ІІІ. Доказування в цивільній справі: його елементи та стадії

Доказування у справі – це діяльність учасників цивільного процесу при визначальній ролі суду з надання, збирання, дослідження й оцінки доказів з метою встановлення за їх допомогою дійсних обставин у справі, прав і обов’язків сторін. Суб’єктами доказування є особи, які беруть участь у справі, зазначені в ст. 26 ЦПК, а також суд.

Доказування є єдиним шляхом установлення судом фактичних обставин у справі. Доказування передує висновку суду про наявність прав та обов’язків сторін та акту застосування судом у рішенні норм матеріального права.

Метою доказування є всебічне, повне, об’єктивне з’ясування всіх обставин, що мають істотне значення для правильного розгляду і вирішення справи. Досягнення цієї мети залежить від ефективності процесуальної діяльності суду та осіб, які беруть участь у справі, спрямованої на забезпечення процесу доказування у справі. Обов’язок надати доказовий матеріал, що дозволить суду правильно вирішити справу, покладений на сторони, інших заінтересованих у вирішенні справи осіб. При цьому на суд покладено обов’язок сприяти всебічному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обовязки, попередити про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяти здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених процесуальним законом. Зазначене забезпечує змагальність як основоположну засаду цивільного судочинства.

Процес доказування відбувається в межах передбаченої процесуальної форми і структурно складається з декількох етапів (стадій), які взаємопов’язані й взаємозумовлені. Етап (стадія) доказування складається з сукупності об’єднаних спільністю мети процесуальних дій, виконуваних суб’єктами доказування. Класичним і найбільш поширеним є визначення таких етапів доказування:

· формування предмета доказування;

· збирання та подання доказів;

· дослідження доказів;

· оцінка доказів.

Разом з тим визначають, що судове доказування складається із послідовних стадій: а) визначення кола обставин, що підлягають доказуванню; б) виявлення і збирання доказів у справі; в) дослідження доказів; г) оцінка доказів; д) перевірка правильного судового доказування під час перегляду судових рішень. Сукупність цих стадій визначає процес доказування в цивільному судочинстві. Тобто, спочатку мають бути встановлені обставини, що підлягають доказуванню в цілому (предмет доказування), а вже після цього обставини, які підлягають доказуванню кожною стороною у справі (обов’язок доказування).

Перший етап (стадія) доказування – формування предмета доказування. Відповідно до ч. 1 ст. 179 ЦПК предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обгрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Предмет доказування визначається судом та особами, які беруть участь у справі, на підставі норм матеріального права, які підлягають застосуванню, і протягом процесу у справі можуть в силу тих чи інших причин піддаватися змінам, наприклад, при відмові позивача від частини позовних вимог чи при збільшенні обсягу позовних вимог, чи при пред’явленні відповідачем зустрічного позову.

Обставини, які підлягають доказуванню, випливають з диспозиції норм матеріального права. Така норма вказує на обставини, які слід довести у будь-якій справі даної категорії. Наприклад, загальними фактами, які входять до предмета доказування в усіх справах про розірвання шлюбу, є факти: укладення шлюбу; наявності чи відсутності взаємної згоди подружжя на розірвання шлюбу; наявності чи відсутності спільних дітей яким не виповнилось 18 років.

Факти, які повинні бути встановлені у справі, утворюють предмет доказування.

Предмет доказування – це і ті обставини, що свідчать про дійсні права і обов’язки сторін у справі. Згідно зі ст. 179 ЦПК, предметом доказування є: а) обставини, які обгрунтовують вимоги позивача (підстава позову); б) обставини, які обгрунтовують заперечення відповідача (підстава заперечення); в) інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Правильне визначення предмета доказування у кожній цивільній справі дозволяє визначити коло фактів, з’ясування яких необхідне для успішного виконання завдань, які вирішуються судом.

Встановлення меж предмета доказування більшою мірою є прерогативою суду, який на різних етапах провадження у цивільній справі визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, з’ясовує, якими доказами кожна сторона буде обrрунтовувати свої доводи чи заперечення, оцінює достатність і взаємний зв’язок доказів в їх сукупності тощо.

Факти, що не підлягають доказуванню. Доказова процесуальна діяльність здійснюється не за всіма фактами предмета доказування. Не потребують доказування загальновідомі, преюдиційні факти, факти, що презюмуються, визнані факти.

Загальновідомі факти – це обставини, які відомі широкому колу осіб, в тому числі і суду. Вони не потребують доказування, тому що об’єктивність їх існування очевидна, це в основному не дії, а події: землетрус, повінь, техногенна катастрофа тощо. Сторона, яка посилається на загальновідомий факт, повинна про нього зазначити. Визнання обставини загальновідомою і такою, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу, про що ним виноситься ухвала, яка оскарженню не підлягає (ч. 2 ст. 61 ЦПК).

