органи державної влади та місцевого самоврядування, інші фізичні та юридичні особи (статті 5, 121 ЦПК 1963 р.). За статтями 3 і 45 ЦПК 2004 р. таким правом наділені особи, право яких порушене, їхні представники, Уповноважений ВРУ з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування.

Законодавством України визначається судова юрисдикція (підві­домчість)та підсудністьцивільних справ. Згідно зі ст. 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі. Водночас держава надає можливість здій­снювати захист порушених прав деяким адміністративним та іншим спеціально створеним органам. Порушені права можуть захищатися не лише в порядку цивільного, але і господарського, кримінального, адміністративного судочинства. У зв'язку з цим важливо визначити цивільну юрисдикцію розгляду судами справ, під якою необхідно розуміти законодавчо визначену компетенцію суду вирішувати кон­кретну цивільну справу в порядку цивільного судочинства. Така ком­петенція судів щодо розгляду цивільних справ передбачена в ст. 15 ЦПК, згідно з якою суди розглядають в порядку цивільного судо­чинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюва­них прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житло­вих, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших пра­вовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Перераховані справи розглядаються в порядку позовного, наказного та окремого провадження.

Виходячи зі змісту ст. 15 ЦПК, Закону «Про судоустрій України», інших законів можна дійти висновку, що за загальним правилом не підлягають розгляду судами справи, які виникають з публічних, гос­подарських, адміністративних та деяких інших правовідносин.

У багатьох випадках компетенція (юрисдикція) судів щодо роз­гляду певних категорій цивільних справ визначається нормами ма­теріального права, якими врегульовані спірні відносини. Стаття 16 Цивільного кодексу України встановлює загальне правило про за­хист прав та інтересів судом. Крім того, в ЦК України міститься низка статей, якими передбачаються конкретні види спорів, які ма­ють розглядатись у судовому порядку (наприклад, статті 215, 216, 218, 219, 220, 221, 222). Такі спори мають розглядатися в порядку цивільного судочинства, за винятком тих спорів, які підпадають під дію господарського судочинства.

Необхідно враховувати, що значна частина спорів між сторона­ми договорів, які підпадають також під дію Господарського кодек­су України, розглядається в порядку господарського судочинства за правилами Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ст. 1 ГПК підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійс­нюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі — підприємства та організації), мають право зверта­тися до господарського суду за захистом своїх порушених або оспо­рюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяль­ності. Відповідно до змін, внесених Законом України від 15 грудня 2006 р. № 483-V до ст. 12 ПІК України, господарським судам ста­ли підвідомчі усі справи, що виникають з корпоративних відносин незалежно від їх суб'єктного складу (юридичні чи фізичні особи як учасники корпоративних відносин). З огляду на складність корпо­ративних спорів президія Вищого господарського суду України при­йняла Рекомендації від 28 грудня 2007 р. «Про практику застосуван­ня законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин»'.

Господарські суди розглядають підвідомчі їм справи. їм підвідом­чі відповідно до ст. 12 ГПК, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських дого­ворів та з інших підстав (за винятками, передбаченими законом), справи про банкрутство. ГПК також дозволяє сторонам передати підвідомчий господарським судам спір на вирішення третейського суду, крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів ук­ладання, зміни, розірвання та виконання господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб.

Усі справи, підвідомчі господарським судам, розглядаються у першій інстанції місцевими господарськими судами.

ГПК передбачає можливість досудового врегулювання госпо­дарських спорів, спрямованого на більш швидке та ефективне від­новлення порушених прав та законних інтересів суб'єктів госпо­дарських відносин. Заходи досудового врегулювання господарського спору сторони застосовують за домовленістю між собою або від­повідно до вимог законодавства щодо окремих видів спорів. По­рядок досудового врегулювання господарського спору визначається ЦПК (статті 6—-11), якщо інший порядок не встановлено законо­давством України. Основним є претензійний порядок досудового врегулювання господарського спору, згідно з яким підприємства чи організації, чиї права і законні інтереси порушено, з метою врегу­лювання спору з порушником цих прав та інтересів звертаються до нього з письмовою претензією, яка за загальним правилом розгля­дається в місячний строк з дня одержання претензії.

Досудовий порядок реалізації господарсько-правової відповідаль­ності встановлено також Господарським кодексом України згідно зі ст. 222 якого у разі необхідного відшкодування збитків або застосу­вання інших санкцій учасник господарських відносин, чиї права або законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав або інтересів має право звернутися до нього з письмовою претензією (якщо інше не встановлено законом), яка розглядається в місячний строк з дня її одержання. Обгрунто­вані вимоги заявника одержувач претензії зобов'язаний задовольни­ти, він також повинен повідомити письмово заявника претензії про результати її розгляду.

Як правило, пред'явлення претензії не є обов'язком сторони, за окремими винятками. Наприклад, згідно зі ст. 925 ЦК України до пред'явлення перевізникові позову, що випливає із договору переве­зення вантажу, пошти є обов'язковим пред'явлення йому претензії.

ГПК визначає склад учасників судового процесу, їх права та обов'язки, порядок розгляду господарських спорів тощо.

Учасниками судового процесу за правилами господарського су­дочинства є сторони, треті особи, прокурор, інші особи, які беруть участь у процесі у випадках, передбачених ГПК (ст. 18). Учасниками можуть бути також посадові особи та інші працівники підприємств, установ, державних органів, коли їх викликано для дачі пояснень « питань, що виникають під час розгляду справи, судові експерти.

В ст. 16 ЦК норма ч. 1 надає право кожній особі на звернення до суду за захистом свого особистого права та інтересу, але не конкре­тизує вичерпний чи орієнтовний перелік таких осіб. Не вирішують повною мірою цієї проблеми ні ЦПК, ні ГПК України. Очевидно в такій редакції наведені норми мають носити універсальний ха­рактер, оскільки вони розраховані на захист усіх цивільних прав, що випливають як з абсолютних, так і відносних правовідносин. Загальновизнано в цивілістичній науці, що зобов'язальні правовід­носини, у тому числі договірні, є відносними правовідносинами, в яких визначені конкретні суб'єкти. В договірних відносинах ними є сторони — кредитор і боржник. Тому захист порушеного права, що ґрунтується на договірних правовідносинах, має здійснюватися за загальним правилом шляхом звернення до суду однієї сторони (її представника) з відповідними вимогами до іншої сторони. Тобто, наприклад, лише покупець має право вимагати від продавця передачі оплаченого, але не переданого відповідно до договору купівлі-продажу товару. Однак з цього загального правила в чинному законодавс­тві передбачаються певні нечисленні винятки. Так, відповідно до ст. 727 ЦК, якщо обдаровуваний вчинив умисне вбивство дарувальника, спадкоємці дарувальника мають право вимагати розірвання договору дарування. За ст. 755 ЦК може бути розірваний за рішенням суду договір довічного утримання на вимогу відчужувана або третьої особи — на користь якої він був укладений у разі неви­конання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини. Фактично мають право вимагати захисту своїх цивільних прав усі особи, до яких відповідно перейшли права та обов'язки сторони за договором в порядку правонаступництва.

