Рівні дієздатності фізичної особи

Враховуючи те, що свідомо вчиняти дії, які призводять до певних юридичних наслідків, можуть лише особи, які мають певний життєвий досвід, можуть розумно вести свої справи та розуміти значення своїх вчинків, закон визначає за фізичними особами дієздатність не в рівному обсязі.

Дитину неможливо одразу наділити всім обсягом цивільної дієздатності,! позбавити її можливості поступово привчатися до здійснення самостійних і вольових дій. Закон визначає вікові етапи, з настанням яких особа набуває більшої за обсягом дієздатності, досягає більш високого її рівня.

Враховуючи ці фактори, у Цивільному кодексі України (ст.ст.31-35)| розрізняються такі рівні дієздатності, як:

1) повна;

2) неповна;

3) часткова.

Часткову дієздатність відповідно до ст.31 ЦК України мають осої досягли 14 років (малолітні).

Особи у віці до 14 років не можуть ще розумно вести свої справи, управляти і своїм майном, і тому закон (ст.31 ЦК України) закріплює за ними лише] можливості:

1) вчинення дрібних побутових правочинів. Цивільний кодекс України на відміну від ЦК 1963 р. дає визначення дрібному побутовому правочину. Так, за ч.І ст.31 правочин вважається дрібним побутовим, якщо він: задовольняє побутові потреби особи;

• відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку;

• стосується предмета, який має невелику вартість.

Ці правочини спрямовані на задоволення повсякденних побутових потреб, наприклад, придбання навчальних приладів, продуктів харчування та інших, незначних за своєю вартістю предметів . При цьому, той правочин, що здатний заподіяти шкоду розвитку дитини, не може вважатися побутовим, зокрема, не є | таким договір про купівлю цигарок чи алкоголю.

Більш складним є другий критерій - незначний характер суми правочину. Як визначити, чи є правочин значним за сумою або ні ? Пропозиції встановити конкретну суму в законі або визначити її як процент від рівня прибутку батьків не мають ніякого відношення до змісту правила, яке покладено в основу законодавчого вирішення: незначність суми означає, що для даної дитини з урахуванням її рівня розвитку, ступеня усвідомлення значимості дій, які вона вчиняє, суд у кожному конкретному випадку повинен винести своє рішення. Слід звернути увагу на те, що дрібними побутовими правочинами можуть бути як договори про набуття прав, так і про розпорядження ними (наприклад, не лише договір купівлі дрібних речей, а й дарування, продажу, міни).

2) здійснення особистих немайнових прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом. Відповідно до ст.423 ЦК України до особистих немайнових прав інтелектуальної власності належать: право на визнання людини творцем (автором, виконавцем, винахідником тощо) об'єкта права інтелектуальної власності; право перешкоджати посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта права інтелектуальної власності та інші права, передбачені законом. Майнові ж права на ці результати реалізуються їх батьками (усиновителями, опікунами), як і право на судовий захист особистих немайнових та майнових прав малолітнього на ці результати.

Лише в цих межах за особами, які не досягни 14-річного віку, визнається дієздатність. Усі інші правочини вчиняються батьками (усиновлювачами) або опікунами від імені малолітніх і в їх інтересах.

При цьому, за ч.З ст.17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

Ця норма відповідала ст.78 Кодексу про шлюб та сім'ю, який був чинним на момент прийняття Закону України «Про охорону дитинства». Згідно зі ст.78 КпШС батьки управляли майном дитини як опікуни та піклувальники без спеціального призначення з додержанням відповідних правил щодо опіки та піклування. Договори, які підлягали нотаріальному посвідченню та спеціальної реєстрації, відмова від майнових прав, розділ майна, розділ або обмін площі, видача письмових зобов'язань могли вчинятися опікуном

(піклувальник міг давати підопічному згоду на їх укладення) лише на підставі дозволу органу опіки та піклування.

Так, відповідно до ч.І ст.177 СК якщо у малолітньої дитини є майно, батьки управляють ним без спеціального на те повноваження. Батьки зобов'язані вислухати думку дитини щодо способів управління її майном.

Зміст норми ст.177 СК України призвів до неоднозначного вирішення питання необхідності отримання батьками дозволу органу опіки та піклування на розпорядження майном малолітніх дітей. Практичну реалізацію на практиці став знаходити погляд про те, що оскільки у нормах статей 68 і 71 ЦК батьки не вказані, то на них ці норми не поширюються1, а отже норма ч.З ст.17 Закону України «Про охорону дитинства» була фактично відмінена ст.177 СК.