Преюдиційність фактів грунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням, що набрало законної сили, факти і правовідносини (ч. 3 ст. 61 ЦПК). Тому факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті самі особи. Але факти, встановлені вироком суду в кримінальній справі, який набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення мають преюдиційне значення лише в двох питаннях: чи мали місце ці дії та чи вчинені вони даною особою (п. 4 ст. 61 ЦПК).

Не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції(презюмовані факти). Правовими презумпціями є закріплені законодавством припущення про наявність або відсутність юридичних фактів. Слід при цьому зазначити, що ст. 61 ЦПК не містить положення про законні презумпції, до того ж частина 4 ст. 60 ЦПК вказує, що доказування не може грунтуватися на припущеннях. Однак, на відміну від загальновідомих і преюдиційних фактів, законні презумпції можуть бути спростовані в загальному порядку. Так, відповідно до ст. 1184 ЦК, за шкоду, заподіяну фізичною особою, визнаною недієздатною у судовому порядку, відповідають її опікун та заклад, які зобов’язані здійснювати за нею нагляд, якщо не доведуть, що шкода була завдана не з їх вини. У цій нормі вина опікуна презюмується, але він може здійснювати процесуальну діяльність, спрямовану на доведення наявності вини інших осіб, а отже, на спростування презумпції своєї вини.

У судовій практиці підставою звільнення від доказування виступають також визнані факти. Це обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (п. 1 ст. 61 ЦПК). Суд може вважати визнаний стороною в суді факт встановленим, коли в нього не виникає сумніву, що визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує прав і законних інтересів осіб, заінтересованих у справі, і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховування істини. У разі, якщо сторона заявить про відмову від визнання нею обставин, то суд приймає таку відмову, якщо сторона доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини, що виникла внаслідок зловмисної домовленості її представника з іншою стороною (ч. 1 ст. 178 ЦПК).

Чітке визначення судом змісту предмета доказування має важливе прикладне значення, оскільки воно: вказує на коло фактів, які необхідно з’ясувати чи встановити у судовому засіданні; обумовлює межі судового доказування; визначає конкретні засоби доказування, які необхідні для здійснення доказування у справі; персоніфікує суб’єкта, зобов’язаного довести ті обставини, на яких грунтуються його вимоги чи заперечення.

Другий етап (стадія) доказування – збирання та подання доказів. З розширенням змагальності в цивільному процесі, активна роль суду у збиранні та витребуванні доказів зменшується. Згідно із загальним доказовим правилом кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Збирання та подання доказів здійснюється самостійно сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, які для підтвердження своїх вимог або заперечень зобов’язані подати усі наявні у них докази або повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться – до початку розгляду справи по суті (ч. 2 ст. 27, ч. 1 ст. 131 ЦПК). Подання доказів особами, які беруть участь у справі, передбачає їх передачу в розпорядження суду.

Докази подаються у строк, встановлений судом з урахуванням часу, необхідного для їх подання. Докази, подані з порушенням вимог, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин (ст. 131 ЦПК).

Активність суду у збиранні доказів, тобто його втручання у процес доказування, допускається лише з урахуванням положення ч. 4 ст. 10 ЦПК, згідно з яким суд може, дотримуючись неупередженості, створювати необхідні умови для всебічного і повного з’ясування обставин справи, сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав. Така активність суду реалізується у випадках, коли сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідно сприяти у витребуванні доказів, якщо у них є складнощі щодо отримання доказів (ч. 1 ст. 137 ЦПК).

Збирання доказів здійснюється також за судовими дорученнями, тобто суд, який розглядає справу, в разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності доручає відповідному суду провести певні процесуальні дії (ч. 1 ст. 132 ЦПК). Відповідно до засад змагальності та п. 5 ст. 130 ЦПК судові доручення щодо збирання доказів можуть бути направлені іншому суду лише у випадку, коли сторони або інші особи, які беруть участь у справі, заявили відповідне клопотання про витребування доказів.

Третій етап (стадія) доказування – дослідження доказів, тобто безпосереднє, на підставі принципів усності й безпосередності сприйняття і вивчення інформації про фактичні дані, представленої сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених в законі засобів доказування. Дослідження доказів спрямовано на пізнання фактичних даних (обставин у справі), їх змісту й достовірності і має за мету одержання необхідного для вирішення справи висновку про їх реальне існування.