У випадках, встановлених законом, зазначається у ст. З ЦПК, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захища­ти права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Одним з таких органів є Прокуратура України, однієї з функцій якої є представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках визначених законом (ст. 121 Конституції України). У статті 45 ЦПК прямо закріплюється право прокурора звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів. Він може здійснювати пред­ставництво інтересів громадянина або держави на будь-якій стадії цивільного процесу. Відповідно до ст. 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами прокурорів та їх заступ­ників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави.

На практиці досить часто дається неоднозначне тлумачення ін­тересів держави, у тому числі в сфері договірних відносин.

Наприклад, у липні 2006 р. заступник Генерального прокурора України подав до господарського суду м. Києва позов в інтересах держави в особі Міністерства палива та енергетики України, НАК «Нафтогаз України» та дочірньої компанії «Газ України» НАК «Нафтогаз України» до ГОВ «Юри­дична фірма «Нафтогаз», ГОВ «Нафтогазенерго» та ГОВ «Анкодор-Ін-вест-Плюс» про визнання недійсним договору про відступлення права ви­моги від 17 березня 2004 р. № 09/03 та стягнення з ГОВ «Нафтогазенер­го» на користь дочірньої компанії «Газ України» НАК «Нафтогаз України» З 421 669 грн. 47 коп.

Ухвалою господарського суду м. Києва від 19 липня 2006 р. позов повер­нуто без розгляду.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 20 вересня 2006р. вищевказану ухвалу суду залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 18 січня 2007 р. № 05-5-46/8142 постанову Київського апеляційного господарського суду від 20 вересня 2006р. залишено без змін, оскільки ухвала та постанови мотиво­вані тим, що прокурором подано позов не в інтересах держави, а в інтересах самостійного суб'єкта господарської діяльності.

Генеральний прокурор України звернувся до Верховного Суду України з касаційним поданням про скасування постанови Вищого господарського суду України від 18 січня 2007р. № 05-5-46/8142, постанови Київського апеляцій­ного господарського суду від 20 вересня 2006p., ухвали господарського суду м. Києва від 19 липня 2006 р. та передачу справи до суду першої інстанції для розгляду позову по суті. Посилання зроблено на порушення та неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність оскарженої поста­нови положенням Конституції України та виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону в аналогічних справах. Зокрема зазначено, що судовими інстанціями зроблено неправильний висновок, що прокурор може звернутися до суду за захистом інтересів держави лише у випадку, коли безпосередньо зачіпаються інтереси органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, тобто органу виконавчої влади або місцевого самоврядування, який і повинен бути єдиним позивачем у справі.

Ухвалою Верховного Суду України від 15 березня 2007р. порушено прова­дження з перегляду в касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 18 січня 2007р. № 05-5-46/8142.

Заслухавши доповідача, представників сторін і Генеральної прокуратури України та перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню з таких підстав.

Касаційна інстанція, залишаючи без змін попередні судові рішення, по­слалась на те, що дочірня компанія «Газ України» НАК «Нафтогаз України» є самостійним господарюючим суб'єктом, управління господарською діяль­ністю здійснює через свої органи та посадові особи у порядку, визначеному статтями 41—49 Закону України «Про господарські товариства», і не є органом державної влади чи органом місцевого самоврядування. Прокуро­ром пред'явлено позов не в інтересах держави, а в інтересах самостійного суб'єкта господарської діяльності.

Висновки, зроблені касаційною інстанцією, не відповідають вимогам за­кону. Міністерство палива та енергетики України є центральним органом виконавчої влади, на який покладено функцію здійснення державної політики в галузі паливно-енергетичного комплексу.

Відповідно до пунктів 1, 5.2 статуту НАК « Нафтогаз України» за­сновником та єдиним акціонером цієї Компанії є держава в особі Кабінету Міністрів України. Державою надано НАК «Нафтогаз України» спеціальний дозвіл на транспортування та безперебійне постачання природного газу, який є стратегічною природною сировиною і має для України загальнодержавне значення.

Для здійснення цих функцій НАК « Нафтогаз України» створено дочірню компанію «Газ України», функціями якої є організація роботи, направленої на забезпечення надійного функціонування систем газопостачання та скрап­леного газу.

Згідно з положеннями cm. 121 Конституції України на прокуратуру пок­ладено функції представництва інтересів громадянина або держави у випад­ках, визначених законом.

Відповідно до ст. 20 Закону України «Про прокуратуру» при виявленні порушень закону прокурор або його заступник у межах своєї компетенції мають право звертатися до суду із заявою про захист прав і законних інте­ресів громадян, держави, а також: підприємств та інших юридичних осіб.

Статтею 36-1 даного Закону визначено підстави представництва про­курором інтересів держави, а саме: наявність порушень або загрози пору­шень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок про­типравних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Відповідно до cm. 2 ГПК України прокурор, який звертається до госпо­дарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р. у справі № 1-1/99 державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси дер­жави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В ос­нові перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист су­веренітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносин.

Зазначені обставини не було враховано при розыяЫ даної справи.

Судова палата дійшла висновку, що у зв'язку з наведеним постанова Вищого господарського суду України від 18 січня 2007 р. № 05-5-46/8142, постанова Київського апеляційного господарського суду від 20 вересня 2006 року і ухвала господарського суду м. Києва від 19 липня 2006 р. підлягають скасуванню, а справа — передачі до суду першої інстанції для розгляду по­зовних вимог по суті¹.

Що стосується представництва органами прокуратури інтересів громадянина в суді, то коло цих інтересів є надзвичайно широким і в законі їх зміст не визначається. Прокурор має право у кожному конкретному випадку визначати їх з метою порушення цивільної справи в суді. Це може бути викликано необхідністю захистити пра­ва малолітніх, недієздатних тощо¹.

Широким є коло осіб, які можуть звертатися до суду з позовами про визнання договорів (правочинів) недійсними. Так, відповідно до ч. З ст. 215 ЦК, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Однак інший підхід до ви­рішення цієї проблеми закріплено в ГК України, згідно зі ст. 207 якого господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересами держави і суспільства, може бути на вимогу однієї зі сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним. Як видно, в ос­танньому випадку встановлено звужене коло осіб, які мають право звертатися до суду про визнання господарського зобов'язання не­дійсним, що обмежує можливості захисту прав, порушених непра­вомірними правочинами. У разі необхідності особи, які не є сторо­нами неправомірного правочину, який є господарським договором, можуть звертатися до суду про визнання його недійсним на підставі ст. 215 ЦК України.