Визначеність у це питання було внесено Законом України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», згідно зі ст.11 якого органи та піклування вирішують питання надання письмової згоди або заперечення відчуження нерухомого майна (у тому числі житла) та іншого майна, якого є дитина.

Відповідно до ст.221 ЦК України правочин, який вчинено малолг особою за межами її цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений батьками (усиновлювачами) або одним з них, з ким вона проживає, або опікуної Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчи» протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні. У разі відсутні схвалення правочину він є нікчемним. На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи.

Якщо правочин з малолітньою особою вчинила фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то вона зобов'язана повернути батькам (усиновлювачам) або одному з них, з ким проживає малолітній, або опікуну все те, що вона одержала за таким правочином від малолітньої особи. Дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані вчиненням недійсного правочину, якщо у момент вчинення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони. Батьки (усиновлювачі) або опікун малолітньої особи зобов'язані повернути дієздатній стороні все одержане нею за цим правочином у натурі, а у разі неможливості - відшкодувати вартість одержаного за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо обома сторонами правочину є малолітні особи, то кожна з них зобов'язана повернути другій стороні все, що одержала за цим правочином, у натурі. У разі неможливості повернення майна відшкодування його вартості провадиться батьками (усиновлювачами) або опікуном, якщо буде встановлено, що вчиненню правочину або втраті майна, яке було предметом правочину, сприяла їхня винна поведінка.

При цьому йдеться про правочини, тобто дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст.202 ЦК). Однак, малолітня особа може самостійно вчиняти юридичні вчинки, які також призводять до виникнення певних цивільних прав та обов'язків у такої особи. Так, малолітня особа може знайти скарб, написати вірш, картину чи створити інший результат інтелектуальної, творчої діяльності. Якщо правочин може вчиняти лише та особа, яка розуміє значення своїх дій та може керувати ними, то юридичні вчинки не обумовлені такою здатністю, адже ними є дії, які породжують правові наслідки незалежно від того, чи були вони свідомо спрямовані на їх настання, або ні.

Малолітні є неделіктоздатними, оскільки вони не несуть цивільно-правової і відповідальності за заподіяну ними шкоду. Поведінка малолітньої дитини може завдати шкоду, але не може вважатися протиправною.

За шкоду, заподіяну особою, яка не досягла 14 років, відповідають її батьки ; (усиновлювачі) або опікуни чи інші фізичні особи, які на правових підставах здійснюють виховання малолітньої особи, якщо не доведуть, що шкода була завдана не з їх вини (ст.1178 ЦК України).

У ч.І ст.1178 ЦК вперше дається визначення поняття вини цих осіб як «несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання та нагляду за малолітньою особою».

Щодо вини безпосередніх заподіювачів шкоди, то їх незрілий вік не дозволяє говорити про їх вину. Держава регулює поведінку, встановлюючи юридичні обов'язки і покарання за їх невиконання для тих, хто наділений відповідною мірою свідомості та волею. Тому, хоча поведінка малолітніх і може заподіювати шкоду, але протиправною вона вважатися не буде1.

Якщо особа, яка не досягла 14 років, заподіє шкоду в той час, коли вона перебувала під наглядом навчального, виховного або лікувального закладу, ці заклади несуть майнову відповідальність за шкоду, якщо не доведуть, що ця шкода виникла не з їх вини (ч.ч. 2-4 ст.1178 ЦК Украши). Якщо малолітня особа завдала шкоди як з вини батьків (усиновлювачів) або опікуна, так і з вини закладів або особи, яка зобов'язана здійснювати нагляд за нею, батьки (усиновлювачі), опікун, такі заклади та особа зобов'язані відшкодувати шкоду у частці, яка визначена за домовленістю між ними або за рішенням суду.

При цьому у ч.5 ст.1178 ЦК зазначається, що обов'язок зазначених осіб відшкодувати шкоду, завдану малолітньою особою, не припиняється у разі досягнення нею повноліття. Після досягнення повноліття особа може бути зобов'язана судом частково або в повному обсязі відшкодувати шкоду, завдану нею у віці до чотирнадцяти років життю або здоров'ю потерпілого, якщо вона має достатні для цього кошти, а особи, які повинні відшкодовувати шкоду, завдану малолітнім, є неплатоспроможними або померли.

