Політика УЦР в умовах загострення конфлікту з Тимчасовим урядом та більшовицькою Росією

Зміст І Універсалу відразу ж було надіслано до Петрограда. Тимчасовий уряд засудив його як документ «злочинний і сепаратистський». Проте 29 червня відрядив до Києва делегацію, до складу якої увійшли О. Керенський, М. Терещенко, І. Церетелі. За кілька днів переговорів їм вдалося переконати Центральну Раду відмовитися від деяких положень. Досягнутий компроміс було покладено в основу ІІ Універсалу.

Цей документ було прийнято 3 липня 1917 р. Згідно з ним, Генеральний секретаріат визнавався крайовим органом управління в Україні, склад якого затверджувався Тимчасовим урядом. Центральна Рада мала поповнитись представниками національних меншин, допускалося формування українських військових частин. Однак питання про автономію, аграрне та інші відкладалися до скликання Всеросійських установчих зборів.

У порівнянні з першим Універсалом, другий був кроком назад. Він означав фактичну відмову лідерів української революції від права на самостійність, а також визнання ними керівної ролі російської влади. Саме тому національно свідомі сили виступили із критикою документа. 4-5 липня Український полк ім. Полуботка під командуванням М. Міхновського захопив приміщення Центральної Ради і зажадав скасування ІІ Універсалу. Центральна Рада відмовилася це зробити, роззброїла самостійників і відправила їх на фронт.

Не уникнув критики ІІ Універсал і в Петрограді. Частина міністрів-кадетів не бажаючи затверджувати результати переговорів з Центральною Радою вийшла зі складу Тимчасового уряду, що призвело до чергової урядової кризи. Цим швидко скористались більшовики, які 3-5 липня 1917 р. організували невдалу спробу державного перевороту. У зв’язку з цим, Ради були розігнані, а уся повнота влади зосереджена у руках Тимчасового уряду. У прагненні стабілізувати ситуацію влада посилила централізацію. 4 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд видав «Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату». У документі Центральна Рада позбавлялась функцій законодавчого органу, вдвічі зменшувалась кількість її секретарів, а ареал поширення влада обмежувався лише 5 українськими губерніями. Проте дана постанова не була прийнята до виконання.

За такої ситуації Центральна Рада виносить питання федеративного устрою Російської імперії на загальнодержавне обговорення і проводить у Києві 8-15 вересня 1917 р. з’їзд народів Росії. Сюди прибули делегати з Північного Кавказу, від кубанського козацтва та ін. У підсумковій постанові з’їзду зазначалося:

· необхідність встановлення федеративного устрою в Росії;

· національно-персональна автономія національностей, які проживають у Росії;

· Тимчасовий уряд не повинен перешкоджати скликанню Крайових установчих зборів до скликання Всеросійських установчих зборів;

· Крайові установчі збори мають право розробити форми внутрішньої автономії.

Проведення з’їзду призвело до чергового загострення відносин між Тимчасовим урядом і Центральною Радою. Перший навіть видав постанову про арешт українського керівництва. Однак її реалізації завадив більшовицький переворот і зміна правлячої верхівки в Росії. Як результат, Росія поринає у вир громадянської війни, автоматично втягуючи у неї Україну.

Зважаючи на ситуацію, 25 жовтня 1917 р. у Києві відбулось закрите засідання Малої Ради, на якому захоплення влади більшовиками було визнане як недемократичне, а також створено «Крайовий комітет з охорони революції». Намагаючись не допустити такого перебігу подій в Україні, Центральна Рада йде на переговори з військами та перебирає на себе усі владні повноваження. 1 листопада Центральна Рада приймає рішення про поширення влади Генерального секретаріату на всі етнічні українські землі. 7 листопада 1917 р. ухвалюється ІІІ Універсал. Його основні положення:

·Україна проголошувалась вільною та перейменовувалася в Українську Народну Республіку;

·верховна законодавча влада в Україні зосереджувалася в руках Української Центральної Ради, а вища виконавча влада – у руках Генерального Секретаріату України (уряду УНР);

·визначалася територія України: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму);

·проголошувалася ліквідація поміщицького землеволодіння та безкоштовна передача землі трудовому народу;

·встановлювався 8-годинний робочий день на підприємствах та державний контроль над виробництвом;

·декларувалось прагнення припинити світову війну й підписати мир;

·в Україні скасовувалися страти та оголошувалась амністія всім політв’язням;

·зміцнювались і розширювались права місцевого самоврядування;

·підтверджувались усі демократичні права і свободи, завойовані Лютневою революцією;

·проголошувалася справедлива національна політика, зокрема визнання права на національно-персональну автономію російського, єврейського, польського та інших народів;

· лунав заклик підтримати скликання Українських і Всеросійських установчих зборів.

Зміцнивши авторитет, Центральна Рада провела ряд трансформацій. Однак вони були негативно сприйняті українськими більшовиками та охарактеризовані як контрреволюційні і зрадницькі. Дезорганізаційною кваліфікувалася спроба Генерального секретаріату об’єднати Південно-Західний і Румунський фронти в Український. Намагаючись не допустити реалізації в Україні Петроградського сценарію, Центральна Рада оголошує більшовицьку партію поза законом і проводить серію арештів, роззброює червоногвардійські загони і відправляє їх до Росії. До таких дій її підштовхнула спроба більшовицького перевороту у Києві 30 листопада 1917 р. Не допоміг заколотникам і марш 2-го збільшовизованого гвардійського корпусу, що був зупинений силами 1-го українського корпусу генерала П. Скоропадського.

Наслідком конфлікту УНР і більшовицького Раднаркому став ультиматум Ради Народних Комісарів (РНК) РСФРР від 4 грудня 1917 р. У ньому Раднарком, з одного боку, на словах визнавав УНР, її право відокремитися від Росії чи вступити в договір з нею про федеративні чи інші відносини, а з іншого – висував низку неприйнятних вимог: відмовитися від дезорганізації фронту (йдеться про утворення Українського фронту); перекрити шлях через Україну козачим формуванням з фронту на Дон; пропустити більшовицькі війська на Південний фронт; припинити роззброєння радянських полків і червоноармійців. У разі відхилення ультимативних вимог РНК оголошував Центральну Раду «в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні». Відповідь Генерального секретаріату була негативна. Центральна Рада відразу прийняла рішення припинити неконтрольоване вивезення хліба на північ і ввести свою грошову систему. Таку позицію підтримала більшість населення України.

У цей драматичний момент у Києві розпочав роботу Всеукраїнський з’їзд рад (4 грудня 1917 р.). На ньому більшовики спробували відправити у відставку Центральну Раду та обрати новий більшовицький уряд України. Однак переконавшись у недостатній кількості сил, вони разом з лівими есерами, частиною українських соціал-демократів та кількома безпартійними (всього 127 осіб) залишили з’їзд і перебралися до Харкова, який того часу був форпостом більшовизму в Україні. Саме у цьому пролетарському центрі 11-12 грудня 1917 р. відбувся альтернативний з’їзд Рад, що проголосив встановлення радянської влади в УНР та обрав Центральний виконавчий комітет рад України (Головою ЦВК став Ю. Медвєдєв, якого у березні 1918 р. замінив В. Затонський). Україна знову виявилася розколотою.