У частині 2 ст. 16 ЦК визначається перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів. Першим способом захисту, пе­редбаченим ст. 16 є визнання права. Позов про визнання права по­дається у випадках, коли належне певній особі право не визнається, оспорюється іншою особою або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують приналежність їй права. Тобто метою подання цього позову є усунення невизначеності у суб'єктивному праві, належ­ному особі, а також створення сприятливих умов для здійснення суб'єктивного права особою. Такі позови можуть подаватися щодо визнання права власності чи інших речових прав на певне майно (ст. 392 ЦК), щодо визнання права авторства на твір науки, літе­ратури, мистецтва (статті 423, 432). Зазначений спосіб захисту за загальним правилом не пов'язаний з безпосереднім порушенням права особи. Проте цей позов також може поєднуватися з іншими позовами, наприклад, щодо вимог про захист права власності з він-дикаційним, негаторним позовом або з позовом про виключення майна з опису або звільнення з-під арешту.

Наступний спосіб захисту — про визнання правочину недійсним застосовується у тих випадках, коли необхідно відновити станови­ще, що існувало до укладення правочину з порушенням умов його дійсності. Цей спосіб захисту безпосередньо регламентується стаття­ми 215—236 ЦК. Метою звернення до суду з таким позовом є засто­сування наслідків його недійсності, тобто реституції, відшкодування збитків та моральної шкоди, завданої укладенням такого правочину. З таким позовом вправі звертатися не лише самі сторони недійсного правочину, але й інші особи, наприклад, представники неповноліт­ніх, малолітніх дітей, обмежено дієздатних чи недієздатних осіб, а також інші зацікавлені особи.

Третій спосіб захисту цивільних прав — припинення дії, яка пору­шує право пов'язаний зі вчиненням іншою особою незаконних дій, спрямованих на порушення права, належного особі. Так, зокрема, цей позов може подаватися у випадках, коли іншою особою чинять­ся перешкоди у здійсненні власником повноважень користування та розпорядження належним йому майном (негаторний позов — ст. 391 ЦК); у разі неправомірного використання об'єкта права ін­телектуальної власності (статті 424, 432 ЦК).

Четвертий спосіб захисту — відновлення становища, яке існувало до порушення права. Цей спосіб пов'язаний з застосуванням пев­них заходів, спрямованих на відновлення порушеного суб'єктивного права особи у тому стані, в якому воно існувало до його порушення. Тобто для того, щоб подати цей позов необхідно, щоб суб'єктивне право не було припинене, і його можна було відновити шляхом усу­нення наслідків правопорушення. Цей спосіб захисту може знаходи­ти свій прояв у вимогах про виселення особи з незаконно зайнятого нею приміщення; про усунення перешкод у здійсненні права влас­ності; про застосування наслідків недійсного правочину; про забо­рону використання твору без дозволу автора.

П'ятий спосіб захисту — примусове виконання обов'язку в натурі застосовується у тих випадках, коли відповідач зобов'язаний був вчинити певні дії по відношенню до позивача, але відмовився або уникає можливості виконати свій обов'язок. Тобто цей засіб захисту застосовується за наявності зобов'язальних правовідносин між по­зивачем та відповідачем. Так, він може мати місце при невиконанні обов'язку сплатити кошти за виконану роботу (за договором підря­ду), передати річ кредитору (за договорами купівлі-продажу, міни, поставки, дарування з обов'язком передати річ у майбутньому), ви­конати роботи чи надати послуги (за договорами про виконання робіт та надання послуг).

Наступні способи захисту — зміна та припинення правовідношення, пов'язані з необхідністю змінити чи припинити існуюче правовід­ношення у зв'язку з, наприклад, порушенням його однією із сторін (статті 651, 652 ЦК — для договірних зобов'язань). Зокрема, ця ви­мога може проявлятися у позові про зміну вартості некомплектного товару чи товару, асортимент якого не відповідає умовам договору купівлі-продажу (статті 670, 684); розірвання договору у зв'язку з невиконанням або неналежним його виконанням другою стороною (статті 708, 726, 755, 782, 783 ЦК та ін.).

Наступний спосіб захисту — відшкодування збитків та інші спо­соби відшкодування майнової шкоди може застосовуватися як са­мостійно, так і поєднуватися з іншими вимогами, наприклад, з позовами про розірвання договору у зв'язку з невиконанням чи неналежним виконанням його другою стороною, про примусове ви­конання обов'язку в натурі, про усунення перешкод у користуванні майном тощо. Підставою для застосування цього способу захисту є наявність заподіяної особі майнової шкоди. Більш детально підстави для застосування цього способу захисту регламентуються статтями 22, 623, 624 та главою 82 ЦК — «Загальні положення про відшко­дування шкоди». Причому цей спосіб захисту може застосовуватися не лише за порушення позадоговірних (деліктних) зобов'язань, а й договірних. Так, зокрема, підстави для відшкодування заподіяної шкоди передбачені за порушення таких договірних зобов'язань, як: договір купівлі-продажу (статті 661, п. З ст. 678, 700), договір да­рування (ст. 721), договір найму (статті 766, 768, 776, 780), договір підряду (статті 848—850, 852, 858) та ін.

Дев'ятий спосіб захисту — відшкодування моральної (немайнової шкоди) пов'язаний з наявністю у особи моральних страждань, що виникли з неправомірних дій (бездіяльності) іншої особи та стали наслідком знищення чи пошкодження майна, заподіянням каліцтва, іншого ушкодження здоров'я або смерті. Підставами для відшкоду­вання моральної шкоди можуть слугувати: недобросовісне заявления вимоги до суду про визнання особи недієздатною з наступною відмовою суду у задоволенні такої вимоги (ст. 39 ЦК), визнання недійсним правочину, укладеного особою, яка у момент його вчи­нення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керу­вати ними чи недієздатним за межами їх дієздатності (статті 225, 226 ЦК); порушення особистих немайнових прав фізичної особи (ст. 280 ЦК); прийняття неправомірних рішень, дії чи бездіяльність ор­ганів державної влади, органів місцевого самоврядування (ст. 1167), заподіяння каліцтва, іншого ушкодження здоров'я або смерті особи (ст. 1168).

Останній спосіб захисту цивільних прав, передбачений ст. 16 ЦК — визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу дер­жавної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування їх­ніх посадових і службових осіб характеризується чітко визначеним суб'єктом — заподіювачем шкоди, якими є відповідні державні ор­гани чи їхні посадові і службові особи. Підставою для подачі тако­го позову слугують прийняітя незаконних рішень, незаконні дії чи бездіяльність зазначених органів, що призвело до заподіяння шкоди особі. Причому відповідно до статей 1173—1175 ЦК така шкода від­шкодовується незалежно від вини цих органів (осіб).

Зазначений перелік способів захисту не є вичерпним, а тому суд може застосувати інші способи захисту. Вони можуть бути перед­бачені як договором, так і законом, у тому числі статтями ЦК, які регулюють окремі види договорів. Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 362 ЦК у разі продажу частки у праві спільної часткової влас­ності з порушенням права переважної купівлі, співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покуппя. Рішенням суду може бути скасовано державну реєстрацію суб'єкта господарювання у разі здійснення ним діяльності, що су­перечить закону чи установчим документам, припинити його під­приємницьку діяльність (статті 51, 247 ГК України). Зміст ст. 16 ЦК дає підстави вважати, що суд має право застосовувати лише ті способи захисту, які передбачені законом або договором.