Неповною дієздатністю володіють особи у віці від 14 до 18 років (неповнолітні особи). Відповідно до ст.32 ЦК Украши неповнолітні особи окрім тих прав, що мають малолітні, можуть:

1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими Доходами (наприклад, доходами від придбаних цінних паперів, гонорарами,

преміями за перемоги у конкурсах). Правочини, пов'язані з розпорядженням своїм] заробітком можуть стосуватися значних за вартістю предметів і бути будь-якими] за своїм характером. Така широка самостійність у здійсненні цих правочиншІ обумовлена тим, що в трудових відносинах неповнолітні прирівнюються до] повнолітніх, у тому числі й в здатності розпоряджатися отриманою винагородою] за працю.

Неповнолітній може лише один раз розпорядитися заробітком абоі стипендією. Розпоряджатися ж речами (наприклад, укладати договір купівлі-| продажу, дарування), набутими внаслідок вчинення правочинів за рахунок своїх] доходів, підліток має право лише за згодою своїх батьків (усиновлювачів) або| піклувальників, якщо такий правочин не є дрібним побутовим. Постає також | питання щодо можливості розпорядження заробітком, виплаченим речами. Слід! погодитися, що у цьому разі неповнолітня особа має право самостійно вчиняти| правочини, спрямовані на реалізацію цих речей ;

2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої! діяльності, що охороняються законом, зокрема, укладати ліцензійні, авторські| договори та одержувати винагороду;

3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не забороненої законом або установчими документами юридичної особи. Наприклад, за Закону України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» громадяни з 14 років можуть бути членами молодіжних громадських організацій, діяльність: спрямована на задоволення та захист своїх законних соціальних, економічних, творчих та інших спільних інтересів, а відповідно до ст.4 цього ж закону з 15 років - бути засновниками молодіжних та дитячих громадських організацій;

4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним ними на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку)- Коштами, внесеними іншою особою у фінансову установу на його ім'я, неповнолітні розпоряджаються за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників. Ця норма закріплюється й у п.7.4 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах1, за яким неповнолітня особа має право самостійно розпоряджатися внесеними нею коштами на рахунок, відкритий нею на своє ім'я, а також заробітною платою (заробітком) і стипендією, що надходять на її рахунок.

Інші правочини неповнолітній вчиняє за згодою батьків (учиновлювачів) або піклувальників. При цьому відповідно до ч.4 ст.32 ЦК згода на вчинення неповнолітньою особою правочину має бути одержана від будь-якого з батьків (усиновлювачів). У разі заперечення того з батьків (усиновлювачів), з яким проживає неповнолітня особа, правочин може бути здійснений з дозволу органу опіки та піклування. Ця згода повинна компенсувати волю та нестачу життєвого досвіду неповнолітніх, забезпечити в їх інтересах краще здійснення належних їм прав та обов'язків, захист їх від зловживань з боку третіх осіб.

Правочини, які потребують лише особистої участі, наприклад, складання заповіту, взагалі не можуть вчинятися неповнолітніми ні самостійно, ні за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників, органів опіки та піклування.

Слід зазначити, що потребує законодавчого вирішення питання форми, в яку має оформлюватися згода батьків (усиновлювачів) або піклувальників щодо вчинення правочину. Це необхідно, перш за все, для захисту прав самого неповнолітнього, тому що за ст.222 ЦК правочин, вчинений неповнолітнім за межами його цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів) чи піклувальників, може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересована особи. Невизначеність цієї форми призводить до труднощів при вирішенні' спорів та вносить нестабільність у цивільно-правові відносини. Цивільний коде України лише визначив, що на вчинення неповнолітніми особами правочинів щод транспортних засобів або нерухомого майна згода батьків (усиновлювачів) піклувальників мас бути нотаріально посвідченою.

