Стисла характеристика розвитку української культури у ХХ ст.

Перший етап пов’язаний з утворенням національної державності: «Віднині самі творитимемо наше життя» (Перший універсал – 23.07.1917 р.) Під час відновлення української державності утворився той особливий клімат, який сприятливо позначився на розвитку української національної культури.

Другий етап в історії культури України дуже тривалий, неоднозначний. Він включає у свій склад і коротку добу українського відродження 20-х рр., і період тотального панування «соціалістичного реалізму в культурі, і добу «відлиги» з рухом так званих «шестидесятників», і період подальшої русифікації та утисків української культури 70 –поч. 80-х рр. З 1985 року починаються перебудові процеси у суспільстві, які пов’язані із приходом до влади М.С.Горбачова. У цей час бере початок національно-духовне оновлення.

Прояви українського національного відродження стають очевидними на початку 20-х рр. Після серпня 1923 р, коли уряд УСРР приймає декрет про українізацію, почалася широкомасштабна розбудова української культури.

Ідеологи національно відродження – українські націонал-комуністи – О.Шумський та М. Скрипник – розглядали українізацію як прилучення широких мас до національної освіти та культури, як «дерусифікацію пролетаріату». Закінчився цей період трагічно. Уже 1926 року Сталін та його підручні (Л.Каганович, В.Балицький) почали наступ на національну культуру переслідуваннями і фізичними знищеннями кращих сил творчої інтелігенції («Розстріляне відродження»).

У 30-ті роки «українізацію» було повністю згорнуто. Етап з поч.. 30-х рр. – сер. 50-х рр. в історії української культури був позначений монопольною диктатурою соціалістичною бюрократії, що привело до морального занепаду духовної культури в різних її формах: від літератури до образотворчого мистецтва, від філософії до релігії.

Культура офіційного «соціалістичного реалізму» поділяла єдину національну культуру (штучно) на культуру «соціалістичну, демократичну, народну та культуру «буржуазно-націоналістичну, реакційну». Це спряло формуванню кількох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформістів, крім того це призвело до поширення кон’юнктури в мистецтв, філософії, гуманітарних науках тощо. В результаті – фізичне і духовне знищення найяскравіших представників національної інтелігенції. Тільки в 194-1938 рр. було репресовано більше половини членів та кандидатів в члени Спілки письменників України.

В період політичної відлиги (1956-1961) відбувається відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Відбулося деяке поліпшення мовної ситуації: перевиданий «Словник української мови» Грінченка, здійснені деякі кроки в напрямку українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти. Формується генерація молодих українських письменників, поетів, публічних митців – «шестидесятників», які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи (І.Світличний, Е.Сверстюк, В.Стус, В.Марченко, Л.Костенко В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський, М.Руденко, Є.Гуцало, В.Мороз, В.Чорновіл, М.Осадчий, П.Заливаха та інші). Їхня діяльність була спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності, це одна з героїчних сторінок української культури. «Відлига» скінчилась трагічно для покоління «шестидесятників». Більшість з них були репресовані, а В.Стус, В.Марченко, О.Тихий, Ю.Литвин загинули в ув’язнені.

З відставкою М.С.Хрущова і приходом до влади в СРСР Л.І.Брежнєва (1964) почався поворот до неостанілізму та переслідуваннями багатьох видатних майстрів культури. Інтенсифікувався процес русифікації, що обґрунтовувався теорією «зближення націй» і перетворення їх на нову історичну спільність - радянський народ. Денаціоналізація та дегуманізація культури у цей період знайшла своє відображення і в масовій поп- культурі, зорієнтованій на міщанина та пристосування, що за соєю антинаціональною спрямованістю поєднувалась з ідеологією доби соціалістичного реалізму. Вони співіснували довгий час. Поп-культура поширювалась на рівні масової свідомості населення, соціалістичний реалізм –на офіційному. Але в 70-80—х рр. ортодоксальний, заідеологізований соцреалізм здає свої позиції під тиском так званого арт-бізнесу, який виникає на хвилі бездумного схиляння перед чужинською модою Пошук власних національних творчих резервів відходить на другий план.

У II половині 80-х років, після приходу до влади М.С.Горбачова, починаються перебудові процеси у суспільстві. У цей час відбувається значне оновлення національної культу з орієнтацією на загальнолюдські цінності світової культури.