Цивільне законодавство дозволяє сторонам договору та учасни­кам інших цивільних правовідносин застосовувати на власний роз­суд позасудові способи захисту порушених прав та законних інте­ресів, у тому числі самозахист, який вперше знайшов безпосереднє закріплення в ст. 19 ЦК України. За цією статтею особа має право на самозахист свого цивільного права, права іншої особи від пору­шень і протиправних посягань. Важливим положенням в наведеній нормі є визнання самозахистом не лише захист власних цивільних прав, але і прав інших осіб. При цьому дане положення знайшло свій подальший розвиток в ст. 1158 ЦК, яка надає особі право на вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення, якщо майновим інтересам останньої загрожує небезпека.

Самозахист має певні межі. Він передбачає застосування особою таких засобів протидії, які не заборонено законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 19 ЦК). Ці засоби протидії не повинні також суперечити вимогам ст. 1169 ЦК про здійснення особою права на самозахист, у тому числі у стані необхідної обо­рони.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 ЦК способи самозахисту мають відпові­дати змісту порушеного права, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Звідси можна зробити наступні висновки. По-перше, способи самозахисту по­винні бути адекватними самому порушенню та вчиненим неправо­мірним діям, по-друге, співрозмірними з негативними наслідками, спричиненими порушенням, по-третє, способи самозахисту можуть проявлятися як у фактичних, так і юридичних діях.

Своєрідними способами самозахисту можна вважати так звані «оперативні санкції», які отримали досить детальне врегулювання в ГК України (статті 235—237). Такими оперативно-господарськими санкціями є зокрема: одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною у разі порушення зобов'язання другою стороною; відмова від оплати за зобов'язанням, яке вико­нане неналежним чином. Власне, подібні «оперативні санкції» пе­редбачені і ЦК України. Так, згідно зі ст. 692 ЦК продавець має право відмовитися від договору купівлі-продажу, якщо покупець не оплатив товар. Кредитор має право притримати майно боржника, який не виконав свої обов'язки (статті 856, 874, 916 та ін.). При цьому необхідно визнати юридично необгрунтованим положення ГК в тій частині, яка передбачає застосування лише тих оперативно-господарських санкцій, застосування яких передбачено договором, оскільки такі санкції можуть застосовуватися також в силу прямих вказівок закону.

Підсумовуючи аналіз способів захисту цивільних прав та інте­ресів, необхідно відзначити, що за загальним правилом, у разі по­рушення цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту, який залежить від виду порушення та від наявності чи відсутності між сторона­ми зобов'язальних правовідносин. Тобто потерпіла особа не звер­тається з усіма передбаченими вимогами до суду, а обирає саме той засіб захисту, який відповідає характеру порушення його права чи інтересу. Крім того, ст. 16 також допускає можливість встанов­лення способу захисту не лише судом, але й сторонами в договорі. Наприклад, за порушення умов договору про своєчасну оплату пос­тавленого чи переданого товару, інша сторона має право на відш­кодування не лише збитків, але й неустойки, розмір якої передба­чений договором між сторонами, і у разі відмови другої сторони від добровільного виконання цієї умови, потерпіла сторона має право на застосування такого способу захисту як відшкодування збитків та неустойки.

ЦК вперше передбачив широке коло випадків визнання право-чинів не лише недійсними, але і дійсними (ч. З ст. 215, статті 218— 224 ЦК). В ЦК УРСР щодо цього було лише одне застереження, згідно з яким, якщо одна зі сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухи­ляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною.

Особливої уваги надано в ч. З ст. 16 ЦК підставам для відмови суду у захисті порушеного права чи інтересу. Зокрема, підставою для відмови суду у захисті порушеного права чи інтересу слугують: пору­шення прав інших осіб, заподіяння шкоди довкіллю або культурній спадщині при здійсненні особою своїх цивільних прав (ч. 2 ст. 13 ЦК); вчинення дій особою з наміром завдати шкоди іншій особі та зловживання правом в інших формах (ч. З ст. 13 ЦК); недотримання особою моральних засад суспільства (ч. 4 ст. 13 ЦК); використан­ня цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, недобросовісної конкуренції (ч. 5 ст. 13 ЦК).

3. Поняття збитків та обсяг їх відшкодування у договірному праві

В ЦК України є легальне визначення поняття збитків, яке і має бути покладено в основу дослідження його змісту. Відповідно до ст. 22 ЦК України збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або
пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить
зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних об­
ставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Дещо по-іншому визначався зміст поняття збитків в ЦК УРСР 1963 р., в ч. 2 ст. 203 якого було записано, що під збитками ро­зуміються витрати, зроблені кредитором, втрата чи пошкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи, які б він одер­жав, якби зобов'язання було виконано боржником.

Порівняльний аналіз наведених двох законодавчих конструкцій визначення змісту збитків дає підстави вважати про наявність у них як спільних ознак, так і істотних розбіжностей, встановлення яких може сприяти більш ефективному і всебічному виявленню поняття збитків та їх правової природи.

Відповідно в цивілістичній літературі радянського періоду сфор­мувалися певні погляди щодо збитків як юридичної категорії. По-перше, панівною стала думка про поділ усіх збитків на позитивну шкоду (понесені витрати та втрату чи пошкодження майна) та не­одержані доходи, які інколи називали і називають упущеною ви­годою¹. Різниця між цими двома видами вбачалася насамперед у тому, що витрати, втрати чи пошкодження майна відображають факт зменшення майнового активу потерпілої особи (кредитора), а неодержані доходи відображають той факт, що наявне майно не збільшилося, хоча могло б збільшитися у разі відсутності правопо­рушення².

Власне, окремі елементи збитків, перераховані в ст. 203 ЦК УРСР можна виявити у тій чи іншій інтерпретації та з застосуван­ням дещо іншої юридичної термінології у вищенаведеній ст. 22 ЦК України. Дійсно в цій статті також визначені відповідні складові елементи, які у своїй сукупності, як на наш погляд, становлять зміст збитків за новим законодавством. Це, зокрема: 1) втрати, викликані знищенням або пошкодженням речі; 2) витрати, понесені особою для відновлення порушеного права; 3) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин у разі відсутності факту порушення її права. Таким чином, існують і певні розбіжності, які полягають у наступному.