І не лише перед, але й після його вчинення. Так, за ст.222 ЦК правочин, який неповнолітня особа вчинила за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника, може бути згодом схвалений ними. Ці правочини і будуть вважатися схваленими, якщо протягом одного місяця з моменту, коли ції особи дізналися про вчинення неповнолітньою особою такого правочину, вони неї заявили претензії другій стороні. Поведінка дитини, яка досягла 14 років, може бути визнана протиправною, а і вона сама притягнута до цивільної відповідальності (ст.1179 ЦК). Тобто ці неповнолітні особи є деліктоздатними. Закон виходить з того, що людина в цьому віці може усвідомлювати свої дії, а тому й повинна нести самостійну майнову відповідальність за завдану шкоду. У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування завданої нею шкоди, ця шко відшкодовується в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі її батька (усиновлювачами) або піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкода була завдана не з їхньої вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов'язаний відшкодувати шкоду в частці, якої не вистачає, або в повному обсязі, якщо він не доведе, що шкоду було завдано не з його вини. Обов'язок зазначених осіб відшкодувати шкоду припиняється після досягнення особою, яка її завдала, повноліття або коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.

Неповнолітня особа самостійно відповідає за порушення договору, укладеного нею самостійно згідно із законом (ч.І ст.ЗЗ ЦК України). Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник (ч.2 ст.ЗЗ ЦК).

Отже, неповнолітні особи можуть самостійно вчиняти доволі широке коло дій, що мають юридичне значення, але певний контроль зберігається і за здійсненням цих дій.

Так, згідно з ч.5 ст.32 ЦК, за наявності достатніх підстав (витрачання коштів на шкоду своєму здоров'ю, безцільно, на шкоду іншим особам, суспільним інтересам і т.п.) суд за заявою батьків (усиновлювачів), піклувальника, органу опіки та піклування може обмежити право неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавити її цього права.

У випадку задоволення судом вимог зазначених осіб за неповнолітніми буд визнаватися здатність розпоряджатися своїми доходами лише за згодою (усиновлювачів) або піклувальників, або вони можуть бути зовсім пс можливості безпосередньо отримувати доходи і їх витрачати2.

Повна дієздатність — це здатність фізичної особи власними діями набу та здійснювати будь-які майнові та особисті немайнові права, брати на себе виконувати будь-які обов'язки, тобто реалізувати належну їй правоздатність повному обсязі.

Така дієздатність виникає з настання повноліття, тобто з досягненням 18-| річного віку (ч.І ст.34 ЦК). Кожна повнолітня особа вважається такою, що повну цивільну дієздатність. Службові особи не мають права вимагати громадян, окрім паспорта, інших документів, які підтверджували б цей їх правов стан. Такі дії є протиправними і можуть бути оскаржені до суду.

У повному обсязі згідно з ч.2 ст.34 ЦК цивільну дієздатність набувають також особи, які ще не досягли повноліття, але зареєстрували шлюб.

Відповідно до ст.22 Сімейного кодексу шлюбний вік для встановлюється у 17, а для чоловіка - у 18 років. Особи, які бажають зареєструвати | шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу. За заявою особи яка досягла 14 років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо це відповідає її інтересам (ч.2 ст.23 СК).

у Цивільному кодексі України було вирішеи питання впливу факту розірвання шлюбу до досягнення 18 років на набу дієздатність. Так, згідно з ч.2 ст.34 ЦК у такому разі набута повна цивільна дієздатність зберігається. Також відповідно до ч.2 ст.34 ЦК, якщо шлюб визнаний недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. Але це не поширюється на випадки, коли шлюб визнається недійсним з підстав, пов'язаних із протиправною поведінкою одного з подружжя.

Цивільний кодекс України, також вирішив питання рівня дієздатності неповнолітніх осіб, які мають дітей і не перебувають у шлюбі. Кількість таких осіб зростає. Таким особам відповідно до ч.І ст.35 ЦК може бути надана повна цивільна дієздатність за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди - за рішенням суду. При цьому у статті 35 ЦК України не зазначається, як буде впливати факт смерті дитини неповнолітньої особи або виключення відомостей про неповнолітню особу як батька чи матір дитини з актового запису про її народження на обсяг дієздатності неповнолітньої особи, якій була надана повна дієздатність. Оскільки спеціальної норми щодо цього немає, то ці обставини не будуть впливати на рівень дієздатності неповнолітньої особи.

Як відзначає більшість психологів, період 14-18 років у житті підлітка відзначається переходом від дитинства до дорослого життя. Перед ним постає завдання соціального та особистого визначення, визначення свого професійного призначення, з'являються бажання реалізувати себе у трудовій діяльності. Ці потреби підлітка мають бути реалізовані у сприятливих умовах на основі соціальне значимої корисної діяльності, інакше ствердження здійснюється у неформальних підліткових групах у формах асоціальних проявів або це може викликати повернення до дитячих утриманських реакцій.