Третій етап новітнього періоду розвитку української культури бере свій початок з 1991 року і триває до сьогодення. Розпочинається нове відродження - заперечення штучних догм соцреалізму, а також космополітичних цінностей комерційної поп-культури. Цей етап в історії української культури XX ст. органічно пов’язаний з народженням національної державності.

Перша світова війна призвела Російську державу до глибокої соціально-політичної кризи, внаслідок якої відбулася Лютнева (1917 р.) революція. В ході лютнево-березневих революційних подій було ліквідовано самодержавство і розпочалися демократичні перетворення у державі. Складовою частиною цих перетворень став і національно-визвольний рух. В Україні цю боротьбу очолила Центральна Рада (утворилася у березні 1917 р.), яка поставила за мету відновлення держави українського народу.

Важливою і невід’ємною частиною державотворчої політики УЦР було питання культурно-освітнього будівництва в Україні. Потреба в цій роботі, як першочерговій, диктувалася тим, що на 1917 р. загальний освітній рівень українського народу був дуже низький, а писемність серед населення становила близько 70%. Сам же процес навчання ґрунтувався на мовах й культурних надбаннях інших народів (росіян, поляків, євреїв, німців), ігнорував вивчення і подальший розвиток національно-культурних досягнень українського народу. Тому з весни 1917 р. спочатку на громадських засадах, а потім і законодавчо Центральна Рада добилась розширення мережі україномовних освітніх закладів, розпочинаючи зі створення початкових шкіл, а за ними гімназій, різних училищ і вищих закладів.

Центральна Рада на культурно-освітнянській ниві зробила дуже багато. Так, упродовж літа – осені 1917 р. під керівництвом Центральної Ради було відкрито 5,4 тис. українських шкіл, понад 100 гімназій, запроваджене україномовне викладання у десятках медичних, агрономічних, технічних училищ і шкіл. У системі вищої освіти почали діяти новостворені народні університети у Києві, Миколаєві, Харкові, Одесі.

Великий обсяг роботи здійснила Центральна Рада з налагодження видавничої справи. За її участю було засновано 80 україномовних газет і журналів, масовими тиражами вийшло 680 найменувань навчальної, історичної, художньої, соціально-політичної, технічної та іншої літератури.

Демократизація й відродження національно-культурного життя дали поштовх для подальшого розвитку української художньої літератури й поезії. У 1917-1918 рр. великими тиражами почали виходити твори класиків української літератури: І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Коцюбинського, В.Стефаника, П.Грабовського та ін. У цей час побачили світ збірки поезій молодих українських літераторів: “З журбою радість обнялася” О.Олеся; “Хвилі” М.Коноваленка; “Лісові ритми” М.Шаповала. Публікувалися твори М.Рильського, П.Тичини, І.Огієнка, І.Липи, В.Винниченка, М.Грушевського та інших авторів.

У цей час вперше було створено історичні праці з новими концепціями історії України, зокрема: “Ілюстрована історія України”, “Коротка історія України”, “Якої ми хочемо автономії” М.Грушевського; “Коротка історія України”, “Про козацькі часи на Україні” В.Антоновича; “Історія українського письменництва” С.Єфремова.

Прагнучи розвитку українського театрального мистецтва, Центральна Рада заснувала Український національний театр. До складу його трупи увійшли відомі артисти України М.Садовський, Л.Курбас, І.Мар’яненко, П.Саксаганський та ін. Діючим губернські театром виділялися кошти для зміцнення їх матеріальної бази, вони не оподатковувалися. У театрах удосконалювалися репертуари, поліпшувався професійний склад творчих колективів. По містах і селах засновувалися сотні аматорських колективів.

Питанням розвитку українського образотворчого мистецтва займалася створена у грудні 1917 р. Центральною Радою Українська Академія мистецтва. Першим її ректором було обрано Г.Нарбута; тут читали лекції професори – О.Мурашко, А.Маневич, М.Бурачек, М.Бойчук, В.Кричевський, М.Жук. Тісні творчі стосунки з Академією підтримувало багато відомих українських художників, які представляли різні школи та напрями у живопису. Наприклад, М.Бойчук очолив відділ монументального живопису, в який увійшли В.Седляр, С.Налепський, І.Падалка. Цей відділ почав називатися школою “бойчукістів”, для якої було характерне відображення у мистецтві подій реального життя, наповнених динамікою і драматизмом, багатогранною композицією, пластикою, глибоким філософським змістом тощо. Бойчукістами, зокрема, були розписані Луцькі казарми у Києві, оперні театри у Харкові, Києві, санаторій в Одесі. Багато їх полотен прикрашали виставки і картинні галереї.