По-перше, у новому ЦК більш повно визначено ознаки збит­ків у формі «втрат» та «витрат», які одержали законодавчу назву реальних збитків. Думається, що юридично обґрунтованою є від­мова розробників нового ЦК від введення в нормативний обіг та­кого поняття як «позитивна шкода» («позитивні збитки»), широко використовуваного в цивілістичній літературі радянського періоду, адже будь-яка шкода, заподіяна особі, аж ніяк не може розглядати­ся позитивним явищем, а швидше всього це є негативним явищем у цивільних правовідносинах. Новелою ст. 22 ЦК України, порівняно зі ст. 203 ЦК УРСР, щодо змісту витрат потерпілої особи є те, що у першому випадку витратами мають вважатися як ті витрати, які вже фактично такою особою понесені, так і ті, які мають бути нею понесені у майбутньому для відновлення порушеного майнового права.

По-друге, в ст. 22 ЦК України неодержані особою доходи на­звані упущеною вигодою, яка як різновид збитків може застосовуватися не лише в зобов'язальних правовідносинах (так було за ст. 203 ЦК УРСР), але і в інших правовідносинах.

Загалом вищезазначені новели носять прогресивний харак­тер, а відтак заслуговують на підтримку. Водночас поки що не усі аспекти даної проблеми можна вважати вирішеними, на що вже зверталася увага українських цивілістів. Насамперед варто звер­нути увагу на аналогічні норми Господарського кодексу України, якими визначається механізм регулювання збитків. В частині 2 ст. 224 ГК записано, що «під збитками розуміються витрати, зроб­лені управненою стороною, втрата або пошкодження ЇЇ майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною». Наведене визначення змісту збитків найбільш повно концептуально відтво­рює положення ст. 203 ЦК УРСР за винятком двох істотних мо­ментів. По-перше, взамін особи кредитора введено нове поняття «управнена сторона». По-друге, можливість включення неодержа-них доходів до збитків має місце не лише за умови належного виконання зобов'язання, а й за умови додержання правил здій­снення господарської діяльності і другою стороною. По-третє, в ст. 225 ГК законодавець ввів взамін терміну «не одержані доходи» термін «неодержаний прибуток» як рівнозначний терміну «втраче­на вигода».

Співставляючи зміст ст. 22 ЦК України та статей 224, 225 ГК можна виявити наявність істотних суперечностей, на які вже част­ково зверталася увага. С. М. Бервено до такого роду суперечностей вважає за необхідне віднести термінологічні неузгодженості, адже в ст. 22 ЦК йдеться про упущену вигоду, а в статтях 224, 225 ГК — про неодержані доходи, втрачену вигоду, неодержаний прибуток. При цьому автор слушно зауважує, що такі поняття, як доходи та прибуток, за податковим законодавством мають різне значення¹. Автору варто було б у такому разі продовжити свою думку і поясни­ти нетотожність цих понять, яка, на наш погляд, полягає у тому, що «дохід» є більш широким поняттям, порівняно з «прибутком». Однак на цьому суперечності між ЦК і ГК в цій частині не вичерпують­ся. Так, вважаємо за доцільне звернути увагу на ту частину норми ст. 22 ЦК України, яка передбачає можливість стягнення з поруш­ника не лише тих витрат, які особа фактично вже зробила, але і тих, які вона мусить зробити для відновлення порушеного права. Така нор­ма є цілком логічною, адже потерпіла особа на момент пред'явлення вимог до порушника може і не вчиняти дій на відновлення пору­шеного права, власне вона і не зобов'язана цього робити. Окрім всього потерпіла особа може не мати коштів для самостійного від­новлення порушеного права. Редакція ст. 22 ЦК дозволяє особі (за ГК — управненій особі) вимагати відшкодування витрат фактично вже ним понесених та присудження коштів для покриття майбутніх витрат для виправлення недоліків речі, її ремонту тощо. Натомість норми ГК України не дають гарантій відшкодування збитків у формі майбутніх витрат на відновлення порушеного права, адже ч. 2 ст. 224 ГК України дозволяє стягувати з порушника лише ті витрати, які «зроблені управленою стороною». Тобто у наведеній нормі маються на увазі вже понесені управненою стороною фактичні витрати. Ос­кільки ж положення ст. 224 ГК розраховані на регулювання госпо­дарських зобов'язальних правовідносин, які переважно є водночас і цивільно-правовими, то доцільно, щоб в обох кодексах поняття та зміст збитків визначалися однаково. Водночас прорахунком ст. 22 ЦК України є те, що її редакція (на відміну від ст. 203 ЦК УРСР) не дає можливості визнавати збитками ті фактичні витрати кредито­ра, які не пов'язані з відновленням порушеного права, наприклад ви­трати покупця, зроблені для прийняття великої партії товару (оренда приміщення, транспортних засобів тощо), але не поставлених з вини продавця.

Між тим і в самому ЦК положення ст. 22 не знайшли свого послідовного втілення. Наприклад, згідно зі ст. 678 ЦК покупець, якому переданий товар неналежної якості має право, зокрема, ви­магати від продавця відшкодування витрат на усунення недоліків. Цю норму можна розуміти таким чином, що відшкодовуватися мо­жуть вчинені та майбутні витрати продавця. Між тим вже за ст. 708 ЦК України покупець, який придбав товар неналежної якості в роздрібній торгівлі, зокрема, може вимагати відшкодування витрат, «здійснених покупцем чи третьою особою на їх виправлення». Оче­видно, що в останньому випадку передбачена можливість відшкоду­вання лише фактично понесених покупцем витрат на виправлення недоліків товару. Тому вважаємо за необхідне зробити висновок про нагальну потребу привести відповідну норму ст. 708 відповідно до змісту ст. 22 ЦК України, що ліквідує існування суперечностей між цими двома статтями.

На практиці може постати питання про те, якими мають бути здійснені потерпшою особою витрати чи які можуть бути здійснені витрати у майбутньому — економічно обґрунтованими чи надмір­ними або зайвими? На жаль, в ст. 22 ЦК України відповідь на це поставлене питання не міститься. Між тим, певний законотворчий досвід вирішення подібної проблеми можна зустріти в самому ж ЦК України. Наприклад, відповідно до ч. 2 ст. 778 ЦК у разі поліп­шення речі, зробленого за згодою наймодавця, наймач має право на відшкодування необхідних витрат або на зарахування їх вартості в рахунок плати за користування річчю.

В цивілістичній літературі, зокрема, в науково-практичних ко­ментарях ЦК зміст поняття необхідних витрат авторами поки що не розкривався належним чином, очевидно в силу очевидності його змісту¹. Під необхідними витратами для усунення недоліків речі чи ліквідації інших негативних наслідків порушення прав особи необ­хідно розуміти такі витрати, без здійснення яких неможливе від­новлення порушеного права. Тому вони повинні бути економічно раціональними, не надмірними та відповідати засадам розумності та справедливості. Звичайно, було б доцільно, щоб у ст. 22 ЦК Ук­раїни була норма про необхідні витрати, але на даному етапі цілком достатньо було б висловити свою правову позицію з цього питання Верховному Суду України, що сприяло б формуванню ефективної судової практики.