Тому є позитивним, що у Цивільному кодексі України передбачена можливість надання повної дієздатності фізичній особі, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявністю письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця (ч ст.35 ЦК). Якщо ж фізична особа, яка досягла 16 років, працює за труде договором, то їй також може бути надана повна дієздатність за рішенням орг опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою І (усиновлювачів) або підкувальника, а у разі відсутності такої згоди - за ріше суду (ч.ч.1,2 ст.35 ЦК).

Закріплена у національному законодавстві можливість надання пов дієздатності до досягнення повноліття у разі бажання займатися підприємницької! діяльністю або праці за трудовим договором є позитивним, оскільки прогресії суспільство повинно стимулювати таланти своїх членів, сприяти їх прояву,; становленню та розвитку.

Відповідно до ч.5 ст.35 ЦК у разі припинення трудового договору,! припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй пс цивільна дієздатність зберігається.

Відповідно до ст.35 ЦК повна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на всі цивільні права та обов'язки.

У певних випадках, цивільне законодавство пов'язує можливість вчинення певних правочинів не лише з наявністю повної дієздатності, але й з повноліттям особи. Так, згідно з ч.2 ст.746 ЦК набувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа.

Отже, для забезпечення входження особи у доросле життя законодавець поступово підвищує рівень її дієздатності. Так, дитина до 14 років має часткову дієздатність, з досягненням 14 років набуває неповної дієздатності, а з досягненням 18 років вважається повністю дієздатною. Однією з новел щодо правового статусу фізичної особи стала можливість надання повної дієздатності до досягнення повноліття у разі бажання 16-річної особи займатися підприємницькою діяльністю або праці за трудовим договором. Також повна цивільна дієздатність може надаватися й неповнолітнім особам, які записані матір'ю чи батьком дитини. Це обумовлено тим, що такі особи самі вже повинні піклуватися та відповідати за дії своїх дітей.

Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи та визнання її недієздатної). Обмеження дієздатності можливе лише у випадках і в встановлених законом (ч.2 ст.ЗО ЦК України). Воно полягає в тому, що особа позбавляється здатності своїми діями набувати певні цивільні права створювати певні цивільні обов'язки, які вона могла набувати та створювати.! Таким чином, йдеться про зниження рівня дієздатності, який мала особа.

У ст.36 ЦК визначені умови обмеження дієздатності фізичної особи:

1) психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення! своїх дій та (або) керувати ними.

2) зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними) речовинами тощо і як наслідок цього - скрутне матеріальне становище цієї| особи чи її сім'ї, або інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати.

Перелік підстав для обмеження дієздатності фізичної особи є вичерпним. У літературі висловлювалися пропозиції щодо розширення цього переліку, оскільки особа може поставити у скрутне матеріальне становище себе чи свою сім'ю і| азартними іграми, ризикованим веденням підприємницької діяльності, безмежним колекціонуванням. Але зараз обмежити дієздатність фізичної особи на| цих підставах неможливо.

Цивільний кодекс України надає можливість за наявності зазначених обставин обмежити дієздатність й особи, яка не має сім'ї чи ставить у скрутне матеріальне становище лише себе. Ця зміна є позитивною, оскільки самотня особа, яка внаслідок зловживання спиртними напоями опиниться у скрутному матеріальному становищі, заподіює шкоду не лише собі, але і суспільству в цілому як його член. Суспільство, держава та її правоохоронні органи не можуть запишатися байдужими щодо поведінки індивіда в суспільстві.

Ще однією новелою Цивільного кодексу стало те, що у разі зловживання фізичної особи спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо захищаються інтереси не лише цих осіб і її сім'ї, але й інтереси осіб, які не є членами сім'ї, проте яких за законом вона має утримувати.

Для обмеження фізичної особи у дієздатності необхідно встановити, що зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо тягне за собою непосильні витрати грошей на їх придбання і є головною причиною скрутного матеріального становища її самої чи членів її сім'ї або осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати. Наявність у когось з членів сім'ї заробітку саме по собі не є перешкодою для обмеження дієздатності особи, якщо сім'я не отримує від неї необхідних коштів або змушена її утримувати.