У період діяльності Центральної Ради було закладено основи українського кіномистецтва. У цей час на екрані з’являється чимало художньо-документальних картин з українською тематикою, екранізується багато казок для дітей та наукових кінофільмів для студентів, що було досить передовим явищем на той час для країн світу.

У полі зору Центральної Ради постійно перебували питання розвитку культури національних меншин України. Для них було створено десятки шкіл, гімназій, факультетів у вузах, різні періодичні видання, театри, музеї тощо. На державних штампах і печатках означення друкувалися чотирма мовами найбільш національних меншин України. Право на вільний національно-культурний розвиток національних меншин Центральною радою гарантувалося законодавчо.

Культурна політика часів Гетьманату. Культурні перетворення, започатковані Центральною Радою, продовжували розвиватися в Українській державі у період правління гетьмана П.Скоропадського (весна – осінь 1918 р.)

У доповнення до діючих гімназій продовж літа 1918 р. було утворено додатково 50 нових, і їх загальна кількість досягала 150 одиниць, серед яких було вже кілька десятків сільських. Для малозабезпечених гімназистів виділялася часткова матеріальна допомога, а також 350 іменних стипендій (ім. Т.Шевченка, Г.Сковороди, І.Франка, І.Стешенка) для відмінників навчання. Міністерство освіти законодавчо закріпило обов’язкове вивчення української мови і літератури, історії, географії, етнографії у системі шкільної та вищої освіти України.

Уряд української держави виділяв значні кошти на вищу освіту, виділялися кошти для утворення нових університетів в Умані, Катеринославі, Одесі, Харкові. Розширялися україномовні факультети і кафедри у діючих вищих закладах освіти. У листопаді 1918 р. наказом гетьмана П.Скоропадського було засновано українську академію наук (перший президент – В.Вернадський).

В цей час видавалися газети, журнали, гуманітарна, технічна й художня література на мовах різних народів України. Особливо різноманітною була періодична преса: партійна. громадська, кооперативна, незалежна, освітянська, наукова тощо.

У цілому ті глибокі культурні зміни, які були закладені в період національної і соціально-визвольної боротьби 1917-1920 рр., мали прогресивний характер. У ці роки було засновано українську національну систему освіти, видавничу справу, здійснено глибокі перетворення в інших галузях культури. Все це заклало міцну основу національно-культурного відродження та подальшого розвитку культури українського народу в наступні роки й дало можливість зробити вагомий внесок у розвиток світової культури ХХ ст.

Українське національно-культурне відродження розпочалося у серпні 1923 р, коли уряд УСРР прийняв декрет про українізацію, яким українську культуру фактично було визнано державною в республіці.

Українізація сприяла тому, що в Радянську Україну повернулися з еміграції чи легалізувались у своїй діяльності видатні діячі української культури, зокрема М.Грушевський, С.Єфремов, А.Ніковський та багато інших.

Передусім українізація вплинула на освіту. Успіхи останньої в 20- ті роки були незаперечними. На кінець десятиліття писемність населення в УРСР зросла в кілька разів і становила понад 70% у містах і близько 50% у селах. Успішно запроваджувалося обов’язкове початкове навчання. Причому на початок 30-х років близько 97% дітей українського походження навчалися рідною мовою. Переважно україномовним стало навчання у вузах, технікумах. Офіційною мовою діловодства, судочинства також була українська мова.

З метою консолідації літературних сил саме на такій платформі М.Хвильовий у січні 1926 р. створює Вільну академію пролетарських літераторів (ВАПЛІТЕ). Членами ВАПЛІТЕ були такі видатні постаті української літератури, як П.Тичина, В.Сосюра, О.Досвітній, Г.Епік, Ю.Яновський.

Ваплітяни шукали і знаходили підтримку інших сил національно-культурної орієнтації, зокрема неокласиків (М.Зеров, М.Драй-Хмара, М.Рильський, П.Филипович та ін.), які вважали європеїзм за шлях українського народу до національного відродження на сонові високої європейської культури.