Другою формою збитків відповідно до пункту 2 ч. 2 ст. 22 ЦК є упущена вигода (за ГК України — втрачена вигода), яка також підлягає відшкодуванню, адже якби порушення прав кредитора не було, він міг би одержати відповідні майнові прирощення. В ЦК можливість відшкодування упущеної вигоди не ставиться в залеж­ність від суб'єктного складу правовідносин (фізичні особи, суб'єкти підприємництва). Натомість положення ст. 225 ГК щодо загалом усіх видів збитків розраховані лише на учасників господарських відносин, що відзначається і господарсько-правовою літературою. Відтак з усією очевидністю постає питання про можливість відшко­дування збитків у формі неодержаного прибутку у правовідносинах між суб'єктом господарювання та особою, яка не є таким суб'єктом, наприклад, фізичною особою. Можна вважати, що у таких ситуаціях необхідно керуватися нормами ЦК України, зокрема, статтею 22, яка передбачає відшкодування збитків за участю будь-яких суб'єктів цивільних правовідносин. В ст. 22 ЦК України та в ст. 224 ГК України переважно лише узагальнено визначається зміст збитків. Більш менш конкретизовані в ЦК реальні збитки, які проявляються у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі та в ГК, які проявляються у втраті або пошкод­женні майна. Безумовно настання таких негативних наслідків щодо речі (за ГК — майна) в усіх випадках зменшує майновий актив по­терпілої особи (кредитора, управненої сторони). Однак і тут є певні неістотні розбіжності, оскільки не можна визнати тотожними по­няття «знищення» (ЦК) та «втрата» (ГК) майна.

Думається, що ні в ЦК, ні в ГК в цій частині невдало визначено складові елементи реальних збитків з наступних міркувань.

По-перше, під знищенням майна необхідно розуміти повну за­гибель майна внаслідок дій сторін чи інших осіб, а також різних подій чи явищ. Однак зменшення майнового активу потерпшої осо­би може відбутися і без його загибелі, наприклад, у зв'язку з його викраденням чи загубленням, що охоплюється поняттям «втрата майна», але не враховано в ЦК України. Власне цей висновок під­тверджується нормою ст. 203 ЦК УРСР, в якій збитками визнавала­ся втрата майна. У широкому розумінні під втратою майна можна розуміти різні способи його ліквідації, у тому числі шляхом його загублення, знищення.

По-друге, в ст. 224 ГК України не передбачено знищення май­на яке призводить до виникнення збитків. Натомість вже в ст. 225 ГК України, яка має назву «Склад та розмір відшкодування збит­ків» прямо зазначається, що вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна включається до складу збитків, які підлягають відшкодуванню. Отже наявною є також суперечність між ст. 224 і ст. 225 ГК України.

З врахуванням вищесказаного можна дійти висновку про враз­ливість положень ст. 22 ЦК та ст. 224 ГК та необхідності широкого тлумачення складових елементів реальних збитків, до яких необхід­но включати втрату, знищення та пошкодження майна потерпілої особи.

На відміну від ЦК України, в ГК України зроблено спробу кон­кретизувати складові елементи збитків, згідно зі ст. 225 якого до них мають включатися:

—вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, ви­значена відповідно до вимог законодавства;

—додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобо­в'язання другою стороною: неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного ви­конання зобов'язання другою стороною;

—матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, пере­дбачених законом.

Переважна частина перерахованих складових елементів збитків не є новою і так чи інакше визначена вже в наведених статтях ЦК (22) та ГК (224). При цьому ще раз акцентуємо увагу на непри­пустимій суперечності, яка полягає в ототожненні не співпадаю­чих юридичних категорій як «неодержані доходи» та «неодержаний прибуток» у значенні втраченої вигоди. Взагалі ж, як нам вважаєть­ся, на законодавчому рівні практично неможливо дати вичерпний перелік конкретних видів збитків. Хоча практиці відоме певне нор­мативне регулювання складу збитків та їх розміру. Такою була, на­приклад, Тимчасова методика визначення розміру шкоди (збитків), заподіяної порушенням господарських договорів, затверджена 21 грудня 1990 р. Державною комісією Ради Міністрів СРСР¹. Таки­ми є Порядок визначення розміру збитків від розкрадання нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, затверджений поста­новою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р.², Методика обчислення розміру відшкодування збитків, завданих енергопостачальнику внаслідок порушення споживачем Правил користування електричною енергією для населення, затверджений постановою Національної комісії електроенергетики від 22 листопада 1999 р. № 141 б³.

Для такого рівня нормативних актів деталізація складу збитків та їх розміру можливо є виправданою з позицій відомчих органів. Однак спроба зробити таку деталізацію в ГК вийшла не досить вда­лою, особливо в частині зарахування до складу збитків матеріальної компенсації моральної шкоди, оскільки вона не розглядається в ЦК України різновидом збитків, які є різновидом більш загального по­няття «шкода».

Все викладене свідчить про наявність істотних проблем у визна­ченні складових елементів збитків як у ЦК, так і в ГК України.

ЦК України досить однозначно закріплює загальний принцип повного відшкодування збитків, що випливає з ч. З ст. 22, в якій прямо записано, що збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у мен­шому або більшому розмірі. Дещо нижчий ступінь однозначності у закріпленні такого принципу притаманний ЦК УРСР. Так, у ст. 6 ЦК УРСР передбачалося, що одним із засобів захисту цивільних прав є «стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків», а відповідно до ст. 203 ЦК цього ж Кодексу «в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником, він зобов'язаний відшкодувати кредиторові завдані цим збитки». І хоча в наведених нормах відсутнє застереження про відшкодування збитків у повному обсязі, але оскільки в ст. 206 ЦК УРСР встановлювалося, що по ок­ремих зобов'язаннях законодавством Союзу РСР і Української РСР може бути встановлена обмежена відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, то можна було вважати, що ЦК УРСР як загальне правило встановлював повне відшкодування збитків, що власне і визнавалося в цивілістичній науці¹. Більше того, в радянський період навіть розвивалася дискусія щодо відмови від встановлених законодавчих обмежень принципу повного відшкоду­вання збитків, у тому числі в сфері господарської діяльності². Однак ця ідея не одержала належної наукової підтримки та законодавчого втілення ні в радянський, ні в сучасний періоди.

Під відшкодуванням збитків у повному обсязі необхідно розумі­ти відшкодування потерпілому всієї вартості усіх видів збитків, пе­редбачених законом та договором. Тобто мають відшкодовуватися у повному розмірі як реальні збитки, так і упущена вигода, передба­чені в ч. 2 ст. 22 ЦК України.

Таким чином, відшкодуванням збитків не у повному обсязі не­обхідно розуміти звільнення порушника за законом або договором від обов'язку відшкодовувати кредиторові будь-який із складових елементів збитків, перерахованих у ст. 22 ЦК або певним їх гра­ничним розміром чи іншим прямим чи опосередкованим способом. Однак та сама ст. 22 ЦК дещо спрощено вирішує проблему можли­вих відхилень від принципу повного відшкодування збитків, оскіль­ки передбачає можливість відхилення від відшкодування збитків у повному обсязі лише тоді, коли договором або законом передбаче­но відшкодування у меншому або більшому розмірі. Між тим, на­справді ситуація в цивільному законодавстві є значно складнішою, адже в ньому передбачаються також випадки прихованих обмежень дії принципу повного відшкодування збитків, про що свідчить на­ступне.