Обмеження дієздатності фізичної особи здійснюється судом. Заяву щодо цього можуть подавати: члени її сім'ї, органи опіки та піклування, наркологічний або психіатричний заклад (ст. 237 ЦК України).

Відповідно до ст.238 ЦК у заяві про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи повинні бути викладені обставини, що свідчать про психічний розлад, що істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, чи обставини, що підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, поставила себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (зокрема, ці факти можуть підтверджуватися актами міліції, громадських організацій тощо).

Обставина, що сім'я поставлена у скрутне матеріальне становище, може підтверджена довідками про прибутки сім'ї (заробітну плату, пенсію, на майно), кількість її членів, у тому числі й тих, хто знаходиться на утриманні.

Справа розглядається з обов'язковою участю представників органу опіки' піклування (ст.240 ЦПК).

Для встановлення факту психічного розладу, який істотно впливає здатність фізичної особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати І відповідно до ст.239 ЦПК суд за наявності достатніх даних про психічний; здоров'я фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судове-1 психіатричну експертизу.

У рішенні суду щодо обмеження дієздатності фізичної особи відповідно до змін, внесених у Цивільний кодекс України 3 березня 2005 р., має бути призначений піклувальник за поданням органу опіки та піклування (ст.60 ЦК). До цього моменту піклувальника такій особі призначав орган опіки та піклування.

Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання^ законної сили рішенням суду про це (ч.4 ст.36 ЦК).

Правовими наслідками обмеження цивільної дієздатності фізичної особи є те, що така особа лише за згодою піклувальника може вчиняти правочини щодо, розпорядження майном: договори купівлі-продажу, позики, дарування, комісії та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових. Відмова піклувальника дати згоду на вчинення таких правочинів може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або суду (ч.З ст.37 ЦК).

Питання форми надання такої згоди залишається невирішеним і в даному! випадку. На думку В.П.Жушмана, вона повинна співпадати з формою правочину, | на вчинення якого ця згода дається1.

Відповідно до ч.І ст.223 ЦК, правочин, вчинений фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника, може бути згодом схвалений ним. Такий правочин буде схвалений, якщо піклувальник, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявить претензії другій стороні.

За ч.2 ст.223 ЦК України, у разі відсутності схвалення піклувальника такий правочин за його позовом може бути визнаний судом недійсним, якщо буде встановлено, що він суперечить інтересам самого підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зобов'язаний утримувати. Отже, у цій нормі Цивільного кодексу України була врахована мета обмеження дієздатності: попередження порушення цією особою своїх інтересів, інтересів своєї сім'ї, осіб, яких вона зобов'язана утримувати, внаслідок психічного розладу чи зловживання спиртними речовинами, наркотичними та іншими засобами.

Одержання заробітку, пенсії, інших доходів особи, цивільна дієздатність якої обмежена, і розпорядження ними здійснює піклувальник. Піклувальник може письмово дозволити такій фізичній особі самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними.

Відповідно до ст.7 Закону України «Про оренду землі» у разі обмеження дієздатності фізичної особи за рішенням суду право на оренду земельної ділянки переходить до одного з членів її сім'ї, який виявив бажання і може відповідно до закону стати орендарем, а у разі його відмови або відсутності таких - до осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем, за їх згодою, якщо це не суперечить вимогам Земельного кодексу та цього Закону.

Згідно зі ст.129 ЦК повне товариство може прийняти рішення про визнання учасника повного товариства таким, що вибув із його складу, у разі обмеження його цивільної дієздатності.

За п.п. 6,7 ч.1 ст.248 ЦК представництво за довіреністю припиняється у разі обмеження цивільної дієздатності особи, яка видала довіреність, або особи, якій видана довіреність.

Відповідно до п.5 ч.І ст.1044 ЦК договір управління майном припиняється у разі обмеження дієздатності управителя майном.

Обмеження дієздатності стосується лише цивільно-правової дієздатності, за винятком тих випадків, коли у законодавства на це є пряма вказівка. Так, дієздатність якої обмежена, має право самостійно укладати трудовий догові] одружуватися. Але особи, обмежені судом у дієздатності, не мають усиновлювати дітей і не можуть бути призначені опікунами або піклувальн над іншими особами. Батьки, обмежені у дієздатності, не можуть вч правочини щодо розпорядження майном від імені своїх дітей чи давати їм згоду І вчинення правочинів.