Зусиллями неокласиків вперше в українській літературі налагоджуються систематичні переклади світової літератури, зокрема античної. Мета – вийти на широкі простори світової культури, її першоджерела.

На кінець 30-х років у республіці налічувалося 140 державних театрів (в 1925 р. – 45). Серед видатних майстрів театру особливо виділялися такі корифеї українського мистецтва, як М.Заньковецька, П.Саксаганський, М.Садовський, Г.Юра, Г.Мар’яненко, О.Ватуля, Н.Ужвій.

На кінець десятиліття український кінематограф став об’єктом уваги на міжнародних кінофестивалях. Серію фільмів на історичну тематику (про козаччину, Т.Шевченка, громадянську війну) поставили режисери П.Чардинін, В.Гардін, Ю.Стабовий та ін.

Українське мистецьке життя майже не зазнавало впливу західноєвропейського богемського індивідуалізму – кубізму, футуризму, експресіонізму, сюрреалізму тощо.

Поняття “український авангард” визначалося лише в 70-ті роки, коли на Заході вперше побачили роботи раніше невідомих там українських художників В.Єрмилова і О.Богомазова. Це примусило згадати про відомих у 20-30-ті роки майстрів авангардистського напряму, за походженням, вихованням і національними традиціями тією чи іншою мірою пов’язаними з Україною – К.Малевича, В.Татліна, А.Петрицького, О.Архипенка, О.Екстер та інших.

У 20-30-ті роки плідно працювали художники-реалісти як старшого покоління (Ф.Кричевський, І.Їжакевич, К.Трохименко, А.Петрицький, М.Самокиш, О.Шовкуненко а багато інших), так і митці молодшої генерації (В.Касіян, М.Дерегус, О.Довгаль, В.Костецький, І.Гончар, М.Приймаченко та ін.). В їх творчості помітна така деталь: якщо на початку 20-х років особливо виділявся напрям агітаційно-політичного плакату, то в 30-ті роки на перший план вийшли твори історико-революційної тематика.

Архітектурна творчість 20-30-х років позначена як спорудами українського національного стилю (комплекс будівель у стилі козацького бароко, що пізніше ввійшли до Української сільськогосподарської академії, Центральний залізничний вокзал у Києві у стилі так званого українського модерну тощо), так і західноєвропейського конструктивізму. Споруди конструктивістського напряму зводилися переважно у великих містах. Це будинок Держпрому у Харкові, кінофабрика у Києві, ряд споруд проектних інститутів, електростанції тощо. В змішаному стилі були збудовані будівлі Верховної ради і Раднаркому у Києві, будинок рад у Донецьку, меморіальний музей Т.Шевченка у Каневі, ряд інших монументальних споруд. Найбільш відомими архітектурами міжвоєнного періоду були П.Альошин, О.Вербицький, Д.Дяченко, В.Заболотний, В.Кричевський, І Фомін.

Центром українського наукового життя, як і української (традиційної) культури в цілому, залишався Київ. Тут знаходилися Всеукраїнська академія наук (ВУАН), більша частина її наукових установ, особливо гуманітарного профілю. Визнаним лідером київського науково-культурного центру був М.Грушевський. Поряд з М.Грушевським працювали такі авторитети української гуманітарної науки, як С.Єфремов, А.Кримський, В.Перетц, В.Гнатюк, М.Петров.

Другим центром українського науково-культурного життя був Харків – столиця УРСР до середини 30-х років.

З вагомими науковими результатами вели дослідження українські вчені в царині фундаментальних, природничих і технічних наук. Широко відомою в світі була українська математична школа, зокрема такі її представники, як Д.Граве, М.Крилов, М.Боголюбов. Два останніх заклали підвалини нелінійної механіки. Розробками з теоретичної фізики займався Український фізико-технічний інститут (Харків), в якому деякий час працювали вчені світового рівня І.Курчатов і Л.Ландау. Результати досліджень Ю.Кондратюка з теорії космічних польотів використовувалися як у вітчизняному ракетобудуванні, так і в американських програмах космічних польотів. Світової слави здобув також заснований Є.Патоном у 1932 р. у Києві Інститут електрозварювання.

У царині біологічних наук, медицини у міжвоєнний період плідно працювали українські вчені О.Богомолець, М.М.Гамалія, Д.Заболотний, М.Стражеско, В.Філатов, М.Холодний, В.Ю’рєв та ін.