У ЦК України є глава 51, яка визначає правові наслідки по­рушення зобов'язання, одними з яких є відповідальність у формі відшкодування збитків. Відповідно до ст. 611 ЦК у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, зокрема у формі відшкоду­вання збитків. І хоча в наведеній статті нічого не згадується про роз­мір таких збитків, загальний її зміст дає підстави стверджувати, що в ній утверджується принцип повного відшкодування збитків. Але зміст наведеної норми був би більш однозначним за умови її приве­дення у відповідність до вимог ч. 2 ст. 22 ЦК. У цьому доповненні є певна потреба, адже в наступних статтях, які регулюють окремі види договорів, знову ж таки по-різному формулюються положення про розмір відповідальності боржника перед кредитором у формі відшкодування збитків.

Наприклад, в статтях ЦК, що регулюють купівлю-продаж, перед­бачається відшкодування збитків лише за чотири види порушень умов договору купівлі-продажу, а саме у разі: 1) вилучення за рішен­ням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, якщо покупець не знав або не міг зна­ти про наявність цих підстав (ст. 611); 2) продажу покупцеві това­ру неналежної якості (ст. 678); 3) використання продавцем переваг свого становища у виробничій або торговельній діяльності (ст. 698); 4) ненадання покупцеві повної і достовірної інформації про товар у місці його продажу в роздрібній торгівлі (ст. 700).

При цьому варто зазначити, що в ЦК взагалі не передбачено відшкодування збитків за інші порушення умов договору купівлі-продажу, у тому числі істотні, що не піддається логіко-правовому обгрунтуванню. Дійсно постає питання чому законодавець не вста­новив відповідальності у формі відшкодування збитків, наприклад, за непередачу чи несвоєчасну передачу проданої речі покупцеві, неоплату чи несвоєчасну оплату покупцем придбаної речі, неприй­няття чи несвоєчасне прийняття покупцем придбаної речі, недотри­мання вимог договору про асортимент чи комплектність товару. Така конструкція норм про відшкодування збитків могла б бути прий­нятною за умови, коли б у загальних положеннях про зобов'язання ЦК було пряме застереження про те, що збитки відшкодовуються за порушення зобов'язання незалежно від закріплення цього обов'язку в спеціальних нормах, що регулюють окремі види договорів, чи в умовах таких договорів, за винятком випадків, коли інше встановлено договором або законом. Очевидно така ситуація змушує лікві­довувати існуючі нормативні прогалини в спеціальних законодав­чих актах. Наприклад, на відміну від ЦК України, в якому відсутні норми про відшкодування збитків споживачам, що придбали товар неналежної якості, в Законі України «Про захист прав споживачів» (в редакції від 1. 12. 2005 р.) вміщені прямі застереження про від­шкодування збитків за окремі види порушень договору роздрібної купівлі-продажу та інших споживчих договорів, у тому числі у пов­ному обсязі.

Так, згідно з ст. 4 Закону споживач (у тому числі покупець) має право на відшкодування шкоди (збитків), завданих дефект­ною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості. Більше того, за окремі порушення встановлюються відшко­дування у повному обсязі, наприклад, за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю або майну споживача дефектною продукцією або продук­цією неналежної якості (ст. 16). Зрозуміло, що загальне правило ЗУ «Про захист прав споживачів» певною мірою вносить певність у досліджувану проблему, але лише щодо споживачів, якими є фі­зичні особи. Водночас встановлення Законом обов'язку продавця (виробника, виконавця) відшкодовувати в одних випадках збитки, в інших — збитки у повному обсязі може спричиняти різне тлу­мачення норм про обсяг відповідальності сторони, що порушила договір.

Відсутня логічна побудова норм щодо відшкодування збитків і в інших випадках регулювання ЦК України договірних відносин. Загалом особливості таких норм зводяться до наступних кількох варіантів їх структурної побудови. Так, ЦК України найбільш по­ширено встановлює відповідальність у формі відшкодування збитків без спеціальних застережень щодо їх виду чи розміру у разі:

—не передання наймодавцем майна наймачеві (ст. 766);

—виявлення недоліків речі, переданої наймодавцем наймачеві з гарантією якості (ст. 768);

—використання наймачем речі не за призначенням або з пору­шенням умов договору найму (ст. 773);

—непроведення наймодавцем капітального ремонту речі, що перешкодило її використанню відповідно до призначення та умов договору (ст. 776);

—неможливості відновлення речі, щодо якої відбулося погір­шення з вини наймача (ст. 779);

—втрати наймачем або пошкодженням транспортного засобу (ст. 803);

—невиконання позикодавцем обов'язку передати річ у користу­вання (ст. 830);

—неповернення речі після закінчення строку користування нею за договором позички (ст. 836);

—невиконання замовником вимог підрядника (ст. 848);

—відмови замовника від договору підряду, не обумовленої пору­шенням договору підрядником (ст. 849);

—порушення підрядником договору підряду, які призвели до іс­тотних недоліків в роботі (ст. 852);

—наявності у виконаній роботі за договором підряду істотних недоліків та таких, що не можуть бути усунені або не були усунені у встановлений замовником розумний строк (ст. 858);

—укладення договору побутового підряду внаслідок неповноти або недостовірності інформації підрядника на виконання робіт, які не мають тих властивостей, які мав на увазі замовник (ст. 869);

—істотного порушення підрядником договору побутового підря­ду (ст. 872);

—явної неможливості своєчасного виконання підрядником ро­боти (ст. 849);

—невиконання підрядником вимоги замовника усунути допу­щені недоліки в роботі в призначений ним строк (ст. 849);

—у разі внесення замовником змін до проектно-кошторисної документації, що потребують додаткових робіт, вартість яких пере­вищує кошторисну ціну на 10 відсотків (ст. 878);

—відмови підрядника від договору будівельного підряду у зв'язку з неможливістю використання матеріалу або устаткування наданого замовником (ст. 889);

—виявлення недоліків у проектно-кошторисній документації або в пошукових роботах, допущених підрядником (ст. 891);

—прострочення перевізником доставки вантажу (ст. 923);

—якщо не відбулася поїздка пасажира з пункту пересадки внаслідок запізнення транспортного засобу, який доставив його у цей пункт (ст. 922);

—відмови від договору транспортного експедирування клієнта або експедитора (ст. 935);

—прострочення перевізником доставки вантажу (ст. 923);

—відмови поклажодавця від передачі речі на зберігання без по­передження про це в розумний строк зберігача (ст. 939);

—відмови довірителя у статусі комерційного представника від договору доручення (ст. 1009);

—невиявлення управителем при управлінні майном належної турботливості про інтереси установника управління (ст. 1043);

—неналежного виконання банком операцій за рахунок клієнта (ст. 1073);

—зміни торговельної марки чи іншого позначення правово-лодільця за вимогою користувача за договором комерційної концесії (ст. 1128);

—заподіяння збитків внаслідок властивостей речі, переданої на зберігання (ст. 952).