Обмеження дієздатності за ч.5 ст.37 ЦК не призводить до деліктоздатності, тобто особа, обмежена у дієздатності, несе цивільну І відповідальність за загальними правилами (ст. 1185 ЦК).

Обмеження дієздатності не є безстроковим, хоч воно і не призначається на! якийсь визначений строк. Обмеження дієздатності скасовується, якщо є дані про | припинення фізичною особою зловживань спиртними напоями, наркотичними] засобами, токсичними речовинами тощо чи такого поліпшення її психічного стану,! який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій таї (або) керувати ними (ст.38 ЦК). Такі справи розглядаються судом за заявою самої І фізичної особи, її піклувальника, членів сім'ї або органу опіки та піклування] (ст.241 ЦПК). Рішення суду після набрання ним законної сили призводить до| припинення піклування, встановленого над фізичною особою (ч.З ст.38 ЦК).

Дієздатність фізичної особи припиняється її смертю і вважається припиненою у випадку оголошення особи померлою. Проте фізична особа може бути визнана у судовому порядку, передбаченому в Гл.2 Розділу IV ЦПК, недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу неї здатна усвідомлювати значення своїй дій та (або) керувати ними (ст.39 ЦК).

Зазначена норма свідчить про те, що фізична особа може бути позбавлена! цивільної дієздатності з урахуванням її психічного стану і можливості розсудливої вести справи. Інші обставини (сліпота, глухота, німота, параліч, інші хвороби, похилий вік) не призводять до настання такого наслідку. Хоча слід відзначити, що 1 у науці висловлювалися пропозиції щодо визнання недієздатними осіб, які мають фізичні вади, важку хворобу, із-за яких не мають жодної можливості спілкування з людьми, позбавлені свідомості та волі.

Не допускається обмеження чи позбавлення дієздатності особи, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати та захищати свої права, виконувати свої обов'язки. У ст.78 ЦК передбачений механізм обрання такою особою помічника, що не впливає на обсяг дієздатності фізичної особи.

Поняття «недієздатність» слід відрізняти від поняття «неосудність». Неосудність - це обумовлена хронічним психічним захворюванням, тимчасовим розладом психічної діяльності, недоумством або іншим хворобливим станом психіки нездатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними під час вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого Кримінальним кодексом (ч.2 ст.19 КК). Отже, поняття неосудності застосовується у зв'язку з оцінкою психічного стану особи під час вчинення нею суспільно-небезпечної діяльності. При цьому, визнання особи недієздатною не розцінюється як достатній доказ неосудності. І навпаки, визнання особи неосудною не впливає на дієздатність фізичної особи.

Недієздатними можуть бути визнані як повнолітні особи, так і малолітні, неповнолітні особи, особи, дієздатність яких обмежена2.

Визнана недієздатною може бути лише жива особа. Стосовно померлої особи мова може йти про визнання недійсним правочину, шлюбу чи іншого акту, який особа вчинила, не усвідомлюючи значення своїх дій.

Визнання особи недієздатною обумовлено, перш за все, турботою про неї з тим, щоб виключити із кола активних учасників цивільного обороту осіб, які не можуть розуміти свої дії або керувати ними4.

Підставою для визнання фізичної особи недієздатною є не саме по психічне захворювання, а його вплив на здатність розуміти значення своїх (ураження інтелекту) або керувати ними (ураження волі)1. Тобто, фізична визнається недієздатною, якщо вона не тільки не має повноцінної психіки, а ще і нездатна розсудливо вести свої справи.

Отже, потрібна наявність двох критеріїв:

> психіатричного (медичного);

> психологічного (юридичного), який в свою чергу поділяється на:

- інтелектуальний;

- вольовий.

Вирішення питання щодо наявності першого критерію належить до медицини та компетенції відповідних медичних установ, хоча суд оції висновок цих установ у сукупності з іншими доказами, а встановлення наявне другого критерію охоплює галузь права і належить до компетенції суду.

Визнання фізичної особи недієздатною здійснюється судом. Сам по собі факт хронічного, стійкого психічного розладу, хоча і очевидний для оточуючих' навіть підтверджений довідкою лікувального закладу, ще не означає, що дана фізична особа є недієздатною. Лише наявність рішення суду, яке набрало заков сили, дає підставу вважати фізичну особу недієздатною.