Якість доказування забезпечується визначеним у ЦПК процесуальним порядком і способом дослідження. Спосіб дослідження – це одержання інформації про фактичні дані, які встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, висновків експертів (ч. 2 ст. 57 ЦПК). Порядок дослідження – це система виконуваних процесуальних дій по дослідженню доказів. У справах позовного і окремого проваджень, а також у провадженнях з оскарження і перегляду судових рішень суд безпосередньо у судовому засіданні за участю осіб, які беруть участь у справі, досліджує докази. У наказному провадженні, в якому проведення судового засідання не передбачено, суд самостійно досліджує докази, подані стягувачем при пред’явленні заяви про видачу судового наказу, а також докази, надані боржником при пред’явленні заяви про скасування судового наказу.

Дослідження доказів завершується їх оцінкою (четвертий етап (стадія) доказування). Оцінка доказів–це розумова діяльність суб’єктів доказування, що грунтується на законах логіки і процесуального права. Вона спрямовується на встановлення достовірності доказової інформації, наявності чи відсутності обставин, які обгрунтовують вимоги й заперечення сторін та інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи і постановлення судом законного і обгрунтованого рішення.

Суб’єктами оцінки доказів є суд та інші суб’єкти доказової діяльності – особи, які беруть участь у справі. Оцінка доказів судом є владною, а оцінка доказів особами, які беруть участь у справі, – рекомендуючою. Остання виявляється в процесуальних діях – поясненнях, доводах, міркуваннях, запереченнях осіб, які беруть участь у справі.

Оціночна думка суду про докази формується з початкових етапів судового доказування, але остаточно в повному обсязі визначається в нарадчій кімнаті і виражається у мотивувальній частині і змісті постановленого рішення (ст.ст. 212, 215 ЦПК).

Судовій оцінці можуть підлягати тільки докази, які були безпосередньо досліджені в судовому засіданні (ч. 1 ст. 159, ст. 179 ЦПК), з урахуванням належності фактичних даних і допустимості засобів доказування (ст. 58, 59 ЦПК).

Судова оцінка доказів має важливе значення для правильного вирішення справи. Зважаючи на це, законом встановлені правила (принципи) її здійснення, які є також процесуально-правовими гарантіями правильної оцінки доказів судом (ст. 212 ЦПК). Відповідно до них:

1) суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів;

2) жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення;

3) суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності;

4) результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Процесуальним законом встановлено обов’язок доказування. Так, стаття 60 ЦПК закріплює правило, відповідно до якого кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов’язок доказування покладається також на третіх осіб, на органи і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може гpунтуватися на припущеннях.

Суд не бере участі безпосередньо у збиранні доказового матеріалу, але у випадку, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виявляються затруднення, суд за їх клопотанням зобов’язаний витребувати такі докази (ст. 137 ЦПК). Докази, які отримані у порядку, встановленому ст. 137 ЦПК, направляються до суду безпосередньо. Суд може уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для представлення його суду.

У разі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання суд може постановити ухвалу про тимчасове вилучення цих доказів для дослідження судом (ч. 1 ст. 93 ЦПК).

Розподіл обов’язків доказування. Особливість доказування полягає в тому, що воно виступає як право і обов’язок осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні і письмові пояснення суду, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 27 ЦПК), тобто мають право на доказування. Сторони, подаючи докази, реалізують своє право доказування і одночасно виконують обов’язок доказування, оскільки правила статей 10, 60 ЦПК закріплюють правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов’язок доказування покладається також на третіх осіб, прокурора, органи державної влади і місцевого самоврядування та інших осіб, які беруть участь у справі.

Статтею 60 ЦПК розподіляється тягар доказування між позивачем і відповідачем у такий спосіб: позивач зобов’язаний доводити обставини, якими він обгрунтовує позовні вимоги, а відповідач – обставини, якими він обгрунтовує заперечення проти вимог, що пред’явлені до нього. Тягар доказування третьої особи, що заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, адекватний тягарю доказування позивача. Отже, підставу позову повинен довести саме позивач.

Таким чином, розподіл обов’язків щодо доказування у цивільній справі здійснюється на підставі одного з основних принципів цивільного судочинства – принципу змагальності, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України (ч. 3 ст. 10 ЦПК).

Висновки з третього питання:

Таким чином, основним способом пізнання фактичних обставин справи, що підтверджують вимоги та заперечення сторін, а також інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, є встановлення їх за допомогою судових доказів, тобто судове доказування. Важливим є те, що судове доказування охоплює процесуальну діяльність всіх суб'єктів цивільного процесу, оскільки оцінка фактів і рішення у справі є результатом процесуальної діяльності не лише суду, а й інших осіб, які беруть участь у справі.