Розвиток суспільно-політичних рухів

Економічні зрушення сприяли консолідації української нації і виникненню перших суспільно-політичних течій: москвофілів, народовців і радикалів. До москвофілів належала частина інтелігенції, селянства, сільських і міських підприємців, що зневірилися у можливості захисту національних інтересів власними силами і почали шукати порятунку від полонізації та онімечування, що їх проводила імперська влада, в орієнтації на Росію. Вони вірили у провідну роль Росії в житті слов’янства. Як і російське самодержавство, москвофіли не визнавали існування окремого українського народу, пропагували ідею «єдиної і неподільної російської народності від Карпат до Камчатки». Лідерами москвофілів були Д. Зубрицький, І. Наумович та А. Добрянський. Соціальну основу москвофілів становили головним чином так звані старі русини, тобто добре забезпечена церковна та світська еліта. Москвофіли не мали великої підтримки в масах, але спромоглися розгорнути широку агітацію та видавати свою періодику (газети “Наука”, “Галичанин”, “Буковинська зоря”, “Руська правда” і журнал “Наука”). У 1870 р. москвофіли створили першу політичну організацію в Галичині – Руську раду. Спираючись на підтримку Росії, москвофільство, з одного боку, мало значний потенціал, а з іншого, швидко потрапило під нагляд поліції. За таких умов починаючи з 80-х рр. москвофільський рух пішов на спад. Призвела до цього й еміграція його лідерів до Росії.

На противагу москвофілам у 60-ті рр. в Західній Україні зародився рух народовців. Його учасники покладалися на силу власного народу та визнавали українців окремою нацією, прагнули політичного об’єднання західноукраїнських та наддніпрянських земель. Народовцями ставала переважно молода світська інтелігенція – вчителі і студенти. Першими представниками нового напряму були молоді письменники-романтики: В. Шашкевич (син Маркіяна – засновника «Руської трійці»), Ф. Заревич, Є. Загорський, К. Климович, Д. Танячкевич, які у 1862 р. заснували у Львові першу нелегальну молодіжну організацію-громаду (на зразок «Київської громади»). Слідом виникли учнівські громади в Бережанах, Перемишлі, Самборі, Тернополі. З їхнього середовища вийшли визначні діячі національного руху: І. Франко, В. Навроцький, І. Пулюй, брати Володимир і Олександр Барвінські та багато інших.

Діяльність народовців проявлялась у двох основних формах: пропаганда української національної ідеї в періодичних виданнях (ними були засновані журнали «Вечорниці», «Нива», «Мета», «Русалка», «Правда») та через створення різних товариств, установ, гуртків, культурно-просвітницьких закладів. Зокрема 1868 р. ними було засновано культурно-просвітницьке товариство «Просвіта», що в кінці XIX ст. мало вже 19 філій і 816 читалень. «Просвіта» піклувалась також про кооперативний рух. За її сприяння були створені кооперативи «Народна торгівля», «Сільський господар», страхова компанія «Дністер». У 1861 р. народовці заснували у Львові клуб «Руська бесіда», 1873 р. – Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке 1892 р. було перетворене на Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). З ініціативи народовців у 1864 р. відкрився перший професійний театр у Львові, а 1881 р. – Руське педагогічне товариство, яке сприяло розвитку української освіти, а в 1880 р. у Львові відбулося всенародне віче. Воно засвідчило підтримку народовців найширшими верствами українського суспільства. Виходячи з цього, у 1885 р. у Львові було створено головний керівний орган народовського руху – Народну раду, яку очолив Ю. Романчук. Народна рада оголосила себе спадкоємицею Головної Руської ради, що виникла під час революції 1848-1849 рр., сприяла консолідації та координації сил народовського руху. Українські посли в австрійському парламенті виступили за відокремлення українських земель, що перебували у межах австрійської держави, утворення коронного краю під правлінням намісника, а також за приєднання до Галичини Закарпаття та Північної Буковини.

Проте стрімкий розвиток діяльності народовців був пригальмований розколом у русі. З часом тут почали брати гору консервативні елементи. Спрямувати народовців у демократичне русло намагався М. Драгоманов. Він прагнув перетворити Галичину в осередок поширення політичного руху на всю Україну. Під його впливом у краї сформувалася генерація молодої інтелігенції, яка в середині 70-х років започаткувала радикальну течію в національному (народовському) русі на чолі з І. Франком, М. Павликом, О. Терлецьким. Офіційно приводом для розколу стала домовленість частини народовців з владою про поступки у культурній сфері в обмін на відмову від ідеї самостійництва. Однак ці надії не виправдали очікуваних сподівань і лише загострили відносини між владою та частиною радикально налаштованих народовців.

Головна відмінність між народовцями та радикалами полягала в тому, що, на відміну від народовців, які обмежували свої вимоги сферою освіти та культури, радикали вели боротьбу за політичні та соціальні права українців, проводили активну пропагандистську роботу в цьому напрямку. Окрім видання газет та журналів, вони поширювали серед селян брошури, в яких у популярній формі розкривали вади існуючого ладу та пропонували шляхи їх подолання. Радикали перебрали під свій контроль і українські культурно-просвітні установи, усунувши з них москвофілів та народовців.

Активізація суспільно-політичного руху на Галичині сприяла пробудженню національного руху в інших регіонах Західної України, особливо Буковині. Завдяки народовцям, у край прийшла поезія Т. Шевченка. Це сприяло появі «буковинської трійці» – Ю. Федьковича (1834-1888 рр.) і братів Ісидора (1836-1903 рр.) та Григорія (1838-1884 рр.) Воробкевичів, засновників української літератури на Буковині. Ситуація суттєво змінилася на краще, коли 1875 р. був заснований Чернівецький університет, частину викладачів якого становили галицькі українці, що були провідниками національної ідеї. У 1885 р. Ю. Федькович почав видавати українську газету «Буковина». З кінця XIX ст. політичне життя на Буковині розвивалося синхронно з галицьким.

Складнішою була ситуація в Закарпатті. Після перетворення Австрійської імперії на Австро-Угорщину тут суттєво посилилися процеси мадяризації. У національному русі краю панувало москвофільство. Під його впливом перебували створені у 1860-ті рр. перші національні товариства. Поширенню москвофільства сприяло і те, що мадяризація змушувала закарпатських українців шукати допомоги зовні.