Заяву щодо визнання фізичної особи недієздатною можуть подавати лише:; члени її сім'ї, близькі родичі, незалежно від їх сумісного проживання, орган ог та піклування, психіатричні заклади (ч.З ст.237 ЩІК).

Відповідно до ч.З ст.238 ЦПК в заяві про визнання фізичної недієздатною мають бути викладені обставини, які свідчать про хронічний,] стійкий психічний розлад, внаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значе своїх дій та (або) керувати ними.

Судця за наявності достатніх даних про хронічний, стійкий психічний ] особи призначає для визначення її психічного стану судово-психіаекспертизу (ч.1 ст.239 ЦПК України). В ухвалі про призначення експертизи на її

вирішення мають ставитися такі питання, як:

/ чи хворіє дана особа на психічний розлад здоров'я;

/ чи є психічний розлад здоров'я хронічним, стійким;

/ чи здатна особа усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

/ чи може особа, щодо якої розглядається справа, з'явитися в судове засідання1.

За відсутності доказів повної нездатності особи розуміти значення своїх дій чи керувати ними суд зобов'язаний відмовити у визнанні особи недієздатною незалежно від того, що особа страждає на психічний розлад здоров'я.

Гарантією недоторканності особистої свободи є запровадження обов'язку відшкодування моральної шкоди, заподіяної особам поданням до суду свідомо безпідставної вимоги про визнання її недієздатною (ч.З ст.39 ЦК).

Якщо особа, здійснюючи ті чи інші юридичні дії (правочини), внаслідок тимчасового психічного розладу не розуміла їх значення, суд на вимогу такої особи, а у разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені, визнає недійсними лише ці правочини (ст. 225 ЦК), не визнаючи цю особу недієздатною. Застосування ст.39 ЦК можливе лише тоді, коли особа хворіє на хронічний, стійкий психічний розлад, а не страждає тимчасовим розладом психічної діяльності.

Відповідно до ст.40 ЦК, за загальним правилом фізична особа визнається недієздатною з моменту набуття законної сили рішення суду, але якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу або правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у рішенні день, з якого вона визнається недієздатною. Така позиція була передбачена і в п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про визнання громадянина обмежено дієздат чи недієздатним», а з прийняттям Цивільного кодексу України набу законодавчого закріплення. Ця позиція законодавця є доцільною з точки заощадження коштів і часу та дозволить уникнути нових судових процесів позовними заявами про визнання правочинів або шлюбу недійсними.

Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка. призначається судом (ч.1 ст.60 ЦК).

Визнання фізичної особи недієздатною припиняє договірні зобов'язання за і участю, якщо ця обставина робить неможливим їх виконання. Наприклад, дог доручення припиняється у разі визнання довірителя або повіреного недіє (п.2 ч.І ст.1008 ЦК).

Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-які правочини. | Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє опікун.

Проте визнання особи недієздатною не впливає на можливість вчинення! недієздатною особою юридичних вчинків. Наприклад, така особа може] створювати об'єкти права інтелектуальної власності тощо).

Шкода, завдана недієздатною фізичною особою, відшкодовується опікуном; або закладом, який зобов'язаний здійснювати нагляд за нею, якщо він не доведе,; що шкода була завдана не з його вини. Обов'язок цих осіб відшкодувати шкоду,; завдану недієздатною фізичною особою, не припиняється в разі поновлення її цивільної дієздатності. Якщо опікун недієздатної особи, яка завдала шкоди, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшкодування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого,; частково або у повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи (ст.1184| ЦК).

Особа, визнана недієздатною, може бути поновлена у дієздатності.

Відповідно до ст.42 ЦК за позовом опікуна або органу опіки та піклування суді поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у неї відновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Таким чином, обмеження дієздатності та визнання особи недієздатною можливе лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Вони полягають у тому, що фізична особа обмежується або позбавляється здатності своїми діями набувати певні цивільні права і створювати певні цивільні обов'язки, які вона могла набувати та створювати. Умовами обмеження дієздатності фізичної особи є психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними або зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і як наслідок цього -скрутне матеріальне становище самої фізичної особи чи її сім'ї, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати. Правовими наслідками обмеження цивільної дієздатності фізичної особи є те, що така особа лише за згодою піклувальника може вчиняти правочини, що виходять за межі дрібних побутових. Недієздатною особа може бути визнана, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Недієздатна фізична особа не має права вчиняти будь-якого правочину. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє опікун.

_______________________________________________________________