Типи та види спілкування.

Розглядаючи спілкування з точки зору його соціально-культур­ницької заданості (система суспільно-історичних, соціально-економічних і культурних особливостей середовища, в якому воно відбу­вається), можна виокремити такі його види як міжособистісне і рольове. Дійсно, ступінь соціальної заданості спілкування є різною, вона може коливатись від досить низького (міжособистісне) до дуже високого ступеня (рольове) і навіть до повного підпорядкування форм і змісту соціальним канонам.

Міжособистісне – це спілкування, яке утворюється на основі тих відносин, на які соціальні норми і правила здійснюють неви­разний, опосередкований вплив. В терміні «міжособистісне» ак­центується увага на емоційному характері спілкування. Вступа­ючи в міжособистісне спілкування, люди орієнтуються на свої внутрішні цілі і цінності. Відносини до партнера формуються «тут і тепер», в ході безпосереднього контакту, на основі поведінки, яка ним демонструється. Міжособистісне спілкування надає своїм партнерам значну свободу у виборі «режиму» спілкування, у прий­нятті рішення про його тривалість.

В рольовому спілкуванні людина не вільна у виборі стратегії своєї поведінки, сприйнятті партнера і самосприйнятті. Це за­дається їй соціальною позицією, яку вона займає, виконуючи ту чи іншу соціальну роль. В поняттях «соціальна позиція» і «со­ціальна роль» відбивається вибіркове ставлення людей один до одного в процесі спілкування. Соціальна роль виникає разом з конкретною соціальною позицією.

Рольове спілкування допомагає людям створювати і підтри­мувати стосунки, які побудовані на ділових, формально-соціаль­них контактах. Воно забезпечує комунікацію в таких соціальних тандемах, як «керівник-підлеглий», «покупець-продавець» та ін. В таких стосунках саме роль, рольові очікування партнерів ви­значають, як буде сприйматись партнер (які якості і характеристики в ньому будуть відміченими і прийнятними), як буде розумітись його поведінка і будуватись власна.

В соціальній психології існує також класифікація видів спілкування, згідно з якою виділяються ритуальне, монологічне і діалогічне спілкування.

Ритуальне – це, по суті, рольове, людина підтверджує в ньому свої соціальні ролі. Особливість його – в його безособистісності, бо в ньому партнери сприймають себе формально, як носія ролі, як елемент ритуалу (ритуали привітання, вибачення, ритуали, що по­в’язані зі святом і т.ін.) В міжособистісному спілкуванні ритуалам приділяється небагато місця, хоча вони є. Значення ритуалів стає очевидним, коли вони не виконуються (людина, з якою перестали вітатись). По суті ритуальне спілкування є об’єкт-об’єктним.

Монологічне – передбачає позиційну нерівноправність парт­нерів. Один партнер – автор впливу, носій цілей і права їх реалізу­вати. Реалізація його цілей пов’язана з іншим партнером, який роз­глядається як об’єкт цілеспрямованого впливу. Тут ми маємо спра­ву з «суб’єкт-об’єктним» спілкуванням.

Виділяють два різновиди монологічного спілкування: імпе­ратив і маніпуляція.

Імперативне спілкування – це авторитарна, директивна фор­ма дії на партнера. Особливість її в тім, що кінцева ціль спілкування – тиск на партнера – не завуальована. Засоби – накази, вимоги, покарання. Є ряд діяльностей і ситуацій, в яких імперативність цілком правомірна як з позицій цілі, так і з етичного боку (військові ста­тутні відносини, відносини «начальник-підлеглий»). Можна та­кож визначити ті сфери міжособистісного спілкування, де застосу­вання імператива несумісне і неетичне (батьківські стосунки, діти-батьки, інтимно-особистісні, виховний процес).

Маніпулятивне спілкування відрізняється від імперативно­го тим, що партнер не інформується про справжні цілі спілку­вання, вони приховані від нього. Маніпулятивне спілкування – це теж суб’єкт-об’єктний варіант спілкування. Це приховане уп­равління особистістю. Сила маніпуляції полягає в прихованому характері факту впливу.

Монологічному спілкуванню протиставляється інший його вид, в якому особистість сприймається як цінність, як унікальна індивідуальність, як творець власного життя і спілкування. Таке спілкування у вітчизняній науці отримало назву «діалог» (М.М.Бахтін), а у західній традиції – гуманістичний тип спілкування (К.Роджерс «Діалогічне спілкування») – це новий рівень спілкування, суб’єкт-суб’єктне» спілкуванні

Діалогічне спілкування знаходить виявлення, по-перше, у можливості індивіда через відношення до інших індивідів об’єктувати свою суб’єк­тивність (самосвідомість, самооцінку, потребу зовнішнього вира­ження свого духовного світу і т.п.), що є такою ж необхідною умо­вою розвитку особистості, як і зумовленість його зовнішніми умо­вами життєдіяльності.

Діалогічне спілкування впливає на виявлення і фор­мування здібностей індивідів, посилюючи чи послаблюючи їх пси­хічну і фізичну енергію, що особливо є помітним в ситуації сукуп­ного суб’єкта сумісної діяльності.

По-третє, діалогічне спілкування є важливим джерелом творчості індивіда. Це зумовлено тим, по-перше, що в акті взаємодії ви­никає щось нове у порівнянні з дією кожного окремого індивіда, розкриваються психічні якості, внутрішній, духовний світ особис­тості, по-друге, тим, що в процесі спілкування виявляються нові сторони предметів культури, які є посередником спілкування. Розпредметнення цих нових сторін предмета в результаті включення його в суспільні зв’язки стає джерелом творчості особистостей.

В діалогічному спілкуванні відбувається відкриття людиною іншої реальності, яка відрізняється від самої себе і своїх проекцій. Перш за все – це відкриття реальності іншої людини, її думок, по­чуттів, уявлень про світ і як наслідок – відкриття нових горизонтів навколишнього світу. Оскільки ставлення людини до світу завжди опосередковується спілкуванням з іншими людьми, остільки сфор­мована особистість є результатом того, що саме їй передається ззовні оточуючими. Тому діалогічне спілкування – це спілкування, що виводить індивіда на рівень єдності з родом, колективом, соціумом. В діалогічному спілкуванні взаємодіяльність є завжди діяльністю по залученню до загальних цілей і загальних цінностей. В цьому якраз виявляється зміст діалогічного спілкування, його направ­леність, його культурно-виховний ефект. Звідси випливає важ­ливість практичної організації форм і засобів діалогічного спілкування, завдяки яким передаються культурні цінності, способи діяль­ності, моральні норми від покоління до покоління.