Водночас за другою конструкцією ЦК України прямо передбачає відшкодування збитків у повному обсязі у разі:

—невиконання або неналежного виконання обов'язків підряд­ником за договором будівельного підряду (ст. 883);

—невиконання або неналежного виконання замовником обов'яз­ків за договором будівельного підряду (ст. 886);

—порушення оплатного договору про надання послуг виконав­цем (ст. 906).

ЦК України також встановлює відшкодування збитків в обмеже­ному розмірі у разі:

—порушення договору на виконання науково-дослідних або нау­ково конструкторських та технологічних робіт виконавцем — в ме­жах реальних збитків (ст. 900);

—невиконання або неналежного виконання виконавцем дого­вору про безоплатне надання послуг — у розмірі, що не перевищує двох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 906);

—втрат, нестачі, псування, пошкодження прийнятих до пе­ревезення вантажу, багажу, пошти — у розмірі фактичної шкоди (ст. 924);

—втрати (нестачі) або пошкодження речі, переданої поклажо-давцем на зберігання зберігачеві у випадку втрати (нестачі) речі — у розмірі її вартості, а у випадку пошкодження речі — у розмірі суми, на яку знизилася її вартість (ст. 951);

—страхової виплати бо страхового відшкодування — у розмірі реальних збитків (ст. 988);

—відмови учасника від подальшої участі в договорі простого това­риства та розірвання договору — у розмірі реальних збитків (ст. 1142).

Нарешті у ЦК України багатьох випадках за порушення умов окремих договорів взагалі не передбачається відшкодування збит­ків (наприклад, договорів довічного утримання, позики, кредитного договору та деяких інших) або передбачається лише за певні по­рушення, а за інші не встановлюється (договори купівлі-продажу, найму, підряду, зберігання та ін.). Наявність таких підходів до вре­гулювання правових наслідків порушень умов договорів не можна розглядати як відсутність підстав для стягнення збитків за пору­шення умов договору, для яких законодавець в ЦК не встановив такі санкції. Є підстави вважати, що у таких випадках необхідно керуватися положеннями ст. 22 та статтями глави 51 ЦК України, якими закріплюється загальне правило про відшкодування збитків у повному обсязі, якщо інше не передбачено договором або спеціаль­ним законом. Не виникає подібних проблем у тих випадках, коли в ЦК при врегулюванні певних договорів міститься застереження про поширення на них норм глави 51 ЦК. Наприклад, відповідно до ст. 934 ЦК за порушення обов'язків за договором транспортного експедирування експедитор відповідає перед клієнтом відповідно до глави 51 ЦК, згідно зі ст. 1092 ЦК у разі невиконання або неналеж­ного виконання платіжного доручення клієнта банк несе відпові­дальність відповідно до цього Кодексу та закону. Наведена норма певною мірою стосується і відшкодування збитків, які є формою (мірою) відповідальності.

Такий висновок ґрунтується також на судовій практиці застосу­вання відповідних положень ЦК УРСР. Наприклад, судова колегія у цивільних справах Верховного Суду України у своїй ухвалі у справі за позовом колгоспу ім. Мічуріна Хустського району Закарпатсь­кої області до Виноградівського районного підприємства матеріаль­но-технічного постачання про відшкодування витрат на усунення недоліків придбаних тракторів та стягнення збитків, заподіяних простоєм тракторів, дійшла висновку, що останні повинні відшко­довуватися на підставі загальних норм ЦК УРСР про зобов'язання та статей 233, 234, незважаючи на відсутність в них безпосередньої норми про відшкодування збитків за таких обставин¹. Висловлена Верховним Судом України позиція повністю відповідає також пра­вовим засадам про відповідальність, закладеним у новому ЦК Ук­раїни.

Аналіз наведеної системи норм, що встановлюють відповідаль­ність сторони за порушення договору дає підстави вважати, що у ЦК передбачені нечисленні випадки обмежень принципу повного відшкодування збитків, які полягають у відшкодуванні лише реаль­них (фактичних) збитків. Тобто, якщо договором, Цивільним ко­дексом, іншим законом не встановлено прямих винятків, діятиме презумпція відшкодування збитків у повному обсязі.

Встановлення законом обмежень у відшкодуванні збитків у пов­ному обсязі за певне порушення конкретного виду договору не оз­начає, що і за інші порушення договору має застосовуватися обмежена відповідальність. Так, відповідно до ч. 2 ст. 924 ЦК перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийня­тих до перевезень вантажу, багажу, пошти у розмірі фактичної шко­ди. Наведене правило не розповсюджується на інші можливі пору­шення договору перевезення, зокрема, за прострочення доставки вантажу (ст. 923). Як зазначається в ст. 920 ЦК, у разі порушення зобов'язань, що випливають із договору перевезення, сторони не­суть відповідальність, встановлену цим Кодексом, іншими закона­ми, транспортними кодексами (статутами). Натомість транспортне законодавство (Повітряний кодекс України, Кодекс торговельно­го мореплавства, Статут залізниць та ін.) в частині відшкодування збитків не виходить за межі врегулювання їх Цивільним кодексом України.

При вирішенні питань про відшкодування збитків за порушення господарських договорів необхідно враховувати відповідні положен­ня ГК України, який хоча загалом і закріплює принцип повного відшкодування збитків (ст. 266), але встановлює тільки умови та порядок їх відшкодування.

Нарешті, розмір відшкодування збитків може певною мірою за­лежати від того, у якому співвідношенні із неустойкою (штрафна, залікова, альтернативна, виключна) вони стягуються (ст. 624 ЦК України, ст. 232 ГК України). При цьому прикметно, що ЦК за порушення зобов'язання передбачає стягнення у повному розмірі неустойки (якщо така встановлена) та збитків (штрафна неустойка), а ГК передбачає застосування залікової неустойки, за якої збитки відшкодовуються в частіші, не покритій штрафними санкціями.

Підсумовуючи результати здійсненого аналізу правових засад збитків необхідно зазначити, що у правозастосовній практиці та при вирішенні цивільних спорів необхідно брати до уваги наступне.

1. ЦК України закріплює як загальне правило відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, у повному розмірі, якщо інше не встановлено договором або законом.

2. Якщо нормами, що регулюють той чи інший вид договірного зобов'язання встановлено, що за порушення договору відшкодову­ються збитки, то таке відшкодування має здійснюватися у повному розмірі, якщо інше не встановлено договором.

3.Якщо нормами ЦК чи іншого закону, що регулюють той чи інший вид договірного зобов'язання, взагалі не передбачено за його порушення відшкодування збитків, необхідно керуватися загальни­ми положеннями зобов'язального права, я